Справа № 638/3841/24 Головуючий суддя І інстанції Латка І. П.
Провадження № 22-ц/818/2515/25 Суддя доповідач Яцина В.Б.
Категорія: про спонукання виконати або припинити певні дії
31 липня 2025 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Яцини В.Б.
суддів колегії Мальованого Ю.М., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря судового засідання Холод М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лиска Павла Олександровича на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 січня 2025 року, у справі №638/3841/24, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини.
Позовна заява мотивована тим, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають сина ОСОБА_3 та до початку повномасштабного вторгнення РФ проживали разом. Після 24.02.2022 відповідачка із сином вимушено переїхали з м. Харкова та останні півроку перешкоджає йому спілкуватися із дитиною дистанційно та взагалі у будь-який спосіб, налаштовує його проти батька. Всі спроби домовитись мирним шляхом з позивачкою (укладання нотаріального договору щодо визначення місця проживання дитини з батьком) виявились марними, тому єдиним способом позивач бачить саме судовий захист. Зазначив, що син емоційно, духовно ближче до батька, при спілкуванні виявляв бажання проживати з позивачем, до війни більшу частину часу проводив з ним.
Зазначає, у лютому 2022 року за обопільною згодою сторін відповідач разом з дитиною виїхали за межі України тимчасово до закінчення воєнного стану, або до настання можливості у нього приїхати до країни проживання родини. На момент виїзду про розірвання шлюбу, не виникало спору про місце проживання дитини, визначення участі батьків у вихованні дитини, сплати аліментів. Сторони перебували у гарних сімейних відносинах, вели спільний побут, мали спільні плани на майбутнє, у тому числі, на возз'єднання сумісного проживання на території України після закінчення воєнного стану, чи, при виявленні бажання сторін і їх дитини, спільний переїзд, як подружжя, до іншої країни. Для тимчасового безпечного перебування відповідача і дитини, була обрана країна - Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, у якій, зі слів відповідача, вони із дитиною перебувають по теперішній час. Проте, 08.01.2024 адвокат Світлана Ткаченко, яка діяла в інтересах ОСОБА_4 , подала до суду позовну заяву про розірвання шлюбу, справа перебуває на розгляді Московського районного суду м. Харкова. ОСОБА_5 проживає з ОСОБА_6 , проте має бажання проживати з батьком, про що син неодноразово наголошував позивачу у бесідах.
Вказав, що окрім спільного сумісного майна подружжя (квартира, нежитлове приміщення, автомобіль), у володінні та користуванні позивача перебуває чотирикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , де може проживати дитина разом з батьком. Нерухомість зареєстрована на праві власності за батьком позивача - ОСОБА_7 . Крім того, позивач може винайняти житло в іншій країні, місті України за обопільною домовленістю з дитиною та за погодженням з матір'ю. Він має підстави для перетину кордону (наявність інвалідності III групи) та візу у Великобританію, і планує поїздку до сина. Всі прагнення сина до навчання, спорту позивач планує розвивати та вдосконалювати.
Зазначив, що має постійний дохід як підприємець, здатний задовольнити потреби сім'ї, за місцем свого проживання створив належні умови для проживання дитини. Отже, наявні докази свідчать про можливість батька виконувати свої зобов'язання.
На підставі вищевикладеного ОСОБА_1 просив суд визначити місце проживання дитини ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 січня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Лиска Павло Олександрович подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовну заяву.Судові витрати покласти на позивача.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення незаконне, необґрунтоване.
Вказав, що матеріали справи не містять:
1)Висновку Департаменту служб у справах дітей ХМР, який би визначив доцільним визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_8 з матір'ю. В такому випадку посилаємось на невизначеність умов місця проживання малолітньої дитини після настання обставин: розірвання шлюбу, можливості законного виїзду позивачу за межі України. Всі дії, які робить відповідачка в даному випадку - зроблені самостійно та без погодження на це позивача;
2) Висновку Департаменту служб у справах дітей ХМР, який би визначив доцільним визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_8 почергово з кожним з батьків, у такому порядку: два тижні з батьком; два тижні з матір'ю. Такий варіант був би альтернативним у вирішенні спору, оскільки забезпечив би рівність прав батьків та відповідав би найкращим інтересам дитини;
3) Висновку Департаменту служб у справах дітей ХМР, який би визначив доцільним визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_8 з батьком. В цілому, коли спір був ініційований, батько дитини був в м. Харкові, були звернення до Департаменту служб у справах дітей ХМР з проханням скласти висновок та провести акт обстеження житлових умов;
4) Акт обстеження житлових умов за адресою місця проживання матері, з якого б вбачалось створення належних умов для життя та виховання ОСОБА_8 .. Нажаль, Департамент ССД ХМР не зміг забезпечити проведення таких дій дистанційно, хоча це відповідало б в першу чергу якнайкращим інтересам дитини та надали б суду додаткові докази у прийнятті рішення.
Звісно, суд першої інстанції зробив правильні посилання на необов'язковість для суду враховувати висновки Департаменту ССД ХМР, проте такі висновки, пояснення їх мають важливе значення для правильного вирішення спору, є доказами, на підставі яких ухвалюється рішення суду та відбувається перегляд рішення в апеляційному порядку. Частиною п'ятою статті 177 ЦПК України передбачено, що позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів). З боку позивача вжито заходів для реалізації подання такого доказу, проте Департамент ССД ХМР ухилились від проведення як акту обстеження житлових умов (була заява від позивача), так і від надання висновку. Також ухилилась відповідачка, так як вона брала участь в судових засіданнях дистанційно, так само вона могла брати участь і у розгляді питання щодо взаємодії з Департаментом ССД ХМР. При цьому, як вважає позивач, таке ухилення повинно розцінюватись на користь позивача, як аналог ухилення від участі у проведенні експертизи, що призначена судам, хоча прямо такі наслідки ухилення ЦПК України не визначаються. Підсумовуючи цей блок зазначаю, що жодного доказу зі сторони відповідачки, що надав би суду підстави вважати за доцільним фактичне визначити місце проживання з матір'ю відсутні. Так як відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд фактично визначає місце проживання дитини з матір'ю. Так само і не було подано доказів наявності достатнього заробітку, працевлаштування, можливості самостійно (без допомоги від фондів, урядових програм, грантів тощо) забезпечувати себе житлом, їжею, необхідними речами, послугами.
На судових засіданнях зазначено відповідачкою, що її заробіток не покриває всіх витрат, що необхідні для проживання у Великобританії.
За таких підстав вважає, що суд першої інстанції вирішив справу на підставі власного упередженого ставлення, не обґрунтовано та не посилався на докази, що є необхідними для вирішення даного спору.
Зазначив, що при розгляді справи повідомлялось, що позивач отримав право на проживання в Великобританії і на даний час перебуває там (надаються докази - віза та відповідачка не може заперечувати такий факт, бо знає це особисто). Отже, перебуваючи на даний час у рівних умовах батьки (кожен окремо), вирішення питання щодо проживання дитини все ж таки необхідно вирішити саме з підстав якнайкраще для дитини, це беззаперечно та батько з цим погоджується. Проте вирішення спору однобічно на користь матері дитини є порушенням прав та інтересів позивача як батька, так як створює суттєвий дисбаланс, зокрема, у вихованні сина, надання йому чоловічої турботи, знань від батька, енергії, підтримання емоційного зв'язку. Як зазначалось, дитина тривалий час проживала з матір'ю, тому об'єктивно за таких умов ближче до неї.
Дитина висловила своє бажання на проживання з матір'ю, бо вона бачила або проживання у повноцінній родині (до початку повномасштабного вторгнення), або проживання разом з матір'ю. Нажаль, таких ситуацій все більше і більше, тому вирішуючи конкретний спір суди повинні виходити з аналізу попереднього досвіду дитини - проживання 3 роки лише з матір'ю. Необхідно також звернути уваги і на тому, що батько з сином не проживали тривалий час саме як сім'я і суду, звісно, важко прийняти таке рішення, якщо матір не порушує закон, не чинить аморальні речі.
Проте позивач вважав та вважає, що проживання з ним буде відповідати найкращим інтересам дитини, так як його праця в режимі «онлайн» (віддалена робота), тому немає обмежень щодо витрачання часу по переміщенню до місця роботи чи додаткового організації робочого місця. Також варто зазначити, що перебуваючи у рівних умовах, в одній державі, суд міг прийняти альтернативне рішення, забезпечуючи всіх сторін оптимальними умовами- почергового графіку проживання дитини.
Просив при розгляді справи врахувати наступне:
1) У дитини з моменту переїзду до батька наявна житлова кімната, стіл, комп'ютер, шафа для одягу тощо. Тобто його умови від проживання з матір'ю не будуть змінені.
2) Прив'язаність до району, школи, спортивних секцій. Не буде перешкод, бо це проживання в одному місці, в одному районі, що є для дитини на даний час зрозумілим, доступним, звичним. Буде продовжувати ходити до басейну, секцій, спілкується з друзями.
3) Проживання разом зі своїм батьком, який працює з дому та може повноцінно приділити час дитині, дати відповідь на всі її запитання, перевірити готовність до навчання, проконтролювати режим, відвідуваність уроків (як в режимі онлайн в українській школі, так і в офлайн режимі).
5) Підтримання спілкування з родичами батькам.
Зауважує, що підлягає і з'ясуванню все ж таки думка дитини, проте суд заборонив ставити запитання до дитини навіть батьку. Вважає, що у дитини в такому віці думка може бути своя власна, проте він перебуває під впливом та контролю матері, тому висновок суду про тон розмови, запитання, що ставились, на погляд скаржника все ж таки не можуть бути сприйняті однозначно та без сумнівів.
Викладені обставини судом першої інстанції не були досліджені та їм не була надана належна правова оцінка, тому підлягають дослідженню судом при апеляційному розгляді справи. Також так як позивач переїхав до Великобританії нещодавно, цьому питанню також треба приділити увагу, бо суд апеляційної інстанції ухвалює рішення.
Зазначив, що при вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд з урахуванням обставин справи має право розглянути питання щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим з батьків чи застосування спільної фізичної опіки з почерговим проживанням дитини у помешканні кожного з батьків за відповідним графіком. Так, у постановах від 26 жовтня 2022 року у справі № 750/9620/20, від 04 жовтня 2023 року в справі № 208/4667/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 742/2571/21, від 10 січня 2024 року у справі № 183/3958/20 Верховний Суд звертав увагу на можливість застосування судами моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною. Саме з таких міркувань суд першої інстанції міг ухвалити рішення суду про необхідність визначення моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною. В своєму ж рішенні суд першої інстанції посилався на той факт, що така модель не може бути застосована, оскільки переїзд батька до Великобританії є лише припущенням і не підтверджена.
В додатках до апеляційної скарги апелянт надав сканована копія візи, що підтверджує переїзд до Великобританії, що, на даний час, не заперечується самою відповідачкою. В додаток до аргументації моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною зазначаю, що від Департаменту ССД ХМР не надходило заперечень щодо такої можливості вирішення спору. Також від відповідача при нинішніх умовах (рівність прав, рівність умов, одна країна, одні і ті самі права на проживання та працевлаштування тощо), в силу законодавства України не може бути обмежень чи створення перешкод батьку у спілкуванні з дитиною. А враховуючи рівність прав, обов'язків, застосування такої моделі було б доцільним та було б якнайкраще для дитини. В своєму рішенні суду першої інстанції посилався на неможливість встановлення моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною також через те, що батько проживав у Польщі, а матір з дитиною в Великобританії, чого на даний час вже немає. Тобто під час розгляду справи судом першої інстанції надавались свідчення того, що місце проживання як однієї, так і іншої сторони може бути змінено саме в інтересах дитини.
Вказав, що при визначенні місця проживання з батьком - позивач не буде стягувати аліменти з відповідачки, так як має фінансову можливість забезпечувати дитину. Якщо ж буде визначена модель спільної фізичної опіки батьків над дитиною, тоді батьки будуть брати рівну участь у витратах, проте підрахувати її буде важко (купівля одягу, взуття тощо). Тобто і при такому форматі батько буде надалі забезпечувати повністю дитину. Викладені обставини судом першої інстанції не були досліджені та їм не була надана належна правова оцінка, тому прошу суд апеляційної інстанції дослідити також це питання. Нові обставини, що підлягають встановленню: отримання візи позивачем, переїзд до Великобританії.
Просив при розгляді апеляційної скарги судом розглянути можливість застосування моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною та визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_8 почергово з кожним з батьків, у такому порядку: два тижні з батьком; два тижні з матір'ю.
Колегія суддів, заслухала доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін,
розглянула справу за відсутності інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, які не з'явилися у судове засідання, що відповідно до ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду скарги.
Відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України колегія суддів перевірила законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги і вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дитина відчуває прихильність до обох із батьків, і кожен з батьків виявив бажання, щоб дитина проживала з кожним із них, судом розглядалася можливість встановлення спільної фізичної опіки над дитиною шляхом встановлення почергового графіку проживання дитини з кожним із батьків. Проте, враховуючи значну територіальну віддаленість між місцем проживання позивача та відповідача, а саме відповідачка разом з дитиною тимчасово проживає у Великобританії, а позивач тимчасово проживає у Польщі, суд дійшов до висновку, що за фактичних обставин справи на теперішній час встановлення спільної фізичної опіки над дитиною без істотної шкоди інтересам дитини є об'єктивно неможливим на час розгляду справи.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява N 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) міститься висновок про те, що положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».
Відповідно до положень ст. ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.160 Сімейного Кодексу України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до ст. 171 Сімейного Кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
При визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц.
Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією Свідоцтва про народження Серія НОМЕР_1 , виданого повторно 16 серпня 2023 року, актовий запис про народження № 642 від 16 квітня 2014 року, складений Московським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції.
Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 жовтня 2006 року, який розірвано рішенням Московського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2024 року у справі № 643/376/24.
ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відомостями паспорту громадянина України, серія НОМЕР_2 , виданим 12 жовтня 2012 року.
ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується відомостями паспорта громадянина України, серія НОМЕР_3 , виданого 08 листопада 2006 року, та відомостями Єдиного державного демографічного реєстру.
Загальновідомою та такою, що не підлягає доказуванню згідно з ч. 3 ст. 83 ЦПК України, є та обставина, що 24 лютого 2022 року розпочалася активна фаза російської збройної агресії проти України, що виразилося у повномасштабному російському збройному вторгненні на територію України.
Сторонами визнається та не підлягає доказуванню згідно з ч. 1 ст. 82 ЦПК України, що з початком російського повномасштабного вторгнення на територію України, з першочерговою метою захисту життя та здоров'я сина сторін ОСОБА_9 , сторонами прийнято рішення залишення відповідачкою разом із сином території України. У зв'язку з цим, у квітні 2022 року ОСОБА_10 разом із сином ОСОБА_11 переїхали до Польщі, де проживали до травня 2022 року. З травня 2022 року до теперішнього часу відповідач разом із сином проживають у Великобританії, де отримали тимчасовий захист.
Як зазначає відповідач і не заперечує позивач, дитина ОСОБА_8 перебуває на утриманні та піклуванні матері, яка на теперішній час займається вихованням сина, здобуттям ним освіти, духовний та фізичним розвитком. Батько дитини ОСОБА_1 також бере участь у вихованні дитини, регулярно спілкується із сином засобами телекомунікаційного зв'язку, що визнається сторонами. На теперішній час позивач проживає в Польщі, має змогу та періодично відвідує сина у Великобританії. Зокрема, сторонами визнається, що позивач перебував тиждень у Великобританії у квітні 2024 року та спільно проводив час з сином, дитина три доби проживала у батька.
У судовому засіданні ОСОБА_5 підтвердив і сторонами не заперечується, що дитина разом з мамою близько трьох років проживає у Великобританії, проживають у квартирі, де створені усі необхідні умови для розвитку дитини (власна спальня, стіл і все необхідне, щоб навчатися та відпочивати), відвідує місцеву англійську школу, навчається добре, йому там подобається. Обставини щодо належних умов проживання дитини також підтверджуються наданими відповідачем фотоматеріалами.
За звітом про навчальний рік зі школи «Пілігріме вей», ОСОБА_5 успішно навчається у школи, має особливі успіхи в царині науки.
В Україні позивач ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира 4-кімнатна, загальною площею 68,2 кв.м., на праві власності належить ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 28 серпня 1996 року, реєстраційний номер 609.
Як вбачається з матеріалів цивільної справи, Акт обстеження умов проживання за вказаною адресою - відсутній, проте, з долучених позивачем вбачається, що у квартирі облаштована дитяча кімната. Відповідач не ставила під сумнів автентичність фотографій, долучених позивачем, у зв'язку з чим суд не вбачав підстав не приймати цей доказ при розгляді справи.
Згідно з податковими деклараціями платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця, дохід ФОП ОСОБА_1 за 2022 рік склав 347450,00 грн, за 2023 рік - 487005,00 грн.
Разом з тим, відомостей про умови проживання ОСОБА_1 за місцем проживання у Польщі матеріали справи не містять.
Згідно з ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 4 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Кожна особа має право на проживання в сім'ї.
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу (ст. 141 СК України).
Стаття 51 Конституції України визначає, що кожному з подружжя гарантовані рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Згідно з ч. 2 ст. 160 СК України проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Суд зазначає, що згадані міжнародні та національні законодавчі акти не містять норм, які наділяли б будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з найкращих інтересів самої дитини, які полягають у першу чергу у безпечному середовищі та можливості гармонійного її особистого розвитку, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, психологічний стан тощо. Найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.
Результат аналізу наведених вище норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, насамперед повинні бути враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору.
З огляду на норми, які регулюють правовідносини, що виникли між сторонами, у справі, що розглядається, підлягають з'ясуванню обставини того, чи виконала позивач процесуальний обов'язок доведення того, що подальше проживання дитини з матір'ю не відповідає найкращим інтересам дитини, що потребує зміни опікуна на позивача. Як зазначалось вище, вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, суд виходить з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 14-327цс18.
Однак позивач не надав до суду належних і допустимих доказів на підтвердження вищевказаних обставин, що за обставин цієї справи є підстави змінити місце постійного проживання дитини на разом з батьком. Наведені з цього приводу доводи мають значення для визначення порядку спілкування батька з дитиною, але таких вимог суд першої інстанції у даному випадку не розглядав.
Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
У справі, що розглядається, орган опіки та піклування зазначив, що ані позивач, ані відповідач до Департаменту служб у справах дітей на співбесіду не з'явилися. Оскільки батьки дитини і дитина проживають за межами України, тому відсутня об'єктивна можливість надати суду обґрунтований письмовий висновок щодо розв'язання спору.
Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові ОП КЦС ВС від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19, винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України. Такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Адже висновок органів державної влади та місцевого самоврядування формується із урахуванням досвіду у певній сфері, в межах компетенції відповідного органу та на основі його повноважень. Однак не вчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду. Адже здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень.
З урахуванням викладеного, а також з огляду на достатність наявних доказів, пояснень батьків і дитини для встановлення фактичних обставин справи, суд дійшов висновку про можливість вирішення спору без отримання висновку органу опіки та піклування щодо розв'язання спору.
Як зазначалось вище, місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини (ч. 2 ст. 160 СК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 171 Сімейного кодексу України дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 45 ЦПК України під час розгляду справи, крім прав та обов'язків, визначених статтею 43 цього Кодексу, малолітня або неповнолітня особа має також такі процесуальне право безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки.
Суд першої інстанції заслухав думку дитини - ОСОБА_8 щодо предмету спору, який повідомив суду, що йому подобається проживати з мамою, він і надалі бажає проживати разом з мамою та продовжувати спілкуватися з татом.
Суд не вбачав підстав ставити під сумнів відповідність висловленого дитиною бажання його внутрішній волі, оскільки сукупність наявних в матеріалах справи доказів, пояснень сторін та дитини, які узгоджуються між собою та з іншими доказами, свідчать про те, що дійсно дитина разом з мамою почувається щасливою, всебічно розвивається, зростає в атмосфері любові, піклування та взаємоповаги. Дитина протягом тривалого часу (близько трьох років) відвідує місцеву школу, має друзів як у школі, так і за місцем свого теперішнього проживання. Висловлюючи свою думку в суді, ОСОБА_5 поводився спокійним, не нервував, не був пригніченим, були відсутні будь-які прояви стороннього впливу чи тиску на нього, усвідомлено та обґрунтовано повідомив причину свого бажання проживати разом з мамою.
При цьому, суд правильно врахував, що ОСОБА_12 повідомив суду, що йому подобається спілкуватися і проводити час з татом. Вказані обставини, на переконання суду, свідчать про те, що батьки дитини, незважаючи на розірвання шлюбу, окреме проживання, наявність у стосунках між ними певної напруги, змогли досягти правильного балансу між власними інтересами та інтересами дитини, разом виховують дитину в дусі взаємоповаги, любові до сім'ї та родини, народу і Батьківщини. Батьки змогли створили дитині таку атмосферу, в якій син ОСОБА_13 відчуває їхню любов до себе та проявляє власну до них, почувається потрібним кожному з батьків та усвідомлює важливість підтримання стійких сімейних зв'язків з кожним з батьків. У суду не викликає сумніву те, що малолітній ОСОБА_5 любить обох батьків, проявляє прихильність до кожного з них, і хоча і бажає проживати разом з мамою, проте висловив беззаперечне бажання, щоб батько надалі продовжував спілкуватися з ним та брав участь у його вихованні.
Отже, рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об'єктивних обставин спору. Доводи скарги щодо необхідності відновлення емоційного зв'язку дитини з батьком після тривалого окремого проживання дитини з матір'ю вирішується в межах інших позовних вимог - про визначення порядку спілкування дитини з батьком, а тому колегія суддів їх відхиляє як такі, що перебувають поза визначених у ст. 367 ЦПК України меж апеляційного провадження.
Норми міжнародного права та національного законодавства не містять положень, які б наділяли одного з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: (а) погляди дитини; (б) індивідуальність дитини; (в) збереження сімейного оточення і підтримання відносин; (г) піклування; захист і безпека дитини; (ґ) вразливе положення; (д) право дитини на здоров'я; (е) право дитини на освіту (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19). Також підлягають врахуванню: (1) спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; (2) стосунки між дитиною і батьками в минулому; (3) бажання батьків бути опікунами; (4) збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів; (5) бажання дитини.
Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передання йому дитини (постанови Верховного Суду від 12 березня 2025 року у справі № 570/5254/23, від 28 травня 2025 року у справі № 308/16774/22).
У постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 359/6726/20 (провадження № 61-17922св21) зроблено висновок, що «при визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини. Колегія суддів зауважує, що сім'я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків. Діти є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів».
Таким чином, при вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.
Саме по собі перебування матері з дітьми за межами України не впливає на вирішення спору про визначення місця проживання дитини і не може бути самостійною підставою для відмови у позові (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Разом з тим, зважаючи на введення воєнного стану в Україні, при вирішенні спорів, що стосуються прав та інтересів дитини, першочерговим завданням держави є забезпечення безпеки дитини та її права на життя. На вказаному наголошено в постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 449/1019/20 (провадження № 61-15616св23).
З огляду на активні бойові дії та обстріли, що відбуваються на території України та, зокрема, м.Харкова та області, питання забезпечення безпеки дитини, безумовно, є першочерговим, та її перебування за межами України відповідає такій меті.
Частиною 2 ст. 160 СК України передбачено, що місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Враховуючи, що у лютому 2022 року за обопільною згодою сторін відповідач разом з дитиною виїхали за межі України тимчасово; наразі відповідачка разом із дитиною перебувають у Великобританії; у судовому засіданні 24 січня 2025 року була допитана дитина та було встановлено, що дитина відчуває прихильність до обох із батьків, і кожен з батьків виявив бажання, щоб дитина проживала з кожним із ним, ОСОБА_14 висловив свою думку та зазначив, що хотів би продовжити жити з мамою, що зафіксовано у протоколі судового засідання від 24 січня 2025 року (а.с.99).
Судом розглядалася можливість встановлення спільної фізичної опіки над дитиною шляхом встановлення почергового графіку проживання дитини з кожним із батьків, однак, враховуючи значну територіальну віддаленість між місцем проживання позивача та відповідача, а саме відповідачка разом з дитиною тимчасово проживає у Великобританії, а позивач тимчасово проживає у Польщі, суд дійшов вірного висновку, що наразі за фактичних обставин справи на теперішній час встановлення спільної фізичної опіки над дитиною без істотної шкоди інтересам дитини є об'єктивно неможливим на час розгляду справи.
Позивач ОСОБА_1 не надав достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження необхідності зміни місця проживання дитини, її звичного середовища та визначення її місця проживання з батьком, з огляду на вік дитини, прихильність до матері та тривале проживання з нею та інтереси самої дитини, які переважають над інтересами і бажаннями батьків. ОСОБА_1 не довів обставин, за наявності яких визначення місця проживання дитини з ним матиме більш позитивний вплив на них.
При перегляді справи судом апеляційної інстанції не встановлено, що відповідачка має
Суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача, про те, що у разі такого визначення місця проживання дитини, він переїде у Великобританію, буде проживати неподалік від дитини, оскільки до суду першої інстанції не було вчасно надано відповідних доказів щодо умов проживання дитини за місцем проживання батька.
Окремо, колегія суддів звертає увагу, що долучена вже до апеляційної скарги віза ОСОБА_1 з 22.01.2025 по 22.04.2025 (а.с.119 т.2), не може бути прийнята до уваги колегією суддів з огляду на наступне.
У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №145/474/17 (провадження №61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі №346/5603/17 (провадження №61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі №404/251/17 (провадження №61-13405св18).
Надаючи відповідний доказ суду апеляційної інстанції без попереднього його надання для оцінки судом першої інстанції, апелянт поважність причин неподання до суду першої інстанції вказаного доказу не зазначає, в той же час колегія суддів зауважує, що цивільне процесуальне судочинство здійснюється, зокрема, на основі принципів змагальності та диспозитивності, що знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом або витребування відповідних доказів у сторін, які в силу вимог процесуального закону повинні самостійно довести обставини, які мають значення для справи і на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, зокрема шляхом подання відповідних доказів, в той час як суд тільки оцінює надані сторонами матеріали.
Як вбачається з матеріалів справи оскаржуване рішення ухвалено судом 24 січня 2025 року, а отримана ОСОБА_1 віза була 22 січня 2025 року, тобто на день ухвалення судового рішення у позивача був наявний цей доказ, однак не наданий суду першої інстанції.
Таким чином, враховуючи ненаведення апелянтом поважних причин неподання відповідного доказу до суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 367 ЦПК України
Колегія суддів критично ставиться до доводів скарги про те, що позивач вказував у суді першої інстанції, що він проживає у Великобританії, оскільки у самій апеляційній скарзі вказано, щопозивач переїхав до Великобританії нещодавно та не надав доказів щодо умов свого проживання (а.с.114) .
Отже, у даному випадку, переїзд до країни мешкання дитини ОСОБА_1 не позбавляє можливості ініціювати перед ОСОБА_2 вирішення цього питання за їхньою спільною домовленістю, або ж звернутися з відповідним позовом до суду.
Враховуючи те, що син сторін, ОСОБА_15 , 2017 року народження, з народження проживав разом з матір'ю та батьком, а у лютому 2022 року за обопільною згодою сторін відповідач разом з дитиною виїхали за межі України тимчасово, та у в подальшому, коли батьки розійшлися, проживав лише з матір'ю, що свідчить про тривалість проживання дитини з матір'ю, з якою він ніколи не розлучався, беручи до уваги проживання дитини в даний час також разом з матір'ю за межами України, його тривалий час перебування разом матір'ю за межами України, що свідчить про прив'язаність дитини саме до матері, наявність у дитини соціальних зв'язків за місцем фактичного проживання дитини та його навчання.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції беручи до уваги обставини справи, дійсне бажання дитини, яка бажає проживати разом з мамою, виходячи з якнайкращих інтересів дитини, тому не вбачав підстав для визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_8 разом з батьком ОСОБА_1 .
Доводи скарги про те, що матеріали справи не містять документів, а саме відповідних висновків та акту щодо умов проживання дитини, колегія суддів відхиляє, з огляду на те, що відповідних клопотань сторонами не було заявлено, сторони щодо цього надати тільки фотографії, які самі ж сторони ставили не ставили під сумнів, і заперечень щодо цього матеріали справи не містять. Також, як було встановлено, сторони мешкають за кордоном, тому складання Висновку Департаменту служб у справах дітей ХМР та акту обстеження умов проживання дитини наразі перевірити умови та його скласти неможливо.
Аргументи скарги про те, що при визначенні місця проживання з батьком - позивач не буде стягувати аліменти з відповідачки, так як має фінансову можливість забезпечувати дитину, колегія суддів їх не приймає, не було подано доказів наявності достатнього заробітку, працевлаштування, можливості самостійно (без допомоги від фондів, урядових програм, грантів тощо) забезпечувати себе житлом, їжею, необхідними речами, послугами; на судових засіданнях зазначено відповідачкою, що її робота не покриває всіх витрат, що необхідні для проживання у Великобританії; вважає, що суд першої інстанції вирішив справу на підставі власного упередженого ставлення, не обґрунтовано та не посилався на докази, що є необхідними для вирішення даного спору, оскільки спростовується матеріалами справи та відповідно до ст.157 Сімейного кодексу України, передбачено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею, а той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Як вбачається з матеріалів справи, та не заперечується самим позивачем, що на початку війни сторонами прийнято спільне рішення, щоб мати з дитиною покине Україну та було обрано Великобританію для подальшого перебування; батько надав письмовий дозвіл на переміщення дитини в межах ОСОБА_16 та Великобританії та допоміг з вибором спонсора. Мати переїхала з дитиною у Великобританію 13 травня 2022 року. З 13 червня дитина почала відвідувати школу. З часом ОСОБА_13 адаптувався до школи, звичаїв, укладу життя в Англії, вивчив англійську мову. Крім школи дитина відвідує різні гуртки, відвідує уроки плавання, сімейне плавання разом з мамою. Також відвідує школу бойових мистецтв на курсі самозахисту. У місті, де вони проживають, є велика українська спільнота, є український клуб для дітей, до організації якого мати теж долучилася та в якому півтора роки працювала. Хлопчик відвідував цей клуб весь цей час. З листопада 2022 року відповідач працює в університеті адміністратором на курсі. Має зручний графік, з 9:00 год до 15:30 год, тож після школи відповідач разом із сином йде до дому. Два дні на тиждень відповідач працює з дому. На канікулах, поки відповідач на роботі, син ходить до табору. Відповідач орендує трикімнатну квартиру, у дитини є своя кімната. З липня 2023 року відповідач утримує дитину сама. Батько ніяких коштів не надає, витратами на дитину не цікавиться. У мами з сином тісний емоційний зв'язок та довірливі стосунки. З народження ОСОБА_3 , мати завжди була поряд та була і є основним дорослим, який про нього піклується. Мати займалася всіма побутовими справами, відводила та забирала його з дитсадка та школи, до лікарні, робила з ним домашні завдання, поробки, обирала кружки та потім водила його на них, гуляла з ним, в тому числі з його друзями, обирала та купувала одяг, іграшки, книжки. Мама контактувала з його вихователем, вчителями, лікарем, батьками друзів, ходила на батьківські збори (а.с.55-82 т.2).
Отже, за таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що на даний час в найкращих інтересах дитини буде залишити її проживати разом з матір'ю, бо вже досить тривалий час проживає разом з мамою, яка займається його розвитком та вихованням, що позивачем не спростовано.
Таким чином, вирішуючи спір, колегія суддів врахувавши вказані обставини та наявні в справі докази, дотримуючись принципу правової визначеності та пріоритетності інтересів дитини, врахувавши права батьків на виховання дитини і обов'язки батьків діяти в її інтересах, відсутність доказів того, що проживання дитини разом з матір'ю буде суперечити інтересам дитини, вважає, що в найкращих інтересах дитини є проживання разом з матір'ю, тому дійшла висновку про відмову у задоволенні позовних вимог та визначення місця проживання дитини разом з батьком.
Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що визначаючи місце проживання малолітньої дитини разом з матір'ю, суд не обмежує право батька на спілкування з нею.
Суд першої інстанції роз'яснив, що у разі вчинення таких дій (переїзд до країни мешкання дитини) або повернення обох батьків разом з дитиною в Україну, ОСОБА_1 не позбавлений можливості ініціювати перед ОСОБА_2 вирішення цього питання за їхньою спільною домовленістю, або ж звернутися з відповідним позовом до суду.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
На підставі вищевказаних обставин та правового обґрунтування колегія суддів визнає, що оскаржене рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи скарги є недоведеними та висновків суду не спростували, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
постановив :
Апеляційну скаргупредставника ОСОБА_1 - адвоката Лиска Павла Олександровича -залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 січня 2025 року -залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 31 липня 2025 року.
Головуючий В.Б. Яцина.
Судді колегії Ю.М.Мальований.
Н.П. Пилипчук.