08 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 462/5050/22
провадження № 61-10449св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня 2024 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У вересня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про стягнення заборгованості.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 заготовки для мозаїчного паркету (заготовки пилені дубові для виготовлення мозаїчного паркету). На підтвердження боргового зобов'язання ОСОБА_2 написав акт звірки розрахунків, у якому зазначив: «станом на 04.08.2021 я,
ОСОБА_2 не розрахувався за заготовки до мозаїчного паркету на суму 25 190 євро». Зазначений акт розрахунків позивач вважав борговою розпискою, оскільки ОСОБА_2 неодноразово обіцяв йому погасити вказану заборгованість, однак така не погашена. Станом на 05 вересня 2022 року заборгованість ОСОБА_2 перед позивачем становить 25 190,00 євро, що еквівалентно 920 288,94 грн.
06 вересня 2022 року ОСОБА_1 на адресу ОСОБА_2 направив письмову вимогу про сплату боргу, однак така залишилась без реагування. Окрім цього, враховуючи, що ОСОБА_2 на момент виникнення боргових зобов'язань перебував у зареєстрованому шлюбі
з ОСОБА_3 , позивач вважав, що заборгованість за такими зобов'язаннями підлягає стягненню у солідарному порядку.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно
з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на свою користь заборгованість
у розмірі 920 288, 94 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 20 грудня 2023 року позов задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 920 288,94 грн.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав, що за актом звірки розрахунків між сторонами не припинилося договірне зобов?язання, що виникло з договірних відносин з реалізації товару, та не виникло зобов?язання, що виникає з договору позики. Суд обґрунтував рішення наявністю договору купівлі-продажу між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , керуючись статями 655, 692, 694 ЦК України, які регулюють взаємовідносини сторін договору купівлі-продажу. Суд першої інстанції вважав, що подальший спосіб реалізації товару ОСОБА_2 (використання відповідачем товару для погашення заборгованості перед іншими контрагентами, здійснення погашення заборгованості із заробітної плати тощо) не має суттєвого значення при вирішенні даної справи.
Відмовляючи в задоволенні позову до ОСОБА_3 , суд зробив висновок про те, що позивач не довів того, що акт звірки від 04 серпня 2021 року будь-яким чином стосується ОСОБА_3 , доказів надання нею письмової згоди на укладення вказаного акта позивач не надав.
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 червня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задоволено.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 грудня 2023 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивач не надав доказів,
а суд не встановив, які саме зобов?язальні правовідносини виникли між сторонами, оскільки акт звірки розрахунків не замінює боргову розписку. В акті не зазначено, за який період часу виник борг, протягом якого часу борг повинен бути погашений, тобто до якої дати та ким саме, що саме ОСОБА_2 як фізична особа не розрахувався з позивачем ОСОБА_1 за заготовки мозаїчного паркету. Розписки про отримання саме ОСОБА_2 як фізичною особою мозаїчного паркету позивач ОСОБА_1 до суду не надав, як і не зазначив,
в якому році мали місце зобов?язальні відносини. Зазначений акт був складений ним як керівником ТОВ «Торгова група» «Тиса» та ДП «Латориця» ТОВ «Торгова група «Тиса» на підставі попередньо укладених договорів про надання послуг
з виготовлення паркету, актів виконання робіт із виготовлення виробів із деревини відповідно до укладених господарських договорів.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
19 липня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня
2024 року та залишити в силі рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 грудня 2023 року.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що сторони визнавали тай факт, що між сторонами виникли саме договірні правовідносини, які за характером відповідають саме договору купівлі-продажу, що апеляційний суд не взяв до уваги. Наданий акт звірки розрахунків містить предмет та ціну, що свідчить про домовленість між сторонами щодо усіх істотних умов договору купівлі-продажу відповідно до вимог статей 638, 655 ЦК України. Заявник вказує, що найменування документа не є визначальним при встановленні правової природи боргового документа. Підписана відповідачем розписка (акт звірки) підтверджує не домовленість про передання в майбутньому, а факт наявної заборгованості та зобов?язання з її повернення.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі
№ 369/3340/16-ц, від 09 серпня 2023 року у справі № 266/4900/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Інші аргументи учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Залізничного районного суду м. Львова.
Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2024 року зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 20 червня 2024 року в частині стягнення судового збору до закінчення касаційного провадження.
02 вересня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволенняз таких підстав.
Короткий зміст фактичних обставин справи
ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) і генеральним директором ТОВ «Торгова група «Тиса» і ДП «Латориця» ТОВ «Торгова група «Тиса».
ОСОБА_1 з 08 листопада 2007 року до 16 грудня 2020 року був зареєстрований як ФОП.
У своїй діяльності ОСОБА_2 співпрацював із ТОВ «Інтердерев» та закупляв заготовки мозаїчного паркету для подальшої реалізації, які поступали на склад ТОВ «Тиса» та оформлялися актами приймання виконаних робіт, які долучені до матеріалів справи.
04 серпня 2021 року ОСОБА_2 написав акт звірки розрахунків станом на 04 серпня 2021 року, відповідно до якого станом на 04 серпня 2021 року ОСОБА_2 не розрахувався за заготовки для мозаїчного паркету на суму 25 190,00 євро.
ОСОБА_2 зазначив, що акт звірки розрахунків був написаний ним як генеральним директором ТОВ «Торгова група «Тиса» та на підставі договорів із замовником ТОВ «Інтердерев» - директор Біць М. В. (дочка позивача), із
ДП «Латориця» - директор ОСОБА_4 . На підставі укладених договорів, актів приймання та проведених розрахунків у ТОВ «Тиса» виникла заборгованість
у сумі 25 190,00 євро, яка на даний час погашена, підприємства
ТОВ «Інтердерев», ДП «Латориця» не мають до нього претензій.
ОСОБА_1 пояснив, що він особисто як фізична особа передавав відповідачу заготовки мозаїчного паркету, оскільки у нього на підприємстві склалася складна ситуація з невиплатою працівникам заробітної плати. Пояснив, що ОСОБА_2 при першій і другій передачі заготовок мозаїчного паркету писав йому розписки, на підставі яких був складений акт звірки розрахунків від 04 серпня 2021 року. Розписки він для себе не зберіг, передав оригінали розписок відповідачу. Вважав, що між ним і ОСОБА_2 були укладені договори купівлі-продажу заготовок мозаїчного паркету, за який відповідач ОСОБА_2 не розрахувався, на суму 25 190,00 євро, що є боргом на підставі договору позики, який підлягає стягненню.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.
Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги, Верховний Суд керується таким.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу заявлених вимог вказував, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов?язання з повернення коштів згідно з актом звірки розрахунків станом на 04 серпня 2021 року не виконав, кошти не повернув, а тому, посилаючись на статі 1047, 1049 ЦК України, просив стягнути вказану заборгованість.
Відповідно до статті 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням. Заміна боргу позиковим зобов'язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер
є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник,
а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Частиною першою статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів
є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом
у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня
2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі
№ 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц.
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Положення зазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Установивши на підставі належним чином оцінених доказів, що між сторонами не виникли правовідносини на підставі договору позики, апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки за своїм змістом акт звірки розрахунків станом на 04 серпня 2021 року не може вважатись борговим документом, так як не містить умов зобов?язального характеру для відповідача ОСОБА_2 в частині повернення будь-яких грошових коштів ОСОБА_1 в розумінні статей 1046, 1047, 1049 ЦК України.
Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених
у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені апеляційним судом, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє
в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, апостанови Львівського апеляційного суду від 20 червня
2024 року - без змін, оскільки підстав для її скасування немає.
З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня 2024 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Львівського апеляційного суду від 20 червня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
Є. В. Коротенко
М. Є. Червинська