ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
13.08.2025Справа № 910/5519/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні матеріали справи
за позовом Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради (65091, місто Одеса, вулиця Косовська, будинок 2-Д)
до Підприємства з іноземними інвестиціями "АМІК УКРАЇНА" (04071, місто Київ, ВУЛИЦЯ ВЕРХНІЙ ВАЛ, будинок 68)
про стягнення 30 131,89 грн.
Без повідомлення (виклику) представників учасників справи.
Комунальна установа "Одесреклама" Одеської міської ради звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Підприємства з іноземними інвестиціями "АМІК УКРАЇНА" про стягнення 30 131,89 грн, з яких: 6106,45 грн основного боргу та 24 025,44 грн пені, посилаючись при цьому на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань за договорами №2540-о від 01.10.2019, №2627-о від 01.03.2020, №2034-од від 01.07.2020, №2821-о від 01.07.2021, №1939-од від 01.01.2020, №2256-од від 01.09.2021 в частині повної та своєчасної оплати за тимчасове користування місцями для розміщення рекламних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.05.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/5519/25. Розгляд справи визначено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
26.05.2025 через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
06.06.2025 через систему «Електронний суд» від позивача надійшла відповідь на відзив.
12.06.2025 через систему «Електронний суд» від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
Водночас, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З огляду на практику Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010, «Смірнова проти України» від 08.11.2005, «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006, «Літоселітіс проти Греції» від 05.02.2004 та інші).
Згідно з ч. 4 ст. 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.04.2008 № 434 були затверджені Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі (далі - Правила), які регламентують порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами та процедуру їх переоформлення, зміни й анулювання, визначають вимоги до технічного стану, художньо-естетичного вигляду та порядку розміщення рекламних засобів, умови користування місцями для розміщення зовнішньої реклами, що перебувають у комунальній власності, підстави та порядок здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів, а також порядок здійснення контролю за дотриманням положень цих Правил. Дія цих Правил поширюється на всю територію міста Одеси, включаючи розташування рекламних засобів на будинках (будівлях) і спорудах, на відкритих майданчиках, на міських вулицях (дорогах), площах та інших територіях, у зелених зонах, на елементах вуличного обладнання, зовнішніх та внутрішніх поверхнях підземних переходів, інших об'єктах, розташованих на відкритій місцевості, незалежно від форм власності та відомчого підпорядкування. Правила є обов'язковими до виконання всіма суб'єктами, що вступають у правовідносини з питань розміщення зовнішньої реклами у межах території міста Одеси.
Відповідно до п. 1.5. Правил Комунальна установа "Одесреклама" Одеської міської ради є уповноваженою особою власника місць розміщення рекламних засобів комунальної власності територіальної громади м. Одеси у сфері укладання договорів на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів.
Згідно з п. 14.1. Правил розмір плати за тимчасове користування місцями, які перебувають у комунальній власності міста, для розташування рекламних засобів встановлюється виконавчим комітетом Одеської міської ради, а місцями, що перебувають у державній або приватній власності - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).
Додатком № 2 до рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.04.2008 № 434 (у редакції рішення виконкому від 25.07.2019 № 278) затверджено розмір базової плати за право тимчасового користування місцями, які перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, для розміщення зовнішньої реклами.
Додатком № 3 до рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.04.2008 № 434 (у редакції рішення виконкому від 24.03.2011 № 120) затверджено типовий договір на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів.
Як вбачається з матеріалів справи, між Комунальною установою «Одесреклама» Одеської міської ради (установа) та Підприємством з іноземними інвестиціями «АМІК УКРАЇНА» (користувач) було укладено договори № 2540-о від 01.10.2019, № 2627-о від 01.03.2020, № 2034-од від 01.07.2020, № 2821-о від 01.07.2021, №1939-од від 01.01.2020, №2256-од від 01.09.2021 на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів.
За умовами п. 2.1 названих договорів Установа надає Користувачу право за плату тимчасово використовувати для розташування рекламних засобів місця на територіях, будівлях, спорудах, що є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, або інших об'єктах, що перебувають на утриманні органів, підприємств, установ та/або організації Одеської міської ради та не передані у власність іншим особам.
У п. 2.2 договорів сторони погодили, що місця для розташування рекламних засобів та розрахунок плати за їх використання визначаються у відповідних додатках до цих договорів.
У силу п. 2.3 договорів користувач використовує надані йому місця виключно за цільовим призначенням з дня укладання сторонами цих договорів та відповідного додатків до них, сплачує вартість користування цими місцями в порядку та на умовах, визначених цими договорами.
Згідно з пп. 4.2.4 п. 4.2 договорів користувач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати кошти за цими договорами.
Відповідно до п. п. 5.1 та 5.2 договорів плата за цими договорами визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів до них, встановлених виконавчим комітетом Одеської міської ради та чинних на момент укладання цих договорів. Користувач вносить плату за цими договорами щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів до бюджету міста Одеси на відповідний рахунок, відкритий в органах Державної казначейської служби України, зазначений в цих договорах.
У випадку прострочення платежів, передбачених пп. 5.1, 5.2 цих договорів, користувач сплачує на користь установи пеню від суми простроченого платежу за кожен день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки НБУ (п. 6.2 договорів).
Нарахування пені не припиняється через 6 місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано (п. 6.3 договорів).
Згідно з п. 6.4 договорів позовна давність щодо стягнення плати за цими договорами та пені, передбачених п.п. 5.1, 6.1 договорів, встановлюється строком в 4 (чотири) роки.
У матеріалах справи наявні додатки № 1 до вищеперерахованих договорів, якими затверджено перелік рекламних засобів, їх кількість та місця розташування, а також розрахунок плати за право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів.
Посилаючись на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань в частині повної та своєчасної оплати за тимчасове користування місцями для розміщення рекламних засобів, Установа заявляє вимоги про стягнення з Підприємства 2 550,00 грн боргу та 8 981,94 грн пені згідно договору № 2256-од від 01.09.2021, 3 556,45 грн боргу та 14 186,94 грн пені згідно договору № 1939-од від 01.01.2020, а також пені за прострочення взятих на себе грошових зобов'язань у сумі 99,47 грн згідно договору № 2540-о від 01.10.2019, у сумі 61,37 грн згідно договору №2627-о від 01.03.2020, у сумі 687,91 грн згідно договору № 2034-од від 01.07.2020 та у сумі 7,81 грн згідно договору №2821-о від 01.07.2021.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначає наступне:
- наявні у матеріалах справи банківські виписки свідчать, що оплати за
договорам № 2256-од від 01.09.2021 та № 1939-од від 01.01.2020 в різні періоди здійснювалася відповідачем, а тому жодної заборгованості у нього перед позивачем не існує;
- не надаючи власних контррозрахунків, відповідач наполягає на
- необґрунтованості виконаних позивачем розрахунків пені, стверджуючи, що вони не містять періодів, у які виникла заборгованість, граничних строків та строків проведення фактичної оплати;
- відповідач заявляє клопотання про зменшення розміру неустойки, посилаючись
на приписи ст. ст. 24, 216, 217, 233 ГК України та ст. 551 ЦК України;
- відповідач зауважує, що за договорами № 2540-о від 01.10.2019, № 2821-о від
- 01.07.2021 року, № 2627-о від 01.03.2020, № 2034-од від 01.07.2020 сплинув
чотирічний строк позовної давності для звернення до суду.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2 ст. 509 ЦК України).
У силу ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частина 1 ст. 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтю 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ч. 1 ст. 629 ЦК України).
Відповідно до ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Згідно з ч. 1 ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Вказане цілком кореспондується з положеннями ст. 193 ГК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як уже зазначалося, у п. 5.2 договорів сторони погодили, що користувач вносить плату за цими договорами щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів до бюджету міста Одеси на відповідний рахунок, відкритий в органах Державної казначейської служби України, зазначений в цих договорах.
Дослідивши наявні матеріали справи, суд вважає доведеною обставину забезпечення позивачем відповідачу можливості тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів згідно спірних договорів та додатків до них за загальний період з жовтня 2019 року по березень 2025 року, факт чого відповідачем у поданих заявах по суті спору не заперечується.
Разом з тим, наявні у матеріалах справи виписки по рахунках свідчать, що оплата за таке користування вносилася відповідачем з порушенням строків, погоджених сторонами у договорах, тоді як доказів оплати відповідачем заборгованості у сумах 3 556,45 грн за договором № 1939-од від 01.01.2020 і 2 550,00 грн за договором № 2256-од від 01.09.2021 за січень 2022 року матеріали справи узагалі не містять.
Враховуючи викладене, суд вважає, що вимоги Установи в частині стягнення основного боргу загальною сумою 6106,45 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У силу п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною 2 ст. 193 ГК України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених зазначеним Кодексом, іншими законами або договором.
У силу ч. 1 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (ч. 2 ст. 217 ГК України).
Відповідно до ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (ч. 6 ст. 231 ГК України).
Як уже зазначалося, у п. 6.2 договорів визначено, що у випадку прострочення платежів, передбачених пп. 5.1, 5.2 цих договорів, користувач сплачує на користь установи пеню від суми простроченого платежу за кожен день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки НБУ.
При цьому у п. 6.3 договорів сторони погодили, що нарахування пені не припиняється через 6 місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано.
Перевіривши наданий позивачем до матеріалів позовної заяви розрахунок пені, суд констатує, що у ньому вказаний номер договору та утворена за ним сума заборгованості, на яку нараховується пеня; правильно визначені початкові дати періодів нарахування пені та зазначені їх кінцеві дати з урахуванням проведених відповідачем оплат; вказано кількість днів триваючого прострочення оплати у кожному конкретному випадку, а також розмір облікової і подвійної облікової ставки НБУ у відповідний період, виходячи з чого виконаний позивачем розрахунок заявленої до стягнення пені у загальній сумі 24 025,44 грн є арифметично правильним.
Водночас ст. 256 ЦК України закріплено поняття позовної давності як строку, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
З наведеного слідує, що позовна давність виражається у встановленні часових меж для захисту порушеного права в суді. Відповідно пропуск строку позовної давності, не впливаючи на дійсність самого права, є підставою для ухвалення рішення про відмову у позові. Тобто належне особі право існує не тільки у межах строків позовної давності, але і після їх спливу. Боржник, який добровільно виконав зобов'язання, не має права вимагати повернення виконаного, посилаючись на те, що на момент такого виконання строк позовної давності сплинув, адже його обов'язок як такий продовжував існувати. Утім, примусити боржника виконати свій обов'язок шляхом звернення до суду вже не можна.
Застосування строків позовної давності, серед іншого, має дисциплінуючий вплив, адже сприяє зацікавленості учасників у своєчасному здійсненні своїх прав та захищає потенційних відповідачів від прострочених позовів.
Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Тобто суд не вправі за власною ініціативою застосовувати позовну давність. Враховуючи, що вимоги стосовно форми заяви сторони про застосування позовної давності законом не встановлені, остання може бути викладена як у вигляді окремого клопотання, так і будь-які із заяв по суті спору.
Окрім цього, виходячи з положень наведеної вище ч. 4 ст. 267 ЦК України, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред'явлених позивачем до відповідача, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Згідно зі ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Зокрема позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
При цьому у силу приписів ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
Як уже зазначалося, у п. 6.4 договорів сторони погодили, що позовна давність щодо стягнення плати за цими договорами та пені, передбачених п.п. 5.1, 6.1 договорів, встановлюється строком в 4 (чотири) роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Водночас суд зауважує, що обчислення строку позовної давності для вимоги про стягнення пені має здійснюватися з урахуванням правової природи останньої, а саме: названа господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, тому позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а строк позовної давності спливає, виходячи з положень п. 6.4 договорів, через 4 роки від дня, за який нараховано санкцію.
Аналогічного за змістом правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 08.02.2017 у справі № 910/29752/15, а також Верховний Суд у постановах від 28.01.2020 у справі №910/17753/18, від 22.07.2019 у справі №911/1563/18.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач, заявляючи вимогу про стягнення з відповідача пені за загальний період з 28.10.2019 по 31.03.2025, позовну заяву до суду подав лише 01.05.2025.
Виходячи з наведеного вище, періодом нарахування пені, по якому не пропущено строк позовної давності, є період з 01.05.2021 по 31.03.2025.
Таким чином, враховуючи, що з вимогою про стягнення пені, нарахованої за період з 28.10.2019 по 30.04.2021, позивач звернувся до суду поза межами 4-річного строку позовної давності, а також наявність заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, виходячи з приписів ч. 4 ст. 267 ЦК України, суд дійшов висновку, що у позові про стягнення 2 198,80 грн пені слід відмовити.
При цьому посилання позивача на продовження позовної давності на строк дії карантину, спричиненого поширенням COVID-19, та воєнного стану в Україні судом відхиляються, виходячи з такого.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), відповідно до якого розділ «прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено п. 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Згідно із п. 19 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Водночас відповідно до положень ст. 259 ЦК України у п. 6.4 договорів сторони погодили, що позовна давність щодо стягнення плати за цими договорами та пені, передбачених п.п. 5.1, 6.1 договорів, встановлюється строком в 4 (чотири) роки.
Статтею 627 ЦК України закріплено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Таким чином, звертаючись 01.05.2025 до господарського суду з даним позовом, позивач пропустив погоджений саме договором 4-річний строк позовної давності щодо стягнення пені, а не встановлений ст. 258 ЦК України.
Враховуючи, що ст. 259 ЦК України у вищенаведеному переліку норм не міститься, то підстави для продовження та зупинення перебігу позовної давності відсутні.
При цьому суд наголошує на тому, що як оголошення карантину, так і введення воєнного стану не зупинило роботи судів, навпаки, правосуддя в Україні продовжує здійснюватися із дотриманням при цьому необхідних запобіжних заходів.
Отже, підстави для задоволення позову в частині стягнення з відповідача 2 198,80 грн пені відсутні, тоді як вимога про стягнення пені у сумі 21 828,64 грн є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Щодо заявленого відповідачем клопотання про зменшення розміру пені суд зазначає, що останнє задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Частиною 3 ст. 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Згідно зі ст. 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. Господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов'язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника.
Разом з тим, відповідач, заявивши клопотання про зменшення розміру пені, не надав суду жодного доказу та не навів беззаперечних обставин, які могли б свідчити про поважність причин неналежного виконання зобов'язання, винятковість обставин чи невідповідність заявлених позивачем до стягнення сум наслідкам порушення зобов'язання.
Суд не може визнати достатнім для задоволення клопотання відповідача саме лише його цитування судової практики у вирішенні питання про зменшення розміру неустойки.
Саме по собі нічим не підтверджене посилання відповідача на збитковість Підприємства, зумовлену триваючою збройною агресією РФ проти України, також не може слугувати підґрунтям для задоволення заявленого ним клопотання, оскільки протилежне було б явно несправедливим по відношенню до позивача, який так само продовжує здійснювати свою діяльність в умовах воєнного стану в Україні.
Згідно з ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 74, 86, 129, 232, 236-238, 240, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради задовольнити частково.
2. Стягнути з Підприємства з іноземними інвестиціями "АМІК УКРАЇНА" (04071, місто Київ, ВУЛИЦЯ ВЕРХНІЙ ВАЛ, будинок 68; код ЄДРПОУ 30603572) на користь Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради (65091, місто Одеса, вулиця Косовська, будинок 2-Д, код ЄДРПОУ 25830211) 6106 (шість тисяч сто шість) грн 45 коп боргу, 21 828 (двадцять одну тисячу вісімсот двадцять вісім) грн 64 коп пені та 2 245 (дві тисячі двісті сорок п'ять) грн 79 коп судового збору.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України, і може бути оскаржено в порядку та строк встановлені статтями 254, 256, 257 ГПК України.
Рішення складено та підписано: 13.08.2025.
Суддя Літвінова М.Є.