Апеляційне провадження № 22-ц/824/10643/2025
Справа № 754/3775/24
Іменем України
30 липня 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Старовойтовою Дариною Андріївною , на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2025 року, ухвалене у складі судді Скрипки О.І. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В березні 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом, просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь кошти в сумі 967575,12 грн. заборгованості за договором позики від 20 жовтня 2020 року, в тому числі 10915,12 грн. - 3 % річних
Позов обґрунтовував тим, що 20 жовтня 2020 року уклав із відповідачем договір позики, за яким останній отримав від нього у борг 25000 доларів США та зобов'язується повернути кошти до 20 жовтня 2023 року. На підтвердження укладення вказаного договору позичальником була складена відповідна розписка, оригінал якої знаходиться у позивача. Проте до цього часу ОСОБА_1 борг не повернув, уникає спілкування, не відповідає на дзвінки, не реагує на претензії. На день проведення розрахунку 07 березня 2024 року грошовий борг ОСОБА_1 за борговою розпискою від 20 жовтня 2020 року становить 25000 доларів США, що еквівалентно 956660 грн., 3 % річних від простроченої суми за період з 21 жовтня 2023 року по 07 березня 2024 року - 10915,12 грн.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2025 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошові кошти за договором позики в розмірі 956660 грн., 3 % річних від простроченої суми за період з 21 жовтня 2023 року по 07 березня 2024 року 10915,12 грн., а також судовий збір 9675,75 грн.
Відповідач ОСОБА_1 в особі представника Старовойтової Д.А. , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказував, що позов підписано особисто позивачем, проте додатки, додані до позову, завірені не позивачем, а адвокатом Соколовим М.В., що не передбачено чинними нормами ЦПК України.
Наголошувала, що позивач та його представник в підготовчі засідання у справі, що були призначені на 23 квітня, 03 червня, 03 липня, 11 вересня, 14 жовтня 2024 року та в судові засідання, призначені на 30 жовтня та 27 листопада 2024 року не з'явилися, про що в матеріалах справи наявні довідки. Отже, суд першої інстанції 27 листопада 2024 року мав постановити ухвалу про залишення позову без розгляду, а не втретє відкладати розгляд справи через неявку позивача та його представника.
Вказував, що матеріали справи не містять ухвали суду першої інстанції про закриття підготовчого провадження, в ЄДРСР та у системі Електронний суд ухвала також відсутня. При цьому у довідці про неявку сторін зазначено, що суд ухвалив закрити підготовче засідання. Отже, відповідач не був повідомлений про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті.
Повідомляв, що 07 січня 2025 року відповідачем подано заяву, в якій зазначено, що він не зможе з'явитися в судове засідання, призначене на 27 січня 2025 року, оскільки підприємство, на якому він працює, розробляє продукцію, котра використовується ЗСУ, тому відповідачу, як одному із розробників, 27 січня 2025 року потрібно бути присутнім на проміжних випробуваннях. Крім того, відповідач зазначив, що йому необхідно звернутися за правовою допомогою до адвоката та укласти з ним відповідний договір.
Таким чином, суд першої інстанції, розглянувши справу у відсутності відповідача, позбавив його можливості надати свої заперечення по суті спору, надати докази на спростування позиції позивача та належним чином реалізувати своє право на звернення за професійною правовою допомогою. Судом першої інстанції було обмежено сторону відповідача у реалізації своїх прав, передбачених ЦПК України.
Заперечуючи проти позову по суті, наводив зміст ст. 1046, 1047, 526, 626, 627, 524, 533 ЦК України, ст. 99 Конституції України, правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 463/3790/16-ц, зазначив, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив вимоги позивача про стягнення 3 % річних від суми доларового боргу відповідно до ст. 625 ЦК України, оскільки зміст договору позики (розписки) від 20 жовтня 2020 року, укладеного сторонами, не передбачав умов про стягнення 3 % річних у разі прострочення виконання зобов'язання. Зобов'язання щодо повернення боргу було валютним (в доларах США), що підтверджується текстом розписки.
Крім того, з аналізу положень п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 1046, 1049 ЦК України на договір позики поширюється дія п. 18, яким у період дії в Україні воєнного стану у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було видано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної ст. 625 ЦК України за таке прострочення.
Таким чином, нарахування судом 3 % річних в розмірі 10915,12 грн. з еквівалента суми у 956660 грн. (25000 доларів США) є безпідставним, оскільки договір позики (розписка) не передбачає такої санкції як нарахування відсотків, зобов'язання є валютним, а не гривневим, ст. 625 ЦК України не застосовується автоматично до валютних зобов'язань, на договір позики поширюється дія п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
В судове засідання 30 липня 2025 року учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи належним чином повідомлені.
Від позивача ОСОБА_3 в особі представника Соколова М.В. надійшло клопотання про розгляд справи у відсутності сторони позивача та його представника, заявники заперечували проти апеляційної скарги та просили відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Від представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Старовойтової Д.А. надійшло клопотання про відкладення судового засідання в зв'язку із зайнятістю в іншій справі, на підтвердження чого ним надано копію судової повістки про виклик до Іванківського районного суду Київської області в справі № 366/628/25.
Таким чином, представником відповідача фактично надано перевагу розгляду іншої справи, яка призначена до розгляду в іншому суді.
Правилами адвокатської етики врегульовано, що приймаючи доручення про надання професійної правничої (правової) допомоги, адвокат повинен зважити на свої можливості щодо його виконання.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд приймає до уваги, що в апеляційній скарзі вже викладені всі доводи відповідача щодо підстав скасування судового рішення, а сторона позивача на свій розсуд не скористалася правом відзиву на апеляційну скаргу, відтак відсутність сторін під час розгляду апеляційної скарги жодним чином не порушує їх процесуальні права.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Враховуючи наведене, оскільки сторони належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, неявка сторін не перешкоджає розгляду справи, а також з урахуванням необхідності розгляду справи в передбачений законом строк, апеляційний суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи у відсутності нез'явившихся учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону в повній мірі не відповідає.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 20 жовтня 2020 року ОСОБА_5 склав розписку, відповідно до якої бере в борг грошові кошти в сумі 25000 доларів США у ОСОБА_3 , зобов'язується повернути отримані кошти до 20 жовтня 2023 року, зазначену суму позики отримав особисто у повному обсязі (а. с. 8).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором(частина перша статті 1049 ЦК України).
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.
У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься у тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення (постанови Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц (провадження № 61-8792св18), від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22), від 15 лютого 2023 року у справі № 518/275/18 (провадження № 61-11237св22), від 21 червня 2023 року у справі № 161/20763/21 (провадження № 61-2633св23), від 01 листопада 2023 року у справі № 450/2311/21 (провадження № 61-8363св23)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зробила висновок, що «заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. […] Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України».
Задовольняючи позовні вимоги та стягуючи з відповідача на користь позивача борг за договором позики, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що розписка від 10 жовтня 2020 року підтверджує факт укладення між сторонами договору позики та отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_3 грошових коштів із зобов'язанням повернути їх, яке позичальник не виконав.
Разом із тим, стягуючи заборгованість в розмірі 956 660 грн., судом першої інстанції не враховано вищенаведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду та залишено поза увагою, що належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів саме у тій валюті, яка визначена договором позики, тобто в даному випадку у доларах США, оскільки за змістом боргової розписки від 20 жовтня 2020 року відповідач взяв у позику 25000 доларів США, і саме у цій валюті та в даному розмірі позика підлягала поверненню.
За даних обставин у суду першої інстанції не було підстав для визначення заборгованості у еквіваленті національної валюти станом на день звернення з позовом.
Апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 в апеляційній скарзі не зазначав визначення заборгованості у еквіваленті національної валюти як підставу для скасування судового рішення.
Разом із тим, відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права.
Є помилковими доводи апеляційної скарги, що зміст договору позики не передбачав умов про стягнення 3 % річних у разі прострочення виконання зобов'язання, а тому такі суми судом стягнуті безпідставно, з огляду на те, що стягнення 3 % річних від простроченої суми у разі прострочення виконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню в силу ч. 2 ст. 625 ЦК України і не потребує окремого договірного врегулювання. Нарахування 3% річних на суму боргу входить до складу грошового зобов'язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання як спосіб захисту грошового інтересу і полягає у отриманні компенсації за неналежне виконання зобов'язань.
Разом із тим, апеляційний суд враховує та погоджується із доводами апеляційної скарги, що відповідно до п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України під час дії військового стану не передбачено стягнення в порядку ст. 625 ЦК України 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання за договором позики.
Так, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 18, згідно якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.
Враховуючи вищевикладене, нарахована позивачем сума 3 % річних в розмірі 10915,12 грн. за період з 21 жовтня 2023 року по 07 березня 2024 року, тобто у період дії воєнного стану, стягненню з відповідача не підлягала, що було залишено поза увагою суду першої інстанції та безпідставно задоволено позов в цій частині.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо допущення, на думку відповідача, порушень норм процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд враховує таке.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 58, ч. 1 ст. 64 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов'язки.
Таким чином, доводи апеляційної скарги, що чинними нормами ЦПК України не передбачено можливість підписання позову стороною по справі, а завірення додатків - його представником, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи.
З матеріалів справи вбачається, що 23 квітня 2024 року представником позивача подавалось клопотання до суду, в якому сторона позивача просила проводити підготовче засідання 23 квітня 2024 року за відсутності позивача та його представника, підтримала позовні вимоги, просила справу призначити до судового розгляду (а. с. 35). В подальшому представником позивача подавались аналогічне клопотання, в якому сторона позивача просила проводити засідання 03 липня 2024 року, 11 вересня 2024 року, 14 жовтня 2024 року, 30 жовтня 2024 року, 27 листопада 2024 року за відсутності позивача та його представника, підтримала позовні вимоги, просила справу призначити до судового розгляду (а. с. 70, 82, 93, 101, 111).
Враховуючи вищевикладене, оскільки від позивача до суду надходили заяви про розгляд справи за його відсутності, у суду першої інстанції були відсутні підстави, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України, про залишення позову без розгляду.
Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до п. 2, 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлений законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.
Частиною 1 ст. 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Оскільки відповідачем неодноразово подавались клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 03 липня 2024 року, 11 вересня 2024 року, 30 жовтня 2024 року, 27 листопада 2024 року, 27 січня 2025 року, повідомляючи про необхідність звернутися за правовою допомогою до адвоката та укласти відповідний договір (а. с. 72, 83, 103, 112, 124), і відповідач таким чином мав достатньо часу, щоб звернутись за професійною правничою допомогою, апеляційний суд не вбачає допущення судом першої інстанції порушення вимог ч. 3 ст. 223 ЦПК України при вирішенні питання можливості розгляду справи 27 січня 2025 року у відсутності відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи. Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції було обмежено сторону відповідача у реалізації ним прав, передбачених ЦПК України, і позбавлено можливості надати свої заперечення по суті спору, надати докази на спростування позиції позивача, належним чином реалізувати своє право на звернення за професійною правничою допомогою, відхиляються апеляційним судом як неспроможні.
Посилання відповідача в апеляційній скарзі, що підприємство, на якому він працює, розробляє продукцію, котра використовується ЗСУ, тому відповідач, як один із розробників, 27 січня 2025 року мав бути присутнім на проміжних випробуваннях, не підтверджуються жодними доказами та відхиляються апеляційним судом.
Доводи апеляційної скарги, що матеріали справи не містять ухвали суду першої інстанції про закриття підготовчого провадження, в ЄДРСР та у системі Електронний суд ухвала також відсутня, відповідач не був повідомлений про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті, відхиляються апеляційним судом, як такі, що не є підставою для скасування судового рішення, передбаченою ст. 376 ЦПК України, оскільки відповідач фактично був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, а неповідомлення його судом про перехід на наступну процесуальну стадію судового розгляду жодним чином не вплинула на реалізацію відповідачем своїх процесуальних прав, якими він не вважав за потрібне скористатися.
З огляду на викладене судом першої інстанції безпідставно стягнуто заборгованість в розмірі 956660 грн. у еквіваленті національної валюти замість 25000 доларів США у валюті зобов'язання, а також всупереч п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України стягнуто 3 % річних в розмірі 10915,12 грн.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, в результаті неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції, з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача 25000 доларів США за договором позики.
В іншій частині позов задоволенню не підлягає із наведених вище підстав.
За подання позовної заяви позивачем сплачено судовий збір в розмірі 9675,80 грн., відповідачем за подання апеляційної скарги - 14513,63 грн.
За наслідками апеляційного перегляду позов залишається задоволеним на 99 % (задоволено майнові вимоги в розмірі 25000 доларів США із заявлених до стягнення 967575,12 грн.), що пропорційно судовому збору в розмірі 9579,04 грн., апеляційну скаргу задоволено відповідно на 1 %, що пропорційно судовому збору в розмірі 145,14 грн.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат та стягує з відповідача на користь позивача 9579,04 грн., з позивача на користь відповідача - 145,14 грн., шляхом взаємозарахування з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в розмірі 9433,90 грн.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Старовойтовою Дариною Андріївною , задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2025 року скасувати та прийняти нову постанову.
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_2 ) грошові кошти за договором позики в розмірі 25000 доларів США, а також судовий збір в розмірі 9433,90 грн.
В решті позову ОСОБА_3 відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.