05 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 921/398/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючий), Власова Ю.Л., Малашенкової Т. М.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - не з'явився,
відповідача - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" від імені якого діє Тернопільська філія Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України"
на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.01.2025 та
постанову Західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" від імені якого діє Тернопільська філія Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України"
до Комунального підприємства теплових мереж Тернопільської обласної ради "Тернопільтеплокомуненерго"
про стягнення 2 626 775,32 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" від імені якого діє Тернопільська філія Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" (далі - Товариство, позивач, скаржник) звернулося до суду з позовом до Комунального підприємства теплових мереж Тернопільської обласної ради "Тернопільтеплокомуненерго" (далі - Підприємство, відповідач) про стягнення 2 384 935,32 грн заборгованості за надані послуги з розподілу природного газу, 175 959,57 грн пені за несвоєчасні розрахунки за договором, 45 973,39 грн інфляційних втрат та 19 907,04грн 3 % річних.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем договірних зобов'язань за Типовим договором розподілу природного газу від 01.02.2024 №15/т-001 (далі - Договір) щодо своєчасної оплати наданих позивачем послуг з розподілу природного газу за період лютий- липень 2024 року. У зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, позивачем також нараховано пеню, 3 % річних та інфляційні втрати.
Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27.01.2025 (суддя Хома С.О.) у справі № 921/398/24 позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Підприємства на користь Товариства 45 973,39 грн інфляційних втрат, 19 907,04 грн 3 % річних, 87 979,79 грн пені та 2 902,08 грн судового збору; у частині позовних вимог щодо стягнення 2 384 935,32 грн заборгованості за надані послуги з розподілу природного газу провадження у справі закрито; в решті позову відмовлено.
Західний апеляційний господарський суд постановою від 29.04.2025 (колегія суддів: Галушко Н. А., Желік Н. Б., Орищин Г. В.) рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.01.2025 у справі № 921/398/24 залишив без змін.
Рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції мотивовано, зокрема тим, що: відповідач свої зобов'язання з оплати поставленого позивачем природного газу виконував із порушенням встановлених Договором строків оплати; за прострочення виконання зобов'язання на відповідача покладено обов'язок зі сплати позивачу пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, інфляційні втрати та 3 % річних.
Разом з тим, суд розглянув клопотання відповідача про зменшення пені та дійшов висновку, що з метою дотримання прав сторін на захист своїх інтересів, а також дотримання розумного балансу між інтересами боржника та кредитора, клопотання відповідача підлягає задоволенню частково, а саме в частині зменшення розміру пені на 50 % та стягнув з відповідача на користь позивача 87 979,79 грн пені.
Рішення суду в цій частині мотивовано з посиланням на наявність підстав для реалізації судом права на зменшення розміру пені до 50 %, оскільки таке зменшення, за висновком судів попередніх інстанцій, є справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам справи, які мають юридичне значення.
Виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості, пропорційності та за відсутності доказів того, що порушення зобов'язання відповідачем потягло за собою значні збитки для позивача (погіршення його фінансового стану чи ускладнення в господарській діяльності) саме з метою дотримання прав сторін на захист своїх інтересів і дотримання розумного балансу між інтересами боржника та кредитора, суд дійшов висновку, що пеня підлягає зменшенню на 50 %.
Позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.01.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 921/398/24 в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог в цій частині. У решті рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції жодним з учасників спору не оскаржується та, відповідно, не переглядається Верховним Судом, зважаючи на приписи статті 300 ГПК України.
Товариство обґрунтовує підставу касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування положень статті 551 ЦК України та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України), викладеного в постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, від 10.06.2021 у справі № 910/6471/20, від 14.07.2021 у справі № 916/878/20.
За твердженням скаржника, у вирішенні питання про можливість зменшення розміру пені суди попередніх інстанцій надали упереджену оцінку обставинам справи і безпідставно зменшили заявлений позивачем до стягнення розмір. Суди не врахували відсутність винятковості випадку прострочення виконання зобов'язання, поведінку відповідача в частині невжиття ним заходів щодо виконання зобов'язання та усунення наслідків порушення, а також не врахували інтереси позивача, що призвело до безпідставного надання переваги правам відповідача перед правами позивача у справі. Судами враховано скрутний майновий стан Підприємства, однак не надано належну оцінку тому факту, що здійснюючи підприємницьку діяльність, відповідач має самостійно нести всі ризики, як щодо дотримання норм чинного законодавства України, так і щодо належного виконання добровільно взятих на себе договірних зобов'язань. Укладаючи договір відповідач погодився з його умовами щодо порядку і строків виконання грошових зобов'язань, а також з умовами щодо відповідальності за порушення грошових зобов'язань. Тобто укладаючи Договір відповідач усвідомлював всі ризики та свідомо, з доброї волі погодився на умови поставки, у тому числі і щодо нарахування пені.
Також позивач посилається на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, згідно з якими на іншого учасника справи (Скаржника) не покладається обов'язок доведення (доказування) спричинення йому матеріальної або іншої шкоди внаслідок несвоєчасного виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань. У цьому контексті скаржник зазначає, що при стягненні неустойки шкода кредитору, завдана порушенням зобов'язання, презюмується (її не треба доводити) і компенсується за рахунок неустойки.
За твердженням Товариства, суди залишили поза увагою інтереси позивача та не надали оцінки тому, що при вирішенні питання про зменшення штрафних санкцій має братися до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру штрафних санкцій. У справі, що розглядається сума зобов'язання відповідача з оплати послуг розподілу природного газу складає 2 384 935,32 грн, тоді як сума пені, нарахована відповідно до Договору, складає лише 7,38 % від суми несплаченої заборгованості, а тому, заявлена позивачем сума пені не є надміру великою відносно заборгованості відповідача, враховуючи процентне співвідношення виконання зобов'язання.
На переконання скаржника, у вирішенні цього спору зменшення судами розміру пені на 50 % фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.
У цьому контексті скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права в оскаржуваних судових рішеннях в частині застосування приписів статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України, зменшивши заявлену до стягнення пеню, а висновки судів попередніх судових інстанцій в частині зменшення розміру штрафних санкцій не відповідають приписам наведених норм та винесені без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на касаційну не скористався.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; від 25.04.2018 у справі № 925/3/17; від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16; від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц; від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц; від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц та № 522/2110/15-ц; від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційних скаргах, стосується правовідносин, які не є подібними.
Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.
Причиною виникнення спору стало питання наявності підстав для задоволення клопотання відповідача та зменшення розміру штрафних санкцій (пені) в порядку приписів статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України.
На думку скаржника, судами попередніх судових інстанцій при зменшенні її розміру на 50 % неправильно застосовано норми статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.
Відповідно до статті 233 ГК України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Схоже правило міститься в частині третій статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Отже, за змістом наведених норм суд має право зменшити розмір санкцій зокрема з таких підстав, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора; якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин. Такий перелік не є вичерпним, оскільки частина третя статті 551 ЦК України визначає, що суд має таке право і за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до усталеної та послідовної практики Верховного Суду право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки судом поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення.
Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін.
Суд неодноразово наголошував у своїх постановах, що визначення конкретного розміру, на який зменшуються належні до сплати штрафні санкції, належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов'язання, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обстави справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав (відповідний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 910/8396/20, від 08.10.2020 у справі № 904/5645/19; від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 05.03.2019 у справі № 923/536/18; від 10.04.2019 у справі № 905/1005/18; від 06.09.2019 у справі у справі № 914/2252/18; від 30.09.2019 у справі № 905/1742/18; від 14.07.2021 у справі № 916/878/20.
Крім того, Верховний Суд також зауважував, що застосоване у частині третій статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи. Такі ж правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 916/2259/18, від 24.02.2020 у справі № 917/686/19, від 26.02.2020 у справі № 922/1608/19, від 15.04.2020 у справі № 922/1607/19 та від 04.10.2021 у справі № 922/3436/20.
У аспекті порушених у касаційній скарзі питань Суд наголошує, що положення статей 233 ГК України та 551 ЦК України при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій є універсальними у правозастосуванні, що підтверджується сталою та послідовною практикою Верховного Суду.
Зокрема, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 вказала на те, що в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним в судовій практиці.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила, що враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру.
Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.
Отже, індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчить про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено. Наведене, у свою чергу, вимагає, щоб розмір неустойки відповідав принципам верховенства права.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 сформувала висновки щодо застосування означених норм права та у розділі "Висновки щодо застосування норм матеріального права", зокрема, в пунктах 213, 214, зазначила:
"213. Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
214. Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права".
Крім того, у пункті 72 постанови від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу та зазначила, зокрема: "…, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів. Тому в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд вирішує це питання на власний розсуд з огляду на конкретні обставини, якими обумовлене таке зменшення".
Так, у справі, що розглядається, у вирішенні цього питання суди встановили та врахували, зокрема, що станом на час вирішення спору та ухвалення рішення у справі майновий стан відповідача є незадовільним; постановою НКРЕКП від 26.12.2022 № 1840 зупинено АТ "Оператор ГРС "Кіровоградгаз" дію ліцензії на право провадження господарської діяльності з розподілу природного газу і на час вирішення спору у товариства відсутні джерела надходження грошових коштів від діяльності з розподілу природного газу; при цьому відповідач має значну суму заборгованості споживачів за надані послуги з розподілу природного газу, у тому числі і низьку суму залишку коштів на своїх поточних рахунках; підприємство включено до Реєстру підприємств, які беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості суб'єктів ринку природного газу згідно Закону України "Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу".
За висновками суду, аналіз наданих відповідачем документів на підтвердження обставин, викладених у клопотанні про зменшення пені, підтверджує збитковість діяльності відповідача, що може бути зумовлено, у тому числі через невідповідність реальним витратам затверджених тарифів. Водночас діяльність відповідача та його фінансовий стан залежить від означених обставин. Заборгованість Підприємства перед позивачем виникла у зв'язку із відсутністю можливості провести оплату у встановлені терміни через накладення арешту на майно та усі рахунки підприємства на підставі постанови про арешт коштів боржника від 26.02.2024 у виконавчому провадженні № 74279433. Окрім того, у зв'язку із застосуванням механізму розподілу коштів у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу щодо особливостей постачання природного газу виробникам теплової енергії та бюджетним установам" від 19.07.2022 № 812, грошові кошти відповідачем у першу чергу перераховуються ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" за договором від 28.09.2023 № 6106-ТКЕ(23)-30 відповідно до чинного законодавства та за відсутності у Підприємства можливості вплинути на такий порядок. При цьому компенсаційний характер невиконання відповідачем зобов'язань за договором позивачем забезпечено додатково (крім пені) вимогами про стягнення з відповідача 3% річних та втрат від інфляції.
Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що приймаючи рішення про наявність підстав для зменшення розміру пені на 50 % суди врахували і зазначили в цій частині, що:
- правовий зміст інституту неустойки, основною метою якого є стимулювання боржника до виконання основного грошового зобов'язання, при цьому остання не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;
- ступінь виконання основного зобов'язання, а також відсутність підстав вважати, що порушення зобов'язання відповідачем потягло за собою значні збитки для позивача;
- обставини щодо майнового стану відповідача;
- при цьому відповідач має значну суму заборгованості споживачів. Зокрема, відповідно до Закону України "Про заходи спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення" від 03.11.2016 за №1730-VIII та постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Методики визначення заборгованості з різниці в тарифах" від 15.09.201 №977 у відповідача наявна заборгованість з різниці в тарифах на теплову енергію, що вироблялася, транспортувалася та постачалася установам і організаціям, які фінансуються з державного та/або місцевих бюджетів, за період з 01.06.2021 до 30.06.2022 (станом на 01.07.2022) та заборгованість з різниці в тарифах на теплову енергію, що вироблялася, транспортувалася та постачалася населенню за період з 01.06.2021 до 30.06.2022;
- додаткове покладання на Підприємство надмірних економічних санкцій призведе до ускладнення і без того тяжкого матеріального становища та фактичної неплатоспроможності і нездатності вести господарську діяльність та виконувати свої функції;
- при оцінці пропорційності застосованих до відповідача заходів відповідальності суди також врахували, що стягнення з відповідача пені в повному обсязі не є співмірним з можливими негативними наслідками від порушення відповідачем зобов'язання;
- водночас стягнення з відповідача пені (у розмірі 50 % від заявлених позивачем), а також 3 % річних і інфляційних втрат компенсує негативні наслідки, пов'язані з порушенням відповідачем строків сплати боргу.
При цьому, суди також зазначили про те, що підлягає до врахування дотримання балансу інтересів сторін. З огляду на, що і дійшли висновку про неможливість зменшення розміру пені більше, ніж на 50 %.
Відповідне зменшення, за висновком суду, є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов'язань і проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, що узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, а також є засобом недопущення використання штрафних санкцій як інструменту отримання безпідставних доходів, а не як способу стимулювання боржника до належного виконання зобов'язань.
Таким чином, з огляду на сукупність всіх фактичних обставини справи № 921/398/24, які встановлені судами, приймаючи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів понесення позивачем збитків у результаті порушення відповідачем зобов'язання, ступінь виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань та поведінку останнього, а також виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме справедливості, добросовісності, розумності, суди дійшли висновку про наявність підстав для реалізації права щодо зменшення розміру пені до 87 979,79 грн, відповідно, і таке зменшення, за висновками судів, є оптимальним балансом інтересів сторін у спорі та запобігатиме настанню негативних наслідків для сторін.
Таким чином, зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що у розгляді справи № 921/398/24 суди реалізували надане право та зменшили розмір штрафних санкцій на 50 % за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідженню конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність справи, яка розглядається справам на які посилається скаржник за змістовним критерієм.
У вирішенні доводів скаржника Суд зазначає, що у справі № 908/1453/14 Верховний Суд, погодившись з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для зменшення пені, виснував, зокрема, що у вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених штрафних санкцій, зокрема з розміром збитків кредитора, враховує інтереси обох сторін. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені.
Отже, при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд повинен брати до уваги не лише майновий стан боржника, але й майновий стан стягувача, тобто, врахувати інтереси обох сторін, що також було здійснено судами в цій справі.
Тобто, у справі № 908/1453/14 суди врахували саме фінансовий стан позивача, на відміну від обставин цієї справи (№ 912/1194/24), де скаржник не довів суду обставин перебування у критичному фінансово-господарському стані.
Натомість справа, на яку посилається скаржник, лише демонструє очевидну різноманітність обставин (підстав та чинників), які бралися судами до уваги у вирішенні питання зменшення неустойки і враховані Верховним Судом під час прийняття постанов за наслідками перегляду оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій щодо застосування статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України та які не можуть вважатися подібними з фактичними обставинами, що встановлені судами у справі, яка розглядається.
Тобто, відмінність у судових рішеннях у справі № 908/1453/14 та у справі, що розглядається (№ 912/1194/24) зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норм права, а неоднаковими юридично значущими фактами та обставинами, що визначають фактично-доказовий склад у справі, виходячи з підстав, вимог та заперечень сторін.
Крім того, Суд у означеній справі також не формулював висновків, які б певним чином додатково обмежували умови здійснення розсуду суду у питаннях зменшення розміру неустойки так, щоб тільки один варіант реалізації розсуду суду можна було вважати правильним, а тому відсутні підстави вважати, що у тих випадках, коли суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність порушення норм процесуального права чи неправильного застосування норм матеріального права при реалізації судами власної дискреції.
Водночас у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (на яку посилається позивач), Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання щодо можливості суду, за певних умов зменшити відсотки річних, нараховані відповідно до положень статті 625 ЦК України та зазначила, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України. У означеній постанові Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених у цій постанові критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
У наведеній справі Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок про можливість суду за певних умов зменшити розмір неустойки, штрафу і процентів річних, тоді як підстави та обставини для такого зменшення суд повинен встановлювати у кожному конкретному випадку. При цьому, вирішення питання підстав для зменшення їх розміру судом у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) мають індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшуються такі нарахування), обумовлений встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах та визначається судом у межах дискреційних повноважень, які водночас мають досліджуватися та оцінюватися судом у порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.
Аналізуючи питання вмотивованості висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанції щодо зменшення розміру пені, Верховний Суд виходить з того, що суди попередніх інстанцій, відповідно до статей 74, 86 ГПК, належним чином оцінили конкретні обставини цієї справи, і з достатньою повнотою навели у тексті судових рішень мотиви зменшення розміру такої штрафної санкції.
Крім того, у цій справі (№ 921/398/24) питання щодо зменшення розміру 3 % річних судами взагалі не розглядалося та не вирішувалося.
У постанові від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, за обставин, коли відповідачем було заявлене усне клопотання про зменшення розміру пені, однак не подано суду будь-яких доказів існування (наявності) тих обставин, якими він обґрунтовував зазначене клопотання, Верховний Суд наголосив на тому, що довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов'язане з цим клопотання (відповідача).
У постанові від 19.10.2021 у справі № 910/6471/20, на яку посилається скаржник, Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначив, зокрема, про те, що суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу, навів низку обставин і письмових доказів, якими (обставинами і доказами) відповідач обґрунтував наявність, на його думку, підстав для зменшення сум штрафу та пені. Проте, перерахувавши відповідні обставини й докази у своїй постанові, суд апеляційної інстанції останні жодним чином не перевірив та не дослідив на предмет належності, достовірності та вірогідності доказів, обмежившись їх звичайною констатацією на підставі доводів відповідача. Також Верховний Суд зазначив про те, що суд апеляційної інстанції не визначив, чи були відповідні докази подані відповідачем у справі до суду першої інстанції або вони подавалися лише до суду апеляційної інстанції, і в цьому останньому разі, - чи доведено відповідачем неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього, тобто чи мали в даному разі місце виняткові обставини у розумінні приписів частини третьої статті 269 ГПК України. Крім того, Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції посилався на те, що "наданими відповідачем доказами підтверджується скрутне матеріальне становище відповідача". Однак жодного доказу такого становища відповідача, зокрема, у зв'язку з виконанням ним Контракту, судом не зазначено і, відповідно, не досліджено; апеляційною інстанцією вказано, що "заперечуючи проти зменшення розміру штрафних санкцій позивачем не спростовано доводів відповідача про відсутність збитків позивача", при цьому судом не взято до уваги, що обов'язок з обґрунтування і доведення того, що порушення договірних зобов'язань не завдало значних збитків контрагенту, покладається на сторону, до якої застосовується санкція, тобто на відповідача; натомість позивач не зобов'язаний був у даному разі доводити наявність у нього збитків, у зв'язку з неналежним виконанням умов Контракту відповідачем. Пов'язані з цим обставини та докази суд апеляційної інстанції не встановив та не дослідив, що стало підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції зі справи №910/6471/20 та направлення справи на новий розгляд до суду названої інстанції.
У справі № 916/878/20, на яку також посилається скаржник, ухвалюючи рішення щодо зменшення розміру пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у цій справі підлягають врахуванню такі обставини як (1) скрутний фінансовий стан відповідача, підтверджений Звітом про фінансові результати Підприємства за 2019 рік, відповідно до якого останнє має чистий збиток в розмірі 613 337 000 грн, (2) інтереси сторін, (3) поведінка винної сторони та ступінь виконання зобов'язання, а саме часткова оплата суми основного боргу, (4) відсутність у матеріалах справи доказів завдання збитків позивачу, (5) присуджена судом компенсація втрат від інфляції та стягнення 3 % річних. Верховний Суд, залишаючи без змін оскаржувані судові рішення, у постанові зазначив, що Відтак суди попередніх інстанцій дотрималися загальних критеріїв зменшення розміру пені, врахували конкретні обставин даної справи та дійшли обґрунтованого висновку про можливість такого зменшення на 70%. При цьому, Суд сформував правовий висновок про те, що категорії "значно" та "надмірно", які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником.
На противагу справам № 910/8698/19, № 916/878/20 та № 910/6471/20 у справі що розглядається (№ 921/398/24) суди попередніх інстанцій належним чином оцінили існування виняткових обставин для зменшення заявленого позивачем до стягнення розміру пені (збитковість діяльності відповідача, що може бути зумовлено, у тому числі через невідповідність реальним витратам затверджених тарифів, факт погашення заборгованості перед позивачем та наявність арештів на рахунках відповідача).
У контексті необхідності врахування при зменшенні пені співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру неустойки позивач обмежився лише посиланням на відповідну правову позицію Верховного Суду, яка викладена у постановах від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19, та зазначенням про те, що такий принцип (співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру неустойки) був закладений у договорі. Однак, з огляду на вищенаведені фактичні обставини спору (сукупність обставин саме цієї справи, з яких суди виходили при зменшенні пені) такі посилання скаржника жодним чином не доводять того, що судами не враховано таке співвідношення.
Суд у вирішенні доводів скаржника, у тому числі ураховуючи підстави касаційного оскарження, першочергово враховує те, що в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій правовідносини у кожному спорі про їх стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних фактичних обставин, які встановлені у справі та якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.
При цьому, аналіз висновків, зроблених судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі щодо зменшення штрафних санкцій, не свідчить про їх невідповідність висновкам щодо застосування статей 551 ЦК України та 233 ГК України, викладеним у постановах Верховного Суду на які посилається скаржник у касаційній скарзі. Ці висновки (щодо наявності / відсутності підстав для зменшення розміру штрафних санкцій) не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених у кожній конкретній справі. Зокрема, у наведених скаржником справах та у справі, рішення в якій переглядаються, судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення.
Колегія суддів повторно наголошує, що висновки Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України є загальними (універсальними) для правовідносин про стягнення неустойки, однак результат їх застосування може бути різним (наявність або відсутність підстав для зменшення неустойки) в залежності від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі.
Виокремлюючи певні висновки Суду у наведеній постанові скаржник не враховує, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки судом поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. При цьому, положення статей 551 ЦК України та 233 ГК України не містять жодних обмежень щодо неможливості оцінки судом доказів, які стосуються майнового стану боржника на час ухвалення судового рішення і вирішення питання щодо наявності / відсутності підстав для такого зменшення.
У цьому аспекті Суд також наголошує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (частина перша статті 74 ГПК України).
Водночас принцип диспозитивності господарського судочинства визначає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (стаття 14 ГПК України).
У справі, що розглядається (№ 921/398/24) суди попередніх інстанцій, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням встановлені обставини і подані докази, з урахуванням розумного балансу інтересів сторін, визнали підстави для зменшення пені на 50 % достатніми. Тобто суди у цій справі реалізували свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 ЦК України, статтею 233 ГК України, та, оцінивши за внутрішнім переконанням встановлені обставини і докази у справі, дійшли висновку про доведення відповідачем наявності виняткових обставин та, відповідно, підстав для зменшення пені на 50 %. Застосування судом означених норм матеріального права у цій справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені скаржником справи є неподібними зі справою, що розглядається за змістовним критерієм.
При цьому суди навели достатні аргументи і мотиви з яких вони виходили, зменшуючи розмір заявлених до стягнення пені та штрафу. Водночас колегією суддів не вбачається, що сторони надали докази, а суди їх не дослідили, не оцінили та не встановили на їх підставі обставини справи.
Доводи касаційної скарги фактично спонукають суд касаційної інстанції на переоцінку вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.
Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у наведених вище постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 921/398/24.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, враховуючи відзив на касаційну скаргу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.01.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 921/398/24, оскільки Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.
При розгляді цієї справи Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Натомість доводи касаційної скарги зводяться лише до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями та викладення власного бачення у питанні застосування правових норм і фактично є проханням про повторний перегляд справи (в оскаржуваній частині) та переоцінку встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду.
Разом з тим Верховний Суд наголошує, що незгода скаржника із судовими рішеннями (в оскаржуваній частині) не свідчить про їх незаконність, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника прийняттям цих судових рішень.
Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" від імені якого діє Тернопільська філія Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.01.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 921/398/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова