12 серпня 2025 року м. Житомир справа № 240/23609/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Приходько О.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 , в якій позивачка просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у звільненні з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (надалі - Закон № 2232-XII);
- зобов'язати відповідача звільнити позивачку з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII на підставі рапорта від 09 жовтня 2024 року.
Позов мотивовано тим, що з 24 лютого 2022 року позивачка проходить військову службу за призовом під час мобілізації у Військовій частині НОМЕР_2 бойовим медиком, та, маючи дитину 2007 року народження, 09 жовтня 2024 року звернулась до командира роти вогневої підготовки Військової частини НОМЕР_2 з рапортом про звільнення з лав Збройних Сил України у запас відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII через сімейні обставини, а саме: "військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України". До цього рапорту на підтвердження підстав для звільнення з військової служби позивачкою додано, з-поміж іншого, копію рішення суду від 28 червня 2024 року про розірвання шлюбу із ОСОБА_2 (батько дитини); довідку, видану ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28 серпня 2024 року № 69м/д, у якій вказано про те, що ОСОБА_3 призваний на військову службу під час мобілізації та направлений до Військової частини НОМЕР_3 , чим належно підтверджено, як вважає позивачка, самостійне виховання та утримання нею дитини як підстави для звільнення з військової служби згідно із поданим рапортом, й відповідач не мав, як стверджує позивачка, підстав для відмови у звільненні зі служби.
Як стверджує позивачка, не маючи статусу "одинока матір", вона самостійно виховує та утримує дитину (до 18 років), оскільки батько дитини призваний на військову службу під час мобілізації і не в змозі повною мірою виконувати батьківські обов'язки, що є достатнім, як переконує позивачка, для висновку про самостійне виховання та утримання нею дитини та звільнення, за небажання продовжувати службу, з військової служби за підпунктом "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII. При цьому наполягає на безпідставності висновку відповідача щодо необхідності долучення рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини покликаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 08 січня 2025 року визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено позивачці строк звернення до суду з цим позовом; прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи провадити за правилами спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач позов не визнав. Подав відзив на позовну заяву, у якому пояснює, що розглянувши рапорт позивачки та додані документи, командування Військової частини НОМЕР_2 дійшло обґрунтованого висновку про неможливість реалізації даного рапорту, оскільки підстави для звільнення не вбачаються по причині того, що батько дитини не є померлим, позбавленим батьківських прав, визнаним зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошеним померлим, не відбуває покарання у місцях позбавлення волі; а мати - позивачка, не є особою, яка самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду. При цьому позивачці також роз'яснено відсутність підстав для звільнення з військової служби відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII з підстави: "дружина, якщо обоє із подружжя проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років", оскільки рішення суду про розірвання шлюбу набрало законної сили 30 липня 2024 року.
Відповідач також у своїх доводах покликається на норми Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10 квітня 2009 року № 170 (надалі - Інструкція № 170), зазначаючи, що припинення правових відносин з громадянами України, які реалізуються наказами посадових осіб по особовому складу, у військових частинах оформлюється обґрунтоване подання, до якого додається, у разі звільнення з військової служби за підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII, - копія рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини. При цьому відповідач, посилаючись на положення Сімейного кодексу України (надалі - СК України), зауважує на тому, що для підтвердження самостійного виховання дитини матір'ю необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг права батька обмежується або припиняється. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
З таких підстав просить суд відмовити у позові.
Ухвалою суду від 30 липня 2025 року постановлено замінити відповідача у справі № 240/23609/24 Військову частину НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на правонаступника Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_5 )
Розглянувши доводи та заперечення сторін, дослідивши письмові докази в матеріалах справи, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 з 24 лютого 2022 року проходить військову службу за призовом під час мобілізації у Військовій частині НОМЕР_2 та на підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 24 лютого 2022 року № 26 зарахована до списків Військової частини НОМЕР_2 бойовим медиком 1 стрілецького взводу 3 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_2 ; згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 14 червня 2022 року № 124 молодшого сержанта ОСОБА_1 призначено бойовим медиком 1 стрілецького взводу 4 стрілецької роти Військової частини НОМЕР_2
09 жовтня 2024 року позивачка звернулась до командира роти вогневої підтримки Військової частини НОМЕР_2 з рапортом про звільнення з лав Збройних Сил України у запас відповідно до підпункту "г" пункту другого частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII через сімейні обставини, а саме "військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини у Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України".
До рапорту позивачка додала: копію свідоцтва про народження дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; копію рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 червня 2024 року у справі № 285/2222/24; довідку ІНФОРМАЦІЯ_3 від 28 серпня 2024 року № 69м/д про те, що ОСОБА_3 , 1986 р.н., призваний на військову службу під час мобілізації в особливий період та направлений для проходження військової служби до Військової частини НОМЕР_3 ; витяг від 25 вересня 2024 року № 2978 про зареєстрованих в житловому приміщенні/будинку осіб.
За результатами розгляду цього рапорту відповідач направив позивачці юридичний висновок від 12 листопада 2024 року, в якому повідомлено про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 з військової служби, оскільки: 1. батько дитини, ОСОБА_3 , не є померлим, не позбавлений батьківських прав, не визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, не оголошений померлим, не відбуває покарання у місцях позбавлення волі; 2. мати, ОСОБА_1 , не є особою, яка самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини у Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої 135 СК України.
Також у цьому висновку повідомлено про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту "г" пункту другого частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII, а саме: "дружина, якщо обоє із подружжя проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років", оскільки рішення суду про розірвання шлюбу набрало законної сили 30 липня 2024 року. Рекомендовано: встановити факт самостійного виховання та утримання дитини у судовому порядку, долучивши до рапорта про звільнення з військової служби.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з того, що у цій справі спірним питанням, яке постало перед судом, є встановлення підстав для звільнення позивачки з військової служби відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ у зв'язку з наявністю неповнолітньої доньки, яку, за твердженням позивачки, вона самостійно виховує та утримує.
Оцінюючи доводи позивачки про наявність підстав для її звільнення з військової служби, суд зазначає таке.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, здійснює Закон № 2232-XII, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно з частинами першою та другою статті 1 Закону № 2232-XII, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Абзацом 2 частини шостої статті 2 Закону № 2232-XII передбачено, що одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII і залежать від виду військової служби.
Зокрема, підпунктом "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII обумовлено, що під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: "через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу)".
Своєю чергою, згідно з абзацом 6 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі: "військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України".
Частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-XII встановлено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затверджено Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (надалі - Положення № 1153/2008).
Відповідно до пункту 233 Положення № 1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту виконання вимог цього Положення, визначає Інструкція № 170.
Визначаючись у цьому спорі суд виходить з того, що згідно з поданим рапортом від 09 жовтня 2024 року позивачкою вказано підставою для звільнення з військової служби (як такої, що висловила своє небажання продовжувати проходження військової служби), - самостійне виховання та утримання дитини віком до 18 років.
Таким чином, для звільнення з військової служби за відповідною сімейною обставиною військовослужбовець має довести: наявність дитини віком до 18 років; самостійне виховання та утримання дитини віком до 18 років.
Лише за умови підтвердження таких взаємопов'язаних між собою обставин військовослужбовець підлягає звільненню з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини четвертої з урахуванням положень абзацу 6 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ.
Звільнення військовослужбовців з військової служби під час воєнного стану через сімейні обставини або наявність інших поважних причин здійснюється шляхом подання військовослужбовцем, який не висловив бажання продовжувати військову службу, рапорту та документів, які підтверджують наявність правових підстав для звільнення його з військової служби, і такий рапорт має бути адресований вищій посадовій особі.
Верховний Суд у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 420/23353/23 зазначив, що розгляд рапорта про звільнення з військової служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає підготовку подання, перевірку документів, що підтверджують наявність, зокрема, сімейних обставин або інших поважних причин, уточнюються дані про проходження особою військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби.
У контексті спірних відносин суд враховує, що приписами підпункту 14 пункту 5 додатку 19 до Інструкції № 170 передбачено, що у разі звільнення з військової служби з підстави, визначеної абзацом шостим пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, військовослужбовець, окрім іншого, має додати до рапорту про звільнення копію рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини.
Однак, ОСОБА_1 разом з рапортом від 09 жовтня 2024 року про звільнення з військової служби не надала Військовій частині НОМЕР_2 копію рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини.
При цьому, розірвання шлюбу між позивачкою та ОСОБА_2 , який є батьком неповнолітньої доньки ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 червня 2024 року не підтверджує самостійне виховання та утримання позивачкою неповнолітньої доньки, адже в силу приписів статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Водночас законодавець передбачив, що факт самостійного виховання та утримання військовослужбовцем неповнолітньої дитини за умови, що інший з батьків такої дитини не помер, не позбавлений батьківських прав, не зник безвісти, не визнаний безвісно відсутнім, не оголошений померлим, не відбуває покарання у місцях позбавлення волі або відомості про якого в Книзі реєстрації народжень не здійснені на підставі частини першої статті 135 СК України, має бути підтверджений виключно рішенням суду про встановлення факту самостійного виховання дитини.
Отож диспозиція абзацу шостого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ містить імперативний припис стосовно того, що підстава для звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена за рішенням суду.
У постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, на яку покликається позивачка обґрунтовуючи заявлені вимоги, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини /пункт 87/.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у пункті 90 вищезгаданої постанови від 11 вересня 2024 року, з урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, питання, заявлене у цій справі, не може з'ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.
А висновки Великої Палати у цьому судовому рішенні, які цитує у позові позивачка, зроблено щодо порядку судового розгляду питання самостійного виховання дитини, - не може бути встановлений за правилами окремого провадження. Тобто, Велика Палата Верховного Суду висловилась про вирішення питання самостійного виховання дитини у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні, що не спростовує висновків суду про встановлення у судовому порядку самостійного виховання та утримання дитини, у тому числі, для встановлення підстав для звільнення з військової служби за нормою абзацу 6 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII, до якої, зокрема, відсилає підпункт "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII.
Таким чином, факт самостійного виховання та утримання позивачкою неповнолітньої доньки може бути встановлений у судовому порядку шляхом звернення до місцевого загального суду відповідно до норм Цивільного процесуального кодексу України. Проте до рапорта від 09 жовтня 2024 року такого рішення позивачка не додала, натомість додане рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 червня 2024 року у справі № 285/2222/24 підтверджує розірвання у судовому порядку шлюбу між позивачкою та ОСОБА_2 (батьком дитини). Питання обов'язків щодо самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_1 , як і позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , зазначеним судовим рішенням не вирішувались.
В аспекті наданих позивачкою доказів щодо розірвання шлюбу з батьком дитини та проживання неповнолітньої доньки у помешканні позивачки, суд зауважує на тому, що за змістом частин першої та другої статті 15 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III "Про охорону дитинства" дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до частини першої та другої статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої - третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Аналіз вищезазначених положень свідчить, що розірвання шлюбу між батьками не скасовує обов'язок того з батьків, хто проживає окремо від дитини, брати участь у її вихованні.
Верховним Судом у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 822/2446/17 викладено правовий висновок (пункт 51 постанови), що рішення про розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з одним з батьків не доводять факт відсутності участі другого з батьків у вихованні дитини.
Таким чином, рішення суду про розірвання шлюбу, яке позивачка долучила до рапорту про звільнення з військової служби, не є належними доказом того, що вона самостійно виховує та утримує дитину, оскільки не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дитини, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини.
Між тим, доказів того, що батько дитини ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлений батьківських прав, що свідчило б про самостійне виховання позивачкою неповнолітньої доньки, позивачкою не надано.
На переконання суду, доказами, що підтверджують факт самостійного виховання та утримання дитини віком до 18 років одним з батьків, може бути, зокрема: свідоцтво про смерть батька або матері; рішення суду про позбавлення батьківських прав, рішення суду про визнання батька (матері) безвісти зниклим (відсутнім), рішення суду про оголошення батька (матері) померлим, рішення суду про самостійне виховання та утримання дитини; відбування покарання у місцях позбавлення волі.
Такі документи об'єктивно дозволяють підтвердити факт відсутності участі батька у вихованні дитини та, як наслідок, наявність підстав для звільнення позивачки з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII.
З урахуванням наведеного, суд не приймає в якості належних доказів у справі наданий позивачкою акт обстеження умов проживання, складений головним спеціалістом - юрисконсультом Звягельської міської ради, оскільки такий акт підтверджує саме створені умови проживання у квартирі АДРЕСА_3 , де мешкають позивачка та її донька ОСОБА_4 , проте не стосується предмета доказування у цій справі.
Так само суд не надає правову оцінку доводам позивачки про те, що батько її неповнолітньої доньки фактично не бере участі у вихованні дитини та проходить військову службу. Натомість відповідні дані можуть слугувати доказами під час розгляду місцевим загальним судом цивільної справи про самостійне виховання та утримання позивачкою дитини.
За наведеного правового регулювання, враховуючи зміст та обсяг фактичних передумов, які спричинили спір у цій справі, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах Військова частина НОМЕР_2 , відмовляючи у задоволенні рапорта позивачки від 09 жовтня 2024 року за непідтвердження самостійного виховання та утримання дитини, - діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Відповідно, у відповідача відсутні підстави для задоволення поданого рапорта на звільнення позивачки з військової служби відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, про що позивається ОСОБА_1 , що, своєю чергою, доводить безпідставність заявлених позовних вимог.
Тому у позові слід відмовити.
За правилами статті 139 КАС України у суду відсутні підстави для вирішення питання розподілу судових витрат у цій справі.
Керуючись статтями 139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Відмовити у позові ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_6 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.Г. Приходько
12.08.25