Справа № 372/5300/24
Провадження № 2-306/25
11 серпня 2025 року м. Обухів
Обухівський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Висоцької Г.В., за участю секретаря судових засідань Куник О. В., представника позивачки ОСОБА_1 , позивачки ОСОБА_2 , представниці відповідача ОСОБА_3 , відповідача ОСОБА_4 , розглянувши в приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя,
У грудні 2024 року позивачка звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4 , в якому просила встановити факт їх спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнати спільною сумісною власністю подружжя нерухоме майно, та здійснити поділ такого майна по 1/2 частині кожному.
В обґрунтування своїх вимог зазначила, що сторони у період з 1992 по 2002 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. У 2002 році шлюб між ними був розірваний. Згодом після розірвання шлюбу, сторони примирились та з 2014 року почали проживати як одна сім'я в незареєстрованому (цивільному) шлюбі: були пов'язані спільним побутом, мали спільний бюджет, мали взаємні права та обов'язки та вели спільне домашнє господарство. На підставі рішень Краснослобідської сільської ради й 2004 році відповідачу виділено земельні ділянки з кадастровими номерами 3223185601:01:033:0045 з цільовим призначенням для особистого селянського господарства та 3223185601:01:033:0044 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) загальної площі 0,2497 га. На останній вони разом збудували житловий будинок, загальної площі 104,4 м2, житлова площа 53 м2, що розташовується за адресою: АДРЕСА_1 . У 2018 році здійснено реєстрацію права власності на житловий будинок та на земельну ділянку з кадастровим номером 3223185601:01:033:0044 на ім'я ОСОБА_4 . Також, у відповідача у справі наявне право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223185600:04:001:0025 з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальної площі 2,4864 га, яка розташована на території Красно-Слобідського старостинського округу Обухівської територіальної громади. У серпні 2024 року відповідач ОСОБА_4 запропонував позивачці припинити стосунки та виселитись із будинку, забравши речі, оскільки він належить йому. Наразі вона проживає у будинку, однак відповідач ОСОБА_4 погрожує примусово виселити її з будинку. Сторони самостійно не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна подружжя. Зважаючи на те, що майно нажите у період спільного проживання без реєстрації шлюбу та за спільні кошти, воно належить їм, як подружжю на праві спільної сумісної власності, а тому позивачка, має намір поділити вищевказане майно, шляхом визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного майна, у порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
21.10.2024 року ухвалою судді прийнято позовну заяву, відкрито загальне позовне провадження, призначено у справі підготовче судове засідання.
18.12.2024 року представницею відповідача подано до суду відзив, в якому остання щодо вимог заперечила, зазначивши наступне. Після розірвання шлюбу між сторонами у 2002 році, ними підтримувались відносини виключно як колишнє подружжя та як батьки спільної дитини, не мали спільного бюджету, взаємних прав та обов'язків як подружжя, та не вели спільне господарство. Факт спільного проживання сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. Позивачкою не долучено жодних доказів, які підтверджують її участь у придбанні спірного майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі, тощо. Спірні земельні ділянки не придбані сторонами за спільні кошти під час проживання у шлюбі, а є об'єктами особистої приватної власності, які були надані відповідачу у власність відповідно до ЗУ «Про приватизацію земельних ділянок», «Про місцеве самоврядування». Щодо житлового будинку, то відповідно до технічного паспорту, роком побудови такого об'єкту є 1991р. Відповідач власними силами будував спірний будинок, протягом всього життя. Таким чином, позивачко не надано належних та допустимих доказів про участь у набутті спірного майна, оскільки самі по собі факти, зокрема, реєстрації права власності на нерухоме майно під час спільного проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступеня участі працею й коштами в будівництві, а також реєстрації позивачки у спірному будинку, не можуть бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.
21.02.2025 року протокольною ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні представник позивачки позовні вимоги підтримав просив задовольнити.
Позивачка у судовому засіданні допитана як свідок під присягою підтвердила обґрунтування позовних вимог та виклала суть спору і хронологію обставин справи.
У судовому засіданні представниця відповідача та відповідач щодо позовних вимог заперечили, просили відмовити. Відповідач ще раз наголосив, що з 2014 року проживав із позивачкою виключно як із матір'ю їхньої спільної дочки на прохання останньої, між ними не існувало ніяких стосунків, притаманних подружжю. Він надав свою згоду на спільне проживання тільки із співчуття до позивачки, якої ніде було жити. Весь цей час він не надав ніяких коштів позивачці, вона не була обізнана про розмір його доходів та джерело їх походження. Також зазначив, що самостійно обробляв город, консервував городину, за допомогою у консервуванні звертався до знайомих. В зв'язку із тим, що не хотів пояснювати всім родичам та знайомим характер їхніх стосунків, оскільки вважав це особистою темою, у оточуючих могло скластися помилкове враження, що вони живуть як сімейна пара. Насправді, вони жили як люди, як розділяють спільне приміщення і не більше. Між ними не існувало інтимних відносин через зраду позивачки під час зареєстрованого шлюбу, яка, за твердженням відповідача, назавжди поклала край його відношенню до позивачки як до жінки. Зі слів відповідача стосунки між ним та позивачкою погіршилися під час війни, коли, незважаючи на складну економічну ситуацію, позивачка почала звинувачувати та принижувати його через відсутність сталого заробітку.
Суд, заслухавши учасників процесу, свідків, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до висновку, що позову підлягає частковому задоволенню.
По справі встановлені наступні фактичні обставини.
Позивачка першою позовною вимогою просила суд встановити факт її проживання з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 01 травня 2014 року по 31 серпня 2024 року.
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Відповідно до ст. 11 Цивільного процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо .
Статтею 3 Конституції України встановлено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Статтею 8 Конституції України закріплено дію принципу верховенства права, як фундаментального принципу судової влади.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно п.5 ч.1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Шлюб це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Шлюб це добровільний, рівноправний союз, спільність чоловіка та жінки, спрямований на створення сім'ї.
Пунктом 21 Постанову Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.2008р. «Про судову практику у справах про спадкування» зазначено, що при розгляді справ щодо встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу необхідно керуватися правилами ч.2 ст. 3 СК України: «сім'ю складають особи, що спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки».
Загальна декларація прав людини у ч. 2 ст. 16 містить положення, за яким шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що одружуються, а за ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, жоден шлюб не може бути укладений без вільної і цілковитої згоди тих, що одружуються.
За аналогією можливо зробити висновок, що й подальше існування сім'ї як добровільного союзу у разі відсутності добровільної згоди чоловіка чи жінки на такий союз сім'ю шлюб, не може мати місце, а також, приймаючи бажання й право одного з них розірвати шлюб не може бути незаконно порушене або одного з подружжя не можливо насильно, без його волі змусити перебувати у таких зареєстрованих як шлюб відносинах. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії реєстрації шлюбу. Добровільність шлюбу, тобто наявність вільної згоди, - це його довічна риса. Саме добровільністю шлюбу зумовлена можливість його розірвання.
За ст. 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.
Сім'я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб.
Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, що й є ознаками сім'ї.
Відповідно до Хартії прав сім'ї, сім'я це щось більше, ніж просто правова, суспільна чи економічна одиниця, це спільнота любові і солідарності, це те місце, де зустрічаються різні покоління і допомагають один одному зростати у людській мудрості та узгоджувати індивідуальні права з іншими вимогами суспільного життя.
Незважаючи на законодавчу фетишизацію шлюбу, соціальний престиж цієї форми організації сімейного життя жінки та чоловіка, підтримку з боку канонічного права реально, попри невизнання та утиски, існує інша форма організації сім'ї жінки та чоловіка «фактичний шлюб», або конкубінат. Конкубінат це тривала, відкрита та стійка спільність чоловіка та жінки.
Альтернативою шлюбу є конкубінат, тобто фактичне спільне проживання жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу. Жінка та чоловік мають на це право і відповідно право на повагу до свого вибору з боку держави та суспільства.
Європейський суд з прав людини зауважив, що відносини де-факто, як і відносини, що ґрунтуються на шлюбі, можуть вважатися сімейним життям, а тому мають право на захист, незважаючи на те, що їх зв'язок існує поза шлюбом.
Конституційне право на особисту свободу дає підстави для висновку про те, що людина має право сама вибирати форму організації свого сімейного життя. Закон не може їй цього диктувати, як і того, з ким людина має проживати однією сім'єю.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 20 березня 2023 року у справі № 372/3321/19 (провадження № 61-10538св22) належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.
З наведеного вище суд вважає доведеним факт проживання однією сім'єю позивачки з відповідачем в період з 01 травня 2014 року по 31 серпня 2024 року.
Так, до такого висновку суд прийшов на підставі оцінки доказів у вигляді показань свідків.
Особливу увагу суд надає показанням свідків, таким як ОСОБА_5 - мати відповідача, ОСОБА_6 - рідна сестра відповідача, ОСОБА_7 - дружина рідного брата відповідача, ОСОБА_8 - дочка позивачки та відповідача. Вказані свідки є членами сім'є або близькими родичами відповідача, і, незважаючи на наявність родинних відносин саме із відповідачем, надали показання, які підтверджують обставини, зазначені позивачкою в позові, і заперечують обставини, зазначені відповідачем.
Так, сукупність їхніх показань зводиться до наступного. З 2014 року сторони почали проживати разом за однією адресою в будинку, побудованому під час перебування в зареєстрованому шлюбі. Вели спільне господарство, ремонтували будинок, приводили до ладу побутову техніку за спільні кошти (морозильну камеру), спали в одній кімнаті, святкували ювілей 50 років, як одна сім'я, на який було запрошено велика кількість гостей. Вказані свідки засвідчили, що сприймали сторін по справі, як одну сім'ю, в якій порівну розподілялися обов'язки по господарству, існував єдиний бюджет та малося спільне дозвілля. У 2016 році сторони розпочали в спірному будинку великий ремонт.
Свідки - сусіди за місцем проживання сторін, такі як ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 підтвердили, що сторони почали проживати знову разом в 2014 році, позивачка прибирала в будинку, готувала їжу, запрошували гостей до себе, декорувала будинок, відповідач здебільшого доглядав худобу, обробляв город, спали в одній кімнаті, зверталися один до одного ласкавими словами. Відповідач спеціально змайстрував перила на ганку для позивачки для полегшення її пересування, так як остання має утруднений рух через хворобу. У кінці 2024 року стосунки між ними погіршилися, відповідач перейшов до окремої кімнати, почав сам собі готувати їжу. Аналогічні показання надала свідок рідна сестра позивачки - ОСОБА_13 .
Свідок відповідача ОСОБА_14 , який доводиться другом та сусідом, сказав, що зі слів відповідача вважав, що позивачка проживає із ним не як дружина, а за проханням дочки через відсутність власного житла. Не був свідком ніжним стосунків між ними. Відповідач займався худобою і городом самостійно. Однак, суд звертає увагу, що вказаний свідок зазначив про ремонт в будинку під час спільного проживання сторін, про необізнаність щодо спільного бюджету. Свідок ОСОБА_15 , який доводиться кумом відповідачу, показав, що відповідач пішов на поступки дочки та дозволив позивачці переїхати в будинок, відповідач завжди заперечував стосунки між ними. На його думку стосунки ніколи не були теплі, жили під «одним дахом, спали в різних спальнях. При цьому цей свідок показав, що позивачка готувала та пригощала його їжею та кавою до 2016 року, після цього він через конфлікт із нею перестав відвідувати їхній будинок. Сторони мали кожен свій бюджет, відповідач не залучав позивачку до надання йому допомоги в побуті.
Отже, суд віддає перевагу свідкам позивачки через те, що більшість з них родичі відповідача, тобто могли проявити зацікавленість у захисті інтересів відповідача, але надали свідчення протилежні його інтересам в цій справі. Також, суд вважає нелогічним показання відповідача про надання тимчасового прихистку позивачці, який розтягнувся у часі на 10 років, і супроводжувався спільним ремонтом в будинку та розподілом обов'язків, використання результатами праці один одного. До того ж, сама причина погіршення стосунків, зазначена відповідачем, свідчить, що позивачка вважала, що може пред'являти йому претензії щодо відсутності стабільного заробітку. Такі відносини, зазвичай, не характерні для людей, які мають взаємні права та обов'язки.
Суд не вважає, що відповідач надав навмисні неправдиві свідчення, а розцінює це, як його суб'єктивне ставлення до цих відносин, яке проявилося у розчаруванні в людині і запереченні її ролі та значенні в його житті.
Разом з тим, суд зобов'язаний звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц, дійшла до висновків що встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.
Встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не є належним способом захисту прав подружжя у спорі між ними щодо поділу спільного сумісного майна.
Суд переходить до розгляду питання про поділ майна.
Як вбачається із матеріалів справи, Рішенням Краснослобідської сільської ради Обухівського району Київської області №5 від 06.10.2004р. «Про затвердження технічної документації по матеріалах інвентаризації і передачу земельних ділянок у приватну власність» вирішено п.2 Передати безоплатно у власність раніше надані земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства громадянам згідно додатку.
Згідно відповіді Архівного сектору Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 31.01.2018р. №05-04/28 надано список громадян с.Красна Слобідка, яким передаються земельні ділянки у приватну власність коди ділянки № 1963 (фактична площа 0,250) та № 1964 (фактична площа 0,311).
Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку земельна ділянка з кадастровим номером 3223185601:01:033:0044 розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,2497 гектарів, цільове призначення 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), форма власності комунальна.
Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку земельна ділянка з кадастровим номером 3223185601:01:033:0045 розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,3109 гектарів, цільове призначення 01.03 для ведення особистого селянського господарства, форма власності комунальна.
Рішенням Виконавчого комітету Краснослобідської сільської ради Обухівського району Київської області № 4 від 26.01.2018р. вказаним вище земельним ділянкам що належать Відповідачу ОСОБА_4 присвоєно поштові адреси.
Розпорядженням Обухівської райдержадміністрації від 28 квітня 2004р. №266 відповідачу надано у власність земельну ділянку площею 2,4864 га в межах Краснослобідської сільської ради, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3223185600:04:001:0025.
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності сформований 13.02.2018р., власником спірного житлового будинку та складових частин об'єкту нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 , є ОСОБА_4 , розмір частки 1.
Відповідач стверджував, що власними силами будував спірний будинок, протягом всього життя працював та мав стабільний дохід.
Однак, зазначене твердження спростовується показами всіх допитаних судом свідків, які зазначили, що вказаний будинок сторони побудували та облаштовували разом протягом 1992-1998 років, тобто у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.
Відповідно до ч.3 ст.368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договорам або законом.
Відповідно до ч.4 ст.368 Цивільного кодексу України передбачено, що у спільній сумісній власності перебуває майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд має установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Варто звернути увагу, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна, кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання), мета придбання майна, що дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.
Лише у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає поділу між подружжям на підставі ст.60 СК України.
Відповідно до 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Зважаючи на зазначене, висловлені позиції сторін під час судового розгляду, покази свідків, суд приходить до висновку, що спірний будинок за адресою: АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, набутим сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі із 1992-2002 рр.
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України).
Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У ч. 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Згідно ч.1 ст. 357 ЦК України при визначенні часток у праві спільної часткової власності частки вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
При цьому суд враховує, що відповідачем та його представником не були надані жодні належні і допустимі докази на спростування доводів позивача та її представника, такого висновку суду, на підтвердження факту будівництва житлового будинку за його власні кошти, а тому, суд дійшов висновку про визнання за сторонами права власності за кожним на 1/2 частину житлового будинку, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні.
Відповідно до ч. 4 ст. 372 ЦК України спільна сумісна власність припиняється, оскільки у сторін виникає право спільної часткової власності, у якій визначені ідеальні частки.
Стосовно позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю подружжя земельних ділянок з кадастровим номерами3223185601:01:033:0044, 3223185601:01:033:0045 та 3223185600:04:001:0025 та їх поділ між сторонами порівну, суд виходить із наступного.
Так, Законом України «Про внесення змін до статті 61 Сімейного Кодексу України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року № 2913-VI, який набрав чинності 08 лютого 2011 року, стаття 61 СК України була доповнена частиною п'ятою, згідно з якою об'єктом права спільної сумісної власності подружжя було житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, а також земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державного або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Законом України «Про внесення змін до Сімейного Кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 року № 4766- VI, який набрав чинності 13 червня 2012 року, частина п'ята ст. 61 СК України виключена, а частина перша ст. 57 доповнена пунктом 5, згідно з яким земельна ділянка, набута будь-яким із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала в її, його користуванні, або отримана в результаті приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій, або отримана із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України, визнається особистою приватною власністю кожного з них.
Тому, ці земельні ділянки не можна вважати об'єктом права сумісної власності сторін.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої ст. 377 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частиною першою ст. 181 ЦК України встановлено, що земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, віднесено до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість).
У свою чергу, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 цього Кодексу).
Крім того, цивільне законодавство виокремлює «складові частини речі» та «складні речі». Так, згідно зі ст. 187 Цивільного Кодексу України, складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, установлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст. 380 Цивільного Кодексу України).
Враховуючи вищезазначене, суд стверджує, що житловий будинок, будівля або споруда не можуть бути відокремлені від земельної ділянки без їх пошкодження або істотного знецінення. Такі об'єкти є фактично складовою частиною земельної ділянки.
Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти, крім об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.
Згідно ч. 1 ст. 381 ЦК України садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.
Частина 2 ст. 381 ЦК України вказує, що у разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.
Правове значення визнання садиби самостійним об'єктом права власності полягає, зокрема в тому, що в разі відчуження житлового будинку вважатиметься, що відчужується вся садиба, якщо інше прямо не передбачено договором або законом. Це означає, що в садибі головною річчю є житловий будинок, а інші складові елементи є його приналежністю (ст. 186 ЦК).
Зокрема, стаття 186 ЦК України, визначає поняття «головної речі» і «приналежної речі».
Так, річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.
Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Верховний Суд у своїй судовій практиці чітко сформував правову позицію щодо наявності загального принципу цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований.
Відповідно до частини першої ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований («земля слідує за будинком»). За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами та передбачає правове регулювання при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухоме майно.
Отже, за загальним правилом, особа, яка набула права власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами або їх частину стає власником відповідної земельної ділянки, або її частини на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Відповідний постулат стосується і спірної земельної ділянки площею 0,2497 га., кадастровий номер 3223185601:01:033:0044, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_1 , а тому за позивачкою належить визнати право власності на 1/2 частку такої земельної ділянки, виходячи із принципу цілісності 1/2 частини житлового будинку із господарськими будівлями і спорудами із 1/2 частиною земельної ділянки з кадастровим номером 3223185601:01:033:0044, цільове призначення якої для обслуговування відповідної частини нерухомого майна, на якій цей об'єкт розташований, бо у випадку переходу права власності на частину житлового будинку, будівлю або споруду право на земельну ділянку виникає у набувача одночасно із виникненням права власності на зведені на ній об'єкти пропорційно праву власності у нерухомому майні (розміщення та обслуговування).
Щодо земельної ділянки площею 0,3109 га., кадастровий номер 3223185601:01:033:0045, цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства, яка належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування - Краснослобідської сільської ради від 06.10.2004 року, та земельної ділянки площею 2,4864 га., кадастровий номер 3223185600:04:001:0025, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі розпорядження Обухівської райдержадміністрації від 28.04.2004 року № 266, суд зазначає таке.
Зазначене майно набуте одноосібно відповідачем в той час, коли відповідач та позивачка не проживали однією сім'єю, спільного господарства, побуту та бюджету не мали та не перебували у зареєстрованому шлюбі. Зазначені земельні ділянки були набуті шляхом приватизації, тому вважаються приватною власністю відповідача.
Суд також зауважує, що датою набуття права власності на ці земельні ділянки є не дата їх державної реєстрації в реєстрі речових прав, а дата ухвалення рішення про передачу земельних ділянок у власність компетентними органами.
Таким чином, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Отже, позов підлягає частковому задоволенню.
На підставі викладеного та керуючись 10, 12, 13, 76, 81, 258, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя - задовольнити частково.
В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в рівних долях по 1/2 частці за кожним право власності на наступне нерухоме майно:
- земельну ділянку 0,2497 га., кадастровий номер 3223185601:01:033:044, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_1 ;
- житловий будинок загальною площею 104,4 м2, житлова площа 53 м2, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
В решті позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складений та підписаний 18.08.2025 року.
Суддя Г.В.Висоцька