справа № 753/15564/24 головуючий у суді І інстанції Заставенко М.О.
провадження № 22-ц/824/6980/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
29 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,-
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в Дарницький районний суд м. Києва із позовною заявою до АТ «Райффайзен Банк», в якій просив:
поновити позивача на роботі в АТ «Райффайзен Банк» з 01 липня 2023 року;
стягнути з АТ «Райффайзен Банк» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду, спричинену незаконним звільненням з роботи у сумі 200 000,00 грн, а також понесені судові витрати.
Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з АТ «Райффайзен Банк» з 21 травня 2012 року перед звільненням на посаді провідного менеджера з розвитку програмних комплексів у департаменті ІТ розвитку автоматизованих банківських систем. Наказом від 27 червня 2023 року за №935к позивача було звільнено з роботи за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України з 30 червня 2023 року.
Позивач зазначає, що його змусили написати заяву на звільнення за угодою сторін, тобто припинення трудових відносин відбулося без його свідомого волевиявлення всупереч вимог трудового законодавства. Рішення про звільнення директор департаменту обґрунтував тим, що є факти неправильних некоректних неробочих переписок у teams, що є порушенням норм корпоративної поведінки банку. Однак, в чому саме полягали ці порушення, не зазначив. Позивач був розгублений даним повідомленням, адже пропрацював у Банку більше 11 років, ніяких доган або зауважень з боку роботодавця до нього не було, навпаки, отримував подяку та був нагороджений премією, а у грудні 2021 року був переведений на вищу посаду. На позивача наполегливо психологічно вчинявся тиск для того, щоб він підписав та відправив заяву на звільнення. Після цього позивач переслав заяву на електронну пошту директору департаменту. 11 липня 2023 року позивач забрав у відділі кадрів свою трудову книжку. Також йому надали наказ про звільнення, в якому він розписався. Позивач стверджує, що власної згоди на написання заяви на звільнення він не мав, на нього вчинявся тиск з боку директора департаменту ОСОБА_2 та айчара Банку ОСОБА_3, тому вважає своє звільнення незаконним та таким, що порушує його конституційні права на працю.
24 жовтня 2024 року через систему «Електронний суд» до суду від відповідача АТ «Райффайзен Банк» надійшов відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на наступне.
Звільнення позивача було здійснено з дотриманням вимог трудового законодавства, за результатами досягнутої між позивачем та Банком взаємної домовленості за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України на підставі поданої позивачем власноручно написаної заяви, у якій він чітко визначив підставу звільнення за угодою сторін, а також дату припинення трудових відносин 30 червня 2023 року, а Банком було погоджено звільнення за угодою сторін шляхом прийняття відповідного наказу про звільнення в обумовлену сторонами дату.
Позивача звільнено з роботи 30 червня 2023 року, копію наказу про звільнення, а також трудову книжку позивач отримав 11 липня 2023 року, що визнається самим позивачем у позові та підтверджується доданими до цього відзиву документами. Отже, у даному випадку початок перебігу місячного строку звернення до суду розпочався у позивача з 11 липня 2023 року і закінчився 11 серпня 2023 року. З позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 06 серпня 2024 року , тобто з пропуском встановленого ст. 233 КЗпП України місячного строку, а також після спливу понад одного року після отримання копії наказу про звільнення та трудової книжки. Позивач в позові взагалі ніяким чином не обґрунтував пропуск строку звернення до суду, жодних об'єктивних та обґрунтованих причин пропуску строку не навів та не надав доказів того, що не мав реальної можливості звернутися з даним позовом у межах строку, визначеного законом.
Твердження позивача про відсутність його волевиявлення на написання заяви про звільнення за угодою сторін є безпідставними та спростовуються тим, що волевиявлення позивача на припинення трудового договору за угодою сторін підтверджено його письмовою заявою, власноручно ним підписаною та поданою до Банку. В заяві про звільнення від 27 червня 2023 року позивач зазначив конкретну дату звільнення 30 червня 2023 року і протягом двох днів з дати подачі заяви і до дати звільнення позивач не вчиняв ніяких дій і не подавав до Банку жодних заяв про відкликання або анулювання своєї заяви про звільнення, що вказує про свідоме прийняття ним рішення про звільнення за угодою сторін. Трудову книжку та копію наказу про звільнення позивач самостійно отримав в Банку 11 липня 2023 року, про що проставив власноручний підпис відповідно у книзі обліку трудових книжок та на наказі про звільнення, і при цьому, ні під час ознайомлення з наказом та отриманням його копії, ні під час отримання трудової книжки позивач не вказував працівникам Банку, які ознайомлювали його з наказом та вручали трудову книжку, що заява про звільнення ним підписана під примусом або, що він має намір відкликати свою заяву про звільнення, або не погоджується із звільненням тощо. Отже, ознайомлення позивача з наказом відбулось без жодних зауважень і це підтверджується власноруч поданою позивачем до позову копією наказу про звільнення.
Після звільнення з Банку позивач не намагався у встановлений КЗпП України строк поновитися на роботі в Банку, якщо як він вважав, його звільнення відбулось без його волевиявлення. Більш того, позивач вчинив дії, які свідчать про відсутність у нього бажання продовжувати працювати в Банку, а саме, після звільнення з Банку працевлаштувався на нову роботу у ПрАТ «Український процесинговий центр» (ЄДРПОУ 24747867), підтвердженням чого є зарахування на картковий рахунок позивача в Банку протягом листопада 2023 - січня 2024 заробітної плати від ПрАТ «Український процесинговий центр». Протягом більше ніж одного року після звільнення з Банку та до подачі позову до суду від позивача жодних заяв, звернень або скарг як до Банку так і до інших інстанцій щодо його незаконного звільнення чи примушування до звільнення не надходило. Подача позивачем позову про поновлення на роботі після спливу більше ніж одного року після дати його звільнення та отримання копії наказу про звільнення, може свідчити лише про недобросовісну поведінку позивача та спробу поновитися на роботі без достатніх для того підстав.
Доводи позивач про те, що його звільнення за угодою сторін порушує його право на працю як особи з інвалідністю, вважає безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу, з огляду на те, що про свій статус особи з інвалідністю позивач не повідомляв Банк як під час прийняття на роботу, так і протягом усього часу перебування з Банком в трудових відносинах. Ніяких підтверджуючих документів щодо цього статусу позивачем до Банку також не подавалось і такі документи в особовій справі позивача в банку відсутні. Про цю обставину позивач по суті вперше повідомив Банк лише в своїй позовній заяві, датованій 06 серпня 2024 року.
Оскільки звільнення позивача відбулось з дотриманням встановленого законодавством порядку, у зв'язку із чим відсутні підстави для поновлення позивача на роботі, то і вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню судом за їх безпідставністю. Враховуючи відсутність порушень прав позивача з боку Банку, а також фактів, які б встановлювали причинно-наслідковий зв'язок між діями Банку та можливою шкодою, недоведеність позивачем наявності самих моральних страждань та розміру шкоди, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
19 листопада 2024 року позивач подав до суду відповідь на відзив, зазначивши про те, що уже декілька років працює дистанційно, а тому ні 27 червня 2023 року, ні 30 червня 2023 року фізично не був присутній в банку та відповідно, в ці дати жодних заяв не підписував та не подавав. Саме в режимі відеочату керівник змушував позивача написати заяву про звільнення. Перебуваючи у хвилюванні та побоюючись того, що його звільнять за статтею КЗпП України та внесуть відповідний запис у трудову книжку, позивач 11 липня 2023 року забрав у відділі кадрів трудову книжку. Також цього дня йому надали роздруковану заяву про звільнення, які підписав позивач. В заяві про звільнення вже стояла дата 27 червня 2023 року, але фактично заяву позивач підписував 11 липня 2023 року. Поштових повідомлень із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки відповідач не надсилав позивачеві. Стверджує, що датою його звільнення є 11 липня 2023 року.
26 листопада 2024 року представник відповідача через систему «Електронний суд» подав заперечення на відповідь на відзив, в яких вказав, що твердження позивача, що вказана заява ним була підписана та подана лише 11 липня 2023 року є цілком безпідставними, не відповідають дійсності та спростовуються наявними у справі доказами, зокрема підписаною позивачем заявою про звільнення, датованою 27 червня 2023 року. Крім того, дата звільнення позивача саме 30 червня 2023 року та обізнаність позивача про звільнення цією датою підтверджується і тією обставиною, що 30 червня 2023 року Банком було проведено повний розрахунок з позивачем, в т.ч. виплачено компенсацію за невикористану відпустку 50 441,07 грн та заохочення разового характеру працівникам Банку (при звільненні) 114 000,00 грн, що підтверджується доданим до відзиву розрахунковим листом та не оспорюється позивачем, а також тією обставиною, що з 30 червня 2023 року позивач вже не виходив на роботу в Банк.
Стосовно видачі трудової книжки не в день звільнення, то позивач в заяві про звільнення сам зазначив, що адресу, на яку направити йому трудову книжку, він повідомить Банку додатково. В день звільнення позивач не з'явився за трудовою книжкою, адресу, на яку йому необхідно було направити трудову книжку Банку не надав, тому трудова книжка та копія наказу була видана позивачу в день його першого з'явлення до Банку після звільнення, а саме 11 липня 2023 року. Що стосується застосування до спірних правовідносин діючої ч. 5 ст. 235 КЗпП України (в редакції станом на день звільнення 30 червня 2023 року), якою передбачено, що у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, то вказані норми не підлягають застосуванню, оскільки вина Банку у затримці видачі позивачу копії наказу відсутня. Повторно зазначив, що позивач без поважних причин пропустив строки звернення до суду з трудовим спором, визначені ст. 233 КЗпП України, який вже не підлягає поновленню відповідно до вимог ст. 234 КЗпП України, що є окремою підставою для відмови позивачу у позові в повному обсязі.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Райффайзен Банк» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 17 січня 2025 року подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 грудня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Підтримавши доводи позовної заяви, апелянт вказав на хибність висновків суду першої інстанції та неправильну оцінку наявним у справі доказам.
З позиції апелянта, частиною п'ятою статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Для застосування вказаної норми Закону у позивача є наявними такі умови: затримка у видачі трудової книжки; вина відповідача; вимушений прогул, викликаний затримкою видачі трудової книжки.
Предметом доказування у цій справі, є, серед іншого, правомірність чи неправомірність дій роботодавця у ситуації, за якої працівник з тих чи інших причин не отримав у день звільнення копії наказу про звільнення та трудової книжки.
У випадку позивача роботодавець видав наказ про звільнення від 27 червня 2023 року за відсутності підписаної заяви, яка була фактично підписана лише 11 липня 2023 року, тобто в день отримання трудової книжки. В порушення вимог п. п. 2.10, 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників №58 від 29 липня 1993 року, про новий день звільнення видано наказу не було та не було внесено відповідний запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення не був визнаний відповідачем недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.
При цьому суд першої інстанції та відповідач визнають дату видачі позивачу трудової книжки 11 липня 2023 року, але не надають оцінку його доказам щодо примушування до звільнення.
Із зазначених обставин, вбачається, що датою звільнення є 11 липня 2023 року, де таке звільнення відбувалося під тиском керівництва відповідача, що доводиться відповідним аудіозаписом розмови, який був в додатках до позову на флешці і є й роздруківка.
Місцевий суд також вважав, що позивач пропустив строк звернення до суду, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, оскільки наказ про звільнення та трудову книжку отримав 11 липня 2023 року, відтак, звернувшись до суду з позовом 12 серпня 2024 року, суд вважав що позивач пропустив встановлений законом місячний строк, а також те, що він не навів поважних причин недотримання ним передбаченого статтею 233 КЗпП України строку на звернення до суду з позовом про захист порушеного права, які об'єктивно перешкоджали чи створювали йому труднощі для своєчасного звернення до суду, та не підтвердив це належними доказами.
Такі висновки апелянт вважає хибними. Оскільки датою вручення трудової книжки та відповідно датою звільнення є 11 серпня 2023 року, про що в порушення вимог п.п.2.10, 4.1 Інструкції відповідач про новий день звільнення наказ не видав та не вніс відповідний запис до трудової книжки працівника, а раніше внесений запис про день звільнення (30 червня 2023 року) не був визнаний відповідачем недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції, ОСОБА_1 не було отримано відповідної копії наказу про звільнення 11 липня 2023 року, а отже строк, визначений ст.233 КЗпП України не порушено, оскільки відлік здійснюється саме з дня отримання копії наказу про звільнення.
Крім того, суд першої інстанції порушив вимоги ст. 267 ЦК України, вважаючи, що позов необґрунтований, відмовив у позові, застосувавши позовну давність.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
28 квітня 2025 року представниця АТ «Райффайзен Банк» - Оленченко О.Л. подала відзив, у якому заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
Свою позицію представник обґрунтував обставинам, на які посилався у заявах по суті справи, поданих до суду першої інстанції.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 травня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи у закритому судовому засіданні та зобов'язання внести зміни про справу №755/15564/24 на сайті «Судова влада України». Призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник - адвокат Шипілов Олександр Вікторович доводи апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.
У судовому засіданні представниця АТ «Райффайзен Банк» - адвокатка Оленченко Олена Леонідівна заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві.
Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 21 травня 2012 року позивача було прийнято на роботу в Банк на посаду експерта з розвитку головних банківських систем в Управління розвитку головних банківських систем Департаменту розвитку банківських ІТ систем, що підтверджується копією наказу від 17 травня 2012 року №1901-К.
01 грудня 2021 року ОСОБА_1 був переведений на посаду провідного менеджера з розвитку програмних комплексів Департаменту ІТ розвитку автоматизованих банківських систем, про що свідчить копія витягу з наказу про переведення від 01 грудня 2021 року №2584-к.
27 червня 2023 року ОСОБА_1 подав заяву на ім'я Голови Правління Банку, якою просив звільнити його з роботи за угодою сторін п. 1 ст. 36 КЗпП України 30 червня 2023 року. У вказаній заяві позивач також просив вислати його трудову книжку за адресою, яку повідомить додатково, та вказав свій контактний номер телефону НОМЕР_1 .
Наказом від 27 червня 2023 року за №935К ОСОБА_1 було звільнено з роботи 30 червня 2023 року за угодою сторін п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
30 червня 2024 року позивачу було виплачено при звільненні грошову компенсацію за невикористану відпустку, кошти за відпрацьовані дні з посадовою надбавкою, а також заохочення разового характеру працівникам (при звільненні) у розмірі двох окладів - 114 000,00 грн, що підтверджується копією розрахункового листка позивача за червень 2023.
11 липня 2023 року позивачу було видано трудову книжку, про що свідчить його власноручний підпис у Книзі обліку руху трудових книжок в Банку, а також видано копію наказу про звільнення, про що позивач власноручно розписався на самому наказі про звільнення.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилається на те, що заява про звільнення ним була написана під примусом, а тому припинення трудових відносин відбулося без його свідомого волевиявлення, на обґрунтування чого ним надано до суду флешку з відеозаписом розмови.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав доведеним, що між сторонами було досягнуто домовленості про звільнення позивача за угодою сторін. При цьому, як на момент подання заяви про звільнення, так і на час отримання відповідного наказу позивач не намагався анулювати таку домовленість. Після звільнення працевлаштувався на нову роботу у ПрАТ «Український процесинговий центр», що підтверджується наданою до суду випискою по картковому рахунку позивача в Банку про виплату протягом листопада 2023 - січня 2024 заробітної плати. Наданий позивачем відеозапис розмови, суд не прийняв як належний доказ, оскільки відеозапис не містить зображення, неможливо встановити дату, місце та осіб, які спілкуються між собою, невідомо ким, коли та на який пристрій був записаний запис, неможливо ідентифікувати осіб, які спілкуються, та чи надавали співрозмовники згоду на проведення відеозапису розмови. За викладених обставин, оскільки позивач власноручно написав заяву про звільнення за угодою сторін з 30 червня 2023 року й не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що така заява була подана внаслідок вчинення на нього тиску зі сторони відповідача, згоди на анулювання угоди про припинення трудового договору від відповідача не отримав, відсутні підстави вважати, що його звільнення з підстав, передбачених частиною першою статті 36 КЗпП України, проведено з порушенням вимог трудового законодавства.
Крім того, суд вважав, що ОСОБА_1 пропустив строк звернення до суду, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України так як наказ про звільнення та трудову книжку отримав 11 липня 2023 року, а з позовом до суду звернувся 12 серпня 2024 року, тобто з пропуском встановленого законом місячного строку. Поважних причин недотримання цього строку не навів. Тому у задоволенні позовних вимог про поновлення позивача на роботі суд відмовив у зв'язку з пропуском місячного строку звернення до суду.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, частково погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
Згідно із частиною першою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
У пункті 1 частини першої статті 36 КЗпП України визначено, що підставою припинення трудового договору є угода сторін
У разі коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв'язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
Припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у разі взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Водночас саме оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.
Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що у цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.
При цьому законодавством не передбачено обов'язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору.
Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі №359/5905/18 (провадження № 61-22851св19).
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою на це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Крім того, нормами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов'язку приймати відкликання працівником своєї заяви про звільнення у разі досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.
Згідно з усталеною судовою практикою Верховного Суду при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості можливе лише у разі взаємної згоди на це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Про необхідність взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України зазначено також у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1269цс16. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 22 квітня 2019 року у справі №759/11508/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі №404/6236/19, від 07 жовтня 2020 року у справі №234/3268/19 та інших.
Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
За обставинами цієї справи, перебуваючи з відповідачем у трудових відносинах, ОСОБА_1 написав заяву про звільнення із займаної посади за угодою сторін, на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України з 30 червня 2023 року, яку він особисто подав відповідачу, а останній погодився з припиненням трудового договору та датою звільнення.
Наданий позивачем відеозапис розмови невстановлених осіб, у розуміння норм ЦПК України не є належним, допустимим, достатнім та достовірним доказом на підтвердження тиску на нього оскільки не містить ні дати його здійснення ні ідентифікації осіб які спілкуються, що унеможливлює його оцінку судом, як доказу у цій справі.
Отже, суд першої інстанції встановивши, що дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою, було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення, позивач не заявляв про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін та була згода власника про припинення трудового договору дійшов правильного висновку про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів у розумінні статей 76-78 ЦПК України на підтвердження вчинення на нього тиску відповідачем під час написання заяви про звільнення із займаної посади за угодою сторін. Сукупність встановлених судом фактів свідчить про домовленість між роботодавцем та працівником про звільнення на підставі угоди сторін, тому звільнення позивача було правомірним.
Доводи апелянта, що правильною є дата його звільнення 11 липня 2023 року колегія суддів відхиляє, адже згідно усталеної практики Верховного Суду при звільненні працівника за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України договір припиняється в строк, визначений сторонами. У своїй заяві від 27 червня 2023 року ОСОБА_1 просив роботодавця звільнити його з роботи саме 30 червня 2023 року, Банк, погодившись на таке звільнення, видав відповідний наказ. Звільнення позивача з роботи 11 липня 2023 року було б свідченням анулювання домовленості про звільнення працівника у обумовлену ним дату.
Також слушними є доводи Банку, що КЗпП України не встановлено жодних особливостей чи обмежень при звільненні на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України особи з інвалідністю.
Позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди є похідними від позовних вимог про поновлення на роботі, а тому місцевий суд також правомірно залишив їх без задоволення.
Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України, в редакції на час виникнення спірних правовідносин, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін та поширюються на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Відповідно до положень статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статті 234 КЗпП України, суд може поновити ці строки.
За висновками Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2021 року в справі №414/2586/20, порушення строку звернення до суду при визнанні судом зазначених позивачем причин пропуску неповажними є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Разом із тим, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позивач з неповажних причин пропустив строк звернення до суду, суд відмовляє в позові у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.
Встановивши, що трудові права позивача при звільненні за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не порушені, суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні позову з підстави його необґрунтованості, а не у зв'язку з пропуском позивачем місячного строку звернення до суду.
За встановлених обставин, місцевий суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, однак з підстав, які колегія суддів вважає взаємовиключними.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За приписами ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову одночасно з двох взаємовиключних підстав (по суті позову та за пропуском строку), оскаржуване судове рішення підлягає зміні відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України шляхом виключення з мотивувальної частини рішення посилання на відмову у задоволенні позовної вимоги про поновлення позивача на роботі у зв'язку з пропуском місячного строку звернення до суду.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Ураховуючи, що оскаржуване рішення змінено виключно в мотивувальній частині, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 грудня 2024 року - змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання на відмову у задоволенні позовної вимоги про поновлення позивача на роботі у зв'язку з пропуском місячного строку звернення до суду.
В іншій частині рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 грудня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 31 липня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова