29 липня 2025 року місто Київ.
Справа №367/4793/25
Апеляційне провадження № 22-ц/824/11760/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
Головуючого судді: Желепи О.В.,
суддів: Поліщук Н.В, Соколової В.В.
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою Кумко Оксани Дмитрівни в інтересах ОСОБА_2 на ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 30 квітня 2025 року (постановлено у складі судді Мерзлий Л.В.)
у справі за позовом ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кумко Оксана Дмитрівна, до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Бучанської районної державної адміністрації Київської області, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком
До Ірпінського міського суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кумко Оксана Дмитрівна, до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Бучанської районної державної адміністрації Київської області, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком.
Заявник просить встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт того, що ОСОБА_2 самостійно виховує та утримує малолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, ОСОБА_2 в позовній заяві зазначає, що встановлення даного факту необхідне йому з метою захисту інтересів дитини, а також своїх прав та інтересів, як батька, що займається вихованням та утриманням дитини та зумовлене, зокрема, отриманням відстрочки від мобілізації. Тобто, встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини необхідне позивачу з метою отримання права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, передбаченого ст.23 Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 30 квітня 2025 року відмовлено у відкритті провадження.
Не погоджуючись з такою ухвалою, представник позивача 13 травня 2025 року через систему «Електронний суд» подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати оскаржувану ухвалу та повернути справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, неповно встановив фактичні обставини справи та неправильно застосував норми матеріального права.
Вказує, що ОСОБА_2 не просить суд вирішити публічно-правовий спір із суб'єктом, який здійснює публічно владні функції. Метою звернення до суду є підтвердження юридичного факту, який має значення для реалізації його батьківських прав і забезпечення прав дитини на належне виховання, уникнення надмірного адміністративного навантаження у вигляді постійного оформлення згоди іншого з батьків при вирішенні побутових, освітніх та інших питань. Відтак, звернення до суду про встановлення юридичного факту самостійного виховання та утримання батьком малолітнього сина має виключно цивільно-правовий характер і не стосується вирішення публічно-правового спору.
Вважає, що суд першої інстанції фактично перекрив можливість позивачу звернутися до будь-якого суду для встановлення факту, що має юридичне значення чим порушив ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що гарантує доступ до суду.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 12 травня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою.
В судовому засіданні представник позивача - Кумко О.Д. підтримала доводи апеляційної скарги. Інші учасники справи не з'явились, про час, дату та місце судового засідання повідомленні належним чином, причину неявки суду не повідомили.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленої ухвали, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що зазначені вимоги не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, оскільки за своїм предметом та можливими правовими наслідками вимоги ОСОБА_2 , пов'язані з публічно-правовими відносинами позивача з державою, так як метою даного позову, фактично є оформлення права на відстрочку призову на військову службу під час мобілізації.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись, виходячи із наступних обставин.
Пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України встановлено, що суддя відмовляє у відкриття провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка набула чинності для України з 11 вересня 1997 року, Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією права і свободи, визначенні в розділі І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
У справі «Bellet у. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Стаття 55 Конституції України встановлює, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно із частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Неефективним є підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов'язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб'єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі №560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.
З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення, - позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір слід розглядати в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Тобто, вказаною нормою законодавець чітко розмежував можливість оформлення відстрочки від мобілізації окремо за підстави, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також окремо за підстави, коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
При цьому слід звернути увагу на те, що раніше п. 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» було визначено, що не підлягали призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
У подальшому Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» внесено зміни та пункт 4 частини першої статті 23 цього Закону викладено у новій редакції, згідно з якою передбачено звільнення від призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язаних жінок та чоловіків, у тому числі, у разі, якщо один з них самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
У справі, яка є предметом перегляду, позивач просить встановити факт самостійного виховання дитини у порядку позовного провадження. Заявлені вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину, тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про відмову у відкритті провадженні у справі за позовною заявою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кумко Оксана Дмитрівна, до ОСОБА_3 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком з підстав неможливості її розгляду в порядку цивільного судочинства.
Посилання суду на те, що спір виник не з дружиною, а з органом уповноваженим здійснювати мобілізацію, тобто позов подано до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження. В разі подачі позову до неналежного відповідача суд відмовляє в задоволенні такого позову, а не закриває провадження.
Дійсно зі змісту позову вбачається, що його вирішення впливатиме на права органів, що здійснюють мобілізацію, проте за цих обставин, суд, відповідно до ст. 197 ЦПК України мав сам залучити в якості третьої особи ТЦК та СП за місцем реєстрації заявника.
Відповідно до статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права, така ухвала перешкоджає подальшому провадженню, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Кумко Оксани Дмитрівни в інтересах ОСОБА_2 - задовольнити.
Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 30 квітня 2025 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 30 липня 2025 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді Н.В. Поліщук
В.В. Соколова