05 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 904/390/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючий), Власова Ю. Л., Малашенкової Т. М.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - не з'явився
відповідача - Добровольський А. Т. (адвокат)
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго"
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.07.2024 та
постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.03.2025
за позовом Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго"
до Акціонерного товариства "Нікопольський завод феросплавів"
про стягнення заборгованості,
Приватне акціонерне товариство "Національна енергетична компанія "Укренерго" (далі - ПАТ "НЕК "Укренерго", позивач) звернулося з позовною заявою до Акціонерного товариства "Нікопольський завод феросплавів" (далі - АТ "Нікопольський завод феросплавів", відповідач) про стягнення заборгованості в загальному розмірі 16 389 486,73грн, з якої: 7 328 300,83 грн основного боргу, 3 039 915, 63 грн пені, 1 117 901, 26 грн штрафу, 810 652, 93 грн трьох відсотків річних, 4 092 716,08 грн інфляційних втрат.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору про надання послуг з диспетчерського (оперативно-технологічного) управління від 22.05.2019 №0040-03032/1902921 в частині своєчасної та повної оплати за надані послуги.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.07.2024 (суддя Татарчук В. О.) позовні вимоги ПАТ "НЕК "Укренерго" до АТ "Нікопольський завод феросплавів" про стягнення заборгованості в загальному розмірі 16 389 486,73 грн - задоволено частково.
Закрито провадження у справі в зв'язку з відсутністю предмета спору в частині стягнення з АТ "Нікопольський завод феросплавів" на користь ПАТ "НЕК "Укренерго" 7 328 300,83грн основного боргу, 195 527, 85 грн - пені.
Стягнуто з АТ "Нікопольський завод феросплавів" на користь ПАТ "Національна енергетична компанія "Укренерго" 284 438, 78 грн пені, 111 790, 13 грн штрафу, 4 092 716, 08 грн - інфляційних втрат, 810 652, 93 грн - 3% річних, 132 984, 87 грн - витрат по сплаті судового збору.
В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 18.03.2025 (колегія суддів: Мороз В. Ф., Чус О. В., Чередко А. Є.) рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.07.2024 у справі № 904/390/24 залишено без змін.
У касаційній скарзі ПАТ "НЕК "Укренерго", з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення та постанову попередніх судових інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені в розмірі 2 559 949, 00 грн та 3 566 060, 13 грн штрафу. Ухвалити нове рішення в оскаржуваній частині, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В іншій частині судові рішення не оскаржуються в касаційному провадженні, а відтак не переглядаються.
У відзиві на касаційну скаргу АТ "Нікопольський завод феросплавів" просить закрити касаційне провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, вказуючи на те, що постановлені у справі судові рішення не суперечать висновкам Верховного Суду, які викладені в постановах, на які посилається скаржник. Відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норм права, а неоднаковими юридично-значущими фактами та обставинами, що визначають фактично-доказовий склад у справі.
ПАТ "НЕК "Укренерго" 30.07.2025 надіслало до Верховного Суду заяву про розгляд справи за відсутності представника, у зв'язку з неможливістю забезпечити явку представника ПАТ "НЕК "Укренерго".
Касаційна скарга ПАТ "НЕК "Укренерго" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Скаржник вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 24.04.2019 у справі № 910/5625/18, від 26.01.2021 у справі № 916/880/20, від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, від 10.06.2021 у справі № 910/6471/20 та від 19.10.2021 у справі № 910/6471/20.
Позивач не погоджується з оскаржуваним рішенням та постановою Центрального апеляційного суду в частині зменшення (на 90% від заявленої суми) заявлених до стягнення розміру пені до суми 284 438,78 грн та розміру штрафу до 111 790,13 грн.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.
Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Отже, відповідно до положень цих норм, касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Натомість самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності, визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Натомість Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Стосовно того, що вважається правовим висновком Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі № 191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах, колегія суддів зазначає таке.
Предметом касаційного оскарження є судові рішення попередніх інстанцій в частині відмови у стягненні з відповідача пені та штрафу.
На думку скаржника, судами попередніх судових інстанцій при зменшенні їх розміру на 90 % неправильно застосовано норми статей 233 ГК України та 551 ЦК України та не взято до уваги майновий стан позивача.
У справах № 910/5625/18 та № 916/880/20 Верховний Суд вказав (на що звертає увагу скаржник), що при вирішенні питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначного прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (у тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
При цьому під час розгляду справи № 910/5625/18 Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив про неврахування судами доводів відповідача про винятковість випадку для зменшення розміру неустойки, як-то повне виконання ним зобов'язання (всі платежі були сплачені; надано докази, що між сторонами тривало узгодження обсягу наданих послуг за актами наданих робіт (послуг), відповідач безпідставно не вдавався до затримки підписання цих актів, а повідомляв про необґрунтованість переліку наведених у актах операцій) та можливість зменшення заявленого до стягнення розміру пені з урахуванням вказаних обставин, що в свою чергу, свідчить про порушення судами принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
У справі № 916/880/20 Верховний Суд погодився з встановленням судами попередніх інстанцій підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру пені у три з половиною рази, зважаючи на надмірно великий її розмір порівняно з основним боргом. У вказаній справі враховані виняткові обставини здійснення відповідачем соціально-значимої господарської діяльності з надання житлово-комунальних послуг, спрямованих на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, ціни на які підлягають державному регулюванню, виконання відповідачем в повному обсязі зобов'язання за договором постачання зі сплати вартості поставленого позивачем природного газу до моменту звернення останнього з позовом до суду й відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження понесених позивачем збитків чи додаткових витрат через прострочення оплати вартості поставленого природного газу.
Водночас під час розгляду цієї справи (№ 904/390/24) суди попередніх інстанцій, зменшуючи заявлений до стягнення розмір пені та штрафу на 90%, надавши оцінку всім обставинам справи в їх сукупності, враховуючи інтереси обох сторін, виходячи із загальних засад, встановлених статтею 3 ЦК України, прийняв до уваги:
- ступінь виконання зобов'язання відповідачем: станом на час ухвалення рішення у справі здійснено погашення основної заборгованості та частково нарахованої пені;
- поведінку винної сторони: відповідач умисно не ухилявся від виконання взятих на себе зобов'язань за договором, а вважав, хоч і помилково, обґрунтованою таку затримку у зв'язку з тим, що існувало судове рішення, яким був скасований тариф за послуги ДУ для ПАТ "НЕК "Укренерго";
- надзвичайність та винятковість обставин: підприємство відповідача знаходиться на території Нікопольської міської територіальної громади, де відбуваються воєнні (бойові) дії, перебуваючи під постійними обстрілами, що спричиняють руйнування та пошкодження виробничих потужностей, майна відповідача. Також матеріалами справи підтверджується відсутність організаційних можливостей та зупинку виробництва відповідача;
- основною метою інституту неустойки є стимулювання боржника до виконання основного грошового зобов'язання, при цьому остання не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;-
та зменшив заявлені до стягнення з відповідача пеню та штраф на 90% до розміру 284 438,78 грн та 111 790,13 грн відповідно.
Отже, справи № 910/5625/18 та № 916/880/20 хоча і є схожими зі справою № 904/390/24 за нормативно-правовим регулюванням щодо дискреційних повноважень суду стосовно оцінки таких обставин та зменшення заявленої до стягнення суми неустойки, між тим є різними за встановлених обставин справи та їх оцінкою.
У справі № 910/8698/19 (на неврахування якої також звертає увагу позивач) Верховний Суд погодився з висновками попередніх судових інстанцій про відсутність підстав для задоволення клопотання відповідача про зменшення розміру неустойки. У вказаній справі суди виходили з того, що відповідач, заявляючи усне клопотання про зменшення розміру пені, не подав суду будь-яких доказів існування (наявності) тих обставин, якими він обґрунтовував зазначене клопотання.
У справі № 910/6471/20, на яку посилається скаржник, Верховний Суд дійшов висновку, що у питанні зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, обов'язок доведення наявності або відсутності підстав для цього хоча і розподіляється між сторонами, між тим вирішення цього питання у межах дискреційних повноважень суду здійснюється ним з урахуванням встановленого процесуальним законом обов'язку суду встановлювати та досліджувати відповідні обставини на підставі тих доказів, що подані сторонами, та оцінювати їх за визначеними ГПК правилами, зокрема, щодо порядку розподілу тягаря доведення відповідних обставин, порядку подання сторонами доказів в судах першої і апеляційної інстанцій. Водночас скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Суд зазначив, що апеляційною інстанцією хоча і наведено низку обставин і письмових доказів, якими відповідач обґрунтував наявність, на його думку, підстав для зменшення сум штрафу та пені, проте вказані обставини й докази суд апеляційної інстанції у своїй постанові жодним чином не перевірив та не дослідив на предмет належності, достовірності та вірогідності доказів, обмежившись їх звичайною констатацією на підставі доводів відповідача. При цьому апеляційною інстанцією не перевірено чи були відповідні докази подані відповідачем у справі до суду першої інстанції або вони подавалися лише до суду апеляційної інстанції, і в цьому останньому разі, - чи доведено відповідачем неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього, тобто чи мали в цьому разі місце виняткові обставини у розумінні приписів частини третьої статті 269 ГПК України.
У постанові від 19.10.2021 у справі № 910/6471/20, на яку посилається скаржник, Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначив, зокрема, про те, що у питанні зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, обов'язок доведення наявності або відсутності підстав для цього хоча і розподіляється між сторонами, між тим вирішення цього питання у межах дискреційних повноважень суду здійснюється ним з урахуванням встановленого процесуальним законом обов'язку суду встановлювати та досліджувати відповідні обставини на підставі тих доказів, що подані сторонами, та оцінювати їх за визначеними ГПК України правилами, зокрема щодо порядку розподілу тягаря доведення відповідних обставин, порядку подання сторонами доказів в судах першої і апеляційної інстанцій тощо. Між тим апеляційний суд, ухвалюючи при новому розгляді справи, після постановлення касаційним судом у цій справі рішення від 10.06.2021 (про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду), оскаржуване судове рішення за результатами перегляду в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції (про відмову в позові), наведеного не врахував та всупереч положенням частини першої статті 316 ГПК України (щодо обов'язковості для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи вказівок, що містяться у постанові суду касаційної інстанції), не виконав вказівок, що містяться в постанові касаційного суду від 10.06.2021.
Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених вище постановах Верховного Суду, означених скаржником, Верховний Суд виходить з такого.
Відповідно до статті 233 ГК України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Схоже правило міститься в частині третій статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Отже, за змістом норм статей 233 ГК України та 551 ЦК України суд має право зменшити розмір санкцій зокрема з таких підстав, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора; якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин. Такий перелік не є вичерпним, оскільки частина третя статті 551 ЦК України визначає, що суд має таке право і за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до усталеної та послідовної практики Верховного Суду право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки судом поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення.
Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін.
Суд неодноразово наголошував у своїх постановах, що визначення конкретного розміру, на який зменшуються належні до сплати штрафні санкції, належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов'язання, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обставин справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав (відповідний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 910/8396/20, від 08.10.2020 у справі № 904/5645/19; від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 05.03.2019 у справі № 923/536/18; від 10.04.2019 у справі № 905/1005/18; від 06.09.2019 у справі № 914/2252/18; від 30.09.2019 у справі № 905/1742/18; від 14.07.2021 у справі № 916/878/20.
Крім того, Верховний Суд також зауважував, що застосоване у частині третій статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи. Такі ж правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 916/2259/18, від 24.02.2020 у справі № 917/686/19, від 26.02.2020 у справі № 922/1608/19, від 15.04.2020 у справі № 922/1607/19 та від 04.10.2021 у справі № 922/3436/20.
Суд виходить з того, що положення статей 233 ГК України та 551 ЦК України при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій є зрозумілими у правозастосуванні, що підтверджується сталою та послідовною практикою Верховного Суду.
Зокрема, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 вказала на те, що в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним в судовій практиці.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила, що враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру.
Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.
Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчить про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено. Наведене, у свою чергу, вимагає, щоб розмір неустойки відповідав принципам верховенства права.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 сформувала висновки щодо застосування означених норм права та у розділі "Висновки щодо застосування норм матеріального права", зокрема, в пунктах 213, 214, зазначила:
"213. Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
214. Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права".
Таким чином, аналіз змісту оскаржуваних судових рішень у справі свідчить, що суди реалізували надане їм законом право на зменшення розміру штрафних санкцій на 90% за наслідками аналізу й оцінки доказів, дослідження конкретних обставин справи, а також з урахуванням фактичної та доказової бази, що визначає зміст і умови відповідних правовідносин, дійшли висновку щодо наявності підстав для зменшення розміру пені та штрафу.
Отже, ураховуючи підстави касаційного оскарження, Верховний Суд виходить з того, що в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.
Відтак, проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Верховного Суду (на які посилається скаржник), за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, та наявність/відсутність правових висновків, які не враховано судами під час розгляду цієї справи, Верховний Суд дійшов висновку про неподібність цих справ. Зміст судових рішень у цих справах свідчить про різні підстави для зменшення розміру штрафних санкцій, які за своїми ознаками відрізняються від тих, що мають місце у справі, що розглядається. Відтак, застосування норм матеріального права у контексті таких правовідносин не може бути однаковим, а судові рішення Верховного Суду, на які посилається скаржник для обґрунтування своєї позиції, не є релевантними до обставин цієї справи.
Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у вказаних ним постановах Верховного Суду, з огляду на іншу, ніж у цій справі фактично-доказову базу.
Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №925/698/16).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі №908/1795/19).
Зі змісту оскаржуваних рішень вбачається, що суд апеляційної інстанції перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та погодився з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та, на які посилається скаржник у своїй касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі (така правова позиція є сталою і послідовною, та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 910/12405/21, від 21.03.2023 у справі № 908/125/18, від 19.04.2023 у справі № 921/64/22, від 06.06.2023 у справі № 914/217/22, від 09.04.2024 у справі № 910/6316/23).
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, враховуючи також доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ "НЕК "Укренерго" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.07.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.03.2025 у справі № 904/390/24 в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені в розмірі 2 559 949, 00 грн та 3 566 060, 13 грн штрафу.
Інші аргументи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки не обґрунтовані підставами касаційного оскарження та зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.07.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.03.2025 у справі № 904/390/24.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова