Справа № 308/15147/18
02 липня 2025 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в особі:
головуючого - судді Придачук О.А.,
за участю секретаря судового засідання - Бомбушкар В.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Ужгород, цивільну справу за позовом Закарпатської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі - Міністерства оборони України, квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачеве до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння
29.12.2018 заступник військового прокурора Ужгородського гарнізону Крижановський О.М., діючи в інтересах держави, в особі органів, уповноважених здійснювати функції у спірних правовідносинах, а саме Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачеве, звернувся до суду з позовом до відповідачів Ужгородської міської ради та ОСОБА_1 в якій просив суд:
- визнати недійсним та скасувати рішення Ужгородської міської ради від 17.10.2008 №866 про передачу у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,07 га по АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним та скасувати державний акт серії ЯЗ №2502013 на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі рішення Ужгородської міської ради від 17.10.2008 №866;
- витребувати земельну ділянку площею 0,07 га кадастровий номер 2110100000:35:001:0102, що входить до складу земельної ділянки площею 18,47 га військового містечка № НОМЕР_1 у АДРЕСА_2 на користь держави в особі Міністерства оборони України з незаконного володіння ОСОБА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірним рішенням органу місцевого самоврядування вищевказану земельну ділянку було протиправно вилучено з володіння власника. При цьому Міністерство оборони України, як орган управлінням майном, а також квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачеве, в користуванні якого знаходиться спірна земельна ділянка, згоди на її вилучення не надавали.
Відповідно до ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 02.06.2022 року було змінено назву органу прокуратури, який здійснює представництво інтересів держави у суді під час розгляду цивільної справи № 308/15147/18 з військової прокуратури Ужгородського гарнізону на назву Закарпатська спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону.
02.07.2025 року прокурор Закарпатської спеціалізованої прокуратури Малик Ю.Л. інформувала суд у письмовій формі про зміну назви органу прокуратури, яка відбулася 17.03.2023, із військової прокуратури Ужгородського гарнізону на Закарпатської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону.
19.02.2021 року представник ОСОБА_1 адвокат Субота М.І. подав до суду відзив на позовну заяву в якому просить відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що КЕВ м. Мукачеве не є державним органом, а тому представництво їх інтересів в суді прокурором не передбачено; у КЕВ м. Мукачеве відсутнє право користування земельною ділянкою; сплив строк позовної давності; право власності відповідача підлягає захисту, оскільки він є власником будинку, який перейшов йому разом з братом в рівних долях в порядку дарування та розміщувався на земельній ділянці площею 598 кв.м., кадастровий номер 2110100000:36:001:0055 , що за адресою АДРЕСА_1 .
У судове засідання представник позивача Міністерства оборони України не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. 27.06.2025 року від представника Міністерства оборони України надійшла заява про проведення судового розгляду без його участі, в якій також зазначено про те, що позовні вимоги Міністерством оборони України підтримуються у повному обсязі.
У судове засідання представник КЕВ м. Мукачево не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. 16.05.2025 року від представника надійшла заява про проведення судового розгляду без його участі , в якій також зазначено про те, що позовні вимоги КЕВ м. Мукачево підтримуються у повному обсязі.
У судове засідання прокурор не з?явився, хоча був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. 02.07.2025 від прокурора Малик Ю.Л. надійшла заява про розгляд справи у відсутності прокурора, в якій також зазначено про те, що позовні вимоги прокурор підтримує та просить їх задовольнити.
У судове засідання представник Ужгородської міської ради не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. Причини неявки суду невідомі.
У судове засідання ОСОБА_1 не з'явився , хоча повідомлявся належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Від представника ОСОБА_1 , адвоката Суботи М.І., надійшла заява про розгляд справи у його відсутності, згідно якої проти задоволення позовних вимог він заперечує та просить відмовити в задоволенні позову.
Судом також враховано, що згідно з приписами п. 6.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 259 Цивільного процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
Дослідивши матеріали справи, врахувавши пояснення та заперечення сторін та їх представників, усебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Відповідно до рішення виконкому Ужгородської міської Ради депутатів трудящих від 09.01.1953 №001 за Мукачівським квартирно-експлуатаційним відділом в безстрокове та безкоштовне користування закріплено земельну ділянку загальною площею 50,61 га в межах плану, що додається. Вказане право постійного користування посвідчується державним актом №1 від 04.05.1981.
Згідно з розпорядженням голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 15 липня 2014 року № 218 «Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)» надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку площею 18,47 га військового містечка № НОМЕР_1 у АДРЕСА_2 .
Згідно з рішенням четвертої сесії п'ятого скликання Ужгородської міської ради від 17.10.2008 №866 вирішено передати у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,07 га по АДРЕСА_1 .
На підставі зазначеного рішення, ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЗ №250203 від 03.03.2009. Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 2110100000:35:001:0102 за адресою
АДРЕСА_1 листі військової прокуратури Ужгородського гарнізону від 21.11.2018 №1/2520 вих-18 вказано, що при виготовленні технічної документації із землеустрою на військове містечко НОМЕР_1 у АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 було виявлено, що на частину земельних ділянок виготовлено документи, що посвідчують право власності громадян на 25 земельних ділянок на підставі рішень Ужгородської міської ради 2010 року. Окрім цього прокурор просив надати інформацію про вжиті заходи щодо скасування рішень Ужгородської міської ради та витребування земельних ділянок за адресою АДРЕСА_2 .
У листі КЕВ м. Мукачеве від 19.12.2019 вказано, що при погодженні меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) встановлено, що частину земельної ділянки площею 3,5 га Ужгородська міська рада четвертої сесії п'ятого скликання своїм рішенням від 18.07.2008 №790 надала дозвіл на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 3,5 га зі складу земель для індивідуальної житлової забудови. Окрім цього КЕВ м. Мукачеве просив прокурора виступити на захист інтересів КЕВ м. Мукачеве щодо позитивного вирішення питання.
В інформаційній довідці від 07.11.2018 №2276 КЕВ м. Мукачеве вказує, що на обліку в останнього рахується військове містечко № НОМЕР_1 , яке розташоване за адресою АДРЕСА_2 . Загальна площа військового містечка становить 18,47 га з первісною вартістю 8094142 грн. Таким чином вартість 0,07 га даної земельної ділянки 39996,74 грн.
З висновку експерта від 25.09.2020 №1064/1065 за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи слідує, що спірна земельна ділянка кадастровий номер 2110100000:35:001:0102 частково накладається (0,0235 га) на земельну ділянку, що відведена згідно з рішенням Ужгородського міськвиконкому від 09.01.1953 (державний акт №1 від 04.05.1981) під розміщення військової частини за адресою АДРЕСА_2 та відноситься до земель оборони.
Надаючи оцінку наявності у прокурора підстав для здійснення представництва інтересів держави у справі, яка розглядається, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно із частиною 4 статті 42 Цивільного процесуального кодексу України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб
За правилами статті 56 Цивільного процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Відповідно до частини 4 статті 56 Цивільного процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, в пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, пункт 26 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. пункт 27 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).
Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано, серед іншого, статтею 23 Закону від №1697-VII, частина 1 якої детермінує, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань.
Беручи до уваги викладене, суд вказує на те, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.
Додатково слід звернути увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті наведеного засадничого положення відсутність у Законі №1697-VII інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.
Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, відображеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі №911/2169/20.
Резюмуючи аналіз дотримання прокурором умов реалізації права на пред'явлення позову в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м.Мукачева, суд вказує на наступне.
Велика Палата Верховного Суду, здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону №1697-VII, в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц дійшла висновку про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала згаданий висновок та вказала на те, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Відповідно до частин 1 статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони унормовано Законом України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-XII (далі - Закон №1932-ХІІ).
За приписами частини першої названого Закону Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.
Частиною другою Закону №1932-ХІІ закріплено, що Міністерство оборони України, з-поміж іншого: (1)здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; (2)здійснює заходи, спрямовані на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил України, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
На виконання положень цитованої норми наказом Міністерства оборони України 03.07.2013 №448 затверджено Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (далі - Положення №448), яке визначає організацію та завдання квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (далі - ЗС України).
Абзацом другим пункту 1.1 зазначеного Положення встановлено, що організація квартирно-експлуатаційного забезпечення ЗС України (далі - квартирно-експлуатаційне забезпечення) - це комплекс заходів, спрямованих на безпечну експлуатацію, утримання казармено-житлового фонду, об'єктів соціально-культурного призначення, комунальних споруд та інженерних мереж військових містечок, забезпечення військових частин квартирним майном.
Квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами ЗС України, до яких, у тому числі, відноситься квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (далі - КЕВ (КЕЧ)).
Згідно з пунктом 5.14 Положення №448 фонди військових містечок та земельні ділянки, утримання яких фінансується за рахунок бюджетних асигнувань відповідно до кошторису МО України на квартирно-експлуатаційне забезпечення, обліковуються у КЕВ (КЕЧ).
Відповідно до пункту 5.19 Положення №448 уся документація з кількісного обліку фондів військових містечок та земельних ділянок зберігається у відповідному КЕВ (КЕЧ).
Бухгалтерський облік організовується і ведеться в КЕВ (КЕЧ) та у фінансових органах, які для КЕВ (КЕЧ) є розпорядниками коштів вищого рівня (пункту 5.22 Положення №448).
Тобто КЕВ є уповноваженим органом, який має виокремлені завдання та функції, реалізація яких є формою об'єктивації інтересу держави. Відтак прокурор наділений право звертатися до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Мукачеве.
Разом із цим, відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої статті 23 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу. Аналогічні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 3 статті 175 Цивільного процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
Як убачається з матеріалів справи, на виконання вимог процесуального закону прокурор, подаючи позовну заяву, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Міністерством оборони України та КЕВ м.Мукачеве, які, за його твердженнями, усвідомлювали порушення інтересів держави та не вжили заходів, спрямованих на повернення спірної земельної ділянки у державну власність.
Військовий прокурор Ужгородського гарнізону листом №1/2520вих-18 від 21.11.2018 повідомив Міністерство оборони України та КЕВ м. Мукачево про необхідність захисту прав держави.
Невжиття Міністерством оборони України та КЕВ м. Мукачево заходів для захисту інтересів держави протягом розумного строку після такого повідомлення прокурора слід кваліфікувати як бездіяльність відповідних органів.
Міністерство оборони України та КЕВ м. Мукачево не довело фактів самостійного пред'явлення позову саме для захисту інтересів держави (після отримання листів прокурора Ужгородського гарнізону від 21.11.2018) шляхом обрання ефективного способу захисту чи зокрема у спосіб, який обрано прокурором у даній справі.
Таким чином, з огляду на те, що позивачі не виявили наміру самостійно звернутися з позовом до суду та не спростували твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства, на переконання суду, прокурор обґрунтовано розцінив відповідну форму реагування суб'єктів владних повноважень як бездіяльність та самостійно звернувся до суду в інтересах держави з відповідним позовом.
На виконання вимог процесуального закону прокурор, подаючи позовну заяву, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Міністерством оборони України та КЕВ м. Мукачево, які, за його твердженнями, усвідомлювали порушення інтересів держави та не вжили заходів, спрямованих на повернення спірної земельної ділянки у державну власність.
З огляду на викладене, слід дійти висновку, що у цій справі прокурором наведено підстави для здійснення представництва інтересів держави в суді, наведено обґрунтування порушення інтересів держави та що захист цих інтересів не здійснює належним чином Міністерство оборони України та КЕВ м. Мукачеве.
Зазначені висновки апеляційного суду щодо наявності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді, в особі Міністерства оборони України та КЕВ узгоджуються з висновком Верховного суду у постанові від 10.03.2021 у справі №404/8169/18.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 Цивільного кодексу України).
Частиною другою статті 14 Конституції України встановлено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Частинами першою-четвертою статті 77 ЗК України (тут і надалі у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення міською радою) визначено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.
Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.
Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.
Порядок використання земель оборони встановлюється законом.
Аналогічне поняття земель оборони наведено також у статті 1 Закону України «Про використання земель оборони», який визначає правові засади і порядок використання земель оборони.
Землі оборони належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність (пункт «в» частини четвертої статті 84 ЗК України).
Відповідно до положень Закону України «Про оборону України» та «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
Ураховуючи правовий режим земель оборонного значення, істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони, закріпленими за структурними одиницями Збройних Сил України, та подальшої передачі їх у власність або користування третім особам є отримання згоди на це Міністерства оборони України (аналогічний за змістом висновок наведено у пунктах 44-65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі №924/174/18, провадження №12-82 гс 19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2018 у справі №916/3727/15 (провадження №12-126 гс 18) зазначила про те, що оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні Міністерства оборони України, власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними, тому повноваження по розпорядженню цією земельною ділянкою не належали відповідній міській раді, яка видала оспорюване рішення з перевищенням повноважень.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною другої статті 2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391ЦК України).
Ці положення конкретизовано у частині першій статті 153 ЗК України, за якою власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України «Про використання земель оборони», про що вказано у частині п'ятій статті 20 ЗК України.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі оборони (пункт в частини четвертої статті 84 ЗК України).
Згідно зі статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення Ужгородського міськвиконкому від 09.01.53 №001 Мукачівській квартирно-експлуатаційній частині видано Державний акт на право користування землею №1 від 04.05.81, яким за Мукачівською КЕЧ закріплено в безстрокове і безоплатне користування 50,61 га землі в межах доданого плану, для державних потреб. На цьому Державному акті стоїть відмітка «секретно».
На підставі Директив Міністерства оборони України від 25.12.2004 №Д-312/1/029, від 10.01.2005 № Д-322/1/01, від 20.01.2005 №Д-322/1/03, від 20.04.2005 №Д-322/1/0110, наказу начальника Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління від 13.10.2005 №9 та вказівки начальника Західного територіального квартирно- експлуатаційного управління від 26.10.2005 №303/23/3/252 - Мукачівську квартирно-експлуатаційну частину району з 17.11.2005 переформовано у квартирно-експлуатаційний відділ м.Мукачеве.
КЕВ м. Мукачево є державною установою, правонаступником Мукачівської КЕЧ району (обставини встановлені рішенням Господарського суду Закарпатської області від 05.02.2016 у справі №907/1115/15, та справі №308/15144/18, https://reyestr.court.gov.ua/Review/113738862).
Відповідно до розпорядження голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 15.07.2014 №218 «Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)» надано КЕВ м. Мукачево дозвіл на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі згідно з переліком, зокрема площею 18,47 га для розміщення та постійної діяльності Збройних сил України (військового містечка) за адресою АДРЕСА_2 .
Згідно з рішенням Ужгородської міської ради від 17.10.2008 №866 передано, зокрема, у приватну власність ОСОБА_1 раніше надану земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, площею 0,07 га за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі цього рішення ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЗ №250203 на право власності на земельну ділянку площею 0,07 га за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 2110100000:35:001:0102.
Відповідно до висновку експерта від 25.09.2020 №1064/1065 , наданого Закарпатським відділенням Науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи, встановлено, що земельна ділянка, відведена рішенням Ужгородського міськвиконкому від 09.01.1953 (державний акт № 1 від 04.05.1981) під розміщення військової частини за адресою: АДРЕСА_2 , відносилася до земель оборони. Земельна ділянка 2110100000:35:001:0102 частково накладається на землі, надані у безстрокове користування Мукачівській КЕЧ для державних потреб, площа накладення становить 0,0235 га.
Слід зауважити про те, що учасники справи правильність експертного висновку не оспорюють. Відповідачами не надано жодних належних і допустимих доказів на спростування такого висновку експерта, не доведено відсутність накладення.
Водночас у суду відсутні підстави вважити згаданий висновок недостовірним.
Також, суд уважає за необхідне наголосити на тому, що правова регламентація спірних правовідносин забезпечувалася, з-поміж іншого, наступними нормативними актами:
1)Земельним кодексом Української РСР від 08.07.1970 №2874а-07 (далі - ЗК УРСР №2874а-07);
2)Земельним кодексом України від 18.12.1990 №561-XII (далі - ЗК України №561-ХІІ);
3)Земельним кодексом України від 25.10. 2001 2768-III (далі - ЗК України №2768-ІІІ);
4)Постановою Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» від 18.12.1990 №562-XII (далі - постанова ВР УРСР №562-ХІІ).
Так, частиною другою статті 3 ЗК УРСР №2874а-07 в редакції від 12.03.1981, яка діяла на момент видачі державного акта №1 від 04.05.1981, передбачено, що земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, забороняються.
Суд звертає увагу на те, що ЗК УРСР №2874а-07 в редакціях від 12.03.1981 та від 25.10.1998 не передбачав таку категорію земель, як «землі оборони».
Тобто передані на користь Мукачівської квартирно-експлуатаційної частини землі перебували у державній власності.
Суд вказує на те, що редакція ЗК України №561-ХІІ почала діяти, починаючи з 15.03.1991. При цьому відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 ЗК України №561-ХІІ відповідно до цільового призначення всі землі Української РСР поділяються, зокрема, на землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення.
Аналіз правового регулювання дозволяє суду стверджувати про те, що запровадження «земель оборони» як категорії земель запроваджено з прийняттям ЗК України №561-ХІІ.
За приписами частини першої статті 70 названого нормативного акта Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил і внутрішніх військ.
Порядок надання земель для потреб оборони визначається законодавством Української РСР (частина друга статті 70 ЗК України №561-ХІІ).
На виконання цитованої норми наказом Міністра оборони України 22.12.1997 №483 затверджено Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями (далі - Положення №483).
Згідно з пунктом 45 Положення №483 передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.
За змістом 5 постанови ВР УРСР №562-ХІІ встановлено, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України №561-ХІІ, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав землеволодіння або землекористування;
Тож передача місцевим органам влади території, в яку входить в тому числі спірна земельна ділянка, здійснювалася за нормативно детермінованою процедурою, яка встановлювала необхідність отримання згоди Міністра оборони України.
При цьому слід звернути увагу на те, що процесуальна форма передачі відповідних територій із прийняттям ЗК України №2768-ІІІ не змінилася, оскільки відповідно до частини 4 статті 77 згаданого нормативного акта в редакції від 25.10.2001, яка за своєю природою є бланкетною, порядок використання земель оборони встановлюється законом. У свою чергу, наведена правова норма відсилає до цитованих приписів Положення №483.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка, яка належить до земель оборони, вибула з державної власності поза волею титульного володільця усупереч нормативно регламентованій процедурі.
Щодо підтвердження наявності у позивачів речового права на спірну земельну ділянку.
Суд відхиляє доводи представника Ужгородської міської ради про те, що стороною позивача не надано доказів реєстрації речового права, зважаючи на те, що відсутність реєстрації речового права на спірне майно у Державному реєстрі речових прав за державою в особі компетентного органу не спростовує факту набуття державою такого права на спірне майно до початку функціонування вказаного реєстру.
У відповідності до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними, зокрема, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №911/1603/19 висловлено правову позицію про те, що речові права на нерухоме майно, які виникли до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не підлягали обов'язковій реєстрації.
Таким чином відсутність державної реєстрації не свідчить про відсутність права. Вказане узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10.05.2022 по справі №495/2183/16-ц.
Більше того, за приписами частини першої статті 20 ЗК УРСР в редакції від 12.03.1981, яка діяла на момент видачі державного акта, відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.
КЕВ м. Мукачева була наділена правом постійного користування відповідною ділянкою на підставі державного акта №1 від 04.05.1981.
Останній, з огляду на вищевикладене, є належним доказом на підтвердження речового права.
На переконання суду, не заслуговують на увагу доводи представника Ужгородської міської ради про відсутність межових знаків, що чітко визначають зовнішні контури спірної земельної ділянки; не огородження відповідної ділянки; відсутність будь-яких ознак її використання, оскільки наведені обставини можуть свідчити про ефективність чи не ефективність обліку та утримання земель, а не про наявність чи відсутність речового права.
Суд відхиляє посилання представника Ужгородської міської ради на приписи постанови Ради Міністрів СРСР «Про видачу землекористувачам державних актів на право користування землею», зважаючи на те, що вказаний нормативний акт у редакції від 09.04.1975, яка діяла на момент видачі державного акта на право користування від 04.05.1981, не встановлював жодних імперативних вимог щодо форми і змісту державного акта.
Судом встановлено, що частина спірної земельної ділянки є земельною ділянкою, яка належала до земель оборони в розумінні положень Закону України «Про використання земель оборони», Закону України «Про оборону України», Закону України «Про Збройні Сили України», перебувала в державній власності та щодо якої був виданий акт на право користування землею з наведеним в акті планом і описом меж земельної ділянки.
Держава через уповноважений нею орган, не висловила волевиявлення щодо розпорядження спірною земельною ділянкою у законний спосіб, не вирішила питання про відмову від права користування земельною ділянкою, тобто при прийнятті рішення Ужгородською міською радою від 17.10.2008 №866 не було враховано, що спірна земельна ділянка перебуває у власності держави.
Відтак, земельна ділянка площею 0,0235 га була передана ОСОБА_1 неправомірно, оскільки вона належить до земель оборони і взагалі не могла бути передана у приватну власність фізичній особі.
При цьому, Ужгородською міською радою у рішенні 17.10.2008 №866 безпідставно, без дотримання передбаченої процедури зміни цільового призначення, зазначено про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, хоча така земельна ділянка (спірна її частина) належала до земель оборони.
Статтею 256 ЦК України детерміновано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93,§ 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09,§ 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 30 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року; частина перша статті 48 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на час розгляду справи Верховним Судом); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один із них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.
Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №391/1217/14-ц (провадження № 61-11197сво18).
Тобто у спірних правовідносинах, зважаючи на множинність відповідачів, суд повинен дослідити допустимість застосування інституту позовної давності до вимог, заявлених до кожного з відповідачів. Беручи викладене до уваги, суд виходить з того, що позовні вимоги про витребування спірної земельної ділянки заявлені до ОСОБА_1 , а позовні вимоги про визнання недійсним та скасування рішення про затвердження проекту землеустрою та передачі земельної ділянки у власність - до Ужгородської міської ради.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина 2 статті 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина 2 статті 152 ЗК України).
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовано у постановах від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц щодо земель водного фонду).
З огляду на що, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень Земельного кодексу України, на переконання суду, треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, а також пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).
За таких обставин суд відхиляє доводи представника ОСОБА_1 стосовно того, що до суду прокурор звернувся зі спливом строків позовної давності.
Суд вказує на те, що стосовно земель оборони закон установлює пріоритет державної власності, оскільки імперативно визначає, що відповідні землі перебувають у державній власності та можуть бути передані за умови погодження правомочним суб'єктом.
За таких обставин повернення спірної земельної ділянки позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв'язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог Земельного України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.
Крім того ОСОБА_1 не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої.
Слід зазначити, що ОСОБА_1 не надано доказів того, що витребування спірної земельної ділянки становитиме для нього з урахуванням його майнового стану надмірний тягар. Надані представником ОСОБА_1 докази належності йому на праві спільної часткової власності будинку, що розташований на земельній ділянці площею 598 кв.м., кадастровий номер 2110100000:36:001:0055 за адресою АДРЕСА_1 не можуть бути взяти до уваги, оскільки спірна земельна ділянка має зовсім інший кадастровий номер та інакшу площу.
Таким чином, за висновками суду, результат розгляду відповідного позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.
Допустимість застосування позовної давності у правовідносинах з Ужгородською міською радою.
Слід наголосити на тому, що перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц)».
Тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.
Суд наголошує на тому, що у справах щодо витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
При цьому суд враховує правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 по справі №359/3373/16-ц.
Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 94)).
Отже, позовні вимоги у частині визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування слід залишити без задоволення. За наведених обставин суд вказує на те, що наслідки спливу позовної давності щодо аналізованої частини позовних вимог застосовуватися не можуть.
Щодо пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном та співвідношення такого втручання із суспільними інтересами
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04), пункти 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними;
якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;
втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №469/1044/17, провадження №14-317 цс 19 (пункти 40-43)).
З урахуванням наведеного, беручи до уваги те, що відповідачем ОСОБА_1 не надано доказів того, що на тій частині наданої йому земельної ділянки, що накладається на землі оборони та яка витребувана судом, знаходиться фундамент будинку, частина якого йому належала, та що повернення частини спірної земельної ділянки, яка надавалася безоплатно, становитиме для нього з урахуванням його майнового стану надмірний тягар, задоволення позову, що спрямоване на повернення земельної ділянки у власність держави не призведе до втручання в право власності ОСОБА_1 , не спричинить накладення на нього непропорційного тягаря, оскільки набуття права приватної власності на землі оборони положеннями ЗК України, Закону України «Про використання земель оборони» та інших нормативно-правових актів України не передбачено.
Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель оборони.
Згідно з частиною 1 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частиною 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Підсумовуючи викладене у сукупності суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги необхідно задовольнити частково.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов?язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.1, п. 3 ч. 2 ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України).
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (абз. 1 ч. 8 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 141 Цивільного процесуального кодексу України з огляду на часткове задоволення позову з ОСОБА_1 на користь Квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачеве необхідно стягнути судовий збір у розмірі 1762 грн. 00 коп.
Керуючись статтями 12, 13, 18, 81, 259, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України , суд, -
Позовну заяву задовольнити частково.
Витребувати частину земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:35:001:0102 площею 0,0235 га, яка накладається на земельну ділянку відведену рішенням Ужгородського міськвиконкому від 09.01.1953 року №001 (державний акт №1 від 04.05.1981) під розміщення військової частини за адресою: АДРЕСА_2 та входить до складу земельної ділянки площею 18,47 га військового містечка № НОМЕР_1 у АДРЕСА_2 на користь держави в особі Міністерства оборони України, з незаконного володіння ОСОБА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачеве (код ЄДРПОУ 08439994) судовий збір у розмірі 1762 грн. 00 коп.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Закарпатського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду О.А. Придачук