Постанова від 05.08.2025 по справі 372/6438/23

Постанова

Іменем України

05 серпня 2025 року

м. Київ

справа № 372/6438/23

провадження № 61-5521св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня 2024 року в складі судді: Висоцької Г. В., та постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2025 року в складі колегії: Невідомої Т. О., Нежури В. А., Соколової В. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовів

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулась позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

Позов мотивований тим, що сторони познайомились у другій половині 2014 року, почали зустрічатися, спільно проводили час та проявляли один до одного почуття. Починаючи з березня 2015 року стали проживати разом у матері ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 .

Під час такого проживання сторони мешкали в одній кімнаті, мали спільний побут, бюджет, певні права та обов'язки, які притаманні подружжю. Рідні, друзі та знайомі сприймали їх як подружжя з усіма відповідними наслідками.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився спільний син, ОСОБА_4 , а в ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась спільна дочка ОСОБА_5 .

Позивачка вказувала, що вона доглядала за дітьми, перебуваючи у декретній відпустці, займалась сімейним побутом, а відповідач працював, сплачував комунальні платежі, купував необхідні дітям одяг, речі, продукти харчування, тощо, грався з дітьми у вільний від роботи час. Тобто, вона з відповідачем проживали однією сім'єю без укладення шлюбу, мали спільний побут, бюджет, разом виховували і утримували спільних дітей.

За цей час, відповідач придбав наступне нерухоме майно: квартири, за адресами: АДРЕСА_2 ; АДРЕСА_3 ; АДРЕСА_4 ; АДРЕСА_5 ; АДРЕСА_6 ; земельну ділянку, кадастровий номер: 3223155400:05:037:0040, площею 0,053 га; земельну ділянку, кадастровий номер: 3223155400:05:037:0041, площею 0,1481 га, які реєстрував на власне ім'я.

Однак, 19 березня 2023 року відповідач, ОСОБА_2 , виставив її та дітей за двері, припинивши всі відносини. Після припинення спільного проживання однією сім'єю до березня 2023 року сторони самостійно не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна подружжя. Зважаючи на те, що майно придбане у період спільного проживання без реєстрації шлюбу та за спільні кошти, вважає, що воно належить їм, як подружжю на праві спільної сумісної власності, а тому, ОСОБА_1 , з урахуванням інтересів спільних дітей, має намір поділити вказане майно.

У статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (постанова Верховного Суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).

ОСОБА_1 просила:

(1) встановити факт спільного проживання однією сім'єю без укладення шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період часу з 01 березня 2015 року по 19 березня 2023 року;

(2) визнати спільною сумісною власністю подружжя та здійснити поділ по 1/2 частині наступного майна:

квартири за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2768842832120, номер відомостей про речове право: 51080132, яка належить відповідачеві на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 19 липня 2021 року, № Д-МП-9/7;

квартири за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16.6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2768835932120, номер відомостей про речове право: 51079945, яка належить відповідачеві на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 19 липня 2021 року, № Д-МП-9/1;

квартири за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17.6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2387504332116, номер відомостей про речове право: 42544496, яка належить відповідачеві на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 19 серпня 2019 року, № Д-МП-8/7;

квартири за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1579656532116, номер відомостей про речове право: 30252299, яка належить відповідачеві на підставі договору купівлі-продажу квартири від 12 лютого 2019 року, № 346 (приватний нотаріус Семенченко В. І.);

квартири за адресою: АДРЕСА_6 , загальною площею 58,1 кв. м, житловою площею 29,3 кв. м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 758131532231, номер відомостей про речове право: 11741461, яка належить відповідачеві на праві власності з 29 вересня 2015 року;

земельної ділянки, кадастровий номер: 3223155400:05:037:0040, площею 0,053 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872950632231, номер відомостей про речове право: 32407695, яка належить відповідачеві на підставі договору про поділ нерухомого майна, земельної ділянки, що є у спільній частковій власності, серія та номер: 1636 від 29 травня 2019 року;

земельної ділянки, кадастровий номер: 3223155400:05:037:0041, площею 0,1481 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872703732231, номер відомостей про речове право: 32403199, яка належить відповідачеві на підставі договору про поділ нерухомого майна, земельної ділянки, що є у спільній частковій власності, серія та номер: 1634 від 29 травня 2019 року;

(3) визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину наступного спільного майна подружжя:

земельної ділянки, кадастровий номер: 3223155400:05:037:0041, площею 0,1481 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872703732231, номер відомостей про речове право: 32403199, залишивши у власності відповідача ОСОБА_2 іншу 1/2 частину вказаного вище майна.

стягнути судові витрати.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня 2024 року:

позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково;

визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності в рівних частках по 1/2 частині за кожним, на наступне майно:

квартиру за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2768842832120, номер відомостей про речове право: 51080132;

квартиру за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2768835932120, номер відомостей про речове право: 51079945;

квартиру за адресою АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2387504332116, номер відомостей про речове право: 42544496;

квартиру за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1579656532116, номер відомостей про речове право: 30252299;

земельну ділянку, кадастровий номер 3223155400:05:037:0040, площею 0,053 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872950632231, номер відомостей речове право 32407695;

земельну ділянку, кадастровий номер 3223155400:05:037:0041, площею 0,1481 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872703732231, відомостей речове право 32403199.

в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , та ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась дочка ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 . При цьому сторонами в судовому засіданні підтверджено, що перша спільна дитина син ОСОБА_8 народився в результаті штучного запліднення, що суд розцінив, як свідомий вибір чоловіка та жінки мати спільних дітей, який вимагає докладання зусиль щодо проходження медичних обстежень та оформлення іншої медичної документації;

в судовому засіданні були допитані свідки. Доказами проживання однією сім'єю сторін є безпосередньо визнання відповідачем ОСОБА_2 цієї обставини в позові до Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дітей та визнання способів участі батька у вихованні дітей, де він зазначає, що з 2016 року по 2019 рік проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Суд зробив висновок висновку, що відповідачем заперечується не стільки факт спільного проживання однією сім'єю, скільки не визнається наявність між ним та ОСОБА_1 гармонійних та стабільних відносин, які притаманні шлюбу, як союзу, люблячих людей. Так, на його думку позивачка в період їхніх відносин постійно вдавалася до брехні, якихось сумнівних правочинів із нерухомістю, викривляла обставини, не могла пояснити шляхи витрачання коштів, не віддавала йому позичені гроші, маніпулювала інтимною близькістю, чим створила ситуацію тотальної недовіри до неї з його боку і зруйнувала їхні стосунки. Проте, підсумовуючи викладене відповідачем, суд констатував, що складні та конфліктні стосунки між чоловіком та жінкою не можуть свідчити про відсутність факту проживання однією сім'єю за наявності інших ознак сім'ї, як то спільність проживання і побуту, наявність взаємних прав та обов'язків, ведення спільного господарства, взаємна матеріальна підтримка та ін. Проте суд вважав недоведеним позивачкою весь період, зазначений нею в позові, а саме з березня 2015 року по 19 березня 2023 року. Суд із сумнівом поставиться до показів свідка ОСОБА_9 , яка вказала на приблизний період початку сімейних відносин між сторонами, починаючи з 2014 року, оскільки навіть позивачка зазначає про початок відносин з 2015 року. І сам відповідач не заперечує цей факт, і більшість свідків можуть підтвердити, що сторони почали проживали не раніше 2016 року, суд також враховує момент запліднення позивачкою першою дитиною травень - червень 2016 року. Суд окремо оцінив доказ з боку відповідача, а саме Договір купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 2019 року № 4922, в якому ОСОБА_1 , відчужуючи нерухоме майно, стверджує, що станом на 12 квітня 2018 року, на момент набуття права власності на квартиру, яка є предметом цього договору, у зареєстрованому шлюбі не перебувала, однією сім'єю з особами якими мала б право укласти шлюб не проживала. Вказане твердження позивачки свідчить про недобросовісність її поведінки відносно відповідача, проте із врахуванням наявних в цій справі доказів, не може спростувати факт проживання однією сім'єю із ОСОБА_2 у конкретний період часу. З наведеного вище суд вважав за можливе встановити факт проживання однією сім'єю позивачки з відповідачем з весни 2016 року по березень 2023 року;

спірне майно було зареєстроване на ОСОБА_2 , який виступав покупцем, що мало наслідком здійснення реєстрації права власності на квартири та земельні ділянки на його ім'я. Спірне майно набуто відповідачем під час встановленого судом періоду проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу із позивачкою ОСОБА_1 з 2016 року по 2023 роки. Тому суд вважав, що квартиру за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартиру за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартиру за адресою АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартиру за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; земельну ділянку, кадастровий номер 3223155400:05:037:0040, площею 0,053 га; земельну ділянку, кадастровий номер 3223155400:05:037:0041, площею 0,1481 га, слід визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки вказане майно придбане на під час спільного проживання цих осіб однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнати за сторонами право власності по 1/2 частині цього майна кожному;

щодо квартири за адресою: АДРЕСА_6 , загальною площею 58,1 кв. м., житловою площею 29,3 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 758131532231, номер відомостей про речове право: 11741461, зареєстроване право власності 29 вересня 2015 року, суд зазначив, що набуття права власності на зазначену квартиру передбачено Договором купівлі-продажу майнових прав № АО 2/4/2/92 від 31 жовтня 2014 року. Згідно цього Договору продавець ОК «Житлово-будівельний кооператив «Надія», в особі голови Гай С. А., продав, а покупець ОСОБА_2 придбав майнові права на об'єкт нерухомості номер 92, загальною площею 56,41 кв. м, житловою площею 29,26 кв. м, яка складається з 2 кімнат та розташованої на 2 поверсі за адресою: АДРЕСА_7 . Актом № ДО 24/2/92 прийому передачі об'єкта нерухомого майна від 30 липня 2015 року передано майно відповідачу. Договором купівлі-продажу деривативу № АО. 2/4/2/92 від 10 жовтня 2014 року укладеного між ТОВ «Рубікон Інвест» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), зареєстрованого Товарною біржею УТБ «Контрактовий дім УМВБ» від 30 жовтня 2014 року, передбачено, що продавець зобов'язується передати покупцеві, а покупець зобов'язуються прийняти й оплатити Дериватив. Квитанцією № 1301/33, платником якої є ОСОБА_2 , вбачається, що останній здійснив операції 06 листопада 2014 на суму 245 383,50 грн з призначенням платежу «За купівлю деривативу згідно договору купівлі-продажу деривативу за Дог. № 2/4/2/92 від 30 жовтня 2014 року. Квитанцією № 1301/94, платником в якій є ОСОБА_2 , вбачається здійснення операцій 06 листопада 2014 на суму 245 383,50 грн з призначенням платежу «Майнові внески на будівництво житла переказ коштів за майнові права по Договору № 2/4/2/92 від 30 жовтня 2014 року». Отже, ця квартира була набута одноосібно відповідачем, як встановлено судом на час укладання договору купівлі-продажу майнових прав відповідач та позивачка не проживали однією сім'єю, спільного господарства, побуту та бюджету не мали. Квартира була придбана за власні кошти відповідача, тому вважається приватною власністю останнього. Таким чином, позовна вимога в цій частина задоволенню не підлягає. Тому позов підлягає частковому задоволенню.

Додатковим рішення Обухівського районного суду Київської області від 08 серпня 2024 року стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частину судового збору у розмірі 8309,67 грн та частину понесених судових витрат, пов'язаних з розглядом справи на оплату професійної правничої допомоги, у розмірі 21 500 грн, а всього 29 809,67 грн.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено на 86%, а саме із заявлених вимог стосовно семи об'єктів нерухомого майна, судом задоволено - шість, а тому із відповідача підлягає стягненню судовий збір у загальному розмір 8 309,67 грн;

щодо понесених витрат на професійну правову допомогу суд зазначив, що при подачі позову позивакою заявлено розмір витрат на правову допомогу у сумі 25 000 грн. На підтвердження витрат, пов'язаних із розглядом справи, представником позивачки подано копію: копію договору про надання правничої допомоги від 04 грудня 2023 року, розрахунок суми гонорару за надану правничу допомогу адвоката на суму 25 000 грн від 20 грудня 2023 року, копію квитанції про часткову сплату за правничу допомогу адвоката у розмірі 9 900 грн. Як вже зазначено, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено на 86%, у зв'язку із чим, суд приходить до висновку про можливість стягнення з відповідача на користь позивачки частину понесених судових витрат, пов'язаних з розглядом справи на оплату професійної правничої допомоги у загальному розмірі 21 500 грн. Суд не погодився із позицією представника відповідача про необхідність зменшення понесених судових витрат на правову допомогу в зв'язку із незначною складністю цієї справи, оскільки навіть законодавець в частині четвертій статті 274 ЦПК України визначив вказану категорію справ про поділ майна подружжя, як таку, що не може бути розглянута в порядку спрощеного позовного провадження.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 17 березня 2025 року

апеляційну скаргу адвоката Грабового О. А. в інтересах ОСОБА_2 задоволено частково;

рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову;

в порядку поділу спільного майна визнати за ОСОБА_1 право власності на:

в порядку поділу спільного майна визнати за ОСОБА_2 право власності на: квартиру за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2768842832120, номер відомостей про речове право: 51080132;

в інших позовних вимогах ОСОБА_1 відмовлено;

додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 08 серпня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення;

стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 348,37 грн та 20 500 грн витрат на правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Грабовий О. А в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а також неповне з'ясування судом фактичних обставин у справі, рішення суду а також додаткове рішення просив скасувати та ухвалити нове про відмову в позові, відповідно й відмову в стягненні витрат на правничу допомогу. Встановлюючи факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції вважав недоведеним позивачкою весь період, зазначений нею в позові, а саме з березня 2015 року. При цьому, оцінивши в сукупності всі надані докази, період запліднення позивачки, а також покази свідків, суд першої інстанції вважав за можливе встановити факт проживання однією сім'єю позивачки з відповідачем з весни 2016 року по березень 2023 року. Крім того, аналізуючи показання відповідача суд також зазначив, що відповідачем, в ході судового розгляду, заперечувався не стільки факт спільного проживання однією сім'єю, скільки не визнавалася наявність між ним та ОСОБА_1 гармонійних та стабільних відносин, які притаманні шлюбу, як союзу люблячих людей. Перевіряючи вказані висновки суду, колегія суддів виходила з наступного;

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц, вказала, що вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Велика Палата Верховного Суду у цій постанові вважала, що обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи;

з матеріалів справи убачається, що позивачка просила встановити факт проживання однією сім'є без реєстрації шлюбу з 01 березня 2015 року по ІНФОРМАЦІЯ_4 . Як зазначено вище, сторони мають двох спільних дітей, сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . При цьому, в ході судового розгляду, сторонами повідомлено суд про те, що перша спільна дитина, ОСОБА_8 , народився в результаті штучного запліднення, тобто, такі дії свідчать про свідомий вибір чоловіка та жінки мати спільних дітей, який вимагає докладання зусиль щодо проходження медичних обстежень та оформлення іншої медичної документації. Допитані в ході судового розгляду свідки також підтвердили факт проживання сторін однією сім'єю, починаючи з 2016 року. Крім того, беззаперечними доказами проживання однією сім'єю сторін є визнання відповідачем цієї обставини в іншому судовому провадженні, а саме в позові до Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дітей та визнання способів участі батька у вихованні дітей, де він зазначає, що з 2016 року по 2019 рік проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Ця обставина визнана відповідачем і в суді апеляційної інстанції. Отже, з матеріалів справи слідує, що як відповідач, так і більшість свідків вказали на те, що сторони почали проживали не раніше 2016 року, при цьому, значною обставиною є і момент запліднення позивачкою першою дитиною, травень - червень 2016 року. В сукупності із встановленими обставинами, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо встановленого факту проживання однією сім'єю позивачки з відповідачем з весни 2016 року по березень 2023 року. При цьому, додані позивачкою до матеріалів справи фотографії, які вона наводить як доказ спільного сумісного життя сторін в період березня 2015 року, не можуть вважатися належним та достатнім підтвердженням саме факту їх спільного проживання. Сам по собі факт наявності фотографій, а також твердження про те, що сторони перебували у стосунках у зазначений період, не є беззаперечним доказом їхнього спільного проживання та ведення спільного побуту, що є обов'язковою умовою для встановлення факту спільного сумісного життя;

перевіряючи висновки суду першої інстанції в частині поділу спільного сумісного майна, колегія суддів виходить з наступного. Суд першої інстанцій установив на підставі доданих до матеріалів справи доказів та показань свідків, що позивачка разом з відповідачем поділяли між собою побут та взаємні права і обов'язки, вели спільне господарство та разом формували спільний бюджет. При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. Метою заявленого позивачкою позову є поділ спільного сумісного майна, набутого за час спільного проживання позивачки однією сім'єю з відповідачем як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу;

колегія суддів погодилася з висновком суду про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_6 , загальною площею 58,1 кв. м., житловою площею 29,3 кв. м набута відповідачем одноосібно, з огляду на те, що набуття права власності на зазначену квартиру передбачено договором купівлі-продажу майнових прав № АО 2/4/2/92 від 31 жовтня 2014 року. Тобто, ця квартира була набута одноосібно відповідачем, як правильно встановлено судом на час укладання договору купівлі-продажу майнових прав відповідач та позивачка не проживали однією сім'єю, спільного господарства, побуту та бюджету не мали. Квартира була придбана за власні кошти відповідача, тому не може вважатися спільним сумісним майном, а є приватною власністю відповідача;

в подальшому, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що інші вищеперераховані квартири в ЖК «Обухівський ключ» та дві земельні ділянки набуті відповідачем під час встановленого судом періоду проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу із позивачкою ОСОБА_1 (з 2016 року по 2023 роки), а відтак підлягають поділу по 1/2 за кожним. Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, з огляду на таке. Судом першої інстанції визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності в рівних частках по 1/2 частині за кожним на земельну ділянку, кадастровий номер 3223155400:05:037:0040, площею 0,053 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872950632231, номер відомостей речове право 32407695 та земельну ділянку, кадастровий номер 3223155400:05:037:0041, площею 0,1481 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872703732231, відомостей речове право 32403199. При цьому, з матеріалів справи убачається, що правовстановлюючі документи на спірні земельні ділянки в матеріалах справи відсутній, що також не заперечувалося сторонами в ході судового розгляду, що в свою чергу унеможливлює встановлення її походження, а також визначення, у якій саме частині вони належать відповідачу, з урахуванням того, що за відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно перебувають у спільній частковій власності. Отже, ураховуючи відсутність правовстановлюючих документів, що підтверджують право власності відповідача на зазначені земельні ділянки як об'єкти його особистої власності, колегія суддів дійшла висновку про неможливість встановлення часток у праві власності на цю земельну ділянку та, відповідно, про відсутність підстав для визнання права власності на це майно за будь-ким із сторін у межах цього судового провадження;

з матеріалів справи також убачається, що сторони не дійшли згоди щодо порядку поділу квартир в ЖК «Обухівський ключ» і суд першої інстанції, фактично здійснивши поділ спірного майна шляхом переведення його із правового режиму спільної сумісної власності у статус спільної часткової, не вирішив спір між сторонами по суті. Виділення кожному з подружжя по 1/2 частині квартири не усуває конфлікт між ними, а лише змінює правовий режим майна, залишаючи відкритим питання щодо подальшого користування ним, можливості його розподілу в натурі або необхідності компенсаційних виплат. Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц та від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, ефективний спосіб захисту має усувати потребу в повторному зверненні до суду. Вирішення спору повинно передбачати повний та остаточний поділ майна, забезпечуючи досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Крім того, здійснюючи поділ майна, суд зобов'язаний виходити не лише з рівності часток подружжя, а й з урахуванням принципу справедливого розподілу та найкращих інтересів дітей, які також мають право на належні умови проживання. Враховуючи це, розподіл майна виключно за схемою 1/2 кожному без визначення механізму користування ним чи передачі одній зі сторін із компенсацією, не забезпечує ефективного вирішення спору та може спричинити нові судові процеси між сторонами. Згідно з правовими висновками Верховного Суду (постанова від 18 березня 2020 року у справі № 554/10124/17-ц), при вирішенні спорів про поділ спільного майна суд має враховувати не лише принцип рівності часток подружжя, але й обов'язок створити належні умови для проживання дітей.

зважаючи на те, що позивачка здійснює виховання двох малолітніх дітей 2017 та 2019 року народження, колегія суддів вважає правильним та справедливим визнати за нею право власності на квартири, що мають більшу житлову площу, що дозволить забезпечити дітям належні житлові умови. Водночас, оскільки відповідач, ОСОБА_2 , проживає один, колегія суддів вважає доцільним визнати за ним право власності на квартири з однаковою житловою площею по 16,6 кв. м, що відповідає принципу справедливого та пропорційного поділу спільного майна;

у зв'язку з вищевикладеним, з метою забезпечення найкращих інтересів дітей та відповідно до принципу справедливого розподілу майна, суд виділяє у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_8 , та квартиру АДРЕСА_9 . Водночас, ОСОБА_2 виділив у власність в порядку поділу спільного майна квартиру АДРЕСА_10 , та квартиру АДРЕСА_11 . Таке рішення забезпечує справедливий розподіл спільного майна з урахуванням потреб малолітніх дітей та принципу рівності часток сторін.

відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня 2024 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. При цьому, колегія суддів відмічає, що у своїй сукупності, доводи апеляційної скарги зводяться лише до того, що спільного бюджету у сторін не було, а все набуте спірне майно було придбано відповідачем лише за його власні кошти, а відтак, це майно поділу не підлягає. Дані доводи скаржника не заслуговують на увагу, оскільки не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду та спростовуються сукупністю зібраних у справі доказів;

крім того, з викладених відповідачем доводів убачаються суперечливості своїм же доводам, адже ОСОБА_10 частково визнає факт спільного проживання. Доводи скаржника про те, що позивачка, укладаючи договір купівлі-продажу квартири 17 жовтня 2019 року, зазначила про те, що вона, на момент набуття квартири, у зареєстрованому шлюбі не перебуває, є також неприйнятними, оскільки дане твердження не спростовує факту проживання однією сім'єю із ОСОБА_2 у конкретний період часу. Поряд з цим, доводи відповідача щодо відсутності внесків позивачки у придбання нерухомого майна також є необґрунтованими, з огляду на таке. Колегія суддів ураховує, що у період з червня 2016 року по липень 2022 року позивачка перебувала у стані вагітності, пройшла процедуру штучного запліднення, народила двох дітей, а в подальшому здійснювала їх догляд та виховання, принаймні до досягнення кожною дитиною трирічного віку. Ці обставини об'єктивно обмежували її можливості щодо повноцінного працевлаштування та, відповідно, у здійсненні нею грошових внесків у спільне майно. З огляду на таке, колегія суддів вважає безпідставними твердження відповідача про відсутність фінансової участі позивачки у придбанні нерухомості;

перевіряючи доводи скаржника щодо незаконності додаткового рішення суду першої інстанції Обухівського районного суду Київської області від 08 серпня 2024 року, колегія суддів виходила з наступного. З матеріалів справи убачається, що в ході судового розгляду в суді першої інстанції ОСОБА_1 понесла відповідні витрати на правничу допомогу, заява про ухвалення додаткового рішення була подана позивачкою в строк, визначений положеннями частини восьмої статті 141 ЦПК України. На підтвердження витрат, пов'язаних із розглядом справи, представником позивачки надано суду: копію договору про надання правничої допомоги від 04 грудня 2023 року, розрахунок суми гонорару за надану правничу допомогу адвоката на суму 25000 грн. від 20 грудня 2023 року, копію квитанції про часткову сплату за правничу допомогу адвоката у розмірі 9 900 грн. Колегія суддів вважала, що витрати на правничу допомогу в розмірі 25 000 грн є обґрунтованими та відповідають принципу розумності та співмірності, ураховуючи складність цієї справи;

колегія суддів вважала необхідним здійснити перерозподіл судових витрат, понесених сторонами в суді першої та апеляційної інстанції пропорційно до задоволених позовних вимог. При зверненні до суду ціна позову складала 3 941 637,70 грн. Внаслідок поділу майна позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені на суму 3 233 670 грн, що становить 82 % (100 х 3 233 670 ): 3 941 637, 70). В свою чергу, апеляційну скаргу ОСОБА_2 судом задоволено на 18 %. При зверненні до суду з позовом, ОСОБА_1 сплачено 8 052 грн судового збору за вимоги майнового характеру, 1073,60 грн за вимоги немайнового характеру, 536,80 грн за забезпечення позову, а всього 9 662,40 грн. Отже, за розгляд справи в суді першої інстанції з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають відшкодуванню витрати у розмірі 7 923 грн 17 коп (9 662, 40 : 100 х 82 %). В свою чергу, ОСОБА_2 при зверненні до суду з апеляційною скаргою сплатив судовий збір у розмірі 21 710,40 грн. При цьому, рішення суду в частині немайнової вимоги залишено без змін (1 073,60 грн). Отже, ОСОБА_1 повинна відшкодувати на користь ОСОБА_2 судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 3 574 грн (19 860 х 18% : 100).

Аргументи учасників справи

25 квітня 2025 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2025 року (повне судове рішення складено 28 березня 2025 року), у якій просив:

оскаржені судові рішення скасувати;

ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, відмовити у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди дійшли хибних висновків, які ґрунтуються на не правильному застосуванні норм матеріального права, а також грубого ігнорування висновків Верховного Суду, зроблених при вирішення аналогічних спорів, що підтверджується наступним.

Дійсно, з березня 2015 року позивачка та скаржник лише мали дружні стосунки та проживали окремо один від одного. Скаржник не заперечує того, що у період часу з грудня 2016 року по серпень 2019 року він проживав із позивачкою в одному помешканні, виховували дітей, зокрема, сина - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та доньку - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . При цьому, скаржник неодноразово наголошував на тому, що його проживання із позивачем не мало характеру сімейного життя, притаманного подружжю. Навіть під час проживання в одному будинку, сторони не мали спільного побуту, господарства, мали роздільний бюджет, тобто спільного сімейного бюджету у сторін не було. Хоча сторони й проживали в одному помешканні, але ночували в різних кімнатах. Однак, судами трактовано такі доводи скаржника не як один із доказів відсутності між сторонами усіх обов'язкових ознак подружжя, які мають бути встановлені під час розгляду даної справи, а лише як відсутність між сторонами гармонійних та стабільних відносин, які притаманні шлюбу, як союзу, люблячих людей. Разом з тим, судами при ухваленні оскаржуваних рішень не взято до уваги та не надано належної правової оцінки наступним доводам скаржника. Так, у зв'язку з тим, що спільне життя у скаржника з позивачкою не склалося, оскільки вони мали різні погляди на сімейне життя, те життя, яке вони мали, не було схоже на сімейне, тому було прийняте рішення роз'їхатися. Відтак, з серпня 2019 року сторони припинили спільно проживати. Після припинення стосунків, у 2019 році ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 можливість проживати у його квартирі, оскільки хотів бачити та приймати участь у вихованні дітей. Однак, у березні 2023 року позивачка без відома скаржника забрала дітей та змінила їх місце проживання. Факт перешкоджання у спілкуванні з дітьми підтверджується знімками з екрану смс-листування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , копії яких було додано до матеріалів справи. Проте, з невідомих для скаржника підстав зазначені докази не були враховані судом під час постановлення оскаржуваного рішення. Про факт відсутності ведення спільного господарства та спільного бюджету з позивачкою свідчить те, що у 2021 році ОСОБА_2 здійснив продаж власного транспортного засобу марки Subaru Forester, 2011 р. в., д.н.з. НОМЕР_3 , громадянці ОСОБА_1 .. Зняття з обліку та реєстрація транспортного засобу, а також оформлення договору купівлі-продажу транспортного засобу здійснювались у територіальному сервісному центрі МВС №3244, що розташований у м. Обухів. При цьому, під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції позивачка так і не змогла надати аргументованої відповіді: «Чому наче б то маючи спільний з ОСОБА_2 бюджет вона купує у нього транспортний засіб за особисті кошти?»;

усі описані відносини між сторонами побудовані навколо дітей, а саме на проведенні із ними спільного дозвілля, сприяння у їх розвитку, організації спільних свят, що свідчить лише про належне виконання сторонами своїх батьківських обов'язків. Разом з тим, жоден зі свідків не підтвердив того, що скаржник та позивачка спільно проживали як сім'я, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та здійснювали спільну купівлю майна в інтересах та на користь сім'ї. Жодних інших доказів на підтвердження факту проживання сторін однією сім'єю у період часу з 2016, а особливо з 2019 по 2023 роки матеріали справи не містять. Так, позивачем не надано до суду доказів ведення спільного бюджету, здійснення витрачання коштів на спільні цілі та придбання майна саме на користь сім'ї, тощо;

позичка невизнавала спільне проживання із скаржником як проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, що підтверджується її повідомленням у договорі купівлі-продажу. квартири від 17 жовтня 2019 року № 4922, в якому ОСОБА_1 , відчужуючи нерухоме майно, стверджує, що станом на 12 квітня 2018 року, на момент набуття права власності на квартиру, яка є предметом цього договору, у зареєстрованому шлюбі не перебувала, однією сім'єю з особами якими мала б право укласти шлюб не проживала. Однак, у подальшому, вбачаючи у такому спорі вигоду для себе, що має на меті безпідставне особисте збагачення, позивачка змінює власні покази. Відтак, вважаємо, що судами попередніх інстанцій неналежно досліджено вказані доводи скаржника, які мають вагоме значення для встановлення факту проживання однією сім'єю та достовірності тверджень позивачки;

у разі, якщо майно придбане за особисті кошти, воно вважається особистою приватною власністю особи, яка його придбала та визнанню спільною сумісною власністю, а тим паче поділу - не підлягає. Так, під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції скаржник неодноразово наголошував та надавав суду докази того, що на момент придбання квартир він мав достатній дохід, який дозволяв йому придбати все зазначене майно, жодної допомоги або будь-яких вкладень від позивачки не передбачалось. На підтвердження походження грошових коштів, за які скаржником придбано зазначене нерухоме майно, до матеріалів справи було долучено податкову декларацію платника єдиного податку-фізичної особи-підприємця Головного управління ДПС у Київській області, Кагарлицької державної податкової інспекції (Кагарлицький район) за 2018 по 2021 роки та виписки з рахунків скаржника за 2014-2015, 2015-2016, 2011-2018 роки. Дані докази підтверджують високий дохід скаржника, який ніколи не був спільним з позивачкою майном. Так, у період за 2014-2015 роки скаржник мав оборот по рахунку в розмірі - 2 412 984.00 грн; за 2015-2016 роки - 6 078 818.80 грн; за 2011-2018 роки - 8 980 961,95 грн. Відповідно до податкової декларації платника єдиного податку-фізичної особи-підприємця Головного управління ДПС у Київській області, Кагарлицької державної податкової інспекції (Кагарлицький район) обсяг доходу за 2018 рік становив - 940 000 грн; за 2019 рік - 950 000 грн; за 2020 рік - 750 000 грн; за 2021 рік - 150 000 грн. Тобто, скаржником було доведено, що він мав високий дохід, високі показники його особистої господарської діяльності, що дало йому змогу придбати усе вищезазначене нерухоме майно. Варто зазначити, що оскільки між сторонами не було спільного бюджету, увесь прибуток від здійснення господарської діяльності був особистими грошовими коштами скаржника, які він у власних інтересах інвестував у нерухомість. Відтак спірне майно є особистою приватною власністю скаржника та не підлягає визнанню спільною сумісною власністю сторін.

навіть за відсутності фізичної можливості працювати та здійснювати відповідні фінансові внески на придбання нерухомого майна в інтересах сім'ї, остання могла мати власні грошові збереження, за рахунок яких могла б здійснити відповідні власні внески у придбання спірного майна. Однак, позивачем таких внесків зроблено не було, внаслідок чого її частка у вказаному майні наразі відсутня. Окремо слід звернути уваги на те, що все таки позивач мала власні грошові кошти, якими розпоряджалась на власний розсуд у власних інтересах, зокрема: 17 жовтня 2019 року позивачка придбала квартиру, що підтверджується вищезгаданим договором купівлі-продажу квартири 17 жовтня 2019 року; у 2021 році позивачка придбала у ОСОБА_2 транспортний засіб марки Subaru Forester, 2011 р.в., д.н.3. НОМЕР_3 . Позивачка не робила жодних внесків у придбанні (набуття) майна відповідача, хоча мала об'єктивну можливість це зробити, а відтак очевидним є факт того, що позивачка має намір протиправно заволодіти майном скаржника. У зв'язку з тим, що сторони з 2016 по 2023 рік фактично не проживали разом як подружжя, не вели спільного побуту, не мали спільного господарства та бюджету, не здійснювали спільних витрат, не набували майна для спільного користування, зокрема за спільні кошти або в результаті спільної праці, а також не брали спільної участі в утриманні житла, його ремонті, не організовували спільного харчування, не виявляли взаємного піклування чи підтримки, не мали взаємних почуттів та обов'язків, притаманних подружнім відносинам, - вважається, що майно, придбане відповідачем за особисті кошти, є його приватною власністю. Вважаємо, що позивачка не надала належних доказів на підтвердження своїх вимог, що зумовлює необхідність у повній відмові в задоволенні позову як такого, що порушує права, свободи та законні інтереси відповідача;

ухвалюючи нове рішення в частині поділу майна, колегія суддів зазначає, що «суд першої інстанції не взяв до уваги потреби дітей як ключовий чинник у справедливому розподілі спільного майна подружжя, що призвело до помилкового висновку про задоволення позову в повному обсязі в цій частині». Керуючись зазначеним, за позивачкою визнано право власності на більші за загальною та житловою площею квартири. Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. З огляду на практику Верховного Суду майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, при його розподілі ділиться в рівних частках між ними. Разом з тим, сам факт проживання дітей з однією зі сторін не може бути підставою для визнання за цією стороною більшої частини майна. Всупереч позиціям Верховного Суду, колегія суддів Київського апеляційного суду прийняла необґрунтоване рішення про визнання за позивачкою права власності за більшою частиною майна, що порушує права, свободи та законні інтереси скаржника. Позивачем у судових засідання не доведено будь яких обставин, що б вказували на необхідність визнання за нею більшої частки нерухомого майна. При перегляді рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вийшла за межі предмету позову, а також за межі апеляційної скарги, що підтверджується наступним. Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Разом з тим, межі розгляду справи апеляційним судом окреслені в частині першій статті 367 ЦПК України, згідно з якою суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги;

позивачка не зверталась до суду із апеляційною скаргою щодо перегляду рішення суду першої інстанції в частині поділу майна із вимогою визнати за нею право власності на більшу частину майна з огляду на те, що разом із нею проживають малолітні діти, адже така вимога виходила б за межі предмету позову. Як зазначає Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 червня 2024 року № 756/11081/20 (14-25цс24), суд апеляційної інстанції не може вийти і за межі доводів апеляційної скарги, погіршивши при цьому становище заявника (відповідача, який подав апеляційну скаргу). Зазначене узгоджується з принципом заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius), який відомий ще із часів римського права та існував у зв'язку з іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно з тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги. Ігноруючи вищезазначені норми цивільного процесуального законодавства та встановлену практику Верховного Суду, колегія суддів апеляційного суду вийшла за межі наданих їй повноважень та прийняла неправомірне рішення, яким погіршила становище скаржника в частині поділу майна на частки між сторонами, визнавши за ним право власності на квартири із меншою загальною та житловою площею.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині позовних вимог про:

встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу;

визнання квартири за адресою АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м спільною сумісною власністю сторін;

поділу квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м.

в іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому касаційним судом не переглядаються

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.

30 липня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 12 червня 2025 року вказано, що:наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17; від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц; від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16; від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц; від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 127/11013/17; від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц; від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц; від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц; від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц; від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/18; від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц; від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18; від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц; від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17; від 18 грудня 2019 року у справі № 761/3325/17-ц; від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц; від 09 листопада 2020 року у справі № 757/8786/15-ц; від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16; від 18 листопада 2020 року у справі № 691/262/15-ц; від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17; від 27 грудня 2019 року у справі № 297/2837/17; від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20; у справі № 214/6174/15-ц; у справі № 523/14489/15-ц та постановах Верховного Суду України: від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17; від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1327цс15.

Фактичні обставини

У сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , та ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась дочка ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 . При цьому сторонами в судовому засіданні підтверджено, що перша спільна дитина син ОСОБА_8 народився в результаті штучного запліднення.

Свідок ОСОБА_11 підтвердила у суді, що мешкала по сусідству та орієнтовно з 2016 по 2020 роки поруч з нею проживали ОСОБА_12 і ОСОБА_13 , які жили дуже добре, мирно, на її думку це була зразкова та гарна сім'я, вони разом виховували дітей, ОСОБА_12 постійно грався з дітьми, вони мали авто, трактор, автобус та вантажний автомобіль КРАЗ чи КАМАЗ. Вона як сусідка не може сказати про них нічого поганого, а вже про придбання ними нерухомого майна сказати нічого не змогла, бо ця інформація їй невідома.

Свідок ОСОБА_9 повідомила суду, що її чоловік є хрещеним батьком ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та відповідно є кумом сторін у справі. Вона знає, що ОСОБА_12 і ОСОБА_13 жили спільно десь приблизно з 2014-2015 року по 2023 роки, спочатку у мами ОСОБА_13 , а пізніше у квартирі, яка належить ОСОБА_15 . Вони, як куми постійно відвідували сім'ю ОСОБА_13 і ОСОБА_16 , часто бували у гостях, і у них не виникало жодних питань, що вони є подружжям, оскільки усі обставини спільного проживання сторін вказували на це.

Свідок ОСОБА_17 повідомила суд, що познайомилася з ОСОБА_18 і ОСОБА_13 десь у 2022 році, коли стали дружити їх сини та ходили один до одного в гості чи гратися. Це приблизно кінець 2022 року. У лютому її син був запрошений на день народження до ОСОБА_8 - сина ОСОБА_13 та ОСОБА_16 , а вже в березні ОСОБА_8 говорив їй та її синові, що їх папа вигнав з квартири і вони переїхали. Також повідомила, що з дітьми часто була бабуся - мама ОСОБА_13 , оскільки ОСОБА_13 та ОСОБА_12 були на роботах. Також бачила і ОСОБА_16 на майданчику з дітьми. Останнім часом вона помічала, що у ОСОБА_13 і ОСОБА_16 були не дуже близькі стосунки.

Свідок ОСОБА_19 повідомила суду, що знає ОСОБА_13 ще зі школи - зараз вони є кумами, а вона є хрещеною мамою доньки ОСОБА_14 . Тісно почали спілкуватися з 2021 року. Може з упевненістю сказати, що у сторін все було як у звичайної нормальної сім'ї, діти, побут, тощо. Однак після початку війни вони стали дещо менше спілкуватися, бо в кожного були власні життєві питання і проблеми, а пізніше вона дізналася, що ОСОБА_12 і ОСОБА_13 розійшлися.

У договорі купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 2019 року № 4922, ОСОБА_1 , відчужуючи нерухоме майно, стверджує, що станом на 12 квітня 2018 року, на момент набуття права власності на квартиру, яка є предметом цього договору, у зареєстрованому шлюбі не перебувала, однією сім'єю з особами якими мала б право укласти шлюб не проживала.

В позові ОСОБА_2 до Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дітей та визнання способів участі батька у вихованні дітей, зазначає, що з 2016 року по 2019 рік проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта, на ім'я відповідача ОСОБА_2 зареєстровано наступні об'єкти нерухомого майна:

квартира за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2768842832120, номер відомостей про речове право: 51080132, на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 19 липня 2021 року, № Д-МП-9/7;

квартира за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2768835932120, номер відомостей про речове право: 51079945, на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 19 липня 2021 року, № Д-МП-9/1;

квартира за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2387504332116, номер відомостей про речове право: 42544496, на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 19 серпня 2019 року, № Д-МП-8/7;

квартира за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1579656532116, номер відомостей про речове право: 30252299, на підставі договору купівлі-продажу квартири від 12 лютого 2019 року, № 346 (приватний нотаріус Семенченко В. І.);

квартира за адресою: АДРЕСА_6 , загальною площею 58,1 кв. м, житловою площею 29,3 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 758131532231, номер відомостей про речове право: 11741461. зареєстроване право власності 29 вересня 2015 року;

земельна ділянка, кадастровий номер: 3223155400:05:037:0040, площею 0,053 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872950632231, номер відомостей про речове право: 32407695, на підставі договору про поділ нерухомого майна, земельної ділянки, яка є у спільній частковій власності, серія та номер: 1636 від 29 травня 2019;

земельна ділянка, кадастровий номер: 3223155400:05:037:0041, площею 0,1481 га, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1872703732231, номер відомостей про речове право: 32403199, на підставі договору про поділ нерухомого майна, земельної ділянки, яка є у спільній частковій власності, серія та номер: 1634 від 29 травня 2019 року.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання визнання квартири за адресою АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м спільною сумісною власністю сторін

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (див. пункти 41, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

У справі, що переглядається:

апеляційний суд врахував, що вимоги встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартир спільною сумісною власністю сторінне є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), а лише підставою для вирішення такої справи. Метою сторін є поділ спільного сумісного майна, набутого за час шлюбу (проживання однією сім'єю). Тому позовні вимоги про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартир спільною сумісною власністю сторін не є належними способами захисту прав сторін на такий поділ;

тому постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартир спільною сумісною власністю сторін належить залишити без змін.

Щодо позовних вимог про поділ квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23)).

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Об'єднана палата зауважувала, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Слід розмежовувати матеріальну та процесуальну добру совість як за сферою застосування, так і наслідками. Матеріальна добра совість регулюється, зокрема, пунктом 6 статті 3 ЦК України, а процесуальна, зокрема, статтею 44 ЦПК України. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами (частина перша статті 44 ЦПК України). Процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Проявом принципу процесуальної доброї совісті є те, що особа (зокрема, позивач) навряд чи може висувати твердження несумісні з тією позицією, яка зайнята нею в судовому процесі, що вже відбувся. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Правопорядок не може допускати ситуації, за яких особа наполягає в різних судових процесах на правдивості протилежних одне одному тверджень задля просування власних інтересів (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24)).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).

Касаційний суд вже вказував, що:

у статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22));

законодавець визначив в статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім'єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з них вони були набуті. Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).

така обставина (факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу), у разі пред'явлення позову про поділ спільного сумісного майна набутого під час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу, встановлюється під час розгляду такого позову. Також не виключається, що така обставина (факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу) визнається сторонами (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2023 року у справі № 757/19682/18-ц (провадження № 61-11480св23)).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об'єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 174 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).

Процесуальний закон не містить підстав не враховувати при розгляді спору про поділ спільного майна подружжя предмет, підстави позову, та власне позовні вимоги, які заявив позивач (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2024 року в справі № 362/1505/18 (провадження № 61-6304св23)).

Касаційний цивільний суд вже звертав увагу, що принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв'язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення.

Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (провадження № 61-4060св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц (провадження № 61-9060св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23), пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року в справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24)).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).

Касаційний суд вже звертав увагу, що:

підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції є ухвалення цим судом рішення без додержання норм матеріального або процесуального права, і такий висновок має робитися судом апеляційної інстанції тільки у тому разі, якщо судове рішення суду першої інстанції переглядається по суті. Якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то це не є підставою для його скасування із вказівкою про це в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції. Тобто, якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути вказано, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, в якій саме частині судове рішення суду першої інстанції скасовано (змінено або залишено без змін) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 761/6295/17 (провадження № 61-3830св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року в справі № 210/3890/19 (провадження № 61-6280св20));

підставою для залишення судового рішення суду першої інстанції без змін є ухвалення судом першої інстанції судового рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і такий висновок має робитися судом апеляційної інстанції тільки у тому разі, якщо судове рішення суду першої інстанції переглядається по суті. Якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то це не є підставою для залишення судового рішення суду першої інстанції без змін, із вказівкою про це в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції. Тобто, якщо в певній частині судове рішення суду першої інстанції не оскаржується в апеляційному порядку, то в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції має бути вказано, з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, в якій саме частині судове рішення суду першої інстанції залишено без змін (змінено чи скасовано). У разі, якщо судове рішення суду першої інстанції повністю оскаржується в апеляційному порядку, то в апеляційного суду відсутні підстави для вказівки в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції про те, що судове рішення залишаться без змін тільки в певній частині (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року в справі № 362/2035/18 (провадження № 61-15365св21)).

Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).

Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

У справі, що переглядається:

позивачка звернулася з позовом, в якому, зокрема, просила, визнати за сторонами право на 1/2 частину спільного майна подружжя (квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м). Позовних вимог про пооб'єктний поділ позивачка не заявляла і підставою для збільшення своєї частки внаслідок проживання з нею двох малолітніх дітей та здійснення їх виховання позивачка не вказувала (див.: том 1, а. с. 3 - 8);

апеляційний суд при скасуванні рішення суду першої інстанції та здійсненні пооб'єктного поділу майна вважав, що позивачка здійснює виховання двох малолітніх дітей 2017 та 2019 року народження, а тому правильним та справедливим визнати за нею право власності на квартири, що мають більшу житлову площу, що дозволить забезпечити дітям належні житлові умови. Водночас, оскільки відповідач, ОСОБА_2 , проживає один, то доцільно визнати за ним право власності на квартири з однаковою житловою площею по 16,6 кв. м, що відповідає принципу справедливого та пропорційного поділу спільного майна;

як свідчить аналіз матеріалів справи в апеляційній скарзі аргументами відповідача було те, що: (1) районним суд не правомірно встановив факт проживання однією сім'єю позивачки з апелянтом з весни 2016 року по березень 2023 року; (2) сторони не проживали разом як сім'я у період з 2015 по 2023 роки, спільного побуту, ведення господарства, спільного бюджету, витрат, майна для спільного користування, в тому числі купівля такого майна за спільні кошти та внаслідок спільної праці - не мали, відсутня спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги, почуття один до одного, спільні між ними взаємні права та обов'язки, притаманних подружжю, у зв'язку з тим, що майно купувалося за власні кошти відповідача, тому воно є його особистою приватною власністю, оскільки позивачка не довела належним чином свої позовні вимоги; (3) розмір судових витрат в сумі 25 000 грн заявленим в позовній заяві за критеріями обґрунтованості є значно завищеним;

апеляційний суд не врахував, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову; процесуальний закон не містить підстав не враховувати при розгляді спору про поділ спільного майна подружжя предмет, підстави позову, та власне позовні вимоги, які заявив позивач; особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.

За таких обставин, апеляційний суд по суті рішення суду першої інстанції в позовних вимог про поділ квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м не переглянув тазробив неправильний висновок щодо здійснення пооб'єктного поділу вказаних квартир. Тому оскаржене рішенняапеляційного суду в цій частині належить скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартири за адресою АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м спільною сумісною власністю сторінзалишити без змін; постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про поділ квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м, розподілу судових витрат скасуватита справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2025 року в частинівідмови в задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартири за адресою АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м спільною сумісною власністю сторін залишити без змін.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 березня 2025 року в частині позовних вимог про поділ квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 48,5 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_5 , загальною площею 42,3 кв. м, житловою площею 17,1 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м; квартири за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 43,5 кв. м, житловою площею 16,6 кв. м, розподілу судових витрат скасуватита справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 17 березня 2025 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко

Попередній документ

129373459

Наступний документ

129373461

Інформація про рішення:

№ рішення:	129373460
№ справи:	372/6438/23
Дата рішення:	05.08.2025
Дата публікації:	08.08.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Цивільне
Суд:	Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Категорія справи:	Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	(12.08.2025)
Результат розгляду:	Передано для відправки до Київського апеляційного суду
Дата надходження:	30.07.2025
Предмет позову:	про поділ майна

Розклад засідань:

Минулі засідання (7)

23.01.2024 14:00	Обухівський районний суд Київської області
23.02.2024 10:30	Обухівський районний суд Київської області
28.03.2024 11:00	Обухівський районний суд Київської області
17.05.2024 12:00	Обухівський районний суд Київської області
04.07.2024 12:00	Обухівський районний суд Київської області
29.07.2024 11:15	Обухівський районний суд Київської області
06.08.2024 10:00	Обухівський районний суд Київської області