30 липня 2025 року
м. Київ
справа № 279/1536/24
провадження № 61-8256св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Орган опіки та піклування Лугинської селищної ради, Орган опіки та піклування Житомирської міської ради, Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лугинського районного суду Житомирської області від 16 грудня 2024 року у складі судді Данчука В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 травня 2025 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Коломієць О. С., Григорусь Н. Й.,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Орган опіки та піклування Житомирської міської ради, Орган опіки та піклування (Управління «Служба у справах дітей» Департаменту гуманітарної політики) Львівської міської ради, про позбавлення батьківських прав.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що 07 листопада 2020 року між нею та відповідачем укладено шлюб. У шлюбі у сторін народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області
від 09 травня 2023 року шлюб між сторонами розірвано.
Позивачка вказувала, що дочка постійно проживає разом з нею та перебуває на її утриманні. До народження дитини вони з відповідачем спільно не проживали та не вели спільне господарство. У пологовому будинку при народженні дочки вона перебувала сама, відповідач навіть не з'явився забрати її із новонародженою дитиною із пологового будинку. Крім того, протягом усього часу від народження дочки відповідач не цікавився життям дитини, не відвідував її, не брав ніякої участі у її вихованні, розвитку та утриманні.
З метою забезпечення належного рівня утримання дитини вона змушена була звернутися до суду з позовом про стягнення із ОСОБА_2 аліментів на утримання дочки ОСОБА_4 .
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області
від 10 березня 2023 року вирішено стягувати із відповідача аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 частини його заробітку (доходу) щомісячно.
Позивачка наголошувала на тому, що відповідач не виконував вказане рішення добровільно й лише після відкриття виконавчого провадження вона почала отримувати кошти на утримання дитини. Ця обставина вказує на те, що жодних намірів піклуватися про власну дочку у відповідача не виникало.
Відповідач схильний до агресії, прояви якої часто спрямовує на неї, дозволяє собі вживання нецензурної лексики, що підтверджується скріншотами переписки
у мобільному застосунку.
Також позивачка вказувала, що ОСОБА_2 вживає наркотичні засоби, раніше притягувався до кримінальної відповідальності за частиною першою статті 185 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Окрім того, він неодноразово ставав фіґурантом кримінальних проваджень у сфері незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин.
Враховуючи зазначене, позивачка просила позбавити відповідача батьківських прав щодо дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Лугинського районного суду Житомирської області від 28 серпня
2024 року залучено до участі у розгляді справи як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування Лугинської селищної ради; замінено неналежну третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Орган опіки та піклування (Управління «Служба
у справах дітей» Департаменту гуманітарної політики) Львівської міської ради на Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради.
Короткий зміст рішення суду
Рішенням Лугинського районного суду Житомирської області від 16 грудня
2024 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду
від 27 травня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки дійшов висновку, оцінюючи всі зібрані та досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи позивачкою не доведено. При цьому судом також враховано частину першу статті 3 Конвенції про права дитини, відповідно до якої першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Районний суд при ухваленні свого рішення установив, що після народження дитини відповідач лише декілька разів бачився з нею (про це стверджує позивачка та визнає відповідач). Також учасниками справи визнається та обставина, що відповідач перебував у лавах Збройних Сил України, отримав поранення,
в результаті якого довго лікувався, зокрема перебував у госпіталі, де його провідували позивачка з дочкою.
Відповідач дійсно не був на виписці дитини з пологового будинку, рідко бачився
з дитиною; не спілкувався з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення. Проте такі дії відповідача суд першої інстанції не розцінив як ухилення від виховання дитини, оскільки такі дії відповідача виникли не в результаті його винної поведінки, а в результаті перебування на військовій службі
і захисті України, в результаті тривалого лікування від отриманих поранень. Також суд дійшов висновку, що посилання позивачки на пункти 3, 4, 5, 6 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України), на які вона посилалася як на підставу позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Суд прийняв рішення вирішити справу на підставі поданих учасниками доказів без виклику в судове засідання дитини, оскільки у судовому засіданні учасники справи просили не викликати дівчинку, щоб не травмувати дитячу психіку.
Районний суд взяв до уваги, що Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради та Орган опіки та піклування Лугинської селищної ради Житомирської області повідомили суд про неможливість надання висновку, оскільки дитина не проживає на території їхнього обслуговування. Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради просив розглянути справу без їхнього представника. Від Органу опіки та піклування Житомирської міської ради надійшов висновок, затверджений рішенням міськвиконкому від 06 листопада 2024 року № 1772, відповідно до якого орган опіки та піклування вважає недоцільним позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 щодо малолітньої ОСОБА_3 .
Апеляційний суд, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав стверджувати, що відповідач умисно ухилявся від виконання батьківських обов'язків.
Суд апеляційної інстанції зауважив, що під час розгляду справи за позовом ОСОБА_2 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні було встановлено, що відповідач у різні періоди часу, у тому числі й після народження дочки, неодноразово брав участь у миротворчих місіях України на території інших держав, а з початком повномасштабного вторгнення росії
в Україну, служив у Збройних Силах України, був тяжко поранений та проходив лікування й реабілітацію. Також між сторонами склалися вкрай неприязні стосунки, що також негативно впливає на можливість батьків дійти згоди
у питаннях, пов'язаних із вихованням та утриманням дитини. Вказана обставина змусила відповідача ініціювати судовий процес про усунення перешкод
у спілкуванні з дочкою. Під час розгляду спору про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 категорично заперечував проти задоволення позову, наголошував на тому, що бажає брати активну участь у вихованні дочки.
Також, обґрунтовуючи вимоги, ОСОБА_1 наголошувала на тому, що відповідач тривалий час вживав наркотичні засоби. На підтвердження цієї обставини суду надано скріншот зі сторінки Фейсбук , де, як стверджує позивачка, міститься допис ОСОБА_2 про те, що він понад 10 років страждав від наркотичної залежності. Під час судового розгляду відповідач не заперечував ту обставину, що тривалий час вживав наркотичні засоби, проте вказав, що він позбавився від наркотичної залежності. На підтвердження цієї обставини надав суду довідку про проходження психіатричного огляду, у тому числі на предмет вживання психоактивих речовин, видану ТОВ « Центр оптимального здоров'я», що містить інформацію про проходження ним 13 березня 2024 року вказаного медичного огляду, за результатами якого вказано про те, що він не перебуває на обліку у зв'язку із вживанням психоактивних речовин. Докази про те, що на теперішній час ОСОБА_2 страждає на наркотичну залежність й перебуває на відповідному обліку, відсутні.
З приводу психологічного висновку психолога ОСОБА_7 , на який посилалася в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції вказав, що оцінка психологом спроби батька налагодити контакт із дочкою, вказівка на відсутність сформованого між ними «психоемоційного контакту та безпечної прив'язаності»,
а також висновок психолога щодо відсутності перспективи на подальше спілкування та участь батька у вихованні дитини, не свідчить про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав стосовно малолітньої дочки ОСОБА_4 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2025 року ОСОБА_1 надала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Лугинського районного суду Житомирської області від 16 грудня
2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 травня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 та від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
У касаційній скарзі заявниця також зазначає, що в оскаржуваних рішеннях суди не надали належної оцінки тому факту, що батько дитини вже на етапі її народження не виявляв інтересу до дочки, не мав наміру піклуватися про неї, оскільки не забрав її з матір'ю з пологового будинку, і цей факт ним не заперечувався під час розгляду справи. При цьому жодних поважних причин таких дій та байдужості зі сторони батька дитини ним не наведено. Суди не надали належної оцінки показанням свідків, які підтверджували той факт, що відповідач не бере участі
у житті дитини, не опікується нею, не виявляє турботи та любові, не сприяє духовному та фізичному розвитку. Суди не урахували фактичну поведінку батька щодо виконання ним своїх батьківських обов'язків після відкриття провадження
у справі та ініціювання питання про позбавлення батьківських прав. Так, з моменту відкриття провадження у справі відповідач відвідав дочку один раз та більше ніяких дій не вчиняв для того, щоб повноцінно виконувати свої батьківські обов'язки, рішення суду про встановлення способу його участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею не виконує. Зазначене свідчить про свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків та неможливості змінити його поведінку. Висновок суду про те, що відсутні докази того, що таке ухилення
є умисним, не відповідає дійсності, оскільки жодних непереборних перешкод
у вихованні та піклуванні про дитину у період до вступу на військову службу
у 2022 році та після звільнення зі служби у 2023 році відповідач не навів. Відповідач добровільно не виконує обов'язки батька дитини, аліменти сплачуються ним лише за рахунок того, що відповідач має офіційний дохід (пенсійне забезпечення) і виконавча служба має можливість стягувати присуджені рішенням суду аліменти.
Як зазначає позивачка, не відповідає дійсності та обставина, на яку вказав апеляційний суд і визнав її встановленою, що відповідач у різні періоди часу, у тому числі після народження дочки, неодноразово брав участь у миротворчих місіях України на територіях інших держав, оскільки матеріали справи не містять таких доказів. Отже, матеріали справи не містять жодних належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів того, що відповідач мав об'єктивно непереборні обставини, що перешкоджали йому у період часу з дня народження дочки ОСОБА_4
( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та до початку повномасштабного вторгнення рф
24 лютого 2022 року і у період з 24 лютого 2022 року до кінця 2023 року брати участь у спілкуванні та піклуванні про дитину. Єдиним аргументом для відмови
у задоволенні позову та позбавленні відповідача батьківських прав є заперечення батька дитини про позбавлення його батьківських прав, без жодних реальних намагань налагодити зв'язок та спілкування з власною дитиною. Суди
в оскаржуваних рішеннях дійшли необґрунтованого висновку про те, що ухвалені ними рішення слугують якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, не вказавши, які саме інтереси малолітньої ОСОБА_4 будуть забезпечені у тому разі, якщо батька дитини, який жодним чином не виявляє піклування про дитину, не буде позбавлено батьківських прав. Відповідач свідомо нехтує своїми батьківськими обов'язками, не цікавиться ні життям, ні здоров'ям дитини, не піклується про фізичний і духовний розвиток дочки, не забезпечує необхідного харчування,
і медичного догляду, лікування. Дитина постійно проживає з матір'ю та перебуває на її утриманні. Тому саме позбавлення батьківських прав відповідача відповідатиме інтересам дитини, оскільки дитина проживає та виховується
у стійкому сімейному середовищі матері, якою створені належні умови для фізичного та духовного розвитку дитини. Протягом розгляду цієї справи у судах попередніх інстанцій ставлення відповідача до своїх батьківських обов'язків не змінилося, хоча відсутні обставини, які визнані судом першої інстанції поважною перешкодою для належного виконання відповідачем своїх батьківських обов'язків.
Також позивачка вказує, що відповідач не бажає спілкуватися з дочкою та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов'язків з виховання дитини, яка залишилася проживати з матір'ю, і можливість налагодження стосунків між батьком та дочкою остаточно втрачена. Доказів на підтвердження вчинення дій, які б свідчили про бажання відповідача брати участь у вихованні та розвитку дитини, відповідач не надав. Лише той факт, що відповідач не визнав позов та висловив бажання брати участь у вихованні дитини, не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку. Саме лише заперечення відповідача проти позбавлення його батьківських прав не може розцінюватися як достатня підстава для відмови у задоволенні позовної вимоги про позбавлення батьківських прав.
У липні 2025 року від ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_8 , до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, відповідач просить відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін, оскільки вони
є законними.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу
Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2025 року відкрито касаційне оскарження
у справі (з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 279/1536/24 із Лугинського районного суду Житомирської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У липні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 279/1536/24.
Ухвалою від 22 липня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 липня 2025 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,
а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
07 листопада 2020 року Житомирським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , актовий запис № 1526.
Сторони мають малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 02 грудня 2020 року Житомирським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), актовий запис № 2733.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області
від 09 травня 2023 року у справі № 295/15603/21 шлюб між позивачкою та відповідачем розірвано. Після розірвання шлюбу дочка сторін залишилася проживати з матір'ю.
На підставі рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 10 березня 2023 року у справі № 279/357/23 з відповідача стягуються аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи із
26 листопада 2021 року й до досягнення дитиною повноліття.
05 лютого 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод
у спілкуванні з дитиною та її вихованні.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 червня 2024 року
у справі № 466/1438/24 позовні вимоги задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_1 не перешкоджати ОСОБА_2 брати участь
у вихованні та вільному спілкуванні з дочкою ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визначено спосіб його участі у вихованні та спілкуванні з дочкою, шляхом встановлення періодичних зустрічей з дитиною та можливості виїзду для відпочинку й оздоровлення, а також спілкування з дитиною засобами телефонного, електронного й іншого зв'язку.
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року вказане рішення суду першої інстанції змінено та викладено його резолютивну частину
у новій редакції.
Згідно з довідкою від 22 лютого 2024 року № 26 дошкільного навчального закладу освіти, ОСОБА_3 відвідує Житомирський дошкільний заклад № 15 із
19 вересня 2022 року і по теперішній час.
Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради та Орган опіки та піклування Лугинської селищної ради Житомирської області повідомили суд про неможливість надання висновку, оскільки дитина не проживає на території їхнього обслуговування. Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради просив розглянути справу без їхнього представника.
У висновку Органу опіки та піклування Житомирської міської ради, затвердженому рішенням міськвиконкому від 06 листопада 2024 року №1772, зазначено про те, що, враховуючи відсутність передбачених статтею 164 СК України підстав, виходячи з інтересів дитини, недоцільно позбавляти ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітньої дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні повідомила суд першої інстанції, що працює вихователем у Житомирському ДНЗ № 15. Цей навчальний заклад відвідує дочка позивачки. За рік, що працює вихователем, батька ОСОБА_4 не бачила, він не цікавився, як його дитина навчається, чи усе добре. Дитиною займається лише мати, дитина доглянута, у неї високий рівень знань завдяки мамі. Із навчальним закладом на зв'язку завжди є мати, контактних даних батька не має. На батьківські збори приходить лише мати ОСОБА_4 .
Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні повідомив суд першої інстанції, що зі сторонами у справі знайомий. Із відповідачем разом служили
у Збройних Силах України. Позивачка є дочкою його дружини. Зазначив, що він завозив і забирав із пологового будинку позивачку. На виписку відповідач не приїхав. Після виписки позивачка з дитиною проживали у нього. Він з дружиною, бабусею ОСОБА_4 , купили для дитини ліжечко та ванну, купляли памперси та дитяче харчування. Часто заводить та забирає ОСОБА_4 із садочка. За весь час, що позивачка з дитиною проживали у них, відповідач не допомагав утримувати дитину, фінансову участь, крім сплати аліментів, не надавав. Знає, що у 2022 році, коли відповідач був поранений та перебував у госпіталі, позивачка із дитиною їздили до нього в госпіталь. З моменту народження ОСОБА_4 та до літа 2024 року свідок не пам'ятає, щоб батько приїздив до ОСОБА_4 . Позивачка не перешкоджає відповідачу бачитися з дитиною.
Суд першої інстанції вказав, що у судовому засіданні було встановлено, що після народження ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відповідач лише декілька разів бачився з нею. Про це стверджує позивачка та визнає відповідач. Також учасниками справи визнається та обставина, що відповідач перебував у лавах Збройних Сил України, отримав поранення,
в результаті якого довго лікувався, зокрема перебував у госпіталі, де його провідували позивачка з дочкою.
Окремо апеляційний суд зазначив, що під час розгляду справи за позовом ОСОБА_2 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні було встановлено, що відповідач у різні періоди часу, у тому числі й після народження дочки, неодноразово брав участь у миротворчих місіях України на території інших держав, а з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну - служив у Збройних Силах України, був тяжко поранений та проходив лікування
й реабілітацію.
Під час розгляду спору про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 категорично заперечував проти задоволення позову, наголошував на тому, що бажає брати активну участь у вихованні дочки.
Під час судового розгляду відповідач не заперечував ту обставину, що тривалий час вживав наркотичні засоби, проте вказав, що він позбавився від наркотичної залежності.
На підтвердження цієї обставини відповідач надав суду довідку про проходження психіатричного огляду, у тому числі на предмет вживання психоактивих речовин, видану ТОВ «Центр оптимального здоров'я», що містить інформацію про проходження ним 13 березня 2024 року вказаного медичного огляду, за результатами якого вказано про те, що він не перебуває на обліку у зв'язку із вживанням психоактивних речовин.
Докази про те, що на теперішній час ОСОБА_2 страждає на наркотичну залежність й перебуває на відповідному обліку, відсутні.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити
у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частинами першою та другою статті 10 ЦПК України регламентовано, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частинами першою та другою статті 3 Конвенції про права дитини закріплено, що
в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Будь-який сімейний спір стосовно дитини має вирішуватися з урахуванням та якнайкращим забезпеченням інтересів дитини.
Стаття 9 Конвенції про права дитини зобов'язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частин першої та другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право
і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний
і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя
у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні
і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно з частиною першою статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину
з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками (див. постанову Верховного Суду
від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц, провадження № 61-12305св18).
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти (див. постанову Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19, провадження № 61-1344св20).
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох
з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).
Оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня
2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ
від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).
Позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною та не відповідає меті їх возз'єднання (рішення ЄСПЛ від 30 червня 2020 року у справі «Ілля Ляпін проти росії», заява № 70879/11).
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це, в першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Наведене узгоджується з правовими висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) та Верховним Судом у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц (провадження № 61-36905св18), від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17 (провадження № 61-44369св18),
від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17 (провадження № 61-3462св20), від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19 (провадження № 61-9754св20),
від 17 січня 2024 року у справі № 735/308/21 (провадження № 61-10098св23) та багатьма іншими.
Судова практика у цій категорії справ є сталою, відмінність залежить лише від фактичних обставин конкретної справи й доказування.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися
з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами надано правову оцінку поданим сторонами доказам, показанням свідків і встановлено, що відсутні правові підстави для застосування такого крайнього заходу впливу щодо ОСОБА_2 як позбавлення його батьківських прав стосовно малолітньої дочки.
Судами попередніх інстанцій не встановлено обставин остаточного й свідомого ухилення батька від виконання своїх батьківських обов'язків. Позивачкою відповідних доказів суду не надано.
Проживання дитини на час розгляду справи разом із мамою, яка займається вихованням і розвитком дитини, не свідчить про те, що батько дитини не бажає брати участь в утриманні і вихованні дочки, тобто свідомо й умисно нехтує своїми батьківськими обов'язками.
Відповідач перебував у лавах Збройних Сил України, отримав поранення,
в результаті якого довго лікувався, зокрема перебував у госпіталі, де його провідували позивачка із дочкою.
Під час розгляду цього спору про позбавлення батьківських прав батько категорично заперечував проти задоволення позову, наголошував на тому, що бажає брати активну участь у вихованні дочки.
Є рішення суду, за яким він сплачує аліменти на утримання дочки (справа № 279/357/23), також є рішення суду за ініційованим ним позовом до матері дитини про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні (справа № 466/1438/24).
Орган опіки та піклування вважав недоцільним позбавляти батьківських прав ОСОБА_2 щодо малолітньої ОСОБА_3 (висновок
від 06 листопада 2024 року № 1772).
Заслуговує на увагу й та обставина, що між сторонами склалися вкрай неприязні стосунки, що також негативно впливає на можливість батьків дійти згоди
у питаннях, пов'язаних із вихованням та утриманням дитини. Вказана обставина змусила відповідача ініціювати судовий процес про усунення перешкод
у спілкуванні з дочкою.
Судами надано оцінку доказам, які вказують на те, що мали місце факти приділення батьком недостатньої уваги щодо виховання та догляду за дитиною (зокрема, не забрав новонароджену із пологового будинку, після народження дитини він бачився із нею лише декілька разів), проте, з урахуванням усіх обставин справи та на підставі оцінки доказів у їх сукупності (стаття 89 ЦПК України), судами зроблено обґрунтовані висновки про те, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав є крайнім заходом впливу й відсутня необхідність у його застосуванні.
При цьому судами не встановлено обставин, які б безсумнівно свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов'язків з виховання дитини.
Отже, у цій справі позбавлення батьківських прав відповідача стосовно дочки не відповідає якнайкращим інтересам дитини, оскільки обставини ухилення батька від виконання своїх батьківських обов'язків не знайшли свого підтвердження.
Верховний Суд зауважує, що питання щодо належного виховання дитини можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз'єднання малолітньої дитини з батьком.
Наслідком позбавлення батьківських прав, як виняткового заходу, є істотні правові наслідки як для матері/батька, так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 21 травня 2025 року у справі № 645/1592/24 (провадження № 61-3978св25).
Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач має бути позбавлений батьківських прав переважно зводяться до переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд
є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 400 ЦПК України, не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися безпосередньо в оцінку доказів, оскільки він не здійснює новий розгляд справи. Велика Палата Верховного Суду зазначала подібне, наприклад, у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
Висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані, тому колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 протягом тривалого часу свідомо нехтує своїми батьківськими обов'язками, є безпідставними, оскільки судами не встановлено винної поведінки відповідача.
Твердження у касаційній скарзі про те, що суди фактично ухвалили своє рішення на підставі лише заперечення відповідача проти позбавлення його батьківських прав, що не може розцінюватися як достатня підстава для відмови у задоволенні позовної вимоги про позбавлення батьківських прав, спростовується змістом оскаржуваних судових рішень, які суди попередніх інстанцій прийняли на підставі оцінених у сукупності доказів, наданих сторонами.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання у касаційній скарзі на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 та від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими
(пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року
у справі № 233/2021/19).
Так, у справі № 661/2532/17 мати дитини звернулася до Новокаховського міського суду Херсонської області з позовом до батька дитини, треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Новокаховської міської ради Херсонської області, Служба у справах дітей виконавчого комітету Корабельної районної у місті Херсоні ради, про позбавлення батьківських прав стосовно неповнолітнього сина,
ІНФОРМАЦІЯ_3 . Верховний Суд у наведеній справі скасував постанову апеляційного суду про відмову у задоволенні позову та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що позивачка звернулась з позовом у серпні 2017 року, а тому встановлення того факту, що
у 2014 році дитина відпочивала на морі за путівкою, наданою відповідачу його роботодавцем, не може означати виконання відповідачем своїх батьківських обов'язків у 2015-2017 роках. Самого тільки факту заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав не достатньо, щоб підтвердити наявність справжнього та належного інтересу відповідача до власної неповнолітньої дитини. Мотиви такого заперечення можуть бути різними. Наприклад, це може бути пов'язане не з бажанням турбуватися про свою дитину, а з бажанням отримати
у майбутньому піклування від неї. Тому до уваги мають братися всі обставини конкретної справи. Апеляційний суд, не погоджуючись з висновками суду першої інстанції, не дослідив можливості відповідача фінансово забезпечувати свого неповнолітнього сина, в тому числі, підстави невлаштування відповідача на певну роботу з такою метою, наявність вини в цьому відповідача. Подібні дії відповідача можуть бути розцінені як ухилення від ефективного виконання своїх батьківських обов'язків, що може бути підставою застосування статті 164 СК України. Відсутність протиправних дій відповідача стосовно сина не виключає дію
пункту 4 частини першої статті 164 СК України. Факт перебування відповідача на зазначеному диспансерному обліку з діагнозом «Розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю. Синдром залежності» не спростовано. Апеляційний суд формально підійшов до вивчення цього питання в контексті пункту 4 частини першої статті 164 СК України. Разом з тим обставини наявності у відповідача хронічного алкоголізму повинні підтверджуватись відповідним медичним висновком. Матеріалами справи не підтверджується, що відповідач після
12 жовтня 2017 року та до моменту прийняття постанови Апеляційного суду Херсонської області від 26 вересня 2018 року звертався до суду з метою усунення перешкод у його спілкуванні з неповнолітнім сином, попри заяви про наявність таких перешкод та право, передбачене частиною першою статті 159 СК України. Сумніви апеляційного суду в обґрунтованості висновку органу опіки від 19 січня 2018 року самі по собі не можуть бути підставою для встановлення фактичної відсутності будь-яких підстав для позбавлення батьківських прав. Відповідач не був позбавлений права надати необхідні пояснення, які б спростовували ці висновки безпосередньо у судовому засіданні, оскільки не орган опіки Новокаховської міськради приймає рішення про позбавлення батьківських прав,
а суд, який наділений правом не приймати відповідні висновки до уваги згідно із частиною шостою статті 19 СК України. Проте матеріали справи не вказують на належне спростування відповідачем, зокрема обставин, які передбачають застосування пункту 2 та 4 частини першої статті 164 СК України. Апеляційний суд, вказавши на відсутність з'ясування думки дитини у справі, сам не з'ясовував таку думку з метою повного встановлення обставин справи.
У справі № 398/4299/17 предметом позову матері дитини було позбавлення батьківських прав та збільшення розміру аліментів з батька її сина,
ІНФОРМАЦІЯ_4 , який проживає з нею та знаходиться на її утриманні. Верховний Суд залишив без змін судові рішення про задоволення позову, оскільки суди встановили, що батько участі у вихованні сина не брав і його життям не цікавився. Зі змісту заочного рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції випливає, що позбавивши заявника батьківських прав, суди взяли до уваги аргументи, надані матір'ю дитини, врахували те, що неповнолітній хлопець є особливою дитиною, йому діагностовано аутизм, сприйняття світу він здійснює виключно через контакт з матір'ю та її психоемоційний стан. Контакту
з батьком у дитини немає і відповідач не вживає заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, не цікавиться її станом здоров'я, не виявляє будь-якої турботи про дитину, не надає матеріальної підтримки. Для лікування дитини позивачу рекомендовано виїжджати за межі України, проте, оскільки відповідач не підтримує спілкування з дитиною, місцеперебування його невідоме, то неможливо отримати дозвіл відповідача на виїзд з дитиною за кордон. В апеляційній скарзі відповідач посилався на те, що позивачка не надала належних та допустимих доказів ухилення його від участі у вихованні дитини, що давало б підстави для можливості застосувати до нього такий крайній захід, як позбавлення батьківських прав. Матеріали справи не містять доказів, на підставі яких можна дійти до беззаперечного висновку про те, що відповідач злісно ухиляється від участі у вихованні дитини. Проте не зазначив доказів, які спростовують висновки судів. Ухваливши рішення про задоволення позову, з урахуванням доказів, які є в матеріалах справи, суди дійшли висновку, що батько дитиною не цікавиться. Відповідач, заперечуючи про позбавлення його батьківських прав, з моменту подання ним апеляційної скарги не надав доказів, що він вживає заходів щодо налагодження стосунків з дитиною, цікавиться її станом здоров'я, виявляє будь-яку турботу про дитину, надає матеріальну підтримку, бере участь у вихованні дитини. Відповідач не спростував висновків судів щодо позбавлення його батьківських прав стосовно сина. За таких обставин лише зазначення батьком
в апеляційній скарзі про його бажання піклуватися про дитину, не спростовує його ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини. Верховний Суд зазначив, що висновок органу опіки та піклування є одним із доказів, який відповідно до частини другої статті 89 ЦПК України суд оцінює у взаємному зв'язку з іншими доказами у справі. Суди надали оцінку висновку органу опіки та піклування від 04 липня 2017 року, у якому зазначено, що на засідання комісії
з питань захисту прав дитини, висновки якої орган опіки і піклування взяв до уваги, відповідач двічі не з'явився, вихованням сина не займається, не утримує матеріально, не цікавиться життям та здоров'ям дитини. Аргументи апеляційної та касаційної скарг не містять спростування висновку органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав. Крім того, матеріали справи не містять належного обґрунтування відповідачем того, що інтереси дитини превалюють над його приватними інтересами. Відповідач не довів зміну своєї поведінки щодо дитини, прагнення здійснювати належне піклування за нею, не спростував, що свідомо нехтував обов'язками батька щодо сина. Верховний Суд зазначив, що суд на перше місце ставить «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням його поведінки не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку. Верховний Суд у наведеній справі вказав, що позбавлення відповідача батьківських прав здійснене згідно із законом (пункт 2 частини першої статті 164 СК України), спрямоване на захист прав та інтересів дитини, отже, має законну мету, і втручання в права відповідача
є пропорційним меті позбавлення його батьківських прав.
Отже, обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази
з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Відхиляються доводи касаційної скарги про те, що не відповідає дійсності та обставина, на яку вказав апеляційний суд і визнав її встановленою, що відповідач
у різні періоди часу, у тому числі після народження дочки, неодноразово брав участь у миротворчих місіях України на територіях інших держав, так як матеріали справи не містять таких доказів, оскільки такі обставини установлені судами
у межах справи № 466/1438/24 за спором між сторонами щодо усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні.
У свою чергу відповідно до частин четвертої, п'ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Інші наведені у касаційній скарзі позивачки доводи є аналогічними із доводами її апеляційної скарги та були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивачки та їх відображення
у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як
у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені
у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів про відмову в задоволенні позову щодо позбавлення відповідача батьківських прав.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти російської федерації», «Нєлюбін проти російської федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Колегією суддів також враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі RuizTorija v. Spain серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку,
у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Безпідставним є твердження заявниці про неправильне застосування судами як норм матеріального права, так і порушень норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Зроблені судами висновки узгоджуються з судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), чинним на час ухвалення судових рішень законодавством, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. При цьому у кожній справі суд виходить
з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Судами було враховано норми міжнародного та національного законодавства,
а також правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей.
Судами всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення
є мотивованими (частина третя статті 89 ЦПК України), а тому відповідні доводи касаційної скарги відхиляються Верховним Судом.
Таким чином, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, вони не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, по суті зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Лугинського районного суду Житомирської області від 16 грудня
2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець