13 серпня 2025 року Справа № 280/3263/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сіпаки А.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Служби безпеки України (вул. Володимирівська, 33, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 00034074) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Служби безпеки України (далі - відповідач), в якій позивач просить суд:
визнати протиправним та скасувати винесений Службою безпеки України наказ від 28.12.2024 за №1788-ОС/дск, яким позивача виключено зі списків особового складу Служби безпеки України з 31.12.2024 та направлено у розпорядження Міністра оборони України;
зобов'язати Службу безпеки України поновити позивача у списках особового складу Служби безпеки України з дати його виключення з 31.12.2024;
зобов'язати Службу безпеки України виплатити позивачу розмір компенсації за невикористану щорічну основу відпустку за 2022 рік за 35 календарних днів; розмір компенсації за невикористану щорічну основу відпустку за 2023 рік за 21 календарний день; розмір компенсації за невикористану щорічну основу відпустку за 2024 рік за 21 календарний день; розмір компенсації за невикористану додаткову відпустку за статтею 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 роки за 98 календарних днів.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що про існування оскаржуваного наказу позивачу не було нічого відомо, з його змістом він не ознайомлений. Окрім того, позивач вказує про проведення стосовно нього службової перевірки, з матеріалами якої він також не був ознайомлений і матеріали якої були покладені в основу оскаржуваного наказу. Також посилається на не виплату компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022-2024 роки та невикористаної додаткової відпустки за 2018-2024 роки. Просить позов задовольнити.
Ухвалою від 30.04.2025 позовну заяву було залишено без руху.
Ухвалою суду від 14 травня 2025 року відкрито провадження у справі, а також призначено справу до судового розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
Відповідачем до суду відзив на позовну заяву подано не було.
Дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив такі обставини.
Судом встановлено, що 31.10.2024 начальником ЦСО «А» СБУ Євгеном Хмарою на ім'я Голови Служби безпеки України було подано рапорт з проханням надання дозволу щодо направлення капітана ОСОБА_1 для подальшого проходження військової служб зі Служби безпеки України до Збройних Сил України, у зв'язку із службовою необхідністю.
Листом від 18.11.2024 № 11/10411 голова Служби безпеки України звернувся до Міністра оборони України з проханням розглянути питання щодо можливості подальшого проходження військової служби в Збройних Силах України капітаном ОСОБА_1 .
Міністерство оборони України листом від 13.12.2024 № 220/18254 повідомило голову Служби безпеки України про погодження до призначення ОСОБА_1 на посаду командира стрілецької роти військової частини НОМЕР_2 .
Згідно із витягом з наказу Служби безпеки України від 28.12.2024 № 1788-ОС/дск капітана ОСОБА_1 було направлено у розпорядження Міністра оборони України, виключивши його зі списків особового складу з 31.12.2024. Окрім того, зазначено наступне: невикористана щорічна основна відпустка за 2022 рік становить 35 календарних днів; невикористана щорічна основна відпустка за 2023 рік становить 21 календарний день; невикористана частина щорічної основної відпустки за 2024 рік становить 21 календарний день; невикористана додаткова відпустка за ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» становить 98 календарних днів за 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023 та 2024 роки.
Не погодившись із даним наказом та невиплатою компенсації за невикористану відпустку позивач звернувся до суду із цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги суд виходить з наступного.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України від 25.03.1992 року № 2232-XII “Про військовий обов'язок і військову службу» (далі за текстом - Закон №2232-ХІІ) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Частиною 1 статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною 2 статті 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що військовий обов'язок становлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно о законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Частиною 3 статті 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що військовий обов'язок, зокрема, включає проходження військової служби.
Пунктом 4 статті 2 Закону №2232-ХІІ передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 1 статті 13 Закону України “Про Службу безпеки України» передбачено, що керівництво всією діяльністю Служби безпеки України, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України.
Частиною першою статті 20 Закону визначено, що умови і порядок виконання своїх обов'язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством. Військовослужбовці Служби безпеки України приймають Військову присягу на вірність народу України.
Указом Президента України №64/2022 “Про ведення воєнного стану в Україні», у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і обороні України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану», постановлено введення в Україні воєнного стану з 5 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб.
Надалі Указами Президента України строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався та діє до сьогодні.
Відповідно до статті 1 Закону України від 12 травня 2015 року №389-VIII “Про правовий режим воєнного стану», воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, та передбачає надання відповідним органам влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відведення загрози, відсічі збройній агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, ї територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Так, підпунктом 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 11.04.2024 року №3633-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18.05.2024, тобто був чинний на час існування спірних відносин, передбачено, що у період дії воєнного стану у зв'язку із службовою необхідністю військовослужбовці можуть бути призначені за рішенням керівника розвідувального органу чи Голови Служби безпеки України на нижчі посади в розвідувальному органі чи в Службі безпеки України, а також направлені для подальшого проходження військової служби з розвідувального органу чи Служби безпеки України до Збройних Сил України та інших військових формувань за погодженням між розвідувальним органом чи Службою безпеки України та відповідним військовим формуванням з виключенням із списків особового складу розвідувального органу чи Служби безпеки України, з якого вибули, та включенням до списку особового складу формування, до якого прибули, з подальшою перепідготовкою (допідготовкою).
Спеціальними нормами, які регулюють проходження військової служби, є Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затверджене Указом Президента України від 27 грудня 2007 року № 1262/2007 (далі за текстом - Положення).
Положенням визначається порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу, сержантського і старшинського складу, рядового складу Служби безпеки України (далі - військовослужбовці Служби безпеки України), виконання ними військового обов'язку в запасі та особливості проходження військової служби в особливий період.
Зокрема, приписами пункту 49 Положення визначено, що військовослужбовці Служби безпеки України можуть бути направлені для проходження військової служби до Збройних Сил України та інших військових формувань із виключенням зі списків особового складу Служби безпеки України, а військовослужбовці інших військових формувань можуть бути прийняті на військову службу за контрактом до Служби безпеки України із зарахуванням їх до списків особового складу Служби безпеки України після виключення зі списків особового складу інших військових формувань.
Направлення військовослужбовців із Служби безпеки України для подальшого проходження військової служби до інших військових формувань чи з інших військових формувань до Служби безпеки України здійснюється за погодженням між Службою безпеки України та відповідними військовими формуваннями за згодою військовослужбовця, крім випадків, передбачених пунктом 99 цього Положення.
При цьому, пунктом 99 Положення в редакції, чинній з 24.10.2024, визначено, що у період дії воєнного стану у зв'язку зі службовою необхідністю військовослужбовці можуть бути призначені за рішенням Голови Служби безпеки України на нижчі посади в Службі безпеки України, а також направлені для подальшого проходження військової служби зі Служби безпеки України до Збройних Сил України та інших військових формувань за погодженням між Службою безпеки України та відповідним військовим формуванням з виключенням зі списків особового складу Служби безпеки України, з якого вибули, та включенням до списку особового складу формування, до якого прибули, з подальшою перепідготовкою (допідготовкою).
Отже, підпунктом 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 11.04.2024 року №3633-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» та пунктом 99 Положення в редакції, чинній на час прийняття спірного наказу, було передбачено можливість у період дії воєнного стану у зв'язку зі службовою необхідністю направлення військовослужбовців для подальшого проходження військової служби зі Служби безпеки України до Збройних Сил України та інших військових формувань, що і було зроблено в даному випадку відповідачем.
Суд також зазначає, що враховуючи інтереси національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку тощо, відбуваються певні обмеження прав особи, в період оголошеного в країні воєнного стану (в особливий період). Права та інтереси військовослужбовця в особливий період відповідно також піддаються обмеженню але з урахуванням забезпечення оборони та захисту держави, її суверенітету, територіальної цілісності, захисту життя громадян та враховуючи обставини несення військовослужбовцем військової служби.
Так підпунктом 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 11.04.2024 року №3633-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» передбачена лише єдина вимога для такого направлення - у зв'язку із службовою необхідністю. Суд наголошує, що до повноважень суду не належить надання оцінки доцільності переміщення військовослужбовців та призначення на певні посади, тим більше під час воєнного стану в Україні.
При цьому з матеріалами справи дійсно підтверджено, що за невиконання посадових інструкцій наказом ЦСО «А» СБУ від 04.10.2024 № 28/вс-11621дск на капітана ОСОБА_1 накладено дисциплінарне стягнення, тобто відносно ОСОБА_1 за фактом дисциплінарного правопорушення дійсно проводилась службова перевірка, однак суд зазначає, що це не впливає на правомірність чи протиправність оскаржуваного наказу в контексті застосування пунктів 49 та 99 Положення, а тому твердження позивача з цього приводу є необгрунтованим.
Суд також зазначає, що про погодження до призначення на посаду командира стрілецької роти військової частини НОМЕР_2 ОСОБА_1 було достеменно відомо, про що свідчить його особистий підпис від 19.12.2024 на листі Міністерства оборони України від 13.12.2024 № 220/18254, а тому твердження позивача про те, що про існування оспорюваного наказу йому не було нічого відомо та його з ним не ознайомлювали судом не беруться до уваги.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями органами - державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не слід ототожнювати лише з формалізованими повноваженнями, вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. На законодавчому рівні поняття “дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тому, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Враховуючи зазначені обставини, суд приходить до висновку про те, що доводи позивача не є такими, що свідчать про протиправність спірного наказу, а отже відсутні підстави для його скасування. Відповідно відсутні підстави для задоволення похідної позовної вимоги про зобов'язання Служби безпеки України поновити ОСОБА_1 у списках особового складу СБУ з дати виключення.
Щодо невиплати грошової компенсації за невідбуті дні основної щорічної відпустки та додаткової відпустки учасника бойових дій, суд зазначає наступне.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011- XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 16 Закону України “Про відпустки».
З огляду на викладене, враховуючи, що наказом Голови СБ України від 28.12.2024 року №1788-ОС/дск капітан ОСОБА_1 не звільнений, а направлений у розпорядження Міністра оборони України, то у відповідача був відсутній обов'язок виплатити позивачу грошову компенсацію за невідбуті дні відпусток.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.
Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про залишення позовних вимог без задоволення.
Відповідно до приписів статті 139 КАС України, з огляду на ухвалення судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, за відсутності доказів понесення судових витрат відповідачем, підстав для їх розподілу немає.
Керуючись статтями 139, 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Служби безпеки України (вул. Володимирівська, 33, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 00034074) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 13.08.2025.
Суддя А.В. Сіпака