Справа № 161/21155/24 Головуючий у 1 інстанції: Філюк Т. М.
Провадження № 22-ц/802/602/25 Доповідач: Осіпук В. В.
08 липня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Осіпука В. В.,
суддів - Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,
з участю секретаря судового засідання Губарик К. А.,
представника позивача Бондарчука Р. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Луцької міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2025 року,
У листопаді 2024 року Луцька міська рада звернулась до суду із зазначеним позовом.
Посилалась на те, що з 14 серпня 2015 року відповідач ОСОБА_1 є власником об'єкта нежитлової нерухомості площею 186,8 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці комунальної власності з кадастровим номером 0710100000:32:095:0077, площею 0,1200 га, на яку лише 21 лютого 2023 року між ним та відповідачем було укладено договір оренди земельної ділянки строком на 10 років.
У зв'язку з тим, що з дати набуття права власності на вищезазначене нерухоме майно та часу припинення постійного користування земельною ділянкою попереднього власника цього майна МП «Мороз» від 17 червня 2020 року і до моменту укладення договору оренди відповідач ОСОБА_1 користувався даною земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та без внесення відповідної плати, то позивач Луцька міська рада просив суд стягнути з останньогго безпідставно збережені кошти за період користування земельною ділянкою з кадастровим номером 0710100000:32:095:0077, площею 0,1200 га, з 18 червня 2020 року по 20 лютого 2023 року, у розмірі 89 424 грн 17 коп.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2025 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Луцької міської ради безпідставно збережені кошти орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою в розмірі 89 424 грн 17 коп. та 3028 грн сплаченого судового збору.
У поданій на рішення суду першої інстанції апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, просив його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, неповно з'ясував обставини справи та дав невірну правову оцінку зібраним доказам і як наслідок безпідставно задовольнив позовні вимоги Луцької міської ради.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просив рішення суду залишити без змін, а подану відповідачем апеляційну скаргу без задоволення.
Відповідач ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився та не повідомив суд про причину неявки, а тому суд вважав за можливе провести розгляд справи у його відсутності.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання власником земельної ділянки доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними, то відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування землею, на підставі частини першої статті 1212 ЦК України, зобов'язаний їх сплатити власнику земельної ділянки.
Такі висновки суду є правильними.
Встановлено, що 14 серпня 2015 року відповідач ОСОБА_1 набув право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме будівлю - об'єкт нежитлової нерухомості загальною площею 186,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 0710100000:32:095:0077, площею 0,1200 га, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а. с. 19).
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії Державного акту про право постійного користування землею від 29 листопада 1995 року серія ВЛ № 0032 вищевказана земельна ділянка перебувала в постійному користуванні МП «Мороз» для обслуговування господарських та адміністративних будівель (а. с. 15, 16).
17 червня 2020 року Луцькою міською радою прийнято рішення № 83/15 «Про припинення МП «Мороз» права постійного користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 » (а. с. 31).
Також встановлено, що 21 лютого 2023 року між позивачем Луцькою міською радою та відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0710100000:32:095:0077, площею 0,1200 га, в АДРЕСА_1 , строком на 10 років для будівництва та обслуговування адміністративної будівлі з земель комунальної власності (а. с. 21-23).
Відповідно до приєднаної до матеріалів справи копії розрахунку розміру безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою комунальної власності без правовстановлюючих документів розмір орендної плати за період користування відповідачем ОСОБА_1 вищезазначеною земельною ділянкою, а саме з 18 червня 2020 року по 20 лютого 2023 року становить 89 424 грн 17 коп. (а. с. 40).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Предметом позову в даній справі є стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщений.
Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до ст. 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Частиною другою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, а також застосування передбачених законом способів захисту прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У главах 82 і 83 ЦК України визначено, що для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Водночас для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути лише майно, яке безпідставно набув (зберіг), або вартість цього майна.
До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 ЦК України.
Даний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18) та від 20 вересня 2018 року в справі № 925/230/17 (провадження № 12-188гс18), постанова Верховного Суду від 03 червня 2024 року у справі № 501/1422/21.
Статтею 206 ЗК України визначено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 ЗК України реалізується через право постійного користування або право оренди.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (ст. 2 Закону України «Про оренду землі»).
Згідно зі ст. ст. 122-124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов'язані сплачувати за неї орендну плату.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди.
Земельним Кодексом України регламентовано перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду.
Відповідно до частин першої, другої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на нежитлову будівлю, розташовану на спірній земельній ділянці) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа, яка придбала такий об'єкт, стає фактичним користувачем цієї земельної ділянки, на якій такий об'єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Вказані норми закону свідчать про те, що з дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.
Враховуючи вищенаведене, відповідач ОСОБА_1 із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, як власник такого майна став фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, і з цієї дати в останнього виник обов'язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (укласти відповідний договір та оформити речові права на земельну ділянку), а також обов'язок сплачувати орендну плату за користування земельною ділянкою, на якій розміщено майно.
Отже, на думку колегії суддів, суд першої інстанції вирішуючи даний спір, вірно вважав доведеним факт користування ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою площею 0,1200 га, кадастровий номер: 0710100000:32:095:0077, та обґрунтованим здійснений Луцькою міською радою розрахунок розміру безпідставно збережених коштів у виді орендної плати в сумі 89 424 грн 17 коп. за період з 18 червня 2020 року по 20 лютого 2023 року, який підлягає стягненню з відповідача.
Наведені відповідачем ОСОБА_1 в апеляційній скарзі доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції та не містять підстав для скасування оскаржуваного ним рішення, а є власним суб'єктивним тлумаченням норм матеріального права та обставин справи, яким суд першої інстанції дав вірну правову оцінку, зокрема, й щодо відсутності підстав для застосування строків позовної давності до заявлених Луцькою міською радою вимог.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
При цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, то підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.
Доводи апеляційної скарги не спростовують вірних висновків суду та не впливають на законність оскаржуваного рішення, а тому апеляційна скарга, відповідно до ст. 375 ЦПК України, підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді