печерський районний суд міста києва
Справа № 757/14092/24-ц
пр. 2-2620/25
18 червня 2025 року Печерський районний суд міста Києва
у складі: головуючого судді - Соколова О.М.,
при секретарі судових засідань - Колесник А.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку позовного спрощеного провадження цивільну справу за ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення нарахованої, але не виплаченої суми заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку, -
У березні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» (далі - відповідач, ТОВ «ДІЄСА») про стягнення нарахованої, але не виплаченої суми заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку, у якому просить стягнути з відповідача на свою користь заборгованість по заробітній платі та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 38 630,93 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.09.2023 року по 04.03.2024 року у розмірі 79 729,22 грн. Судові витрати покласти на відповідача.
У обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 з 27.05.2019 року по 31.08.2023 року працював в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Дієса» на посаді бухгалтер-ревізор, що підтверджується витягом з трудової книжки. З 01.09.2023 року згідно наказу № Z00/31/08/017 від 31.08.2023 року позивача було звільнено з займаної посади Бухгалтер-ревізор Департаменту безпеки, Контрольно-ревізійного відділу за угодою сторін згідно п.1 ст.36 КЗпП України.
Починаючи з липня 2023 року і станом по даний час ТОВ «Дієса» не здійснювало виплату в повному обсязі Позивачу заробітної плати, на підтвердження чого надається Форма ОК-5 та Форма ОК-7, а також виписка з карткового рахунку.
У зв'язку з цим, у відповідача утворилася перед позивачем заборгованість по заробітній платі. Незважаючи на неодноразові усні звернення позивача, відповідач заробітну плату не виплатив.
У день звільнення позивача, відповідач не надав останньому письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені мені при звільненні.
27.02.2024 року позивач звернувся до відповідача із письмовою заявою про надання документів та інформації, в якій просив надати мені письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні у формі довідки/виписки/розрахункового листка із зазначенням окремо кожного виду виплати, що належали мені при звільненні, а також із зазначенням сум утриманих податків та загальної суми заборгованості Товариства перед позивачем.
Заборгованість із заробітної плати не виплачена позивачу і станом на даний час, на неодноразові усні звернення позивача відповідач не реагує, у зв'язку з чим позивач змушений звертатися за захистом своїх прав до суду з даним позовом.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 29.03.2024 року позовну заяву ОСОБА_1 - залишено без руху.
10.04.2024 року на виконання ухвали Печерського районного суду м. Києва від 29.03.2024 року позивачем усунуто вказані недоліки.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 22.04.2024 року відкрито провадження у цивільній справі №757/14092/24-ц за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 06.06.2024 року занесеною до протоколу судового засідання задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів у відповідача.
06.06.2024 року судом направлено запит на адресу відповідача про витребування доказів.
05.06.2024 року на адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання яке фактично було передано судді 06.06.2024 року після судового засідання, зі змісту якого вбачається, що останній просить відмовити у задоволенні вимог в частині стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок та інших платежів не пов'язаних із стягненням заробітної плати. У обґрунтування посилається на те, що ухвалою від 24.04.2024 року про затвердження плану санації до відкриття провадження про банкрутство (справа №910/3368/24) та розгляд заяв про банкрутство (справа №910/12677/23), матеріали яких розміщенні в Єдиному державному реєстрі судових рішень, вбачається що мотивом негативних матеріальних наслідків для ТОВ «ДІЄСА» стало саме спричинення матеріальних збитків збройною агресією (форс мажор), внаслідок чого товариство втратило можливість забезпечувати взяті на себе зобов'язання, в т.ч. по своєчасні виплаті заробітної плати.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24.01.2024 року в справі №760/29187/23 провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності генерального директора ТОВ «Дієса», за ч. 1 ст. 41 КУпАП, - закрито за відсутністю складу адміністративного правопорушення. Підставою закриття провадження у справі є встановлення судом, що товариство знаходиться під дією обставин непереборної сили (до дане до даного клопотання), а отже встановлено відсутність вини роботодавця, в особі Генерального директора, в затримці оплати праці працівникам під час дії Форс-мажорних обставин, дія яких тривала як на момент звільнення працівника так і продовжується на цей час.
Окремо звернув увагу на строки звернення до суду про стягнення середнього заробітку, ще унормовані ст.233 КЗпП України та в разі їх порушення - відмовити у задоволенні позову на цій підставі. Та просив врахувати співмірність задоволення витрат на правову допомогу фактичним затратам у справі невеликої складності та затрат часу, що є надмірно завищеною та підлягає зменшенню судом до розміру не більше 4 000,00 грн.
07.06.2024 року на адресу суду від представника позивача надійшли заперечення на клопотання відповідача.
11.07.2024 року на адресу суду від представника відповідача надійшли заперечення.
05.11.2024 року на адресу суду від представника відповідача надішли додаткові пояснення.
05.11.2024 року на адресу суду від представника позивача надішли заперечення.
20.02.2025 року на адресу суду від представника відповідача надішли додаткові пояснення.
Позивача в судове засідання не з'явився, до суду направив заяву про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги підтримав.
Відповідач в судове засідання не з'явився, просив розглядати за його відсутність.
Згідно ч. 1 ст. 174 ЦПК України, при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом, що є правом учасників справи. Як встановлено, ч. 4 вказаної статті Кодексу, у разі ненадання учасником розгляду заяви по суті справи у встановлений судом або законом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до п.1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
За наведених обставин, суд, приходить до висновку про розгляд справи у відсутність учасників на підставі наявних в ній доказів.
З урахуванням ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.
Судом встановлено, що за змістом наявної в матеріалах справи копії трудової книжки позивач з 27.05.2019 року по 31.08.2023 року працював в Товаристві з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на посаді бухгалтер-ревізор.
З 01.09.2023 року згідно наказу № Z00/31/08/017 від 31.08.2023 року позивача було звільнено з займаної посади Бухгалтер-ревізор Департаменту безпеки, Контрольно-ревізійного відділу за угодою сторін згідно п.1 ст.36 КЗпП України.
Як зазначає позивач та не спростував відповідач, на день звільнення відповідач не виплатив позивачу заробітну плату та компенсацію за невикористаних 29 календарних днів відпустки.
Довідки про розмір невиплачених сум відповідач ні позивачу, ні суду не надав. Заперечень з приводу позову не висловив.
Позивач звертався до Державної служби з питань праці зі зверненням, у відповідь на яке отримано лист від 02.11.2023 року, в якому повідомлено наступне: «У ході проведення у ТОВ «Дієса» позапланового заходу державного нагляду (контролю) встановлено, що наказом від 31.08.2023 № Z00/31/08/017 від 31.08.2023 Вас звільнено з посади бухгалтера-ревізора, за частиною першою статті 36 Кодексу законів про працю України. При звільнені Вам нарахована заробітна плата у розмірі 17599,31 грн., до суми якої включено заробітну плату за відпрацьований у вересні 2023 року 1 день та компенсація за 29 дні невикористаної відпустки. З зазначеної суми відраховані ПДФО та військовий збір на суму 3431,87 гривень. У розрахунковому листі за вересень 2023 року також відображена сума боргу підприємства за попередні періоди у розмірі 24463,49 гривень. Таким чином, на день звільнення Вас з роботи товариством нараховані Вам розрахункові кошти у сумі 38630,93 грн., які станом на час проведення позапланового заходу державного нагляду Вам невиплачені. Підтверджуючих документів виплати Вам розрахункових коштів на суму 38630,93 грн. у ході проведення позапланового заходу ТОВ «Дієса» не надано.»
Про те, що в період липень-вересень 2023 року підприємство не здійснювало виплату позивачу заробітної плати свідчать і дані Форми ОК-5, які надані позивачем разом із позовною заявою. Крім цього, згідно даної форми сума заробітної плати позивача у 2023 році становила: січень - 16189,00 грн., лютий - 16189,00 грн., березень - 16189,00 грн., квітень - 16189,00 грн., травень - 16189,00 грн., червень - 17 833,42 грн.
Крім цього, відповідно до наказу № Z00/31/08/017 про припинення трудового договору від 01.09.2023, ОСОБА_1 звільнено з займаної посади Бухгалтер-ревізор Департаменту безпеки, Контрольно-ревізійного відділу за угодою сторін згідно п.1 ст.36 КЗпП України та наказано виплатити ОСОБА_1 компенсацію за 29 невикористаних календарних днів відпустки.
Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
За змістом ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.
Статтею 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено, що заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойові дії, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.
У статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
За практикою Європейського суду з прав людини (справа «Будченко проти України», заява № 38677/06) концепція «майна» не обмежується існуючим майном, може охоплювати активи, включаючи вимоги, стосовно яких можна було би довести, що заявник принаймні мав «законні сподівання» щодо отримання можливості ефективного володіння правом на власність. Тобто невиплачена заробітна плата є майном та однозначно підпадає під дію статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входить основна заробітна плата (винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців), додаткова заробітна плата (винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій) та інші заохочувальні та компенсаційні виплати до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідно до статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Згідно із статтею 22 Закону України «Про оплату праці» суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
За змістом ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
За змістом ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Разом з цим, із матеріалів справи вбачається та не спростовано відповідачем, що останній, як роботодавець, порушуючи вимоги трудового законодавства в частині оплати праці працівника, має заборгованість перед позивачкою по заробітній платі, і не здійснив виплату цієї заборгованості навіть при звільненні позивача, що мав зробити у відповідності до вимог ст. 116 КЗпП України.
Відтак, вимоги позивача про стягнення заборгованості по заробітній платі є обґрунтованими та підлягають до задоволення.
Крім цього, спір між сторонами виник з приводу права позивача на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому до правовідносин, котрі склалися між сторонами, підлягають застосуванню норми Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону України «Про оплату праці», Цивільного кодексу України (далі -ЦК України).
Норми Конституції України є нормами прямої дії, положеннями ст. 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Трудові відносини всіх працівників регулюються КЗпП України. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (ст. 1 КЗпП України).
Конституційне право громадян на оплату праці розглядається як одне з найбільш важливих та пріоритетних засад становлення і розвитку суспільства, ефективний засіб стимулювання працівників та службовців до належного та якісного виконання службових обов'язків.
Згідно зі ст. 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно із ст.ст. 21, 43 Конституції України, ст.ст. 94, 115 КЗпП України, ст.ст. 21, 24 Закону України «Про оплату праці», кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до положень ч. 5 ст. 97 КЗпП України, оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов'язань щодо оплати праці.
Згідно зі ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Що стосується вимоги позивача про стягнення на його користь компенсації за невикористані дні відпустки, суд виходить з того, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткова) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати (ст.74 КЗпП України). Аналогічна норма міститься у ст.2 Закону України «Про відпустки».
Відповідно до положень частини першої ст.75 КЗпП України, ст.6 Закону України «Про відпустки» щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вести облік відпусток, що надаються працівникам (ч. 20 ст.10 Закону України «Про відпустки»).
Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується , зокрема, грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.
Відповідно до наказу №Z00/31/08/017 про припинення трудового договору від 01.09.2023, на час звільнення ОСОБА_1 відповідач вказав виплатити останньому компенсацію за 29 невикористаних календарних днів відпустки.
Отже, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 за період роботи з 27.05.2019 року по 01.09.2023 року має право на компенсацію за 29 днів невикористаної відпустки.
Так, відповідно до довідки від 02.11.2023 року вбачається, що при звільнені позивачу нарахована заробітна плата у розмірі 17599,31 грн., до суми якої включено заробітну плату за відпрацьований у вересні 2023 року 1 день та компенсація за 29 дні невикористаної відпустки. З зазначеної суми відраховані ПДФО та військовий збір на суму 3431,87 гривень. У розрахунковому листі за вересень 2023 року також відображена сума боргу підприємства за попередні періоди у розмірі 24463,49 гривень. Таким чином, на день звільнення позивача з роботи товариством нараховані Вам розрахункові кошти у сумі 38630,93 грн.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість по заробітній платі та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 38 630,93 грн.
Згідно ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс14, яка згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.
Згідно з п. 20 Постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці», пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто передують дню звільнення працівника з роботи.
Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку в даному випадку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України на сторін покладено обов'язок доказування і подання доказів. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог шляхом надання доказів є однією з основних засад судочинства (стаття 129 Конституції України).
Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, котрі мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку усіх доказів.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини ( ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Судом встановлено на підставі безпосередньо досліджених та оцінених наявних у справі доказів, що позивач в період з 27.05.2019 року по 01.09.2023 року перебував у трудових відносинах з відповідачем - ТОВ «ДІЄСА» та був звільнена за угодою сторін.
Позивач, аргументуючи обґрунтованість поданого позову, покликається на форму ОК-5, з якої вбачається, що при звільненні його з роботи відповідачем не було проведено повного розрахунку. Не виплачено заробітну плату за період липень-вересень 2023 року та компенсацію за невикористані 29 календарних днів відпустки. Відповідачем розрахунок не надано.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц висловила таку правову позицію, що, встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до ч.1 ст.9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (ст. 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 ст. 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (ч. 1 ст. 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Згідно із ст. 50КЗпП України тривалість робочого часу для найманих працівників має бути не більше 40 годин у тиждень.
Так, при 5-денному робочому тижні з двома вихідними днями тривалість робочого дня не перевищує 8 годин.
Враховуючи те, що відповідачем не надано позивачу довідки про заробітну плату, суд бере за основу розрахунку дані про заробітну плату, яка була виплачена останньому в травні та червні 2023 року (як було зазначено вище, починаючи з липня 2023 року заробітна плата в повному розмірі позивачеві не виплачувалася).
Так, як вбачається з виписки по картковому рахунку Позивача, у травні 2023 року йому була сплачена заробітна плата у розмірі 13 032,14 грн., у червні 2023 року -14 355,90 гри.
Розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 608,62 грн., сума якої підрахована так: 13 032,14 грн. (заробітна плата за травень 2023 року) + 14 355,90 грн. (заробітна плата за червень 2023 року) / (23 (кількість робочих днів у травні 2023 року) + 22 (кількість робочих днів у червні 2023 року)).
Враховуючи зазначене, розмір середнього заробітку складає 608,62 грн. * 131 (робочих днів) = 79 729,22 грн.
Таким чином, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача його середній заробіток за весь час затримки починаючи з 04.09.2023 року до 04.03.2024 року у розмірі 79 729,22 грн. (за шість місяців).
З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц, від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.
Беручи до уваги розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, період затримки виплати такої заборгованості, суд вважає справедливим, пропорційним та таким, що відповідатиме обставинам справи, визначення розміру відповідальності відповідача в сумі 79 729,22 грн., яка і підлягає відшкодуванню з роботодавця. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих його втрат, які розумно можна було би передбачити.
Відповідач заперечує проти позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку, проте не надав суду належних і допустимих доказів того, що порушення по невиплаті усіх необхідних сум заробітної плати при звільненні позивача сталися внаслідок настання обставин непереборної сили (форс-мажору ведення на території, де знаходиться роботодавець, воєнних дій). Такі докази мали бути підтверджені сертифікатом Торгово-промислової палати України (уповноважених нею регіональних торгово-промислових палат), як це передбачено чинним законодавством України та, в даному випадку, були б підставою для звільнення його від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань по своєчасній виплаті заробітної плати.
Посилання відповідача на лист Торгово-промислової палати від 28 лютого 2022 року № 2024/02.0-7.1 та сертифікати про форс-мажорні обставини не ґрунтуються на вимогах діючого законодавства, оскільки вищевказані документи не стосуються вказаних правовідносин.
Ураховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, беручи до уваги межі заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про задоволення позову та стягнення з відповідача в користь позивача заборгованість по заробітній платі та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 38 630,93 грн. без утримання з цієї суми податків та інших обов'язкових платежів та середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 79 729,22 грн.
Разом з тим, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника обраховуються без віднімання сум податків та зборів.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною шостою ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
На підставі викладеного, керуючись ст. 43 Конституції України, ст.ст. 21, 47, 94, 115, 116 КЗпП України, Законами України «Про оплату праці», «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 178, 258, 259, 263-265, 268, 273, 275, 279, 354, 355, 430 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про стягнення нарахованої, але не виплаченої суми заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку - задовольнити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 38 630,93 грн. без утримання з цієї суми податків та інших обов'язкових платежів.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільнені в сумі 79 729,22 грн.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_1 понесених судових витрат у сумі 968,96 грн.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь держави судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 .
Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА», адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 45, код ЄДРПОУ 36483471.
Суддя О.М.Соколов