30 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 904/4167/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н. М. - головуючий, Вронська Г. О., Кондратова І. Д.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Діксі"
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області
у складі судді Рудь І. А.
від 29.11.2024 та
на постанову Центрального апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Кощеєв І. М., Іванов О. Г., Чус О. В.
від 27.06.2025
за позовом Комунального підприємства теплових мереж "Криворіжтепломережа"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Діксі"
про стягнення заборгованості у сумі 60 993,17 грн,
Комунальне підприємство теплових мереж "Криворіжтепломережа" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Діксі" про стягнення 56 459,41 грн заборгованості за послугу з постачання теплової енергії за період з 05.11.2021 по 28.03.2024; 566,65 грн заборгованості за абонентське обслуговування за період з 05.11.2021 по 30.04.2024; 2 100,12 грн інфляційних втрат; 868,74 грн 3% річних; 998,25 грн пені.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням умов індивідуального договору про надання послуги з постачання теплової енергії від 05.11.2021 в частині своєчасної оплати наданих послуг.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.11.2024 у справі № 904/4167/24 позов задоволено.
Постановою від 27.06.2025 Центральний апеляційний господарський суд залишив без змін рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.11.2024 у справі № 904/4167/24.
14 липня 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Діксі" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.11.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.06.2025 у справі № 904/4167/24.
Перевіривши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Діксі", Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Пунктом 1 частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Згідно з частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Справи, на які поширюється дія пункту 1 частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, є малозначними в силу властивостей притаманних їм, виходячи з ціни пред?явленого позову та його предмета (постанова об?єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.05.2021 у справі № 905/1623/20).
Згідно з частиною 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" установлено у 2024 році прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 3 028,00 грн.
Отже відповідно до пункту 1 частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України справа № 904/4167/24 є малозначною, оскільки ціна позову в ній не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на день подання позову (100 х 3 028,00 грн = 302 800,00 грн).
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" від 23.10.1996; "Бруалья Гомез де ла Торре проти Іспанії " від 19.12.1997).
Отже Верховному Суду надано право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у статті 287 Господарського процесуального кодексу України, що узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
В своїй касаційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю "Діксі" зауважує, що перегляд рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.11.2024 та постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27.06.2025 у справі № 904/4167/24 необхідний для формування єдиної правозастосовчої практики. Так, скаржник зауважує, що у постанові від 20.06.2019 у справі № 910/4473/17 Верховний Суд виклав висновок щодо застосування частин 1, 2, 4, 5 статті 91 Господарського процесуального кодексу України, статті 79 Закону України "Про нотаріат" стосовно обов'язковості надання нотаріально засвідченого перекладу на українську мову документів, складених іноземною мовою. Водночас під час ухвалення оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанції не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20.06.2019 у справі № 910/4473/17. Отже, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю "Діксі", відмова від перегляду рішень у справі № 904/4167/24 перешкоджатиме формуванню єдиної правозастосовчої практики щодо визнання неналежними письмових доказів, складених недержавною мовою і
долучених до матеріалів справи без надання належним чином завіреного перекладу, тощо.
Розглянувши викладені скаржником доводи щодо наявності випадку, передбаченого пунктом "а" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики), для касаційного оскарження судових рішень у малозначній справі, Суд вважає за необхідне наголосити на наступному.
Відповідно до частини 4 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування.
При цьому, фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21 зазначала, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Також в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів:
- кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності;
- якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Крім того, для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему та стосуються питання права, вирішення якого необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати певні ознаки, зокрема, немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.
Водночас аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Товариство з обмеженою відповідальністю "Діксі" не наводить обґрунтованих аргументів, які б свідчили про неоднозначність правозастосовчої практики саме у питанні застосування норм права у подібних правовідносинах. Товариство з обмеженою відповідальністю "Діксі" також не наводить обґрунтувань, які би дозволили дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як такі, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
При цьому, Суд звертає увагу, що зазначення скаржником того, що суди першої та/або апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку - то це є виключним випадком касаційного оскарження, передбаченим пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та не є належним обґрунтуванням випадку для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах в розумінні пункту "а" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Саме норми пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачають випадки для касаційного оскарження судових рішень, зокрема, у малозначних справах. При цьому тягар доказування наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, покладається на скаржника.
Враховуючи викладене, Суд дійшов висновку, що скаржник не навів обґрунтованих доводів, що касаційна скарга у справі № 904/4167/24 має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а отже Товариством з обмеженою відповідальністю "Діксі" не дотримано умови допуску малозначної справи до касаційного оскарження, передбачені підпунктом "а" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Як визначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України", право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу. Такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду "за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб" (рішення від 28.05.1985 у справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства").
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 у справі "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
За приписами пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
З урахуванням того, що касаційна скарга подана на судові рішення у малозначній справі та відсутність обставин, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі № 904/4167/24 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Діксі" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.11.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.06.2025 згідно з пунктом 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вона подана на судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі у справі № 904/4167/24 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Діксі" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.11.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.06.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуючий Н. М. Губенко
Судді Г. О. Вронська
І. Д. Кондратова