07 липня 2025 року
м. Київ
справа № 756/4833/21
провадження № 61-12262св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Михайленко Сергій Анатолійович, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія») звернулося з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Михайленко С. А., ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення.
Позов мотивований тим, що 10 серпня 2007 року між Акціонерним комерційним банком «Правекс-Банк», назву якого у подальшому змінено на Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Правекс-Банк» (далі - ПАТ КБ «Правекс-Банк»), та ОСОБА_7 укладений договір № 6-034/07Р про надання кредитних коштів у іноземній валюті для споживчих цілей у розмірі 312 000,00 дол. США на строк до 01 серпня 2022 року.
Вказані кошти були надані для придбання об'єкта житлової нерухомості, а саме - квартири АДРЕСА_1 , яка набута ОСОБА_7 у власність за договором купівлі-продажу № 3686, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В. Ця квартира стала предметом договору іпотеки № 6-034/07Р, укладеного 14 серпня 2007 року між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_7 , для забезпечення виконання зобов'язання останнього за кредитним договором № 6-034/07Р.
Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києві від 04 червня 2015 року в справі № 756/4383/15-ц в межах поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 визнано право власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 .
28 вересня 2015 року ОСОБА_8 уклав договір купівлі-продажу нерухомого майна № 2253, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А., відповідно до умов якого вказана вище квартира була передана у власність ОСОБА_2 .
Надалі, 29 жовтня 2015 року, квартира перейшла у власність ОСОБА_4 на підставі договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана), в інтересах якої діяв її законний представник - батько ОСОБА_9 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. С. за реєстровим № 1434.
Разом із тим, ще у червні 2015 року у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_7 взятих на себе зобов'язань ПАТ КБ «Правекс-Банк» звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року у справі № 756/7110/15-ц з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» стягнено заборгованість за кредитним договором у розмірі 204 215,66 дол. США.
На виконання вказаного рішення суду Оболонським районним судом м. Києва видано виконавчий лист від 25 травня 2016 року № 2/756/666/16.
Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у м. Києві Гавриліва А. В. від 07 червня 2016 року відкрито виконавче провадження № 51321722 з виконання виконавчого листа від 25 травня 2016 року № 2/756/666/16 про стягнення з ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2007 року № 6-034/07Р у сумі 204 215,66 дол. США, що згідно з офіційним курсом НБУ станом на 12 травня 2015 року становить 4 204 772,26 грн.
Таким чином, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року, яке ухвалено у справі № 756/7110/15-ц, не виконано.
10 серпня 2017 року між ПАТ КБ «Правекс Банк» і ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладений договір купівлі-продажу права вимоги № б/н, відповідно до якого фінансова компанія отримала право вимоги за кредитним договором від 10 серпня 2007 року № 6-034/07Р.
Договір купівлі-продажу нерухомого майна від 28 вересня 2015 року № 2253, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А., був укладений з метою ухилення від виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором, а тому такий договір є фіктивним і має бути визнаний судом недійсним.
Крім того, згідно з умовами вказаного договору спірна квартира була відчужена ОСОБА_7 в цілому, у той час як відповідно до рішення Оболонського районного суду м. Києві від 04 червня 2015 року йому на праві власності належала лише 1/2 її частина, що свідчить про порушенням норм законодавства при такому відчуженні.
ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» просило:
визнати недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 2253, виданий 28 вересня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А., відповідно до якого продавець - ОСОБА_8 передав у власність покупцю - ОСОБА_2 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , та застосувати наслідки недійсності правочину;
відновити становище сторін договору купівлі-продажу, серія та номер: 2253, виданий 28 вересня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А., яке існувало до порушення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 05 липня 2022 року позов ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що станом на дату укладення оспорюваного договору в ОСОБА_5 були відсутні правові підстави для фіктивного відчуження свого майна, адже жодного судового рішення про стягнення з нього на користь позивача грошових коштів не існувало.
Також суд вказав, що оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу квартири вчинено із дотриманням вимог чинного законодавства України, а саме з нотаріальним посвідченням, з отриманням згоди колишньої дружини відповідача та з визначенням експертом ринкової вартості об'єкта нерухомості.
При цьому спірну квартиру було відчужено за ринковою вартістю згідно зі звітом про оцінку майна, про що зазначено в пункті 2.2 оспорюваного договору.
Розрахунки між сторонами оспорюваного договору з урахуванням вимог постанови НБУ від 06 червня 2013 року № 210 відбувалися у безготівковій формі, про що свідчить долучене платіжне доручення від 28 вересня 2015 року № 1 на суму 1 444 800,00 грн.
Вказані обставини та докази, на переконання суду, підтверджують реальність правовідносин, що виникли між сторонами оспорюваного договору купівлі-продажу, та спростовують позицію позивача.
У зв'язку із цим, суд дійшов висновку, що доводи позивача з приводу фраудаторності оспорюваного договору ґрунтуються на припущеннях, а наявні у справі докази підтверджують факт реального настання правових наслідків, обумовлених договором.
Також позивачем обрано неефективний спосіб захисту, оскільки задоволення позовних вимог не створить для нього жодних правових наслідків, не захистить та не відновить його права.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» задоволено частково, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05 липня 2022 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позов задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу, серія та номер: 2253, виданий 28 вересня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А., відповідно до якого продавець, а саме ОСОБА_8 передав у власність покупцю - ОСОБА_2 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 та застосовано наслідки недійсності правочину.
Відновлено становище сторін договору купівлі-продажу, серія та номер: 2253, виданого 28 вересня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А., яке існувало до порушення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд виходив з того, що на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири судове провадження у цивільній справі про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Правекс-Банк» було розпочате, а саме зобов'язання щодо сплати заборгованості за кредитним договором об'єктивно вже існувало, що свідчить про наявність підстав для висновку, що оспорюваний договір є фраудаторним.
При цьому ані ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», ані ПАТ «Правекс-Банк» не були учасниками оспорюваного договору купівлі-продажу, тому не повинні були володіти інформацією щодо існування договору з часу його укладення, у зв'язку із чим підстав для застосування у цій справі позовної давності немає.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У вересні 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення із порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах;
ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 28 вересня 2015 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_7 стосовно відчуження квартири АДРЕСА_1 , апеляційний суд проігнорував висновки Верховного Суду, сформовані у питанні застосування позовної давності, в тому числі й для правонаступників кредиторів, а також докази, наявні у матеріалах справи;
при задоволенні апеляційної скарги ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, укладений між відповідачами, апеляційний суд, оцінюючи доводи ОСОБА_5 щодо обраного позивачем способу захисту, відхилив їх із посиланням на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14. Проте апеляційний суд не врахував, що вказана судова практика не є актуальною. Якщо ж набуте на підставі недійсного правочину майно у подальшому знову відчужувалося, належним способом захисту є вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація). Водночас якщо покупець ще не отримав продане майно позивача, то позивач може запобігти виконанню договору, звернувшись до суду з вимогою про заборону вчиняти дії щодо передання майна продавцем покупцю (див. постанову Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року в справі № 910/3907/18). Отже, позивачем обрано неналежний (неефективний) спосіб захисту порушеного права. Крім того, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 04 червня 2015 року № 756/4383/15-ц та постановою Верховного Суду від 02 січня 2021 року в справі №756/12508/14-ц встановлено факт належності 1/2 частини спірного нерухомого майна ОСОБА_10 . Отже, ОСОБА_6 була співвласником спірного нерухомого майна на момент укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу від 28 вересня 2015 року на користь ОСОБА_2 , надавала згоду на його укладення. Надалі, після укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу від 28 вересня 2015 року № 2253, спірне нерухоме майно відчужувалось й надалі, зокрема 29 травня 2015 року за договором дарування на користь ОСОБА_6 (дочки), про що було достеменно відомо ТОВ «ФК «Довіра та гарантія». Проте, позивачем не пред'являв вимог щодо визнання недійсним вказаного договору. Право позивача не може бути захищено та відновлено в спосіб визнання недійсним оскаржуваного договору купівлі-продажу, оскільки на період відчуження спірної квартири її співвласниками були ОСОБА_6 і ОСОБА_8 (по 1/2 частини майна в рівних долях). Нерухоме майно далі було відчужено на користь іншої особи ( ОСОБА_6 ) за договором дарування. Повернення сторін спірних правочинів до первісного стану жодним чином не відновить та не змінить прав позивача, адже позивач не заявив вимог до наступного власника, яким була дитина відповідачів. Більш того, ухвалена постанова апеляційного суду стосується також і прав ОСОБА_3 , яка до участі у справі як співвідповідач не залучалась;
оскільки у справі № 756/7110/15-ц було ухвалено заочне судове рішення, ОСОБА_8 очевидно не знав та не міг знати про стягнення з нього заборгованості, адже судовий розгляд проведено без його участі. Вказане спростовує можливі доводи про його недобросовісність при укладенні із ОСОБА_2 оскаржуваного договору купівлі-продажу квартири. Крім того, оспрюваний договір купівлі-продажу укладено не з особою, яка була родичем ОСОБА_5 , а з третьою (сторонньою) особою. Більш того, між ними як сторонами договору купівлі-продажу було проведено відповідні розрахунки, зроблено відповідну оцінку майна перед укладенням оскаржуваного договору. Проте ці обставини не були враховані апеляційним судом. Також у постанові апеляційного суду взагалі відсутня оцінка обставин щодо відплатності договору, наявності оцінки нерухомого майна в матеріалах нотаріальності справи, фактичної оплати за договором, оцінки контрагента тощо.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2024 року продовжено ОСОБА_2 строк для усунення недоліків касаційної скарги до 28 листопада 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2024 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року, відкрито касаційне провадження у справі № 756/4833/21 та витребувано справу із суду першої інстанції.
У грудні 2024 року матеріали справи № 756/4833/21 надійшли до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 28 листопада 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 25 березня 2019 року у справі № 569/12619/15-ц, від 04 червня 2024 року у справі №912/605/23, від 22 травня 2024 року у справі № 369/6975/21, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 07 вересня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, від 07 вересня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 10 серпня 2007 року між АКБ «Правекс-Банк», який надалі змінив своє повне найменування на ПАТ КБ «Правекс-Банк», і ОСОБА_8 було укладено кредитний договір № 6-034/07Р. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_11 було надано кредит на загальну суму 312 000,00 дол. США на строк до 01 серпня 2022 року.
14 серпня 2007 року ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 14 серпня 2007, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В.та зареєстрованого в реєстрі за № 3868, набув у власність квартиру АДРЕСА_1 .
Для забезпечення виконання своїх зобов'язань перед АКБ «Правекс-Банк» за кредитним договором від 10 серпня 2007 року № 6-034/07Р ОСОБА_8 передав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно. На підставі відповідного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А. внесено відомості про накладення обтяження у вигляді заборони на відчуження квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до витягу із державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 28 вересня 2015 року на підставі рішення Оболонського районного суду м. Києві від 18 березня 2015 року у справі № 756/12508/14-ц обтяження вказаного нерухомого майна було припинено.
28 вересня 2015 року ОСОБА_8 відчужив квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_2
ОСОБА_6 надала згоду на продаж її чоловіком ОСОБА_7 нерухомого майна, зокрема квартири АДРЕСА_1 . м. Київ.
Надалі між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , від імені та в інтересах якої діяв ОСОБА_8 , укладений договір дарування квартири від 29 жовтня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. С., зареєстрований в реєстрі за № 1434.
У зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_7 взятих на себе обов'язків за кредитним договором утворилася заборгованість, яка рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року була визначена у розмірі 204 215,66 дол. США, що згідно з офіційним курсом НБУ станом на 12 травня 2015 року становить 4 204 772,26 грн.
На виконання рішення суду Оболонським районним судом м. Києві було видано виконавчий лист від 25 травня 2016 року № 2/756/666/16. Державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у м. Києві Гаврилів А.В. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження від 07 червня 2016 року №51321722.
Надалі між ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» і ПАТ КБ «Правекс-Банк» укладений договір купівлі-продажу прав вимог за кредитними договорами № б/н, відповідно до якого право грошової вимоги за кредитним договором від 10 серпня 2007 року № 6-034/07Р, укладеним між ПАТ КБ «Правекс-Банк» і ОСОБА_7 , перейшло до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія». У зв'язку із вказаним ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року в справі № 756/7110/15-ц замінено стягувача у виконавчому провадженні.
Позиція Верховного Суду
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:
фіктивного (стаття 234 ЦК України);
такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).
Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).
Цей суд звертав увагу, що:
відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));
мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));
застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред'явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов'язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з'ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24));
метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22)).
Касаційний суд зауважує, що:
зміст як договірного, так і недоговірного зобов'язання складають права та обов'язки його суб'єктів. Суб'єктивне право, що належить управненій стороні у зобов'язанні, йменується правом вимоги, а суб'єктивний обов'язок зобов'язаної сторони називається боргом;
для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб'єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов'язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.
У частині першій, шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
при зверненні до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» зазначало, що спірний договір купівлі-продажу нерухомого майна був укладений з метою ухилення від виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором, а тому такий договір має бути визнаний судом недійсним. На момент відчуження спірного майна ОСОБА_8 знав про наявність розпочатого судового провадження про стягнення з нього на користь банку кредитної заборгованості;
відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог щодо фраудаторності оскаржуваного договору. Крім того, суд вважав, що задоволення вимог позивача не є ефективним способом захисту його прав, адже не створює для ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» жодних правових наслідків, не захищає та не відновлює його права;
апеляційний суд вказав, що 12 серпня 2015 року було розпочате судове провадження про стягнення заборгованості з ОСОБА_5 , а рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 204 215,66 дол. США було ухвалене 21 березня 2016 року. 28 вересня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до якого спірна квартира перейшла у власність ОСОБА_2 , яка надалі, 29 жовтня 2015 року на підставі договору дарування передала її у власність ОСОБА_4 , в інтересах якої діяв її батько - ОСОБА_8 ;
суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що хоча на час укладення спірного договору купівлі-продажу майна рішення суду про стягнення заборгованості з ОСОБА_5 на користь банку ще не було ухвалене, але справа вже розглядалася в суді, а тому зобов'язання щодо сплати заборгованості за кредитним договором об'єктивно вже існувало;
факт відчуження майна, за рахунок якого можливе було забезпечити виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитом, під час судового провадження про стягнення з нього боргу за умови відсутності іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення (що підтверджено в ході розгляду справи матеріалами виконавчого провадження), здійснення такого відчуження на користь особи, яка через місяць після цього подарувала цю ж квартири доньці відповідача, в своїй сукупності свідчить про фраудаторність оспорюваного правочину. Тому апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог у відповідній частині;
додатковим аргументом, який доводить фраудаторність оспорюваного договору купівлі-продажу, є те, що, незважаючи на обставини встановлені у рішенні Оболонського районного суду м. Києві від 04 червня 2015 року про належність квартири ОСОБА_6 і ОСОБА_8 на праві спільної часткової власності (по 1/2 частини), відчуження всієї такої квартири на користь ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 28 вересня 2015 року здійснено ОСОБА_7 одноособово, від свого імені. Водночас ОСОБА_6 своїх заперечень щодо такого відчуження не заявляла;
суд апеляційної інстанції також врахував, що ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5 , ПАТ «Правекс-Банк», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сень-Силка І. В., про визнання недійсним договору іпотеки № 6-034/07. Підставою для звернення до суду із вказаним позовом було те, що ОСОБА_8 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6 , без її відома та без згоди уклав договір іпотеки нерухомого майна від 14 серпня 2007 року, предметом якого є спірна квартира, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Ця справа була переглянута в суді апеляційної та касаційної інстанції, у зв'язку з чим постановою Верховного Суду від 27 січня 2021 року договір іпотеки від 14 серпня 2007 року № 6-034/07, укладений між ОСОБА_7 і АКБ «Правекс Банк», визнано недійсним. Зазначена обставина додатково свідчить про недобросовісність дій ОСОБА_5 , який при оформленні кредиту, придбанні за кредитні кошти спірної квартири та подальшому передачі її в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, не повідомив банк про факт перебування в шлюбі з ОСОБА_6 , що надалі й стало підставою для оскарження договору іпотеки.
За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність підстав визнання недійсним договору купівлі-продажу від 28 вересня 2015 року № 2253, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С. А. з підстав його фраудаторності.
Касаційна скарга не містить доводів в частині позовних вимог щодо відновлення становища, яке існувало до порушення.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про обрання позивачем неналежного способу захисту.
У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20, від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18).
У справі, що переглядається, апеляційний суд правильно вказав про достатність визнання незаконним першого правочину і відсутність необхідності для оскарження усіх наступних після нього правочинів щодо такого майна. При цьому суд також обґрунтовано зазначив, що у цій справі позивач разом із вимогою про визнання договору купівлі-продажу недійсним також пред'явив вимогу про відновлення становища сторін договору, яке існувало до порушення. Поєднання вказаних вимог є ефективним способом захисту у конкретному випадку й забезпечить позивачу можливість належним чином реалізувати свої права відносно спірного майна.
Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав обраний позивачем спосіб захисту належним та ефективним.
Доводи касаційної скарги про пропуск позовної давності безпідставні.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки(стаття 257 ЦК України).
Згідно з статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
У справі, що переглядається:
під час розгляду справи відповідач заявляв про необхідність застосування судом наслідків пропуску позовної давності. Оспорюваний договір було укладено на користь ОСОБА_2 28 вересня 2015 року, тоді як ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» звернулося до суду із позовом лише у березні 2021 року;
про обізнаність позивача із фактом укладення оспорюваного договору свідчить те, що ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» (як і його попередник у правовідносинах) брали участь у розгляді справи № 756/12508/14 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 , ПАТ «Правекс-Банк», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сень-Силка І. В., про визнання недійсним договору іпотеки, до матеріалів якої подавалися витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо відчуження квартири на користь ОСОБА_2 ;
ні ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія», ні ПАТ «Правекс-Банк» не були сторонами оспорюваного договору купівлі-продажу, тому вони не повинні були володіти інформацією щодо існування договору з часу його укладення;
апеляційний суд обґрунтовано вказав, що жодного належного доказу на підтвердження таких посилань відповідач до суду не надав, зокрема коли саме подавалася відповідна інформація до матеріалів справи, та чи подавалася взагалі.
За таких обставин апеляційний суд правильно вважав, що підстав для застосування в цій справі наслідків пропущення строку позовної давності немає.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Посилання особи, яка подала касаційну скаргу на висновки, викладені у постановах Верховного Суду у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 25 березня 2019 року у справі № 569/12619/15-ц, від 04 червня 2024 року у справі №912/605/23, від 22 травня 2024 року у справі № 369/6975/21, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 07 вересня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, від 07 вересня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, не свідчать про те, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення без їх урахування.
Інші доводи касаційної скарги переважно спрямовані на необхідність переоцінки доказів Верховним Судом, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, які передбачені статтею 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Оскільки оскаржене судове рішення підлягає залишенню без змін, то підстав для здійснення нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. О. Дундар
Д. А. Гудима
Є. В. Краснощоков