29 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 916/2725/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючий), Власова Ю. Л., Колос І. Б.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - Сокуренко Є. С. (адвокат)
відповідача - не з'явилися
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк"
на рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2024 та
постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.04.2025
за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк"
до Приватного акціонерного товариства "Агропромислове об'єднання "Красний Чабан"
про витребування майна та стягнення 296 258,15 грн,
Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", позивач) звернулось до суду з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Агропромислове об'єднання "Красний Чабан" (далі - ПАТ "Агропромислове об'єднання "Красний Чабан", відповідач), в якій просив суд:
- витребувати у відповідача на користь позивача предмет лізингу (майно), а саме: марка - Трактор Беларус, модель - 892, серійний номер - НОМЕР_1 , рік виробництва - 2021 та марка - Борона, модель - гідрофікована OSCAR БГП-14, серійний номер - 32, рік виробництва - 2021;
- стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за лізинговими платежами за договором від 20.01.2022 № HEKWFLOWWJSAE-1 в сумі 296 258,15 грн, з яких: несплачене відшкодування частини вартості майна у розмірі 283 115, 86 грн; заборгованість за винагородою за користування майном у розмірі 13 142, 29 грн.
В обґрунтування підстав позову позивач посилається на обставину порушення відповідачем умов укладеного між сторонами договору фінансового лізингу від 20.01.2022 №HEKWFLOWWJSAE-1 в частині внесення у повному обсязі та у визначені договором строки сум лізингових платежів.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 29.11.2024 (суддя Бездоля Д.О.) у справі № 916/2725/24 позов задоволено частково; витребувано у ПАТ "Агропромислове об'єднання "Красний Чабан" на користь АТ КБ "ПриватБанк" предмет лізингу (майно), а саме: марка - Трактор Беларус, модель - 892, серійний номер - НОМЕР_1 , рік виробництва - 2021 та марка - Борона, модель - гідрофікована OSCAR БГП-14, серійний номер - 32, рік виробництва - 2021. Стягнуто з ПАТ "Агропромислове об'єднання "Красний Чабан" на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість з відшкодування частини вартості майна у розмірі 141 449 грн 18 коп, заборгованість за винагородою за користування майном у розмірі 13 142 грн 29 коп та судовий збір в сумі 12 019 грн 10 коп; в іншій частині позову відмовлено.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.04.2025 (колегія суддів: Ярош А. І., Діброва Г. І., Принцевська Н. М.) рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2024 у справі №916/2725/24 залишено без змін.
АТ КБ "ПриватБанк", не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2024 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.04.2025 у справі № 916/2725/24 в частині незадоволених позовних вимог про стягнення 141 666,68 грн; ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість з відшкодування частини вартості майна у розмірі 141 666,68 грн.
У зв'язку з відпусткою судді Малашенкової Т. М. склад судової колегії Касаційного господарського суду змінився, що підтверджується Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.07.2025, який наявний в матеріалах справи.
Касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Отже, відповідно до положень цих норм, касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Натомість, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності, визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Натомість, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах, колегія суддів зазначає таке.
АТ КБ "ПриватБанк", обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах:
- Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 наступного змісту, що для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів відповідно до статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг";
- Верховного Суду від 19.09.2023 у справі № 905/1065/22 про те, що скаржник з посиланням на закріплений у статті 629 ЦК України принцип обов'язковості договору наголошує на тому, що сторони у пункті 7.2.8 договору передбачили у разі розірвання договору повернення лізингових платежів в цілому, що з урахуванням структури лізингових платежів, передбачених пунктом 2.2 договору та додатком №2 до договору, складається не тільки з винагороди, але і включає вартість майна. Суд апеляційної інстанції, проаналізувавши положення пункту 7.2.8 договору, не звернув уваги на інші умови договору, в тому числі ті, які встановлюють структуру лізингових платежів та дійшов передчасного висновку (належним чином не обґрунтувавши його) про те, що відповідний пункт передбачає обов'язок лізингоодержувача щодо повернення виключно винагороди за користування предметом лізингу;
- Верховного Суду у постанові від 01.02.2024 у справі № 913/175/23 про те, що суди попередніх судових інстанцій повинні були аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів у вирішенні питання стягнення заборгованості з відшкодування вартості об'єкта лізингу до моменту розірвання договору, з урахуванням норм договорів, чинного законодавства та наведених правових висновків (у застосовній частині), чого судами попередніх інстанцій здійснено не було;
- Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, в якій вказано:
"Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).";
- Великої Палати Верховного Суду у постановах від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010 та від 19.06.2019 у справі №643/17966/14-ц у яких сформульовано висновок про те, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню;
- Верховного Суду у постановах від 29.03.2023 у справі №904/4013/20 та від 30.09.2020 у справі №559/1605/18, згідно яких:
"Зміст принципу свободи договору розкривається в статті 627 ЦК України. Він є однією з фундаментальних засад цивільно-правового принципу диспозитивності, через який суб'єкти цивільного права набувають і здійснюють свої цивільні права вільно на свій розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).Важливим елементом свободи договору є воля та її зовнішній вираз - волевиявлення. Враховуючи викладене, наявність укладеного між позивачем та відповідачем оскаржуваного договору свідчить про те, що обидві сторони бажали укласти договір, і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі.".
Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, з огляду на таке.
У справі, яка переглядається (№ 916/2725/24), встановлено судом, що 20.01.2022 між АТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Агропромислове об'єднання "Красний Чабан" укладений договір фінансового лізингу № HEKWFLOWWJSAE-1 (далі - договір; а.с.26-35, т.1), згідно з п. 1.1 якого банк зобов'язується набути у власність у ТОВ "АГРОРЕСУРС" (далі - продавець) майно, спеціально придбане у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікації(-й) (додаток №1) та умов (далі - майно або предмет лізингу) та передати його у володіння та користування лізингоодержувачу на визначений строк (строк лізингу), а лізингоодержувач зобов'язується прийняти майно та сплатити банку лізингові платежі в розмірі та порядку, визначеними цим договором.
Місцевий господарський суд, задовольняючи частково позовні вимоги, дійшов висновку, що у зв'язку з тим, що відповідач допустив порушення умов договору, відмова позивача від договору в односторонньому порядку з одночасним заявленням вимоги про повернення об'єкту лізингу відповідає умовам договору та не суперечить вимогам Закону. За цих обставин позовні вимоги банку про витребування у відповідача об'єкту лізингу є обґрунтованими та підлягають задоволенню судом.
Водночас, вирішуючи питання щодо вимог банку про стягнення з відповідача сум лізингових платежів, суд зазначив, що положення договору та норми Закону передбачають, що при реалізації лізингодавцем права на дострокове розірвання договору, останній має право стягнути з лізингоодержувача несплачені лізингові платежі, термін сплати яких настав на дату такої відмови. Натомість, договір та Закон передбачають можливість для лізингодавця заявити до стягнення з лізингоодержувача всіх майбутніх платежів в частині оплати вартості майна, але лише за умов неповернення лізингоодержувачем майна на вимогу банку.
Суд першої інстанції зазначив про те, що у цій справі позивач на власний розсуд заявив вимогу про витребування у відповідача об'єкту лізингу, обґрунтованість якої встановлена судом. Суд зазначив, що прийняте судом за результатом вирішення спору у цій справі судове рішення є обов'язковим до виконання на всій території України, а отже заявляючи при зверненні до суду вимогу про повернення об'єкту лізингу позивач має легітимні очікування, що рішення в цій частині буде виконане, адже після набрання ним законної сили позивач набуде права на пред'явлення його до примусового виконання. Суд наголошує, що заявлення позивачем вимоги про витребування майна у відповідача презюмує, що позивач такий спосіб захисту вважає ефективним, тобто таким, що забезпечить відновлення порушеного права позивача, а тому підстав вважати, що майно буде у статусі "неповерненого" на даний час немає.
З урахуванням вищевикладеного місцевий господарський суд виснував, що оскільки позивач заявив вимогу про повернення об'єкту лізингу, останній має право вимагати від лізингоодержувача сплати лізингових платежів, термін сплати яких настав на дату відмови від договору. З урахуванням вказаного, відсутні правові підстави для задоволення вимог банку в частині стягнення з лізингоодержувача сум, в рахунок відшкодування частини вартості об'єкта фінансового лізингу, термін сплати яких настав після 05.04.2024.
За вищевикладених обставин місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги банку щодо заявленої до стягнення з відповідача заборгованості з відшкодування частини вартості майна підлягають частковому задоволенню судом у розмірі 141 449,18 грн. В частині заявлених до стягнення з відповідача платежів з відшкодування вартості майна, термін сплати яких мав настати після розірвання договору, позивачу слід відмовити, оскільки (при поверненні позивачу об'єктів лізингу згідно з цим рішенням суду) вимога про отримання останнім ще й в повному обсязі відшкодування вартості об'єктів лізингу не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, як-то: справедливості, розумності та добросовісності, умовам договору та нормам Закону.
Як встановлено судом, в матеріалах справи відсутні докази повернення відповідачем отриманого за договором майна. Позивачу достеменно не відомо місцезнаходження майна.
При цьому, перевіривши здійснений позивачем розрахунок заборгованості за винагородою у розмірі 13 142,29 грн, який проведений станом на 04.04.2024 включно, суд визнав правильним та таким, що відповідає умовам договору та Закону.
Позивач не погоджується із оскаржуваними рішеннями виключно у частині незадоволених позовних вимог про стягнення заборгованості з відшкодування частини вартості майна у розмірі 141 666,68 грн - майбутніх платежів, нарахованих позивачем після розірвання договору.
Апеляційний господарський суд також зазначив, що згідно з пунктом 6.1 договору банк, зокрема, має право: у разі відмови банком від договору та неповернення лізингоодержувачем майна на вимогу банку в терміни, передбачені п. 9.4. цього договору, вимагати дострокову сплату розміру всіх майбутніх лізингових платежів в частині оплати вартості майна, якщо інше не передбачено договором та/або законодавством (підп. 6.1.5.); достроково розірвати цей договір, вимагати погашення заборгованості, повернення майна згідно з умовами цього договору (підп. 6.1.7.).
Згідно з пунктом 8.3 договору у випадку неповернення лізингоодержувачем майна на вимогу банку у випадках та в терміни, передбачені договором, банк має право вимагати дострокову сплату розміру всіх майбутніх лізингових платежів в частині оплати вартості майна.
Апеляційний господарський суд, погодився з висновком місцевого суду про те, що договір та Закон передбачають можливість для лізингодавця заявити до стягнення з лізингоодержувача всіх майбутніх платежів в частині оплати вартості майна, але лише за умов неповернення лізингоодержувачем майна на вимогу банку.
Апеляційний господарський суд додатково звернув увагу на те, що припинення відповідачем виконання зобов'язань зі сплати лізингових платежів відбулося після фактичного встановлення контролю окупаційних військ над територією, на якій розташоване підприємство відповідача та об'єкт лізингу. Таким чином, настання прострочення відповідача у виконанні грошового зобов'язання у межах договору фінансового лізингу частково збігається з початком окупації, що є юридично значущим для правової кваліфікації дій сторін.
Більше того, одностороння відмова позивача від договору та пред'явлення вимог про повернення об'єкта лізингу також припадає на період, коли відповідач вже був позбавлений фізичної та юридичної можливості впливати на ситуацію з поверненням майна, що знаходиться на непідконтрольній українській владі території.
На переконання судової колегії, окупація території, на якій відповідач здійснював свою господарську діяльність і зберігав майно, у тому числі і об'єкт лізингу, зумовлює існування об'єктивної неможливості безпечно вивезти майно підприємства на підконтрольну Україні територію та, відповідно, повернути об'єкт лізингу позивачу після розірвання позивачем договору в односторонньому порядку, як передбачено умовами договору та приписами Закону.
За таких умов, поведінка відповідача не може розцінюватися як недобросовісна чи така, що свідчить про ухилення від виконання договірних зобов'язань, а відтак не може бути підставою для стягнення з нього суми всієї вартості майна, яке залишене на непідконтрольній території внаслідок збройної агресії.
З огляду на викладене, суд оцінює поведінку відповідача з урахуванням об'єктивних умов, спричинених військовою агресією, та доходить висновку про те, що застосування до нього повної відповідальності за неповернення об'єкта лізингу суперечило б принципам справедливості, співмірності, розумності та добросовісності, які мають пріоритет у застосуванні норм цивільного законодавства.
Ураховуючи, що позивач уже реалізував своє право на повернення предмета лізингу, заявивши відповідну вимогу, яка судом задоволена, одночасне стягнення з відповідача додатково й всієї вартості майна суперечило б основоположним засадам цивільного законодавства та фактично призвело б до необґрунтованого подвійного збагачення.
Такий підхід суперечить не лише загальним засадам цивільного законодавства, а й основоположному принципу справедливості, який вимагає забезпечення балансу між правами та обов'язками учасників правовідносин.
Тому, на переконання суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції вірно оцінив межі компенсації, допустимої за договором, не допустив подвійної вигоди на користь позивача та дотримався засад цивільного права та цільового призначення інституту фінансового лізингу.
У справі № 904/5726/19, на неврахування висновків яких посилається скаржник, розглядався спір за позовом лізингодавця до лізингоодержувача, зокрема, про стягнення заборгованості за лізинговими платежами під час дії договору лізингу, який у подальшому було розірвано.
Аргументи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19.09.2023 у справі № 905/1065/22, від 01.02.2024 у справі № 913/175/23, є необґрунтованими, оскільки за змістом вказаних висновків в наведених постановах, при вирішенні питання відшкодування вартості об'єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) у випадку розірвання договору, слід аналізувати як умови договору так і структуру лізингових платежів, що суди попередніх інстанцій і зробили, ухвалюючи оскаржувану постанову у цій справі. Аргументи ж касаційної скарги зводяться до незгоди скаржника з тлумаченням судами у цій справі умов Договору щодо структури лізингових платежів та наслідків розірвання Договору лізингу.
Аргументи скаржника про неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 щодо застосування статті 629 ЦК України, є необґрунтованими, з огляду на нерелевантність даної справи як за предметом спору (вимоги про зобов'язання відповідача вчинити певні дії, стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди), так і за інших обставин справи, які встановлені судами.
У справі № 643/17966/14-ц предметом позову було звернення стягнення на предмет іпотеки, у справі №2-1383/2010 розглядався спір про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором поруки, а отже, вони є відмінними зі справою № 916/2725/24 за предметом розгляду, підставою та нормативно-правовим регулюванням спірних правовідносин, що виникли з різних підстав, за предметом доказування, фактичними обставинами та доказами, які досліджувалися судами.
У справі № 904/4013/20 розглядався спір щодо тлумачення умов договору оренди земельної ділянки, а у справі № 559/1605/18 розглядався спір про захист прав споживачів.
Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень.
За результатами розгляду матеріалів касаційної скарги та аналізу висновків судів попередніх інстанцій Судом встановлено, що посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду не можуть бути взяті до уваги, оскільки правовідносини у справі, що розглядається, і в зазначених скаржником справах не є схожими за фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Наведене виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, на які посилається скаржник, не знайшли свого підтвердження.
Щодо інших аргументів касаційної скарги, то такі стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій та спростування здійсненої ними оцінки доказів у справі.
Враховуючи вищенаведене, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності, оскільки фактичні обставини у вищевказаних справах є відмінними від обставин цієї справи, а тому висновки, які здійснені судом касаційної інстанції у зазначених справах, не є релевантними для справи № 916/2725/24.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі (така правова позиція є сталою і послідовною, та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 910/12405/21, від 21.03.2023 у справі № 908/125/18, від 19.04.2023 у справі № 921/64/22, від 06.06.2023 у справі № 914/217/22, від 09.04.2024 у справі № 910/6316/23).
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк" на рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2024 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.04.2025 у справі № 916/2725/24.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2024 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.04.2025 у справі № 916/2725/24.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов
Суддя І. Колос