Апеляційне провадження № 22-ц/824/10878/2025
Справа № 759/12130/24
Іменем України
06 серпня 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_2 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 березня 2025 року та додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 квітня 2025 року, ухвалені у складі судді Петренко Н.О. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 , треті особи Служба у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, Управління (Центр) надання адміністративних послуг Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації про надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання та на реєстрацію місця проживання дитини без згоди батька,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В червні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, уточнивши позовні вимоги в жовтні 2024 року, просила надати дозвіл на реєстрацію місця проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем реєстрації та проживання матері - ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , з одночасним зняттям ОСОБА_5 із зареєстрованого місця прожиття за адресою АДРЕСА_2 без письмової згоди батька ОСОБА_4 , покласти на відповідача судові витрати у вигляді судового збору та витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які попередньо оцінюються нею в розмірі 10000 грн.
Позов мотивувала тим, що 14 жовтня 2006 року уклала шлюб з відповідачем ОСОБА_4 , розірваний рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року. У шлюбі народилась дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Судовим наказом від 19 листопада 2020 року, виданим Солом'янським районним судом м. Києва у справі № 760/24640/20, з ОСОБА_4 стягнуто на користь ОСОБА_6 аліменти на утримання дитини у розмірі частини від усіх видів заробітку (доходу) боржника.
З жовтня 2020 року ОСОБА_3 (після зміни прізвища та по батькові 09 серпня 2024 року - ОСОБА_5 ) постійно проживає з матір'ю ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , спір про місце проживання дитини відсутній.
Квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у рівних частках. Відповідач зареєстрований та проживає за адресою АДРЕСА_2 та згоди на зміну місця реєстрації дитини за місцем фактичного мешкання не надає.
30 березня 2024 року ОСОБА_3 самостійно звернулась до відповідного відділу Управління (Центру) надання адміністративних послуг Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації з заявою про реєстрацію місця проживання (перебування) в кв. АДРЕСА_1 , рішенням від 11 квітня 2024 року їй було відмовлено, оскільки місце проживання дитини, яка не досягла 18-річного віку, визначається за згодою обох батьків, а згода батька відсутня.
Враховуючи, що відповідач відмовляється у добровільному порядку надати дозвіл на зміну реєстрації місця проживання дочки за однією адресою з матір'ю, що суперечить інтересам дитини та обмежує реалізацію її прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема, права на вільний вибір місця проживання, позивач змушена звернутись з даним позовом до суду.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 20 березня 2025 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.
Додатковим рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 квітня 2025 року частково задоволено заяву представника відповідача та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на правничу допомогу в розмірі 26250 грн.
Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішеннями суду першої інстанції, подала апеляційні скарги, в яких, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 березня 2025 року та додаткове рішення від 10 квітня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, в задоволенні заяви відповідача про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити, стягнути з відповідача на свою користь судові витрати, понесені у суді першої та апеляційної інстанції, на загальну суму 36028 грн.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказувала, що судом першої інстанції не було враховано, що позов пред'явлено в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 , яка досягла 16 років (на день ухвалення рішення 17 років) на захист її прав та інтересів щодо вільного вибору місця проживання.
Наводила зміст ч. 3 ст. 160 СК України, ч. 1, 2 ст. 29 ЦК України, вказувала, що в силу вищенаведених норм чинного законодавства ОСОБА_5 має право вільно обирати собі місце проживання з кимось із батьків, які мають у власності/користуванні житлові приміщення. ОСОБА_5 у жовтні 2020 року самостійно обрала місце проживання з матір'ю ОСОБА_1 , яка проживає та зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , та знаходиться на утриманні матері. Вказані обставини не оспорювались відповідачем ні при розірванні шлюбу, ні при стягненні аліментів.
Саме тому позовні вимоги були заявлені про зміну місця реєстрації ОСОБА_5 та її реєстрації за місцем постійного проживання та реєстрації її матері ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 , частина якої належить на праві власності позивачу, а інша частина відповідачу.
Відповідно, підставою позовних вимог є факт самостійного обрання неповнолітньою ОСОБА_5 місця свого проживання з матір'ю.
Наводила зміст ст. 9, 12 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», якими врегульовано порядок реєстрації місця проживання (перебування) особи та підстави відмови у декларуванні або реєстрації місця проживання (перебування) особи.
Вказувала, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та своїм рішенням протиправно розширив вимоги закону відносно обсягу документів, які мають надаватися дитиною, яка досягла віку 14 років, для реєстрації місця проживання (перебування) за місцем проживання матері та підстави для відмови дитині, яка досягла віку 14 років, у внесенні до реєстру територіальної громади інформації про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) за місцем проживання матері. Так, суд першої інстанції визнав однією з підстав, за яких дитина, яка досягла 14 років, не має права на проведення зняття/реєстрації свого місця проживання за місцем проживання матері, якщо вона не довела, що на момент звернення до центру надання адміністративних послуг фактично проживала за адресою реєстрації матері, з якою вона обрала своє місце проживання.
Судом першої інстанції залишено поза увагою, що вказана обставина не наведена у ч. 2 ст. 9, ч. 1 ст. 12 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», як серед документів для проведення реєстрації дитини, яка досягла віку 14 років за місцем проживання матері, так і документів щодо відмови у її проведенні.
При цьому судом встановлено, що ОСОБА_5 з 2020 року проживає у квартирі АДРЕСА_1 , з матір'ю ОСОБА_1 , яка з 2022 року знаходиться у довготерміновому відрядженні як працівник МЗС України, у Генеральному консульстві України у Вроцлаві разом з дочкою.
Наголошувала, що обставина тимчасової відсутності позивача через дипломатичну службу не змінює як громадянство позивача, так і її постійне місце проживання за зареєстрованою адресою у квартирі АДРЕСА_1 .
Так само, періодична тимчасова відсутність дитини за місцем постійного проживання в зв'язку з дипломатичним відрядженням її матері за кордон не змінює того, що її постійним місцем проживання залишається квартира, яка є місцем проживання її матері.
Тимчасове проживання дитини за кордоном з наведених вище причин не може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, які пред'явлені в її інтересах у спорі між батьками та стосуються адміністративного оформлення самостійно обраного дитиною, яка досягла 14 років, місця проживання за місцем постійного проживання її матері, і саме такий підхід було застосовано Верховним Судом в постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19.
Крім того, суд встановив, що позивач з дочкою перебувала на території України в березні 2023 року, з 28 квітня по 12 серпня 2023 року, з 26 листопада 2023 року по 03 грудня 2023 року, з 28 березня 2024 року по 06 квітня 2024 року, тобто у період звернення до ЦНАП.
Однак суд і далі вдався до встановлення обставин, які виходять за межі позовних вимог, та встановив факти, що за місцем проживання позивача відсутні особисті речі, білизна та предмети гігієни, а також мінімально необхідні побутові речі (холодильник, кухонний стіл та стільці, посуд), квартира мінімально облаштована меблями, прийнявши неналежний доказ - відеозапис, зроблений відповідачем після звернення з цим позовом, відносно інформації, яка не входить до предмету доказування у справі, а стосується інших правовідносин між позивачем та відповідачем. Незважаючи на це, суд мав врахувати, що відсутність одягу, предметів гігієни, білизни пов'язані з довготерміновим відрядженням позивача з дитиною, оскільки речі вони забрали з собою, а стосовно причин відсутності інших речей мабуть інформація є у відповідача.
Однак це не може бути доказом того, що в указані вище періоди перебуванні в Україні позивач з дочкою не проживали у квартирі, знаходячись в якій 30 березня 2024 року, відповідач відмовив у наданні згоди на реєстрацію дочки за цією адресою.
Суд першої інстанції не здійснив юридичної оцінки всіх фактичних обставин справи та доводів позивача, обмежився лише формальними висновками про те, що відповідачем в судовому засіданні доведено, що за вказаною адресою ОСОБА_3 станом на час звернення до ЦНАПу не проживала та за згодою на перереєстрацію до відповідача не зверталась.
Визнаючи ці обставини, суд не навів жодних доказів, на підставі яких відповідачем доведено ці обставини у співвідношенні до предмета доказування, а також не надав оцінку тому, що факт відмови відповідача від надання згоди на перереєстрацію дитині підтверджується не тільки фактичними обставинами і зверненням з дійсним позовом, а і фактом ненадання такої згоди і в судовому засіданні при розгляді справи.
Суд, наводячи встановлені обставини справи, навіть не визначив, що дитина сторін зареєстрована у АДРЕСА_2 за місцем проживання батька, який проживає там з новою сім'єю, у якій має дитину. А тому суд, формально посилаючись на захист інтересів дитини, фактично грубо їх порушив, не визнавши право дитини на вільний вибір місця проживання з матір'ю. Така відмова суду не тільки ще більше посилила напружені стосунки дитини з батьком, а й сприймається дитиною як примус до проживання за місцем реєстрації з батьком.
Крім того, не зважаючи на надані документи щодо зміни імені неповнолітньої дитини з ОСОБА_3 на ОСОБА_5 , суд безпідставно не визнав вказані обставин та продовжив іменувати її колишнім прізвищем та по батькові.
Вказувала, що надаючи оцінку правовідносинам у даному провадженні, суд першої інстанції мав надати оцінку спірним правовідносинам з урахуванням пріоритетності та конкуренції норм права з урахуванням висновків Верховного Суду у постанові від 28 червня 2023 року в справі № 420/12209/22, однак ухилився від цього.
Щодо стягнення судових витрат, вказувала, що нею понесені судові витрати в суді першої інстанції у вигляді судового збору 1211,20 грн. та витрат на правничу допомогу адвоката в фіксованому розмірі 8000 грн. Також нею понесені судові витрати в суді апеляційної інстанції у вигляді судового збору 1816,80 грн. та витрат на правничу допомогу адвоката в фіксованому розмірі 25000 грн., всього 36028 грн.
В частині оскарження додаткового рішення вказувала, що суд першої інстанції не взяв до уваги та не застосував ст. 26, 27, 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ст. 28 Правил адвокатської етики, при визначенні розміру витрат на правничу допомогу не дослідив матеріали справи, у яких відсутні документи, на які посилається представник відповідача як підставу визначення розміру гонорару адвоката, а саме договір про правову/правничу допомогу № 16 від 01 березня 2021 року та додаткова угода № 3 від 04 липня 2024 року. До матеріалів справи договір не надавався. Згідно направлених Святошинським районним судом м. Києва до електронного кабінету ЄСІТС представника позивача Мороза І.М., у підсистемі Електронний суд, матеріалів заяви про ухвалення додаткового рішення від 27 березня 2025 року, вони не містять додаткової угоди № 3 від 04 липня 2024 року. Вказана додаткова угода відсутня і у матеріалах, направлених адвокатом відповідача на адресу позивача за штриховим ідентифікатором Укрпошти № 0303700126610, що підтверджується актом фіксації порушень відділення № 1 АТ «Укрпошта» від 02 квітня 2025 року, за яким у поштовому відправленні відсутня копія додаткової угоди.
Неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, призвело до невідповідності висновків суду, викладених у рішенні, та порушення вимог ч. 8 ст. 141 ЦПК України.
Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою та не надав оцінки обставинам надання представником відповідача двох копій однакових за змістом актів № 2 прийому виконаних робіт, але різних щодо дати їх складання, а саме від 20 березня 2025 року та 20 жовтня 2022 року.
На недотримання вимог ст. 141 ЦПК України вказувалось у запереченнях на заяву представника відповідача про відшкодування судових витрат та зверталась увага на необґрунтоване завищення і очевидну неспівмірність зі складністю справи, штучне збільшення часу, нібито витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт, однак вказані заперечення враховані лише частково.
Від відповідача ОСОБА_4 особі представника Чучковської А.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Пояснював, що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном подружжя, поділене рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2022 року, яке набрало законної сили, та визнано за кожною із сторін право власності на частину квартири. Наразі співвласники не можуть дійти згоди щодо спільного володіння, користування та розпорядження майном. Позивач, не користуючись квартирою сама, категорично заперечує проти проживання в цій квартирі відповідача та його родини, не бажає продавати квартиру за ринкову ціну, а також не бажає компенсувати вартість його половини квартири. Продовженням такої недобросовісної поведінки стало рішення ще більше ускладнити майбутнє відчуження цієї квартири шляхом реєстрації в ній неповнолітньої дитини, яка в цій квартирі не проживає.
Зауважував, що спірна квартира була придбана в лютому 2020 року, в ній тривалий час виконувалися ремонтні роботи, 11 листопада 2020 року ОСОБА_1 подала позов про розірвання шлюбу і одночасно зареєструвала місце проживання в спірній квартирі. Як вбачається з відеозапису, квартира досі не обладнана всім необхідним для життя, меблями та побутовою технікою, відсутній побутовий текстиль та посуд. Саме тому весь 2021 рік позивач з дитиною проживала не в спірній квартирі, а у квартирі батьків, а з січня 2022 року разом з дитиною виїхала до Республіки Польща у тривале відрядження, де перебуває по даний час. Під час відвідування Києва позивач з дитиною проживають не у спірній квартирі з вищезазначених підстав, а у квартирі батьків позивача.
З метою створення фіктивних доказів про начебто проживання дитини у спірній квартирі позивач отримала довідку у ТОВ «Форвард Київ Сервіс 02» і вже 30 березня 2024 року звернулася до ЦНАПу з заявою про перереєстрацію дитини, при цьому не запитала згоди відповідача на таку перереєстрацію навіть і після надання ЦНАПом 10 днів для надання такої згоди.
Вказував, що в провадженні суду наразі перебуває справа № 760/16721/24 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про припинення його права власності на частину спірної квартири з виплатою йому грошової компенсації. Саме перешкоджання ОСОБА_4 у розпорядженні своєю власністю і є тією підставою, яка викликала раптове бажання позивача перереєструватися в спірну квартиру. Вважав, що втягування позивачем дитини у майнові відносини між батьками та використання її заради недобросовісного впливу на відповідача може бути фактом домашнього насильства позивача стосовно неповнолітньої дочки.
Вказував, що саме легітимне проживання особи у житлі породжує реєстрацію, а не навпаки, і що реєстрація місця проживання здійснюється після прибуття до нового місця проживання (перебування).
Зазначав, що в даній справі відсутні докази того, що позивач з дитиною з 2020 року постійно проживали в спірній квартирі. Пояснення сторін у справі щодо розірвання шлюбу, поділу спільного майна подружжя не є преюдиційними для даного спору, а також ці обставини не відносилися до предметів спору щодо розірвання шлюбу та поділу спільного майна подружжя.
Вважав нерелевантними посилання позивача на правові висновки Верховного Суду, наведені в апеляційній скарзі.
Заперечував проти компенсації судових витрат на правничу допомогу, понесених позивачем, оскільки в суді першої інстанції позивач доказів понесених судових витрат не надала, відповідної заяви в порядку ст. 141 ЦПК України не заявляла. Щодо апеляційної інстанції, то в договорі від 11 квітня 2025 року про надання правничої допомоги адвокатське бюро Ігоря Мороза зобов'язалось надати правову допомогу в оскарженні у апеляційному порядку та подання апеляційної скарги на рішення, що не відповідає видам адвокатської діяльності, передбаченої ч. 1 ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Повідомляв, що очікує понести витрати на правничу допомогу, остаточний розмір яких наразі йому невідомий.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи ОСОБА_1 у позові, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено належними доказами фактичне проживання дочки сторін за адресою АДРЕСА_1 станом на 30 березня 2024 року та факт відмови відповідача у наданні згоди на перереєстрацію дочки за зазначеною адресою.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Судом встановлено, що ОСОБА_8 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб 14 жовтня 2006 року (а. с. 7 т. 1), розірваний рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року в справі № 760/24651/20 (а. с. 11 - 14 т. 1), є батьками неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 8 т. 1).
Після розірвання шлюбу позивач ОСОБА_6 змінила прізвище на « ОСОБА_9 » (а. с. 9 т. 1).
Судовим наказом Солом'янського районного суду м. Києва від 19 листопада 2020 року в справі № 760/24640/20 стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі частини від усіх видів заробітку (доходу) боржника, але не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку та не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку (а. с. 10 т. 1).
Згідно свідоцтва про зміну імені від 09 серпня 2024 року, ОСОБА_3 змінила ім'я на « ОСОБА_5 » (а. с. 122 т. 1).
Місце проживання неповнолітньої дочки сторін ОСОБА_10 з 13 серпня 2010 року і по даний час зареєстроване за адресою АДРЕСА_2 разом із батьком (а. с. 15, 30 т. 1).
Місце проживання позивача ОСОБА_1 з 09 листопада 2020 року і по даний час зареєстроване за адресою АДРЕСА_1 (а. с. 16 т. 1).
Згідно довідки ТОВ «Форвард Київ-Сервіс 02» від 16 лютого 2024 року, складеної ним як управляючою компанією, що надає послуги з утримання будинку та прибудинкової території ЖК «Микитська слобода» за адресою м. Київ вул. Героїв Севастополя, 35-а , ОСОБА_1 разом з донькою ОСОБА_3 фактично проживають за адресою АДРЕСА_1 з 2020 року (а. с. 17 т. 1).
У відповідь на адвокатський запит представника відповідача ТОВ «Форвард Київ-Сервіс 02» листом від 22 липня 2024 року повідомлено, що довідка була видана на вимогу матері для надання довідки, зі слів матері ОСОБА_1 , в школу для влаштування дитини на навчання (а. с. 96 т. 1).
Згідно листа Служби у справах дітей Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації від 12 липня 2024 року на адвокатський запит представника відповідача, до Служби не надходило звернень від ОСОБА_11 або неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2, до Служби щодо підтвердження місця проживання неповнолітньої ОСОБА_3 (а. с. 97 т. 1).
Згідно інформації з Реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 08 лютого 2020 року ОСОБА_6 зареєструвала право власності на частину квартири за адресою м. Київ вул. Героїв Севастополя, 35-а на підставі договору дарування. 04 липня 2023 року ОСОБА_4 зареєстрував право власності на частину квартири за вказаною адресою на підставі рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2022 року в справі № 760/8817/21 (а. с. 20 т. 1).
Згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень, вказаним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2022 року в справі № 760/8817/21, залишеним без змін судами вищих інстанцій, здійснено поділ майна подружжя та визнано за ОСОБА_4 , ОСОБА_6 право власності за кожним на частини квартири за адресою АДРЕСА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_3).
Листом Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації на адвокатський запит представника відповідача повідомлено, що 01 квітня 2024 року, згідно з актом прийому-передач від ЦНАПу, до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб надійшла заява ОСОБА_3 з надання адміністративної послуги «Реєстрація місця проживання (перебування) з одночасним зняттям із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) з адреси АДРЕСА_2 на адресу АДРЕСА_1 . Під час розгляду заяви Відділом встановлено наявність обставин, які є підставою для залишення заяви без руху: неналежним чином оформлена заява на реєстрацію місця проживання; відсутня згода батька дитини згідно з п. 32 постанови Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265 «Деякі питання декларування реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад». В зв'язку з тим, що у зазначений строк не були усунені обставини, які стали підставою для прийняття рішення про залишення заяви без руху від 01 квітня 2024 року, 11 квітня 2024 року фахівцями відділу прийнято рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій щодо реєстрації місця проживання з одночасним зняттям ОСОБА_3 (а. с. 6, 86 - 92 т. 1).
Згідно довідки МЗС України від 10 січня 2022 року, ОСОБА_1 16 січня 2022 року направляється у довготермінове відрядження до Республіки Польща у зв'язку з роботою в Генеральному консульстві України у Вроцлаві, разом з нею виїжджає дочка ОСОБА_3 ; відповідно до Закону України «Про дипломатичну службу» строк довготермінового відрядження працівників дипломатичної служби, як правило, становить до чотирьох років (а. с. 45 т. 1).
На адвокатський запит представника відповідача листом МЗС України від 11 липня 2024 року повідомлено, що відповідно до наказу МЗС від 12 січня 2022 року № 45-ос ОСОБА_12 була переведена з 16 січня 2022 року з МЗС на посаду консульського агента Генерального консульства України у Вроцлаві на час довготермінового відрядження. Цим наказом також передбачено встановлення для згаданої особи надбавки на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , яка направляється за місцем довготермінового відрядження працівника дипломатичної служби. ОСОБА_1 була відряджена до Генерального консульства України у м. Вроцлаві 16 січня 2022 року літаком за маршрутом Київ-Вроцлав разом з донькою ОСОБА_3 (а. с. 84 т. 1).
26 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звернулась із заявою на ім'я директора спеціалізованої школи № 173 м. Києва, у якій просила перевести її дитину ОСОБА_3 , яка фактично проживає (чи перебуває) за адресою АДРЕСА_5 на сімейну форму навчання з 2023 року по 2024 рік (а. с. 93 т. 1).
Згідно витягу з наказу № 339 від 27 жовтня 2023 року спеціалізованої школи № 183, переведено на сімейну (домашню) форму здобуття освіти з 30 жовтня 2023 року на 2023 - 2024 навчальний рік ОСОБА_3 (а. с. 94 - 95 т. 1).
Листом Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 09 липня 2024 року на адвокатський запит представника відповідача повідомлено, що в період з 01 січня 2020 року по 01 липня 2024 року ОСОБА_3 перетинала державний кордон України: 03 січня 2020 року (в'їзд), 16 січня 2022 року (виїзд), 16 січня 2022 року (виїзд), 12 березня 2023 року (в'їзд), 19 березня 2023 року (виїзд), 28 квітня 2023 року (в'їзд), 12 серпня 2023 року (виїзд), 26 листопада 2023 року (в'їзд), 03 грудня 2023 року (виїзд), 28 березня 20234 року (виїзд), 06 квітня 2024 року (в'їзд) (а. с. 85 т. 1).
На а. с. 100 знаходиться оптичний диск, на якому зафіксовано обстеження відповідачем умов проживання в квартири АДРЕСА_1 у стані після ремонту, та надаються відповідні коментарі щодо неповного облаштування квартири меблями, сантехнікою і речами.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції про права дитини у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Закон України «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Відповідно до ч. 3 ст. 160 СК України якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», особа одночасно може мати лише одне задеклароване або одне зареєстроване місце проживання (перебування).
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У статті 18 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Батьки зобов'язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом (стаття 176 СК України).
Статтею 242 ЦК України встановлено, що батьки є законними представниками своїх малолітніх та/чи неповнолітніх дітей.
Згідно ч. 2, 3 ст. 7 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за місцем проживання її батьків або інших законних представників чи одного з них без надання згоди такими особами.
Дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за адресою іншого житла, ніж зареєстроване або задеклароване місце проживання її батьків або інших законних представників, за згодою батьків або інших законних представників чи одного з них, крім випадку, встановленого статтею 15 цього Закону.
Згідно ч. 7 ст. 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини віком від 14 до 18 років здійснюється за згодою її батьків або інших законних представників чи одного з них.
Згідно ч. 2 ст. 7 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за місцем проживання її батьків або інших законних представників чи одного з них без надання згоди такими особами.
Згідно п. 52 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 р. № 265, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини віком від 14 до 18 років здійснюється за згодою її батьків або інших законних представників чи одного з них
Згідно п. 14 Порядку № 265, дитина віком від 14 років самостійно декларує місце свого проживання за задекларованим/зареєстрованим місцем проживання батьків або інших законних представників чи одного з них без їх згоди.
Згідно п. 31, 32 Порядку № 265, особи, які досягли 14-річного віку, самостійно подають заяву про реєстрацію місця проживання (перебування). У разі подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особою, яка не досягла 18-річного віку, реєстрація місця проживання (перебування) здійснюється за згодою батьків або інших законних представників такої особи.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитися у належності особі, яка звернулася за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті, і є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 461/606/18 (провадження № 61-5655св19)).
Відповідно до ст. 3 ЦК України до загальних засад цивільного судочинства віднесено справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно правових висновків Верховного Суду в постанові від 25 травня 2022 року у справі № 753/1908/15-ц, виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Апеляційний суд зауважує, що добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосовуваних засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2025 року у справі № 161/3963/21 та інших).
У справі, що переглядається, позивач при зверненні до суду з даним позовом мотивувала його тим, що відповідач відмовляється у добровільному порядку надати дозвіл на зміну реєстрації місця проживання дочки за однією адресою з матір'ю, що суперечить інтересам дитини та обмежує реалізацію її прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема, права на вільний вибір місця проживання.
Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, саме легітимне проживання особи у житлі породжує реєстрацію, а не навпаки, однак позивач разом із дочкою знаходяться у довготерміновому відрядженні у Республіці Польща і в спірній квартирі не проживають, а також, що позивач за наслідками поділу квартири, яка є спільним майном подружжя, порівну між сторонами, не погоджуючись з судовим рішенням про поділ майна подружжя, не користуючись квартирою сама, категорично заперечує проти проживання цій квартирі відповідача та його родини, не бажає продавати квартиру за ринкову ціну, а також не бажає компенсувати вартість його половини квартири. Вважав, що продовженням недобросовісної поведінки ОСОБА_1 стало рішення ще більше ускладнити майбутнє відчуження цієї квартири шляхом реєстрації в ній неповнолітньої дитини, яка в цій квартирі не проживає.
Статтею 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» встановлені загальні вимоги до декларування та реєстрації місця проживання (перебування) особи, а саме, громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, який на законних підставах постійно або тимчасово проживає на території України, зобов'язані протягом 30 календарних днів після прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати або зареєструвати його.
Таким чином, із тлумачення наведених положень Закону вбачається, що саме легітимне проживання особи у житлі породжує реєстрацію, а не навпаки, і що реєстрація місця проживання здійснюється після прибуття до нового місця проживання (перебування).
Разом із тим, із доказів, наявних в матеріалах справи, не вбачається, що неповнолітня ОСОБА_5 вселялася та проживала у спірному житловому приміщенні за адресою АДРЕСА_1 , а отже, що у неї виникли передбачені законом підстави для реєстрації місця проживання за вказаною адресою.
Апеляційний суд враховує, що на підтвердження обставин фактичного проживання з матір'ю за вказаною адресою позивачем надано довідку ТОВ «Форвард Київ-Сервіс 02» від 16 лютого 2024 року, що ОСОБА_1 разом з донькою ОСОБА_3 фактично проживають за адресою АДРЕСА_1 з 2020 року (а. с. 17 т. 1).
Разом із тим, у відповідь на адвокатський запит представника відповідача ТОВ «Форвард Київ-Сервіс 02» листом від 22 липня 2024 року повідомлено, що довідка була видана на вимогу матері для надання довідки, зі слів матері ОСОБА_1 , в школу для влаштування дитини на навчання (а. с. 96 т. 1).
Інших належних та допустимих доказів фактичного вселення та проживання неповнолітньої ОСОБА_5 у квартиру за адресою АДРЕСА_1 позивачем надано не було.
Натомість, із наданих сторонами доказів вбачається, що позивач ОСОБА_1 разом із дочкою ОСОБА_5 із січня 2022 року перебувають у Республіці Польща у зв'язку з роботою в Генеральному консульстві України у Вроцлаві, де неповнолітня ОСОБА_5 дистанційно навчається.
На підтвердження цих обставин відповідачем надано довідку МЗС України від 10 січня 2022 року, згідно якої, ОСОБА_1 16 січня 2022 року направляється у довготермінове відрядження до Республіки Польща у зв'язку з роботою в Генеральному консульстві України у Вроцлаві, разом з нею виїжджає дочка ОСОБА_3 , відповідно до Закону України «Про дипломатичну службу» строк довготермінового відрядження працівників дипломатичної служби, як правило, становить до чотирьох років (а. с. 45 т. 1), лист МЗС України від 11 липня 2024 року, згідно якого відповідно до наказу МЗС від 12 січня 2022 року № 45-ос ОСОБА_12 була переведена з 16 січня 2022 року з МЗС на посаду консульського агента Генерального консульства України у Вроцлаві на час довготермінового відрядження. Цим наказом також передбачено встановлення для згаданої особи надбавки на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , яка направляється за місцем довготермінового відрядження працівника дипломатичної служби. ОСОБА_1 була відряджена до Генерального консульства України у м. Вроцлаві 16 січня 2022 року літаком за маршрутом Київ-Вроцлав разом з донькою ОСОБА_3 (а. с. 84 т. 1); заяву ОСОБА_1 від 26 жовтня 2023 року на ім'я директора спеціалізованої школи № 173 м. Києва, у якій позивач просила перевести її дитину ОСОБА_3 , яка фактично проживає (чи перебуває) за адресою АДРЕСА_5 на сімейну форму навчання з 2023 року по 2024 рік (а. с. 93 т. 1); копію витягу з наказу № 339 від 27 жовтня 2023 року спеціалізованої школи № 183, згідно якого переведено на сімейну (домашню) форму здобуття освіти з 30 жовтня 2023 року на 2023 - 2024 навчальний рік ОСОБА_3 (а. с. 94 - 95 т. 1).
Посилання позивача, що за даними Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України у листі від 09 липня 2024 року, дитина перебувала на території України у десятиденний період з 28 березня 2024 року по 06 квітня 2024 року, тобто у період звернення до ЦНАП, зазначених обставин не спростовують та відхиляються апеляційним судом.
Судом першої інстанції також враховано, що у долученому до відзиву відео відповідачем зафіксовано, що у квартирі, де нібито проживає неповнолітня дитина разом з матір'ю, відсутні будь-які особисті речі, білизна та предмети гігієни, а також мінімально необхідні побутові речі (холодильник, кухонний стіл та стільці, посуд), квартира мінімально облаштована меблями.
Враховуючи обставини, що мають значення для справи, апеляційний суд не може погодитись з помилковими твердженнями ОСОБА_1 , що зроблений відповідачем відеозапис є неналежним доказом, стосується інформації, яка не входить до предмету доказування, а має відношення до інших правовідносин між позивачем та відповідачем.
Перекладаючи тягар доказування на відповідача, який, згідно доводів апеляційної скарги, повинен володіти інформацією з приводу відсутності речей у квартирі, позивач на спростування наданих відповідачем доказів не довела, що неповнолітня ОСОБА_5 фактично вселялася та проживала разом з матір'ю в квартирі за вказаною адресою, що є передумовою для реєстрації місця проживання дитини в такій квартирі, а сама по собі її незгода зі слушними аргументами відповідача не є підставою для задоволення недоведеного та необґрунтованого позову.
З огляду на вищевикладене апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що судом встановлено, що ОСОБА_5 з 2020 року проживає у квартирі за адресою АДРЕСА_1 з 2020 року, а також, що періодична тимчасова відсутність дитини за місцем постійного проживання, в зв'язку з дипломатичним відрядженням її матері за кордон, не змінює того, що її постійним місцем проживання залишається квартира, яка є місцем проживання її матері, і що тимчасове проживання дитини за кордоном з наведених вище причин не може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, які пред'явлені в її інтересах у спорі між батьками та стосуються адміністративного оформлення самостійно обраного дитиною, яка досягла 14 років, місця проживання за місцем постійного проживання її матері.
Посилання позивача в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду в постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 апеляційний суд відхиляє як нерелевантні, позаяк у справі № 607/20787/19 правовий висновок викладено Верховним Судом у інших правовідносинах про те, що факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання; повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини; проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні.
Відтак, встановивши, що станом на час звернення до ЦНАПу Солом'янського району м. Києва неповнолітня дочка сторін не проживала та за згодою на перереєстрацію до відповідача не зверталась, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, про відмову в позові як у недоведеному та необґрунтованому, оскільки порушення прав дитини в межах даного позову не встановлено, а отже не доведено, що права дитини підлягають судовому захисту.
Під час розгляду справи в апеляційному суді представник позивача на питання суду також не зміг надати обґрунтованої відповіді, які права дитини в даному випадку є порушеними і яким чином їх захист може бути ефективним в межах заявлених ОСОБА_1 вимог.
Апеляційний суд не може погодитись з необґрунтованими доводами апеляційної скарги, що судом першої інстанції не прийнято до уваги пред'явлення даного позову в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 , яка досягла 16 років на захист її прав та інтересів щодо вільного вибору місця проживання, з огляду на фактичні обставини даної справи, оскільки як станом на час звернення з позовом, так і на даний час ОСОБА_5 , вільно обравши місце проживання разом із матір'ю, перебуває з нею в Республіці Польща, де тимчасово проживає та навчається. Доказів повернення до України позивача з дитиною станом на час ухвалення рішення та подання апеляційної скарги нею надано не було.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не надав оцінку тому, що факт відмови відповідача від надання згоди на перереєстрацію дитини підтверджується не тільки фактичними обставинам і зверненням з дійсним позовом, а і фактом ненадання такої згоди і в судовому засіданні при розгляді справи, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про відмову в позові з огляду на його недоведеність і необґрунтованість, оскільки позивачем не доведено, що неповнолітня ОСОБА_5 постійно проживає за адресою АДРЕСА_1 .
Зважаючи на підстави даного позову, якими є факт самостійного обрання неповнолітньою ОСОБА_5 місця свого проживання з матір'ю, та відсутність згоди відповідача на зняття її з реєстрації з місця проживання з реєстрацією за іншим місцем проживання, є помилковими та відхиляються апеляційним судом доводи ОСОБА_1 , що документи на підтвердження обставин, що на момент звернення до центру надання адміністративних послуг дитина фактично проживала за адресою реєстрації матері, з якою вона обрала своє місце проживання, не наведені у ч. 2 ст. 9, ч. 1 ст. 12 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», як серед документів для проведення реєстрації дитини, яка досягла віку 14 років за місцем проживання матері, так і документів щодо відмови у її проведенні.
Апеляційний суд звертає увагу, що у даній справі спір виник між дитиною, яка досягла 14 років, та в інтересах якої подано позов, та її батьком, яким не визнаються заявлені вимоги про зняття дитини з реєстрації з місця проживання з реєстрацією за іншим місцем проживання, а не з центром надання адміністративних послуг, який здійснює перевірку правильності пакета документів та приймає відповідне рішення щодо надання адміністративної послуги. У іншому випадку позов підлягав би розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Доводи апеляційної скарги, що безпідставна відмова в позові про надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання та на реєстрацію місця проживання дитини без згоди батька фактично є примусом держави до проживання дитини за поточним місцем реєстрації з батьком, є особистим помилковим тлумаченням позивачем мотивації судом ухваленого ним рішення та її особистим емоційним сприйняттям такої відмови, та відхиляються апеляційним судом як безпідставні припущення.
Доводи апеляційної скарги, що незважаючи на надані документи щодо зміни імені неповнолітньої дитини з ОСОБА_3 на ОСОБА_5 , суд безпідставно не визнав вказані обставин та продовжив іменувати її колишнім прізвищем та по батькові, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції по суті спору та відхиляються апеляційним судом.
Апеляційний суд наголошує, що право дитини, яка досягла 14 років, вільного вибору місця проживання, про реалізацію якого позивач зазначає в апеляційній скарзі, не ставиться в залежність від реєстрації цього місця проживання, а також, відповідно до ч. 4 ст. 1 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила.
Враховуючи вищевикладене, є необґрунтованими доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не визначив, що дитина сторін зареєстрована по місцю, де проживає її батько, який проживає там з новою сім'єю, у якій має дитину, а тому суд, формально посилаючись на захист інтересів дитини, фактично грубо їх порушив, не визнавши право дитини на вільний вибір місця проживання з матір'ю.
Апеляційний суд відхиляє як нерелевантні посилання позивача в апеляційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 червня 2023 року в справі № 420/12209/22, оскільки у справі № 420/12209/22 правовідносини стосуються суто правомірності дій/рішень органу реєстрації щодо реєстрації місця проживання (перебування) особи віком від 14 до 18 років, крім того, ці правовідносини виникли за інших обставин, а саме предмет спору стосувався первісної реєстрації дитини без згоди її батька за місцем фактичного проживання, яке співпадає з місцем проживання матері. У вказаній справі Верховний Суд фактично відповідав на запитання щодо можливості (дозволеності) реєстрації місця проживання особою віком від 14 до 18 років [під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг)] за адресою зареєстрованого/задекларованого місця проживання (перебування) одного з її батьків за відсутності на те згоди іншого з батьків (тут - батька).
Інші доводи апеляційної скарги по суті спору не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та відхиляються апеляційним судом.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції при ухваленні додаткового рішення в сукупності з доводами апеляційної скарги, апеляційний суд враховує наступне.
Так, у відзиві на позовну заяву ОСОБА_4 повідомляв, що очікує понести витрати на професійну правничу допомогу в орієнтовному розмірі 40000 грн., докази понесених витрат будуть надані суду в порядку ч. 8 ст. 141 ЦПК України (а. с. 81 т. 1).
21 березня 2025 року після ухвалення рішення ОСОБА_4 в особі представника Чучковської А.В. подав заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 46250 грн., посилаючись на те, що відповідно до умов додаткової угоди № 3 від 04 липня 2024 року до договору про надання правової допомоги № 16 від 01 березня 2021 року вартість послуг з надання професійної правничої допомоги та представництва інтересів ОСОБА_4 у справі № 759/12130/24 становить 5000 грн. за годину роботи адвоката адвокатського об'єднання.
Відповідно до акту № 2 від 20 березня 2025 року адвокат Адвокатського об'єднання «Чучковських» Чучковська А.В. виконала, а клієнт - відповідач по справі прийняв роботи, які складаються зі складання заяви в порядку ст. 127 ЦПК від 11 липня 2024 року - 1 година, 5000 грн., складання відзиву від 16 серпня 2024 року в порядку ст. 178 ЦПК - 5 годин, 25000 грн., участь в судових засіданнях 11 липня 2024 року (5 хвилин), 14 жовтня 2024 року (24 хвилини), 07 листопада 2024 року (24 хвилини), 16 грудня 2024 року (39 хвилин), 19 лютого 2025 року - 59 хвилин, 20 березня 2025 року - 44 хвилини, всього 3 години 15 хвилин судових засідань. Разом 9 годин 15 хвилин, загальна сума 46250 грн.
Звертала увагу, що відповідачем понесені судові витрати на правничу допомогу, яка нерозривно пов'язана з розглядом даної справи, оскільки полягала у складанні процесуальних документів відповідно до вимог ЦПК та участі в судових засіданнях. Самостійно представляти свої інтереси відповідач не міг, оскільки не є фахівцем у галузі права і не він ініціював цей спір. Розмір понесених витрат є обґрунтованим та доведений належними доказами (копія договору про надання професійної правничої допомоги з додатковими угодами, детальний опис наданої правової допомоги з актів прийняття-передачі виконаних робіт (наданих послуг). Витрачені час та розмір витрат на правову допомогу є співмірними, оскільки справа розглядалася за правилами загального позовного провадження, підготування відзиву з належними додатками вимагало виконання ряду адвокатських запитів, загальна тривалість розгляду справи склала більше 10 місяців. Окремо звертала увагу, що спір був щтучним, позивач намагалася ввести суд в оману стосовно фактичних обставин справи, що свідчить про недобросовісну процесуальну поведінку позивача та порушення обов'язків, передбачених ч. 2 ст. 43 ЦПК України. Так, позивач приховала від суду, що дитина не проживає у спірній квартирі, але під тиском зібраних доказів з боку відповідача представником позивача ці обставини визнано.
Звертаючи увагу на судову практику ЄСПЛ щодо стягнення судових витрат, а саме рішення у справі «Баришевський проти України», «Гімайдуліна і інші проти України», «Меріт проти України», зазначала, що в спірних правовідносинах понесені відповідачем витрати на професійну правничу допомогу є фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Так, підтвердженням фактичних витрат є договір з додатковими угодами, а також актами прийняття-передачі наданих послуг. Витрати були неминучими, оскільки відповідач не розуміє юридичних тонкощів справи, і в зв'язку з пред'явленням до нього позову змушений користуватися гарантованою Конституцією України правничою допомогою. Розмір судових витрат є обґрунтованим, оскільки у наданих суду доказах міститься детальний опис наданих та прийнятих відповідачем послуг правничої допомоги з погодинним обрахунком та вартістю.
До заяви Чучковської А.В. надано копію акту № 2 від 20 березня 2025 року, укладеного адвокатським об'єднанням «Чучковських» з ОСОБА_4 на підставі договору про надання професійної правничої допомоги № 16 від 01 березня 2021 року та додаткової угоди № 3 від 04 липня 2024 року, в якому зазначено, що АО «Чучковських» були виконані, а клієнтом прийняті наступні роботи (послуги) в межах справи № 759/12130/24: складання заяви в порядку ст. 127 ЦПК від 11 липня 2024 року - 1 година, 5000 грн., складання відзиву від 16 серпня 2024 року в порядку ст. 178 ЦПК - 5 годин, 25000 грн., участь в судових засіданнях 11 липня 2024 року (5 хвилин), 14 жовтня 2024 року (24 хвилини), 07 листопада 2024 року (24 хвилини), 16 грудня 2024 року (39 хвилин), 19 лютого 2025 року - 59 хвилин, 20 березня 2025 року - 44 хвилини, всього 3 години 15 хвилин судових засідань. Разом 9 годин 15 хвилин, загальна сума 46250 грн.
Представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Морозом І.М. направлено заперечення проти заяви про ухвалення додаткового рішення, в якому зазначено, що в порушення ст. 134 ЦПК України відповідачем у поданому відзиві на позовну заяву не було надано жодного розрахунку заявленої суми судових витрат на професійну правничу допомогу, а лише вказано її загальний розмір 40000 грн. У порушення ст. 141 ЦПК України відповідачем не надано належних та допустимих доказів для визначення судових витрат та їх розміру. Крім того, заявлений відповідачем розмір витрат на правничу допомогу не тільки перевищує попередньо заявлений розмір таких витрат, а є необґрунтовано завищеним, очевидно не співмірним зі складністю справи, штучно збільшеним за часом, витраченим адвокатом на виконання таких робіт.
Вказувала не недобросовісну поведінку сторони відповідача під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною відповідача явно необґрунтованих клопотань, безпідставне заперечення стороною обставин, які мають значення для справи, зокрема щодо права дитини на вільний вибір місця проживання, навантаження справи матеріалами та документами, які не мають значення для справи, зокрема щодо відносин між батьками та їх майнові спори, що дає суду підстави для зменшення заявленого розміру витрат до 0 грн. та відмову у їх задоволенні, або залишення без розгляду через неподання належних та допустимих доказів стороною відповідача на їх підтвердження.
Представником ОСОБА_4 - адвокатом Чучковською А.В. надано пояснення на заперечення сторони позивача, у яких вона вказувала, що відповідач не обґрунтовував свої вимоги нормами ст. 138 ЦПК України, а тому в цій частині доводи позивача не стосуються предмету спірних правовідносин (відповідач не вимагав компенсувати витрати на явку до суду); позивач голослівно заявляє про те, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів для визначення судових витрат та їх розміру, а участь представника відповідача у справі підтверджується наявними в ній процесуальними документами за підписом представника та відомостями з протоколів судових засідань. Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначив орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу 40000 грн. та обґрунтував поважну причину неможливості надати вичерпний перелік доказів таких понесених витрат, які неможливо визначити наперед. Крім того, акт № 2 про фактично виконаний обсяг робіт у цій справі був складений 20 березня 2025 року вже після ухвалення рішення у справі. При цьому позивач не оспорює вартість однієї години роботи адвоката. Оскільки позивач не довів недотримання відповідачем вимог ч. 2 - 4 ст. 137 ЦПК України, то відсутні підстави для зменшення витрат на правничу допомогу.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 1 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Відповідно до ч. 3, 4, 5 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Водночас, у правових висновках, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21, зазначено, що при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв. Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як «форма винагороди адвоката», але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору. Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
У постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 734/2313/17 (провадження № 61-7550св19) Верховний Суд наголосив, що «гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи».
Аналогічні правові висновки підтримуються Верховним Судом і в подальшому, зокрема в постанові від 06 листопада 2023 року в справі № 938/466/21 (провадження № 61-5256св23).
Дослідивши наданий представником відповідача акт № 2 від 20 березня 2025 року, суд першої інстанції у додатковому рішенні від 10 квітня 2025 року визнав обґрунтованими заперечення сторони позивача щодо завищеного розміру витрат на правничу допомогу, зокрема стосовно складання відзиву на позовну заяву, та вважав справедливим та обґрунтованим визначити розмір витрат на правничу допомогу за складання відзиву в сумі 5000 грн.
За даних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу в загальному розмірі 26250 грн.
Оскільки суд першої інстанції частково погодився з доводами позивача щодо необхідності зменшення витрат відповідача на правничу допомогу та зменшив їх майже вдвічі до 26250 грн., апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані посилання ОСОБА_1 у апеляційній скарзі на необґрунтоване завищення витрат на правничу допомогу, очевидну неспівмірність зі складністю справи, а також штучне збільшення часу, нібито витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції неналежно дослідив матеріали справи, у яких відсутні документи, на які посилається представник відповідача як підставу визначення розміру гонорару адвоката, а саме договір про правову/правничу допомогу № 16 від 01 березня 2021 року та додаткова угода № 3 від 04 липня 2024 року, з огляду на те, що в акті № 2 від 20 березня 2025 року, який досліджувався судом, наведене посилання на такий договір і додаткову угоду, на підставі яких відповідачем і його представником визначено загальну вартість наданої правничої допомоги та складено акт.
Апеляційний суд враховує, що позивачем у апеляційній скарзі на додаткове рішення не наведено спростувань щодо дотримання позивачем критеріїв фактичності і неминучості витрат на обґрунтованості їх розміру, а також не доведено, що вартість послуг адвокатського бюро «Чучковських» є неспіврозмірною у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Апеляційний суд враховує та погоджується з доводами сторони відповідача у заяві про ухвалення додаткового рішення, що справа розглядалася за правилами загального позовного провадження, а загальна тривалість розгляду справи склала більше 10 місяців, що обумовило участь адвоката у значній кількості судових засідань загальною тривалістю 3 години 15 хвилин, що підтверджує фактичне надання витрат, а враховуючи, що відповідач не розуміє юридичних тонкощів справи, і в зв'язку з пред'явленням до нього позову змушений користуватися гарантованою ст. 59 Конституції України правничою допомогою, такі витрати є неминучими. Крім того, розмір судових витрат є обґрунтованим, оскільки у наданих суду доказах міститься детальний опис наданих та прийнятих відповідачем послуг правничої допомоги з погодинним обрахунком та вартістю.
Посилання позивача у апеляційній скарзі, що суд першої інстанції залишив поза увагою та не надав оцінки обставинам надання представником відповідача двох копій однакових за змістом актів № 2 прийому виконаних робіт, але різних щодо дати їх складання, а саме від 20 березня 2025 року та 20 жовтня 2022 року, відхиляються апеляційним судом як неспроможні, оскільки зазначення дати 20 жовтня 2022 року є очевидною опискою, зважаючи на дати наданих адвокатом у 2025 році послуг правничої допомоги.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення відповідають обставинам справи, ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не можуть бути скасовані з підстав, викладених в апеляційних скаргах.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 березня 2025 року та додаткове рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 07 серпня 2025 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.