Справа № 466/809/20 Головуючий у 1 інстанції: Невойт П.С.
Провадження № 22-ц/811/1435/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
07 серпня 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Гаврилюк Я. Ю.,
з участю - відповідача ОСОБА_1 , представника позивача - адвоката Гаврилюка О. Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 березня 2025 року (повний текст рішення складено 26 березня 2025 року) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором,
у січні 2020 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив стягнути з останнього на користь позивача заборгованість за договором позики від 21 жовтня 2019 року у сумі 7 336, 93 долари США, що в гривневому еквівалентів, станом на 21 січня 2020 року становить 178 434 грн 14 коп., з яких 7 000, 00 доларів США основний борг, 58,00 доларів США - відсотки за прострочення за період з 21 жовтня 2019 року по 21 січня 2020 року, 261, 10 доларів США - відсотки за користування позикою за період з 21 жовтня 2019 року по 21 січня 2020 року, 17, 83 доларів США - 3 відсотки річних за період з 21 жовтня 2019 року по 21 січня 2020 року.
Позов мотивований тим, що 21 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики грошових коштів, посвідчений нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Топоровською Наталією Василівною за реєстраційним номером 4220. Згідно з умовами даного договору позивач передав у власність відповідача грошові кошти у сумі 175 245 грн 00 коп., що відповідно до офіційного курсу НБУ на момент укладення договору становило 7 000, 00 доларів США, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів на умовах, визначених цим договором не пізніше 21 грудня 2019 року. Грошові кошти були передані відповідачу до підписання даного договору. На підтвердження отримання грошей ОСОБА_1 21 жовтня 2019 року власноруч написав розписку, скріпивши її власним підписом. Відповідно до пункту 3 даного договору, позичальник не сплачує відсотків за користування грошовими коштами. ОСОБА_1 свого обов'язку щодо повернення коштів не виконав, кошти не повернув, а тому позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 26 березня 2025 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 21 жовтня 2019 року в сумі 178 434 грн 14 коп., що еквівалентно становило на день звернення до суду - 7 336, 93 доларам США.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати, пов'язані із правничою професійною допомогою у розмірі 3 000 грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 1 784 грн 34 коп.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в квітні 2025 року апеляційну скаргу, в якій просить рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 березня 2025 року скасувати, винести нове про відмову в задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що позивач за попередньою змовою з групою осіб шляхом погроз змусив відповідача підписати безгрошовий договір позики, а також розписку, яка, нібито, підтверджує отримання відповідачем грошових коштів від позивача. Також судом не враховано, що за даним фактом проводиться досудове розслідування. В поданій скарзі заявник оспорює і стягнення з нього судових витрат, пов'язаних з розглядом справи. Апеляційна скарги містить доводи щодо безпідставної відмови суду у визнанні явки позивача обов'язкової та про неврахування клопотання відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення відповідача та представника позивача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що 21 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики на суму 175 245, 00 грн, що згідно з офіційним курсом НБУ на момент укладення договору становило 7 000,00 доларів США 00 центів на строк до 21 грудня 2019 року.
Також 21 жовтня 2019 року ОСОБА_1 складено та підписано заяву такого змісту: «Я, ОСОБА_1 отримав кошти в сумі еквівалентній 7 000 доларів США (сім тисяч) від ОСОБА_2 , які зобов'язауюсь повернути до 21 грудня 2019 року».
Згідно зі пунктом 3 договору, за весь час фактичного користування грошовими коштами позичальник не сплачує відсотків за користування.
Пунктом 6 цього договору його сторони обумовили, що якщо позичальник своєчасно не поверне позикодавцю суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України, тобто несплачену у строк суму основного боргу та десять відсотків річних за кожен місяць протермінування від простроченої суми.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у ньому оприлюднено рішення Франківського районного суду м. Львова від 19 жовтня 2023 року, залишене без змін постановою Львівського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Топоровської Наталії Василівни, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики грошових коштів та зобов'язання анулювання реєстраційного запису, відмовлено.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передання грошової суми позичальнику. За суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Статтею 545 ЦК України визначено, що, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей і може не співпадати із датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складенню розписки має передувати факт передачі грошей у борг.
Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року в справі № 686/18121/21 (провадження № 61-14050св23), від 19 травня 2021 року в справі № 128/891/20-ц (провадження № 61-4560св21).
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18)).
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша - третя статті 89 ЦПК України).
Установивши, що факт укладення договору позики та отримання відповідачем у борг від ОСОБА_2 грошових коштів підтверджується належними доказами, а рішенням суду, яке набрало законної сили, відмовлено у визнанні цього договору недійсним, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин, зобов'язання за якими позичальник не виконав в повному обсязі, та у зв'язку з цим, про наявність правових підстав для стягнення заборгованості за договором позики в частині основного боргу.
З огляду на зазначене безпідставними є доводи апеляційної скарги відповідача про те, що суд не врахував, що позивач за попередньою змовою з групою осіб шляхом погроз змусив відповідача підписати безгрошовий договір позики, а також розписку, яка нібито підтверджує отримання відповідачем грошових коштів від позивача. Судом також правильно не враховано те, що за даним фактом проводиться досудове розслідування, адже в межах розслідування нікому підозру не вручено, як відсутній і обвинувальний вирок суду.
У постанові від 13 липня 2022 року в справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на такі особливості виконання грошового зобов'язання: «Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.
Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов'язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов'язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).
Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16)».
У цій справі, відповідно до договору позики від 21 жовтня 2019 року, укладеного між сторонами, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Топоровською Н. В., зареєстрованого в реєстрі за № 4220, ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_1 175 245 грн 00 коп., що згідно з офіційним курсом НБУ на момент укладення цього договору становить 7 000,00 доларів США, а ОСОБА_1 зобов'язується повернути ОСОБА_2 таку ж суму грошових коштів на умовах визначених цим договором не пізніше 21 грудня 2019 року.
Позика вважається повернутою в момент передачі позикодавцю ( ОСОБА_2 ) грошової суми у гривнях, еквівалентної 7 000,00 доларів США за офіційним курсом НБУ на день платежу (пункт 4 договору позики грошових коштів).
Зазначені положення договору відповідають положенням статті 533 ЦК України.
Колегія суддів вважає, що, ураховуючи умови договору та положення статті 533 ЦК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про обґрунтованість позовних вимог про стягнення заборгованості за сумою позики, оскільки предметом договору позики є грошові кошти в гривні, які підлягають стягненню також в гривнах, проте за обмінним курсом, на момент звернення із позовом до суду, яке мало місце 31 січня 2020 року. Офіційний курс гривні щодо іноземних валют, встановлений НБУ на 31 січня 2020 року становив 24, 9196 за один долар США. Відтак, до стягнення підлягають грошові кошти саме в українській гривні в розмірі 174 437 грн 20 коп. (24,9196 х 7 000,00).
Близький за змістом висновок викладений в постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 301/2052/18 (провадження № 61-7786св21).
Згідно з приписами частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною першою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Оскільки пунктом 3 договору визначено, що за весь час фактичного користування грошовими коштами позичальник не сплачує відсотків за користування, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про стягнення 261,10 доларів США як відсотків за користування позикою.
Частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Пунктом 6 договору позики його сторони обумовили, що якщо позичальник своєчасно не поверне позикодавцю суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України, тобто несплачену у строк суму основного боргу та десять відсотків річних за кожен місяць протермінування від простроченої суми.
Тобто, діючи диспозитивно, сторони правочину збільшили розмір процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, які сплачуються у разі прострочення виконання грошового зобов'язання, з 3 до 10 відсотків річних, у той же час визначивши, що такі у визначеній сумі стягуються не за кожен день протермінування, а за кожен місяць.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає невірними висновки суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення одночасно як трьох процентів річних, визначених частиною другою статті 625 ЦК України, так і десяти процентів за кожен місяць протермінування, визначених укладеним між сторонами договором позики.
З огляду на викладене, нараховані до стягнення позивачем 17, 83 доларів США як 3 відсотки річних, за період з 21 жовтня 2019 року по 21 січня 2020 року не підлягають стягненню.
Проте, підлягають стягненню, виходячи з валюти договору (українська гривна), часу прострочення виконання грошового зобов'язання (1 місяць), та розміру відсотків, визначених сторонами договору (10 відсотків річних), проценти, розраховані на підставі положень закону та договору в розмірі 17 443 грн 72 коп. (174 437, 20 х 10).
Однак, у поданому позові, розмір цих процентів визначено в сумі 58,00 доларів США, що еквівалентно на час його подання, згідно із наведеним вище офіційним курсом НБУ - 1 445 грн 34 коп., які, враховуючи принцип диспозитивності і підлягають стягненню з відповідача.
Аргумент скарги щодо неврахування клопотання відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, колегія суддів відхиляє, адже з огляду на час відкриття провадження у справі, така була малозначною в силу приписів процесуального закону, відтак судом обґрунтовано вирішено проводити її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Тим самим забезпечено можливість для відповідача брати участь в судових засідання та надавати свої як усні, так і письмові пояснення суду.
Також за встановлених місцевим судом обставин, колегія суддів погоджується з тим, що відсутні підстави для визнання явки позивача до суду обов'язковою, згідно з поданим відповідачем клопотанням.
Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За приписами частини другої статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Частиною четвертою статті 376 ЦПК України передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що у справі, яка переглядається, неправильно застосовано норми матеріального, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги на рішення суду, його скасування з ухваленням нового про часткове задоволення позову.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Відповідно до положень частини першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду, судовий збір та витрати на правову допомогу підлягають розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 березня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 21 жовтня 2019 року в розмірі 175 882 грн 54 коп., яка складається із заборгованості за основним боргом в розмірі 174 437 грн 20 коп. та відсотками річних в розмірі 1 445 грн 34 коп.
В задоволенні решти вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 758 грн 82 коп. судового збору та 2 957 грн 10 коп. витрат, пов'язаних із професійною правничою допомогою позивачу.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 38 грн 92 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова проголошена 07 серпня 2025 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич