Справа № 190/1144/25
Провадження №2/190/543/25
11 серпня 2025 року м.П»ятихатки
П'ятихатський районний суд Дніпропетровської області в складі: головуючої судді Кудрявцевої Ю.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (без виклику сторін) цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Борисенко Альона Вікторівна до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення,-
встановив:
Представник позивача - адвокат Борисенко А.В. звернулася до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом, в якому просила стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 , 7752,47 грн. недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки. В обґрунтування позову посилається на те, що позивач з 27.11.1995 року працює на підприємстві відповідача у П'ятихатській дистанції колії на різних посадах. 01.01.2014 року посаду було перейменовано на бригадир (звільнений) з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд. 27.12.2018 року перейменовано в Регіональну філію «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця». За період з 2017-2021 роки ОСОБА_2 , перебував у щорічних відпустках, та користувався правом на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення. За невідомих обставин, йому не була надана матеріальна допомога у повному обсязі, лише у розмірі: 2017 рік - 1968,10 грн., 2018 рік - 2301,00 грн., 2019 рік-2511,43 грн, 2020 рік - 2746,00 грн., 2021 рік - 4540,00 грн. А мала бути у розмірі: 2017 рік -3200,00 грн., 2018 рік -3723,00 грн., 2019 рік -4173,00грн, 2020 рік - 4723,00 грн., 2021 рік- 6000,00 грн. Відповідач свідомо порушив умови щодо виплати працівнику матеріальної допомоги на оздоровлення встановлені пунктом 3.1.14. Колективного договору на 2011-2012 роки (з внесеними змінами та доповненнями) укладеного між начальником П'ятихатської дистанції колії та головою профспілкового комітету, схваленого на конференції трудового колективу 06.04.2012 р. який є чинним по цей час, не надав матеріальну допомогу на оздоровлення в повному розмірі, яка має складати 40% тарифної ставки чи посадового окладу, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні, на момент виплати допомоги. У зв'язку з чим, ОСОБА_1 , змушений звернутися до суду з вказаним позовом.
Ухвалою суду від 02.06.2025 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у строк, який не може перевищувати п'ятнадцяти днів із дня вручення даної ухвали, подати відзив на позов та заяву із запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
12.06.2025 року представник відповідача АТ «Українська залізниця» - Губорєва Я.А. через підсистему «Електронний суд» подала відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач позов не визнає, посилаючись на те, що відповідно до вимог п.3 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України від 06.12.2016 року № 1774 (далі Закон 1774), встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується, як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій. Пунктом 5 Прикінцевих положень Закону 1774 встановлено, що з 01.01.2017 р. мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. На виконання вимог Закону та з метою приведення у відповідність умов Колективного договору до вимог законодавства відповідач та первинна профспілкова організація ВСП «Експлуатаційне вагоне депо Батурінська» спільним рішенням, викладеним у формі постанови від 14.04.2017 року постановили на виконання пунктів 3, 5 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України № 1774 застосовувати з 01.04.2017 року у діючому колективному договорі замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом». Починаючи з 01 січня 2017 року на виконання вимог Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року , які згідно з висновками Конституційного Суду України не суперечать Основному Закону України, сторони колективного договору було зобов'язано внести зміни до діючого Колективного договору та застосувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб. Отже з набранням чинності Закону України №1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року обчислення місячної тарифної ставки позивача з застосуванням в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати стало недопустимим в силу імперативного припису. Посилання позивача на застосування статті 58 Конституції України, в контексті не поширення дії Закону України №2352-ІХ від 01.07.2022 року на правовідносини, що виникли в даній справі, є безпідставними. На підставі п. 1 Прикінцевих положень КЗпП строки, визначені ст. 233 КЗпП, були продовжені на строк дії карантину, введеного для запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), тому для позивача початок обрахунку тримісячного строку на подання заяви для вирішення даного трудового спору до суду обраховується з 1 липня 2023 року. В той же час, оскільки тримісячний строк для звернення до суду із даним позовом для позивача сплив 1 жовтня 2023 року, позивачем не було наведено жодних поважних причин для його поновлення, а з повідомлення позивача про суми, нараховані йому в якості матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки, минуло більше 2-х років. Отже, вважає, що суд повинен застосувати до позовних вимог строки позовної давності на підставі ст. 233 КЗпП України, оскільки у даному випадку позивач звернувся до суду з пропуском строку, лише у травні 2025 року. Крім того, важає, що строк звернення до суду з вимогами про стягнення з відповідача недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки, пропущений, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Відповідач також не погоджується зі стягненням на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2500,00 грн, вважає цей розмір неспівмірним і таким, що підлягає значному зменшенню.
Інших заяв по суті справи від сторін не надходило.
Згідно ст. 279 ЦПК України суд проводить розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Справа розглядається за відсутності учасників справи, тому у відповідності до ст. 247 ч.2 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивач з 27.11.1995 р. працює на підприємстві відповідача у П'ятихатській дистанції колії на різних посадах. 01.01.2014 року посаду було перейменовано на бригадир (звільнений) з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд. 27.12.2018 року Регіональну філію «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» перейменовано на Регіональну філію «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», що підтверджується копією трудової книжки. (а.с.15-17).
В періоди з 20.03.2017 по 24.04.2017, з 25.09.2018 по 30.10.2018, з 12.08.2019 по 16.09.2019, з 21.09.2020 по 26.10.2020, з 22.06.2021 по 27.07.2021 позивачу надавалась щорічна відпустка.
Відповідно наданих суду розрахункових листів, ОСОБА_1 була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення: 2017 рік - 1968,00 грн., 2018 рік - 2301,00 грн, 2019 рік- 2511,43 грн, 2020 рік - 2746,00 грн., 2021 рік - 4540,00грн. (а.с. 18-22).
Згідно ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до ст.13 КЗпП України та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами.
Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов'язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.
Згідно ст. 18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов'язковими для роботодавця та працівника.
Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Як вбачається із матеріалів справи, пунктом 3.1.14. Колективного договору укладеного між начальником П'ятихатської дистанції колії та Головою профспілкового комітету, схваленого на конференції трудового колективу від 06.04.2012 р., який є чинним станом на спірні періоди року, встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника в розмірі 40% відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги (а.с.23-24).
Постановою за №П.-3 від 31.03.2017, постановлено застосовувати з 01.04.2017 у діючому колективному договорі П'ятихатської дистанції колії замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» (а.с. 26).
Спільною постановою начальника СП «П'ятихатська дистанція колії» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» та Голови профспілкового комітету СП «П'ятихатської дистанції колії» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» за №П.-60/1 від 14.06.2021, постановлено внести зміни до колективного договору СП "П'ятихатська дистанції колії", а саме: з 10 червня поточного року пункт 3.1.14. викласти в новій редакції: «При наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати один раз на рік згідно з положенням, за письмовою заявою працівника, матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 50 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу за посадою, котру обіймає працівник, встановленого штатним розписом на дату подання заяви, але не менше двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених законодавством України на 01 січня (податкового) звітного року» (а.с.31).
Пунктом 1.4. Колективного договору визначено, що необхідні зміни, доповнення до колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників дистанції колії, вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін і затверджуються на спільному засіданні керівництва дистанції колії і профспілкового комітету, а всі інші - на конференції трудового колективу.(а.с.23-24)
Строк дії колективного трудового договору було прождовжено, в тому числі і на 2021 рік.
(25,27-30)
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», тобто на момент прийняття постанови №П.-3 від 31.03.2017, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200,00 грн.
За Законом України «Про державний бюджет Українина 2017 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2017 року був встановлений на рівні 1600,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2000,00 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2018 року був встановлений на рівні 1860,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2325,00 грн..
Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік» встановлений прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2019 року був встановлений на рівні 1921,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2401,25 грн..
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2020 року був встановлений на рівні 2102,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2627,50 грн..
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2021 року був встановлений на рівні 2270,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2837,50 грн..
Таким чином, прийняття 31 березня 2017 року спільної постанови, якою застосовано з 01 квітня 2017 року у колективному договорі замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», призвело до погіршення становища працівників порівняно із законодавством.
Окрім того, враховуючи положення Колективного договору та спільної постанови керівництва РФ «Придніпровська залізниця» і голови профспілкового комітету «П'ятихатська дистанція колії», самостійне вирішення керівництвом питання щодо застосування розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат, передбачених колективними договорами суперечить вимогам Колективного договору, а отже не підлягає застосуванню при визначені розміру матеріальної допомоги на оздоровлення величина «125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», оскільки на момент прийняття вказаної постанови, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200,00 грн., отже вказана сума є більшою за 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, який становив 2000,00 грн.
Встановлено, що різниця між вказаними величинами має місце і в наступних роках, тому суд вважає, що при визначенні позивачу розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню не Постанова від 31 березня 2017 року №2, яка погіршує становище працівників, а п. 3.1.14 Колективного договору.
При цьому, суд враховує положення ст. 9 КЗпП України, згідно якої умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, та констатовано, що вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.
Суд не погоджується з представником відповідача стосовно того, що пунктом 5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Проаналізувавши у сукупності положення ст.ст.22, 58 Конституції України, ст.9 КЗпП України, суд приходить до висновку, що Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю, не мають зворотної сили.
Як вже зазначалося раніше, відповідно до ЗУ «Про державний бюджет України на 2017 рік», мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200,00 грн., тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600,00 грн.
В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці.
Таким чином, Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року, погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив його право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотної сили та не може бути застосований при визначенні розміру цієї допомоги.
Суд також вважає, що прийняття вказаного Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року не створює юридичних наслідків та перешкод для застосування п.3.1.14 Колективного договору в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається виключно Колективним договором.
Твердження ж відповідача про те, що, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року, мінімальна заробітна плата цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Тобто починаючи з 01.04.2017 року на виконання вимог Закону № 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року сторони Колективного договору було зобов'язано при обчисленні матеріальної допомоги на оздоровлення застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для прожиткових осіб, що судом не приймається.
Таким чином, під час розрахунку та виплати позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення підлягають застосуванню вимоги п. 3.1.14 Колективного договору, згідно з якими матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% тарифної ставки чи посадового окладу, на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
Проте, позивачу замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами застосовували величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом, а отже роботодавцем вчинено дії, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та вказана постанова повинна була прийматися не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а на конференції трудового колективу депо.
Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
У статті 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до ст.94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Крім того, згідно зі ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до ст. 13 КЗпП України та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами. Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов'язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.
Згідно ст.18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов'язковими для роботодавця та працівника.
Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Відповідно до ст.9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.
Стаття 9 КЗпП не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.
При цьому, приймаючи до уваги, що відповідно до положень п. 3.1.14. Колективного договору визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні саме на момент надання допомоги, а виплата матеріальної допомоги позивачу відбувалася у відповідні роки, суд вважає за необхідне при визначенні розміру недоплаченої частини вказаної допомоги виходити з розміру мінімальної заробітної плати по Україні встановленої на 2017 рік, 2018 рік, 2019 рік, 2020 рік, 2021 рік відповідно, тому суд приходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню. Відповідно з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь позивача підлягає стягненню не доплачена матеріальна допомога в розмірі 7752,47 грн., що складається з:
-1231,90 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2017 рік (3200,00 грн. - 1968,10 грн.),
-1422,00 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2018 рік (3723,00 грн. - 2301,00 грн.),
-1661,57 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2019 рік (4173,00 грн. - 2511,43 грн.),
-1977,00 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2020 рік (4723,00 грн.- 2746,00 грн.),
-1460,00 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2021 рік (6000,00 грн. - 4540,00 грн.).
Твердження відповідача щодо правомірності проведених виплат матеріальної допомоги, які викладені ним у відзиві на позовну заяву, суд також відхиляє, оскільки жодних доказів на спростування доводів позивача та підтвердження правомірності проведених виплат, суду не надано.
Згідно частин 1-3 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч.1 ст.2 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи вище викладені норми права, враховуючи, що відповідачем в порушення статті 58 Конституції України здійснено перерахунок матеріальної допомоги на оздоровлення позивачу, суд приходить до висновку, що існують правові підстави для задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача недоплаченої суми матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 9030,75 грн..
Щодо доводів представника відповідача про застосування строку позовної давності, суд звертає увагу, що згідно ч.2 ст.233 КЗпП України, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. Крім того, за п.1 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), що тривав протягом всього спірного періоду, строки визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. За таких обставин позовна давність у даній справі не підлягає застосуванню.
Крім того, Рішенням № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року щодо офіційного тлумачення положень ч.2 ст.233 КЗпП України, статей1,12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України роз'яснив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Аналіз наведених норм права з урахуванням висновків, що викладені в рішеннях Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року, дає підстави вважати, що порушення законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з відповідним позовом незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує питання розподілу судових витрат між сторонами.
Щодо вимоги про стягнення витрат на правову допомогу.
Згідно зі ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
З огляду на те, що стороною позивача було надано до суду ордер від 13.05.2025, договір про надання правової допомоги №13/05/02 від 13.05.2025, акт №1 про надання правової допомоги від 13.05.2025, квитанцію №3333436 від 13.05.2025, яка свідчить сплату позивачем послуг адвоката в сум 2500,00 грн., копію свідоцтва про право на заняття адвокатською допомогою на ім'я Борисенко А.В., копію посвідчення адвоката України на ім'я Борисенко А.В. (а.с.35-42), суд вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати на правничу допомогу в сумі 2500,00 грн.
Відповідно до положень ст.141 ЦПК України з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у сумі 1211,20 грн..
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12,13,81,141,247,258,259,263,265,268,354,355 ЦПК України, суд,-
ухвалив:
Позов ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Борисенко Альона Вікторівна до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про стягнення непоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, - задовольнити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення у сумі 7752 (сім тисяч сімсот п'ятдесят дві) гривні 47 коп. та витрати на правову допомогу в сумі 2500 (дві тисячі п'ятсот) гривень.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у сумі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Сторони по справі:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ;
Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», місцезнаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5, код ЄДРПОУ: 40075815.
Суддя Ю.В.Кудрявцева