14 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 265/2189/20
провадження № 61-13835св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2020 року в складі судді та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року в складі колегії суддів:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України та просила стягнути на її користь з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом та ушкодженням здоров'я.
На обґрунтування позову зазначала, що 30 січня 2015 року внаслідок скоєння терористичного акту невідомими особами зі складу незаконних збройних формувань шляхом мінометного обстрілу міста Дебальцеве Донецької області вона отримала мінно-вибухову травму у вигляді численних осколкових поранень в результаті влучення снаряду в будинок на АДРЕСА_1 .
Рішенням міжвідомчої комісії з питань установлення фактів отримання особами поранень чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції від 27 червня 2019 року встановлено факт одержання нею поранення (ушкодження здоров'я) від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 30 січня 2015 року на території проведення антитерористичної операції (далі - АТО).
Внаслідок отриманих поранень їй встановлена безстроково друга група інвалідності. За фактом ушкодження здоров'я та обстрілів у місті Дебальцеве Донецької області СВ ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях 2 управління розпочато розслідування за частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт), у вказаному кримінальному провадженні вона визнана потерпілою.
На даний час досудове слідство триває, про підозру нікому не повідомлялось.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону із наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи.
На момент звернення до суду з цим позовом держава не прийняла відповідний закон, як це передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров'ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів. Однак відсутність відповідного закону не може бути перешкодою у захисті її прав.
З урахуванням характеру, обсягу тілесних ушкоджень та глибини заподіяних їй моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, розмір спричиненої моральної шкоди становить 1 000 000,00 грн.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2020 року позов задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану каліцтвом та ушкодженням здоров'я, в сумі 400 000,00 грн.
В задоволенні решти вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що обов'язок відшкодувати завдану ОСОБА_1 шкоду покладається на державу незалежно від її вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи, оскільки встановлення осіб, які вчинили теракт, та наявність щодо них обвинувального вироку суду не є необхідною умовою відшкодування такої шкоди державою за статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
За період з 14 квітня 2014 року та на момент прийняття рішення судом держава Україна в особі законодавчого або виконавчого органів влади не прийняли жодного нормативного акту щодо процедури та порядку відшкодування шкоди, завданої позивачці, що передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Ушкодження здоров'я ОСОБА_1 трапилось на території, підконтрольній Україні, однак держава не забезпечила в умовах збройного конфлікту через проведення антитерористичної операції її безпеку і захист, а правоохоронні органи не забезпечили належного розслідування скоєного злочину, встановлення винних осіб.
Наявність психологічної травми у позивача констатована висновком психологічного експертного дослідження, яким доведений причинний зв'язок між обставинами, які призвели до її травмування 30 січня 2015 року, та шкідливими наслідками, що настали для ОСОБА_1 .
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 та Кабінет Міністрів України оскаржили його в апеляційному порядку.
Ухвалою Донецького апеляційного суду від 25 серпня 2021 року провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та держави України в особі Кабінету Міністрів України на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 24 червня 2020 року зупинено до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку судового рішення у цивільній справі №635/6172/17.
Розпорядженням голови Верховного Суду від 06 березня 2022 року № 1/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану», відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», змінено територіальну підсудність судових справ Донецького апеляційного суду. Визначено, що справи цього суду підсудні Дніпровському апеляційному суду.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 18 травня 2023 року прийнято до провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та Кабінету Міністрів України на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 24 червня 2020 року та направлено зазначену справу до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська для вирішення питання щодо відновлення судового провадження.
Ухвалою Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 21 листопада року відновлено судове провадження по цивільній справі № 265/2189/20, яка розглядалась Орджонікідзевським районним судом м. Маріуполя Донецької області.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2020 року скасовано.
У задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач не довела, що держава Україна знала про можливість обстрілу незаконними збройними формуваннями міста Дебальцево Донецької області і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для її життя.
Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте порушення відповідних гарантій позивач належним чином не обґрунтувала.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 звернуласядо Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року та змінити рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2020 року, збільшивши суму, що підлягає стягненню, з 400 000,00 грн до 1 000 000,00 грн.
На обґрунтування касаційної скарги зазначала про необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 12 травня 2022 року в справі № 635/6172/17, який застосовано судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не застосував статті 3, 8, 27 Конституції України, статті 23, 1167, 1168, 1173 ЦК України та статтю 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які підлягали застосуванню у цій справі.
У цій справі правоохоронні органи держави України не забезпечили своєчасне та ефективне розслідування, хоча наділені достатньою повнотою влади для цього.
Для вирішення цієї справи слід відступити від висновків, викладених у пунктах 49, 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, оскільки запропонований спосіб захисту у цій постанові не відповідає нормам національного та міжнародного права щодо гарантування державою ефективного засобу юридичного захисту в національному органі, передбаченого статтею 13 Конвенції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області.
11 листопада 2024 року справа № 265/2189/20 надійшла до Верховного Суду.
Кабінет Міністрів України направив відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просив залишити скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Також просив визнати поважними причини пропуску строку на подання відзиву.
Враховуючи те, що Кабінет Міністрів України отримав копію ухвали про відкриття касаційного провадження у грудні 2024 року, суд вважає за можливе продовжити строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Оскільки рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2020 року скасоване постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року, воно в касаційному порядку не переглядається.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до виписного епікризу КЗ «Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова» № 845 ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у відділені церебральної хірургії з 02 лютого 2015 року по 24 лютого 2015 року через отримання нею поєднаної відкритої мінно-вибухової черепно-мозкової травми з контузією лівого ока, оскільки біля 06:30 год 30 січня 2015 року, перебуваючи у власному будинку в місті Дебальцеве Донецької області, зона АТО, потрапила під мінометний обстріл та отримала мінометно-вибухову травму при потраплянні снаряду у її будинок під час бойових дій.
Згідно з довідкою до акту огляду медико-соціальною експертної комісії (серія 12 ААБ № 065605) від 03 жовтня 2019 року ОСОБА_1 отримала II групу інвалідності безстроково з 01 серпня 2019 року через поранення (ушкодження) здоров'я від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 30 січня 2015 року на території проведення АТО, внаслідок чого їй рекомендовано проходити нагляд та лікування у невролога, невропатолога, сімейного лікаря та проводити санаторно-курортне лікування.
Рішенням міжвідомчої комісії з питань установлення фактів отримання особами поранень чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції, від 27 червня 2019 року встановлено факт одержання ОСОБА_1 поранення (ушкодження здоров'я) від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 30 січня 2015 року на території проведення АТО.
З витягу з ЄРДР від 13 березня 2020 року вбачається, що в рамках кримінального провадження № 12014050150001671 від 24 липня 2014 року за ознаками злочину, передбаченого частинами першою, другою, третьою статті 258 КК України, за фактом обстрілів міста Дебальцеве, проводиться розслідування за фактом мінометного обстрілу 30 січня 2015 року міста Дебальцеве Донецької області, в результаті якого потерпіла ОСОБА_1 отримала мінометно-вибухову травму при влученні снаряду в її будинок АДРЕСА_1 , який також було зруйновано.
У кримінальному провадженні № 12014050150001671 за участю ОСОБА_1 як потерпілої необхідні слідчі дії, однак на досудове розслідування триває та підозра нікому не була пред'явлена.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо права на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної каліцтвом унаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»
Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно з частиною третьою статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.
Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
ЄСПЛ, проаналізувавши норми статті 1177 ЦК України у редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування.
ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним, оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.
З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).
З огляду на зміст вказаних норм Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
Більше того, у законодавстві України не визначено не лише процедури виплати означеного відшкодування (див. для порівняння рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чітких умов, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49- 50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), § 35).
Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачці внаслідок каліцтва під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи не підконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку із каліцтвом у період проведення АТО.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).
Враховуючи наведене, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції
Позивачка заявила вимогу про стягнення з держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до її каліцтва, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
Самі по собі факти загибелі (каліцтва) людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема й у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
Згідно зі статтею 2 Конвенції обов'язки держави полягають у такому:
1) негативний обов'язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов'язку;
2) позитивний обов'язок має два різновиди:
- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов'язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов'язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.
Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов'язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання її втіленню (див. рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);
- процесуальний, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.
Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальним для оцінки належності виконання такого обов'язку. Обов'язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) дійшла висновку, що на правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією держави України у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила держава Україна певні свої обов'язки з тих, які випливають з указаної статті.
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Україна залишається об'єктом збройної агресії з боку російської федерації (далі - рф), серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення)).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1, схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п'ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід'ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п'ятий пункту 3 Заяви).
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування рф та окупаційна адміністрація рф встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону від 18 січня 2018 року).
У цій справі встановлено, що 30 січня 2015 року під час артобстрілу міста Дебальцеве Донецької області ОСОБА_1 отримала мінометно-вибухову травму.
Рішенням міжвідомчої комісії з питань установлення фактів отримання особами поранень чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції, від 27 червня 2019 року встановлено факт одержання ОСОБА_1 поранення (ушкодження здоров'я) від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 30 січня 2015 року на території проведення АТО.
Згідно з довідкою до акту огляду медико-соціальною експертної комісії (серія 12 ААБ № 065605) від 03 жовтня 2019 року ОСОБА_1 встановлено II групу інвалідності безстроково з 01 серпня 2019 року через поранення (ушкодження) здоров'я від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 30 січня 2015 року на території проведення АТО, внаслідок чого їй рекомендовано проходити нагляд та лікування у невролога, невропатолога, сімейного лікаря та проводити санаторно-курортне лікування.
Верховний Суд погоджується, що завдання позивачці тяжких тілесних ушкоджень та перебування її тривалий час на лікуванні безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для неї.
Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждала морально позивачка, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування.
Позивачка не обґрунтовувала, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які усунули б ризик її каліцтва, що держава знала про можливість обстрілу міста Дебальцеве з боку незаконних збройних формувань у зв'язку зі збройною агресією з боку рф і могла вжити, але не вжила заходів із запобігання такому обстрілу та усунення ризику для життя та здоров'я позивачки.
Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що позивач отримала поранення під час мінометного обстрілу у місті Дебальцеве, яке належало до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО.
Водночас колегія суддів зауважує, що держава Україна не контролювала територію, на якій позивачка отримала поранення, настільки, щоби запобігти пораненню позивачки, навіть якщо би вона могла та мала це зробити.
З огляду на це правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що відсутні підстави для відповідальності держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя та здоров'я позивачки.
Позивач не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила фактів (обставин), за яких можна би було стверджувати про порушення державою конкретних обов'язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на її здоров'я.
Суди попередніх інстанцій, встановивши, що територія, на якій позивач зазнала ушкоджень, була територією, де проводилась антитерористична операція, і ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами, що відповідачу було чи мало бути відомо про загрози для її життя та здоров'я, зокрема про факт мінометного обстрілу міста Дебальцеве Донецької області, відповідач міг вжити, але не вжив заходів із запобігання такого обстрілу, тобто з усунення ризику для її життя та здоров'я, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя згідно зі статтею 2 Конвенції у межах контрольованої Україною території, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов'язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.
Таким чином, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що відсутні підстави для висновку про невиконання державою Україна позитивного процесуального обов'язку, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом.
Представник позивачки у касаційній скарзі посилався на відсутність ефективного незалежного розслідування за фактом ушкодження її здоров'я та стверджував, що держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов'язок щодо забезпечення об'єктивного та ефективного розслідування цього факту.
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у разі скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також зазначив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінки заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. § 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції», заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Верховий Суд також ураховує, що силові дії рф проти Україна тривають з 20 лютого 2014 року. Наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв'язку із зазначеним фактично з причин, не залежних від органів досудового розслідування, не видається можливим завершити всю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у межах досудового розслідування кримінального провадження.
У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Водночас у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 лише вказала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом ушкодження її здоров'я, однак не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначила, які процесуальні дії не вживаються чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.
За таких обставин доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що внаслідок збройної агресії рф Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов'язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі - Постанова № 326).
Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов'язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії рф, а також витрати, пов'язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб з інвалідністю, зокрема дітей з інвалідністю, які отримали інвалідність внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних внаслідок бойових дій і пов'язаних із ними нещасних випадків, яким надаються соціальні гарантії та різні види державної соціальної допомоги (абзац шостий підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).
Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).
Отже, держава Україна взяла на себе позитивний матеріальний обов'язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, каліцтва цивільних осіб через збройну агресію рф. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов'язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов'язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо.
Наведене у повній мірі узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, які у свою чергу неодноразово підтримані Верховним Судом у подібних правовідносинах за позовами фізичних осіб про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я (каліцтвом) на підконтрольній Україні території та неефективним розслідуванням злочину.
Колегією суддів не встановлено підстав для ініціювання відступлення від вказаного висновку Великої Палати Верховного Суду.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону, й підстав для його скасування немає.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:М. Ю. Тітов А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко