Україна
Донецький окружний адміністративний суд
про залишення позовної заяви без руху
01 серпня 2025 року Справа №200/5621/25
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Галатіна О.О., розглянувши матеріали справи ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач, ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 її середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 24.02.2022 по 27.03.2025 у розмірі шестимісячного середнього заробітку, що складає 84 090,79 гривень;
- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 24.02.2022 по 27.03.2025 у розмірі шестимісячного середнього заробітку, що складає 84090,79 гривень.
Щодо строку звернення із даним позовом до суду, позивач у своєму позові посилається на те, що дата отримання позивачем листа відповідача №09/02/582 від 18.04.2025 є належною початковою датою перебігу тримісячного строку звернення до суду відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України.
Перевіряючи матеріали позовної заяви на відповідність його вимогам статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд дійшов висновку, що позовна заява не відповідає вимогам даної норми Кодексу з наступних підстав.
За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною п'ятою цієї ж статті обумовлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно положень статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Статтею 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 зазначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
У частині першій статті 233 КЗпП України закріплено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
За висновком вказаного рішення Конституційного Суду України положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Отже, для обрахунку строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені застосовуються положення статті 233 КЗпП України, а невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать останньому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням та для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Також варто зауважити на тому, що, аналізуючи положення статей 116, 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26 лютого 2020 року (справа 821/1083/17) зазначила таке.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, за змістом якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести із звільненим працівником повний розрахунок-виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За приписами частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України роз'яснив, що положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Окрім того, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 положення частини другої статті 233 КЗпП України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Оскільки предметом переданого на розгляд адміністративного спору є нарахування та виплатита середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, який не входить до структури заробітної плати, підстави для застосування частини третьої статті 233 КЗпП відсутні.
При цьому Верховний Суд акцентував увагу на тому, що під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України як норми спеціального процесуального закону.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд і в постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 560/4006/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 360/4485/19 та від 01 лютого 2021 року у справі № 560/1282/19.
За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п'ята статті 122 цього Кодексу).
Отже, КАС України визначено місячний строк звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби, а КЗпП України встановлено тримісячний строк.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
У справі Європейського суду з прав людини «Стаббігс та інші проти Великобританії» визначено, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
У Рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» від 25 січня 2000 року Європейський суд зазначив про те, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Як з'ясовано з матеріалів справи, на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29.12.2023 у справі № 200/5343/22 остаточний розрахунок з позивачем проведено 28.03.2025, а отже перебіг строку звернення до суду розпочався саме з цієї дати та закінчився - 28.04.2025.
Поряд із цим, враховуючи посилання позивача на те, що дата отримання позивачем листа відповідача №09/02/582 від 18.04.2025 є належною початковою датою перебігу строку звернення до суду, суд зауважує, що перебіг строку звернення до суду у даному випадку закінчився - 19.05.2025 (з врахуванням того, що 18.05.2025 є вихідним днем).
Проте до суду з цим позовом позивачка звернулась лише 28.07.2025 року.
Таким чином, позивачем пропущено місячний строк звернення до суду, визначеного ч.5 ст.122 КАС України.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Зрештою право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Додатково суд зауважує, що отримання листа від відповідача не змінює момент з якого особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли вона почала вчиняти дії щодо реалізації свого права, і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду.
Аналогічна позиція викладена і у постанові Верховного Суду від 21.11.2024 у справі №620/9315/23.
Наведене вище свідчить про недотримання вимог Кодексу адміністративного судочинства України та є недоліками позовної заяви, що в свою чергу створює перешкоди для вирішення питання про наявність підстав для відкриття провадження у справі.
Крім того, відповідно до пункту 5 частини 5 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в позовній заяві зазначаються виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Відповідно до частини 4 статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Аналогічні положення містяться в частині 2 статті 79 вказаного Кодексу, згідно з якою позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви.
В порушення наведених вимог Кодексу в позовній заяві не зазначені докази, що підтверджують обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а саме докази того, що вона з 16.02.2018 по 23.02.2022 проходила військову службу на посадах структурних підрозділів ІНФОРМАЦІЯ_2 (після перейменування на сьогодні - ІНФОРМАЦІЯ_3 ).
Докази наведеним обставинам до позовної заяви не додані.
При цьому позивачем не зазначено, що такі докази у неї відсутні.
Клопотання про витребування доказів судом, яке б відповідало вимогам частини 2 статті 80 Кодексу адміністративного судочинства України, в цій частині до позову не додано
Відповідно до частини першої статті 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Враховуючи вищевикладене, позовну заяву слід залишити без руху із встановленням позивачу строку для усунення недоліків шляхом надання до суду клопотання про поновлення строку звернення до адміністративного суду та доказів поважності причин його пропуску; докази, що підтверджують обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а саме докази того, що позивач з 16.02.2018 по 23.02.2022 проходила військову службу на посадах структурних підрозділів ІНФОРМАЦІЯ_2 (після перейменування на сьогодні - ІНФОРМАЦІЯ_3 ).
Керуючись статтями КАС України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без руху.
Встановити позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви, протягом якого позивач має надати до суду: заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду із відповідними доказами в обґрунтування поважності причин пропуску такого строку; докази, що підтверджують обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а саме докази того, що позивач з 16.02.2018 по 23.02.2022 проходила військову службу на посадах структурних підрозділів ІНФОРМАЦІЯ_2 (після перейменування на сьогодні - ІНФОРМАЦІЯ_3 ).
Попередити позивача про наслідки недотримання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху, передбачені пунктом 1 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Направлення даної ухвали здійснювати шляхом електронного листування на електронні адреси учасників справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 293 КАС України, заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Суддя О.О. Галатіна