08 серпня 2025 року Справа № 280/1147/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - Мінченка Івана Андрійовича (69041, м. Запоріжжя, а/с 18), до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ), про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), в особі представника - Мінченка Івана Андрійовича, до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, в/ч НОМЕР_1 ), в якій позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягала у невиконанні обов'язку щодо нарахування та виплати позивачу додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», у розмірі до 100 000,00 грн. за періоди з червня по листопад 2024 року пропорційно кількості днів перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я, у тому числі за кордоном;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу додаткову грошову винагороду, передбачену вищевказаною постановою, у розмірі до 100 000,00 грн. за період червень - листопад 2024 року, пропорційно кількості днів, протягом яких він перебував на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я, у тому числі за кордоном.
Крім того, просить поновити строк звернення до суду із цим позовом.
В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що позивач 17 травня 2023 року, під час захисту Батьківщини в районі населеного пункту Олександро-Шултине, зазнав поранення та проходив лікування на етапах медичної евакуації, а також за кордоном. З аналізу норм Постанови №168 вбачається встановлення лише двох умов, необхідних для виплати збільшеної до 100 000 гривень винагороди, за час перебування на лікуванні в закладах охорони здоров'я, а саме: пов'язаність поранення (контузії, травми, каліцтва), із захистом Батьківщини, а також факт перебування на стаціонарному лікуванні внаслідок такого поранення або перебування у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії. При цьому, Постанова №168 не містить жодних обмежень щодо періоду та/або кількості перебувань на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я, пов'язаних із пораненням, одержаним при захистом Батьківщини або перебувають у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії, за які виплачується збільшена до 100 000 гривень винагорода. Однак, позивачу починаючи з червня по листопад 2024 року не було нараховано і виплачено взагалі будь-які суми грошового забезпечення, зокрема за лікуванням. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправної.
Ухвалою від 19.02.2025 позовна заява залишена без руху.
Представником позивача усунуті недоліки позовної заяви.
Ухвалою від 27.02.2025 відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
14.03.2025 засобами системи «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву. У відзиві представник посилається на те, що військовослужбовцям, які перебувають на лікуванні у зв'язку з пораненням більше 4 місяців, та яким таке перебування рішенням командира військової частини не продовжено (у зв'язку з ненадходженням із лікарняного закладу або ВЛК довідки ВЛК про продовження тривалого лікування військовослужбовця), виплата грошового забезпечення та додаткової винагороди в розмірі 100000 гривень не здійснюється. Солдату ОСОБА_1 було призупинено нарахування та виплати з 23.06.2024 у зв'язку з відсутністю висновку військово-лікарської комісії про продовження тривалого лікування для прийняття командиром військової частини рішення про виплату позивачу грошового забезпечення після чотирьох місяців безперервного перебування на лікуванні в лікарняних закладах. Вважає, що в/ч НОМЕР_1 не було вчинено протиправних дій, якими були б порушені права, свободи або законні інтереси позивача, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
15.04.2025 засобами системи «Електронний суд» від представника позивача надійшла відповідь на відзив. У відповіді зазначено, що відповідач не надав жодних доказів, які б підтверджували, що у зазначений період позивач був здатний та зобов'язаний вживати додаткових дій, спрямованих на ініціювання проходження ВЛК. Більше того, в/ч НОМЕР_1 не ініціювала оформлення цього документа самостійно, хоча мала достатній обсяг інформації про стан пораненого та місце його лікування. Після повернення до України у листопаді 2024 року ОСОБА_1 пройшов ВЛК у військово-медичному закладі, де в описовій частині висновку ВЛК чітко зафіксовано, що позивач: - переніс тяжке поранення, пов'язане із захистом Батьківщини; - протягом тривалого періоду перебував на стаціонарному лікуванні, у тому числі за кордоном; - потребував спеціалізованого хірургічного та нейрохірургічного лікування. Вказані обставини цілком охоплюються критеріями Постанови №168 і є юридично достатніми для виплати додаткової винагороди. Просить суд задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступне.
Позивач проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 , що не заперечується сторонами.
17 травня 2023 року за обставин безпосередньої участі у бойових діях, під час захисту Батьківщини, а саме виконання бойових завдань у складі підрозділу в/ч НОМЕР_1 , в районі населеного пункту Олександро-Шультине солдат ОСОБА_1 зазнав поранення в результаті ворожого мінометного обстрілу, зокрема одержав мінно-вибухову травму: вогнепальне осколкове поранення з багатоуламковим переломом кісток лівого передпліччя зі зміщенням і пошкодженням серединного та ліктьового нервів, вогнепальне осколкове поранення лівої стопи з уламковим переломом 2 плеснової кістки зі зміщенням.
Вказані обставини підтверджуються витягом з наказу командира в/ч НОМЕР_1 від 17.05.2023 №200 та довідкою про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) від 29.07.2023 р. №7936.
Після отриманого поранення позивач перебував на стаціонарному лікуванні: у КНП «МБКЛМД» ім. Руднева» ДМР м. Дніпро з 18.05.2023 по 28.06.2023 та з 28.07.2023 по 18.08.2023, у Національному інституті хірургії та трансплантації ім. О.О. Шалімова м. Київ з 11.10.2023 по 18.10.2023, у ДУ «ПО НАМН України» м. Київ з 18.10.2023 по 01.11.2023, у КНП «Міська лікарня №9» ЗМР м. Запоріжжя з 01.02.2024 по 10.02.2024, у лікувальних закладах за кордоном (Латвія) з 22.02.2024 по 25.10.2024, у ВМКЦ Західного регіону з 26.10.2024 по 13.11.2024.
З 23.06.2024 солдату ОСОБА_1 було призупинено нарахування та виплату грошового забезпечення, в тому числі додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», у розмірі до 100 000,00 грн.
Зазначене підтверджується довідками про нарахування та утримання грошового забезпечення за період 01/2023-12/2023 та 01/2024-12/2024. Також вказані обставини не заперечуються відповідачем у наданому відзиві.
Вважаючи, що відповідач протиправно не виплачував позивачу додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», у розмірі до 100 000,00 грн. за періоди з червня по листопад 2024 року, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд зазначає таке.
Статтею 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 65 Конституції України Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби, визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).
Відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Статтею 2 Закону №2232-XII визначено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Положеннями статті 3 Закону №2232-XII передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За змістом статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Відповідно до підпункту а) пункту 1 статті 9-2 Закону №2011-ХІІ на період дії воєнного стану (особливого періоду): військовослужбовцям щомісячно виплачується додаткова винагорода на умовах, у розмірах та в порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 11 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ встановлено, що військовослужбовцю на підставі висновку військово-лікарської комісії надається відпустка для лікування у зв'язку з хворобою або відпустка для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) із збереженням грошового та матеріального забезпечення. Тривалість такої відпустки визначається характером захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва). Відпустка надається без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Загальний час безперервного перебування військовослужбовця в закладах охорони здоров'я та у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою або у відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) із збереженням грошового та матеріального забезпечення не може перевищувати 12 місяців поспіль. Огляд військово-лікарською комісією для вирішення питання про потребу у тривалому лікуванні проводиться не пізніше ніж через чотири місяці від початку лікування. Якщо відповідно до медичних документів закладу охорони здоров'я іноземної держави, до якого військовослужбовця направлено в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, хвороба або поранення (контузія, травма або каліцтво) військовослужбовця перешкоджає йому прибути до військово-лікарської комісії для проведення огляду з метою визначення потреби у тривалому лікуванні, такий огляд проводиться дистанційно в порядку, встановленому Міністерством оборони України. Висновок військово-лікарської комісії про потребу у тривалому лікуванні є підставою для продовження часу перебування військовослужбовця в закладах охорони здоров'я та у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою або у відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) із збереженням грошового та матеріального забезпечення на строк, визначений у такому висновку.
28.02.2022 на виконання Указів Президента України від 24 лютого 2022 року №4 «Про введення воєнного стану в Україні» та №69 «Про загальну мобілізацію» Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №168.
Пунктом 1 вказаної постанови установлено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським, а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі до 30000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.
У відповідності до абзацу 4 пункту 12 Постанови КМУ №168 (в редакції станом на час проходження позивачем лікування та реабілітації) до наказів про виплату додаткової винагороди, збільшеної до 100000 гривень, включати осіб, зазначених у пункті 1, у тому числі такі, які у зв'язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов'язаним із захистом Батьківщини, а для поліцейських та осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту - із участю у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах їх ведення (здійснення), зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора, у період здійснення зазначених заходів, перебувають на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я (у тому числі закордонних), включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров'я до іншого, або перебувають у відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) у зв'язку із отриманням тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії.
Проте, відповідно до абзаців другого та третього пункту 9 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260 (далі - Порядок №260), грошове забезпечення за останніми займаними посадами виплачується за період звільнення від виконання службових обов'язків у зв'язку з хворобою та перебуванням на лікуванні в лікарняних закладах та у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою (відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва)) (далі - відпустка для лікування у зв'язку з хворобою), але не більше чотирьох місяців із дня вибуття з військової частини (крім випадків, передбачених чинним законодавством України, більш тривалих строків перебування на лікуванні).
Грошове забезпечення після чотирьох місяців безперервного перебування на лікуванні в лікарняних закладах виплачується на підставі висновку військово-лікарської комісії, рішення командира військової частини про продовження перебування в лікарняних закладах та відповідно до вимог чинного законодавства.
Відповідно до пункту 6.13 глави 6 розділу ІІ Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 №402 (далі - Положення про військово-лікарську експертизу), загальний час безперервного перебування військовослужбовців у закладах охорони здоров'я (установах), у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою та/або відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) із збереженням грошового та матеріального забезпечення не може перевищувати дванадцять місяців поспіль. Не пізніше закінчення строку безперервного перебування на лікуванні у закладах охорони здоров'я (установах), у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою та/або відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) військовослужбовці підлягають медичному огляду ВЛК з метою визначення придатності до військової служби.
У разі визнання військовослужбовця ВЛК непридатним до військової служби, документи про його звільнення з військової служби можуть бути надіслані посадовій особі, яка видає наказ про звільнення, до виписки військовослужбовця із закладу охорони здоров'я (установи).
Медичний огляд ВЛК з метою визначення потреби у тривалому лікуванні проводиться не пізніше ніж через чотири місяці від початку лікування.
У разі направлення військовослужбовців на лікування за кордон у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, безперервним перебуванням на лікуванні за кордоном вважається період надання медичних послуг в закладах охорони здоров'я іноземних держав, включаючи час переміщення з одного закладу охорони здоров'я до іншого та час очікування між плановими етапами лікування, реабілітації, протезування.
Після повернення із лікування з-за кордону військовослужбовці підлягають медичному огляду ВЛК закладів охорони здоров'я в системі Міністерства оборони України для визначення придатності до військової служби або потреби у тривалому лікуванні, за рішенням керівника закладу охорони здоров'я (установи) або інших осіб, визначених абзацом першим пункту 6.1 глави 6 цього розділу.
З метою визначення потреби (відсутності потреби) у продовженні тривалого лікування військовослужбовців за кордоном, медичний огляд може проводитися дистанційно, гарнізонними ВЛК НВМКЦ «ГВКГ», ВМКЦ регіонів за направленням командирів військових частин за місцем їх служби або посадових осіб, у розпорядженні яких перебувають військовослужбовці. У таких випадках до ВЛК разом з направленням на медичний огляд подаються медичні документи військовослужбовця (документи, що підтверджують направлення на лікування за кордон, виписки із медичних карт стаціонарного хворого, консультативні висновки лікарів-спеціалістів, результати додаткових методів досліджень, довідка про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), медичні документи іноземних закладів охорони здоров'я (завірені в установленому законодавством порядку копії, перекладені українською мовою) та військово-облікові документи (довідки про проходження військової служби, у тому числі за кордоном, про безпосередню участь у бойових діях тощо).
Постанова ВЛК про продовження тривалого лікування оформляється довідкою ВЛК, затвердженню штатною ВЛК не підлягає та направляється посадовій особі, яка видала направлення на медичний огляд.
Таким чином, військовослужбовцям, які перебувають на лікуванні у зв'язку з пораненням більше 4 місяців, та яким таке перебування рішенням командира військової частини не продовжено (у зв'язку з ненадходженням із лікарняного закладу або ВЛК довідки ВЛК про продовження тривалого лікування військовослужбовця), виплата грошового забезпечення та додаткової винагороди в розмірі 100 000 гривень не здійснюється.
Такий висновок відповідає окремому дорученню Міністра оборони України №3740/уд від 28.06.2024 та Роз'ясненню Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України №220/13/7190 від 23.08.2024.
Відтак, відповідно до Постанови №168, позивач не підлягав включенню до наказів про виплату додаткової винагороди у розмірі 100 000 гривень, з огляду на відсутність передбаченого п. 11 ст. 10-1 Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» висновку військово-лікарської комісії про потребу у тривалому лікуванні.
Крім того, суд враховує ту обставину, що позивачем не оскаржуються дії відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу в спірний період грошового забезпечення (позивачу взагалі не виплачувалось у спірному періоді грошове забезпечення), в свою чергу додаткова грошова винагорода є похідною від основної грошової винагороди.
Враховуючи вимоги вказаних вище нормативно-правових документів, солдату ОСОБА_1 з 23.06.2024 було призупинено нарахування та виплату всіх видів грошового забезпечення (в тому числі і додаткової винагороди в розмірі до 100 000 гривень), у зв'язку з відсутністю висновку військово-лікарської комісії про продовження тривалого лікування для прийняття командиром військової частини рішення про виплату позивачу грошового забезпечення після чотирьох місяців безперервного перебування на лікуванні в лікарняних закладах.
Відповідно до Свідоцтва про хворобу №2925/1 від 31 жовтня 2024 року, виданого ВЛК хірургічного профілю ВМКЦ Західного регіону ОСОБА_1 непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку. Постанова затверджена Регіональною військово-лікарською комісією 07 листопада 2024 року.
Вказана постанова ВЛК не є висновком військово-лікарської комісії про продовження тривалого лікування, у зв'язку з чим виплата грошового забезпечення позивачу не була відновлена з моменту її припинення.
Наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 06 грудня 2024 року №377-РС старшого солдата ОСОБА_1 звільнено у відставку за підпунктом «б» пункту 2 (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби) частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 06.12.2024 №393 позивача з 06 грудня 2024 року виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Враховуючи викладене суд вважає, що в/ч НОМЕР_1 не було вчинено протиправних дій (бездіяльності), якими були б порушені права, свободи або законні інтереси позивача.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (параграф 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки жодного правового значення для правильного вирішення справи не мають.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.
В силу положень статті 139 КАС України судові витрати (у тому числі витрати на правничу допомогу) стягуються на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень виключно у разі задоволення позовних вимог. Ураховуючи ту обставину, що судом відмовлено у задоволенні позову, то й відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат.
Вказана правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 лютого 2023 року у справі №640/17086/20.
Керуючись статтями 139, 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - Мінченка Івана Андрійовича (69041, м. Запоріжжя, а/с 18), до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ), про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «08» серпня 2025 року.
Суддя Р.В. Кисіль