29 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/2069/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,
секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,
за участю представників:
позивача (прокуратури) - Гудкова Д. В. (за посвідченням),
відповідача-1 - не з'явилися,
відповідача-2 - не з'явилися,
відповідача-3 - Коротенка О. І. (адвокат),
розглянув касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 06.11.2024 (суддя Жельне С. Ч.) і постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.03.2025 (головуючий - Хачатрян В. С., судді Слободін М. М., Тихий П. В.) у справі
за позовом керівника Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області
до: 1) Харківської міської ради,
2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради,
3) фізичної особи Ломоновського Сергія Володимировича
про визнання незаконним та скасування рішень, визнання договору недійсним та повернення майна.
Короткий зміст і підстави позовних вимог
1. 28.05.2021 керівник Новобаварської окружної прокуратури міста Харкова (далі - прокурор, позивач) в інтересах держави звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом (у редакції заяви про зміну предмета позову від 10.09.2024) до Харківської міської ради (далі - Харківська міськрада, Міськрада, відповідач-1), Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна Харківської міськради, Управління, відповідач-2), фізичної особи Ломоновського Сергія Володимировича (далі - Ломоновський С. В. , покупець, відповідач-3) про:
1) визнання незаконними та скасування пункту 83 додатку до рішення 18 сесії Харківської міськради 7 скликання від 21.02.2018 № 1008/18 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" (далі - рішення Харківської міськради від 21.02.2018, рішення № 1008/18, оспорюване рішення) та наказу Управління комунального майна Харківської міськради від 12.06.2018 № 197 "Про оформлення договору купівлі-продажу" (далі - наказ № 197, оспорюваний наказ);
2) визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 12.06.2018 № 5583-В-С, укладеного між територіальною громадою міста Харкова в особі Харківської міськради, від імені якої діяло Управління, та фізичною особою-підприємцем Ломоновським С. В. (далі - ФОП Ломоновський С. В.), посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області (далі - ХМНО) Саутенко Н. В. і зареєстрованого в реєстрі за № 1866 (далі - договір купівлі-продажу від 12.06.2018, договір № 5583-В-С, оспорюваний договір);
3) визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності Ломоновського С. В. на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 590695463101, проведеної 19.06.2018 приватним нотаріусом ХМНО Саутенко Н. В. на підставі договору № 5583-В-С (номер відомостей про речове право: 26772545), з урахуванням змін щодо цільового призначення та адреси вказаного об'єкта, реєстрацію яких проведено 26.07.2018 державним реєстратором Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряном Г. А.;
4) зобов'язання Ломоновського С. В. повернути Харківській міській об'єднаній територіальній громаді в особі Харківської міськради шляхом складання акта приймання-передачі нежитлові приміщення 1-го поверху №№ 10-2, 10-3 загальною площею 56,5 м2 (далі - спірне нерухоме майно, спірні нежитлові приміщення), розташовані в житловому будинку літ. "Б-2" на АДРЕСА_1 , які є предметом купівлі-продажу за договором № 5583-В-С, посвідченим приватним нотаріусом ХМНО Саутенко Н. В. (реєстровий № 1866), у стані не гіршому, ніж на момент складання акта приймання-передачі цих приміщень від 15.06.2018, посилаючись на положення статей 16, 21, 203, 215, 216, 261, 267, 327, 345, 346 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), статті 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), статей 2, 3, 51, 162, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного до 06.03.2018), статей 3, 4, 9, 11, 182, 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств" (чинного до 06.03.2018), статті 18 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018), статей 18, 26, 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
2. Позовна заява обґрунтовується тим, що під час прийняття Харківською міськрадою оспорюваного рішення та в ході здійснення процедури відчуження спірного нерухомого майна і укладання оспорюваного договору відповідачі-1- 3 порушили вимоги законодавства про приватизацію, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова на 2017- 2022 роки, що безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади міста Харкова.
Крім того прокурор просить визнати поважною причину пропуску ним позовної давності з огляду на те, що про порушення прав територіальної громади міста Харкова дізнався лише за результатами опрацювання низки приватизаційних справ, у т. ч. щодо приватизації спірних нежитлових приміщень, вилучених в Управлінні комунального майна Харківської міськради під час досудового розслідування в кримінальному провадженні № 42017221080000002 на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 у справі № 639/687/19.
У поданих відзивах на позовну заяву всі відповідачі заперечили проти задоволення позовних вимог, у тому числі заявивши про застосування наслідків спливу позовної давності.
Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій
3. Рішенням Господарського суду Харківської області від 06.11.2024, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.03.2025, у задоволенні позову відмовлено повністю.
4. Рішення та постанова мотивовані обґрунтованістю позовних вимог з огляду на порушення відповідачами-1- 3 норм законодавства про приватизацію під час прийняття оспорюваного рішення щодо застосування викупу як способу приватизації спірного нерухомого майна та на момент укладення договору № 5583-В-С, що зумовлено фактичним нездійсненням ФОП Ломоновським С. В. (колишнім орендарем) невід'ємних поліпшень спірних нежитлових приміщень у період їх перебування в оренді, проте, зважаючи на подання всіма відповідачами заяв про застосування наслідків спливу позовної давності та враховуючи похідний характер вимог про скасування державної реєстрації права власності Ломоновського С. В. на спірне нерухоме майно та про його повернення Харківській міській об'єднаній територіальній громаді в співвідношенні з позовною вимогою про визнання недійсним договору № 5583-В-С, суди на підставі статей 258, 261, 267 ЦК України та частини 2 статті 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) у підсумку дійшли висновку про відмову в задоволенні позову саме в зв'язку зі спливом скороченої позовної давності (3 місяці) за умов недоведеності поважних причин для поновлення цього строку, оскільки докази (матеріали приватизаційних справ), які свідчать про порушення відповідачами норм законодавства про приватизацію, в ході досудового розслідування в кримінальному провадженні № 42017221080000002 прокурором отримано 06.02.2019 на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019, а обставин переривання позовної давності місцевим господарським судом не встановлено, тому перебіг тримісячного строку позовної давності щодо оспорювання договору № 5583-В-С для прокурора як самостійного позивача закінчився 07.05.2019, отже його звернення з цим позовом у травні 2021 року свідчить про пропуск позовної давності (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 922/646/22).
Водночас відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та часткове скасування рішення Харківської міськради від 21.02.2018 і наказу № 197 суди попередніх інстанцій аргументували неефективністю обраного прокурором способу захисту права територіальної громади міста Харкова (в цій частині позову), позаяк оспорювані рішення та наказ вже були реалізовані та вичерпали свою дію виконанням, що за умов наявної відмови суду у визнанні недійсним договору купівлі-продажу від 12.06.2018 не призведе до поновлення прав територіальної громади міста Харкова щодо володіння, користування або розпорядження спірним нерухомим майном.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
5. Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені рішення та постанову та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
6. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, наголошуючи на тому, що:
1) необхідно відступити від висновку щодо застосування норм пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) в подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 18.10.2023 у справі № 922/239/22, від 22.01.2025 у справі № 922/243/22, від 05.02.2025 у справі № 922/646/22, від 26.02.2025 у справі № 922/463/22, від 26.02.2025 у справі № 922/483/22, та водночас виснувати про необхідність застосування абзацу 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, наслідком чого буде застосування загальної позовної давності (3 роки) до спірних правовідносин, яке (відступлення) скаржник аргументує тим, що в зазначених постановах Верховний Суд фактично дійшов висновку про ототожнення передбачених абзацами 2 і 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) окремих виняткових підстав незастосування цього Закону до відносин незавершеної приватизації державного чи комунального майна, в тому числі в частині спеціальної (скороченої) позовної давності (3 місяці), запровадженої частиною 2 статті 30 цього Закону;
2) суди не врахували висновку щодо застосування положень статті 261 ЦК України (в контексті того, що перебіг позовної давності для прокурора слід обчислювати з моменту безпосереднього отримання документів, які свідчать про незаконність та безпідставність вибуття майна з комунальної власності, зокрема з ухвали слідчого судді від 06.02.2019 у кримінальному провадженні № 42017221080000002, зареєстрованому за ознакам вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 366 Кримінального кодексу України), викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 922/979/21, від 13.11.2024 у справі № 922/2008/21;
3) суди не врахували викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 641/76/17 висновку про непоширення позовної давності на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду, прийняте за таким позовом, тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена в нормі закону;
4) суди не врахували висновку щодо застосування стандарту доказування, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17;
5) суди не врахували висновку щодо застосування положень частини 5 статті 267 ЦК України (в контексті необхідності доведення позивачем існування поважних причин пропуску позовної давності), викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012;
6) суди не врахували висновку щодо застосування норми пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції, чинній з 02.04.2020 (в контексті того, що запровадження на всій території України карантину з 12.03.2020 є безумовною правовою підставою для продовження позовної давності на строк дії такого карантину), викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.09.2023 у справі № 910/18489/20 та в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 947/8885/21;
7) суди не врахували викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 висновку про те, що визнання незаконним та скасування рішення міської ради є ефективним способом захисту.
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
7. Харківська міськрада у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити повністю в її задоволенні з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.
Управління комунального майна Харківської міськради та Ломоновський С. В. не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Розгляд справи Верховним Судом
8. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.04.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 06.11.2024 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.03.2025 у справі № 922/2069/21 та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 20.05.2025.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.05.2025 зупинено касаційне провадження у справі № 922/2069/21 до закінчення перегляду Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в касаційному порядку судових рішень у справі № 922/3727/19 та оприлюднення в установленому законом порядку повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого перегляду.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.07.2025 поновлено касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 06.11.2024 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.03.2025 у справі № 922/2069/21 та призначено її до розгляду на 29.07.2025.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
9. Згідно з пунктами 1.1, 1.2, 3.1, 5.2, 5.3, 5.6, 10.1 договору оренди від 19.01.2018 № 3102, укладеного між Управлінням комунального майна Харківської міськради (орендодавець) і ФОП Ломоновським С. В. (орендар), орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення 1-го поверху №№ 10-2, 10-3 загальною площею 56,5 м2 у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, літ. "Б", що знаходяться на балансі Комунального підприємства "Жилкомсервіс". Майно передається в оренду з метою використання: під розміщення суб'єкта господарювання, що здійснює побутове обслуговування населення. Вартість об'єкта оренди визначається на підставі висновку про вартість майна і становить 109 840 грн без ПДВ станом на 14.12.2017. Орендар має право здійснювати ремонт, реконструкцію орендованого майна у встановленому порядку за наявності письмової згоди орендодавця. Орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта у власність. Орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передане в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп. Цей договір діє з 19.01.2018 до 19.12.2020.
10. Листом від 12.02.2018 ФОП Ломоновський С. В. звернувся до Управління комунального майна Харківської міськради з проханням дозволити приватизацію спірних нежитлових приміщень, які є предметом оренди за договором оренди від 19.01.2018 № 3102.
На підставі зазначеного листа Міськрада прийняла рішення, згідно з яким пунктом 83 додатку до рішення № 1008/18 включила спірні нежитлові приміщення до переліку об'єктів, що підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу.
11. У подальшому, ФОП Ломоновський С. В. звернувся до Управління із заявою про приватизацію від 22.02.2018 № 3585.
На виконання зазначеного листа Управління комунального майна Харківської міськради листом від 28.02.2018 № 2577 звернулося до суб'єкта оціночної діяльності фізичної особи-підприємця Бєлих Б. М. з пропозицією провести оцінку вказаних нежитлових приміщень.
12. На виконання листа від 28.02.2018 № 2577 фізична особа-підприємець Бєлих Б. М. виготовила звіт про незалежну оцінку нерухомого майна, який 05.03.2018 затверджено Управлінням, та відповідно до якого вартість спірних нежитлових приміщень станом на 28.02.2018 становить 111 950 грн без ПДВ.
13. 12.06.2018 Управління видало наказ № 197, яким передбачено оформити з ФОП Ломоновським С. В. договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень.
14. 12.06.2018 між ФОП Ломоновським С. В. (покупець) та Управлінням комунального майна Харківської міськради (продавець) укладено договір № 5583-В-С, за умовами пунктів 1, 2, 3.2.1, 3.2.2 якого продавець зобов'язується передати у власність, а покупець зобов'язується прийняти нежитлові приміщення 1-го поверху №№ 10-2, 10-3 в житловому будинку літ. "Б-2", загальною площею 56,5 м2, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - об'єкт приватизації), орендовані покупцем згідно з договором оренди від 19.01.2018 № 3102. Оціночна вартість нежитлових приміщень, що відчужуються, визначена відповідно до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1891 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 № 1033), зафіксована у висновках оцінювача про вартість об'єкта оцінки станом на 28.02.2018, затверджених Управлінням 05.03.2018 і становить 111 950 грн. Згідно з Податковим кодексом України сума податку на додану вартість становить 20 відсотків від вартості об'єкта приватизації та складає 22 390 грн. Разом ціна продажу об'єкта приватизації, вказаного в розділі 1 становить 134 340 грн. Сума застави становить 2815,20 грн та підлягає зарахуванню на рахунок Управління не пізніше ніж протягом 30 днів з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Покупець сплачує продавцю вартість нежитлових приміщень у сумі 131 254,80 грн протягом 30 календарних днів з дня підписання цього договору.
У договорі купівлі-продажу від 12.06.2018 також зазначено, що його укладено на підставі Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017- 2022 рр., затвердженої рішенням Харківської міськради від 21.06.2017 № 691/17, та на підставі рішення № 1008/18.
15. 19.06.2018 на підставі договору купівлі-продажу від 12.06.2018, а також акта приймання-передачі нерухомого майна від 15.06.2018, приватним нотаріусом ХМНО Саутенко Н. В. проведено державну реєстрацію права власності на спірні нежитлові приміщення за Ломоновським С. В. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 590695463101, номер запису право власності: 26772545).
16. З наявної в матеріалах справи інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що стосовно об'єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 590695463101 державним реєстратором під індексним номером 42239215 було проведено державну реєстрацію змін, відповідно до яких нежитлові приміщення 1-го поверху №№ 10-2, 10-3 в житловому будинку літ. "Б-2" змінено на 1-кімнатну житлову квартиру, загальну площу 56,5 м2 змінено на 53,5 м2, адресу: АДРЕСА_1 змінено на АДРЕСА_1. До підстав державної реєстрації прав власності на відповідний об'єкт нерухомого майна додано технічний паспорт та довідку від 18.07.2018, що виданий Товариством з обмеженою відповідальністю "Амра Груп", за змістом яких площа додатково проінвентаризованого об'єкта, за відсутності самочинного переобладнання змінилася в зв'язку зі зміною методології підрахунку, а вказаний об'єкт є квартирою та має поштову адресу: АДРЕСА_1. При цьому з підстав державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно видалено акт прийому-передачі від 15.06.2018, проте договір № 5583-В-С продовжує зазначатися як підстава державної реєстрації права власності на об'єкт з реєстраційним номером 590695463101.
Позиція Верховного Суду
17. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.
18. В основу оскаржуваних рішення та постанови про відмову в задоволенні позову (в частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12.06.2018, скасування державної реєстрації права власності відповідача-3 на спірне нерухоме майно та зобов'язання повернути його Харківській міській об'єднаній територіальній громаді в особі Харківської міськради) покладено висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність передбачених статтями 258, 267 ЦК України та частини 2 статті 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) підстав для застосування за заявами відповідачів наслідків спливу скороченої позовної давності (3 місяці) до позовної вимоги щодо оспорювання договору № 5583-В-С, перебіг якого (тримісячного строку) для прокурора закінчився 07.05.2019, оскільки, по-перше, докази (матеріали приватизаційних справ), які свідчать про порушення відповідачами норм законодавства про приватизацію, в ході досудового розслідування в кримінальному провадженні № 42017221080000002 прокурор отримав 06.02.2019 - на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019, тоді як з позовом у цій справі прокурор звернувся лише в травні 2021 року, тобто поза межами позовної давності. По-друге, прокурор не довів наявності поважних причин для поновлення позовної давності, а обставин переривання цього строку місцевим господарським судом не встановлено (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 922/646/22).
Водночас, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та часткове скасування рішення Харківської міськради від 21.02.2018 і наказу № 197 суди зазначили про неефективність обраного прокурором способу захисту права територіальної громади міста Харкова в цій частині позову, позаяк оспорювані рішення та наказ вже були реалізовані та вичерпали свою дію виконанням, що за умов наявної відмови суду в задоволенні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12.06.2018 не призведе до поновлення прав територіальної громади міста Харкова щодо володіння, користування або розпорядження спірним нерухомим майном.
19. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
20. Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), ЦК України визначає як позовну давність (стаття 256 ЦК України).
Згідно з частинами 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
21. При застосуванні наведених положень цивільного законодавства слід ураховувати правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини (схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21).
Водночас можливість особи знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (див. пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).
22. Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (такі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 911/1014/20, від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19).
23. У постанові від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.
24. Отже, застосування інституту позовної давності є одним із засобів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з'ясувати всі обставини, пов'язані з фактом обізнаності та об'єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19).
25. Верховний Суд наголошує, що закони України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (чинний до 06.03.2018) та "Про приватизацію державного майна" (чинний до 06.03.2018) втратили чинність на підставі Закону України від 18.01.2018 № 2269 "Про приватизацію державного і комунального майна", який набув чинності з 07.03.2018.
Так, стаття 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) визначає особливості розгляду спорів щодо приватизації державного або комунального майна, зокрема, абзацом 2 частини 2 цієї статті передбачено, що строк позовної давності для звернення з позовом про відмову в затвердженні протоколу аукціону, визнання недійсними результатів приватизації об'єкта малої приватизації або договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації становить 3 (три) місяці.
26. Пунктом 2 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) встановлено, що приватизація (продаж) об'єктів, щодо яких рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності цим Законом, здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону.
Однак зазначений пункт закону передбачає винятки із цього загального правила.
Таким винятком, зокрема, є випадок, коли після завершення процедури продажу об'єкта малої приватизації відбувається оформлення договору купівлі-продажу (абзац 3 пункту 2 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018)).
27. Відповідно до пункту 14 частини 1 статті 1 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) завершення приватизації - це продаж об'єкта приватизації (усіх акцій, передбачених до продажу, єдиного майнового комплексу, іншого майна тощо) та перехід права власності на такий об'єкт покупцю, що оформлюється наказом відповідного органу приватизації.
Закінчення процедури приватизації шляхом укладення договору купівлі-продажу відповідно до абзацу 3 пункту 2 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) можливо лише в тому випадку, коли органом приватизації вчинено всі дії, спрямовані на проведення підготовки об'єкта до приватизації, в тому числі і визначено ціну продажу (такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 910/11054/18).
28. Верховний Суд зазначає, що судами попередніх інстанцій достовірно встановлено той факт, що процедура приватизації (продажу) тривала до 12.06.2018 - часу прийняття Управлінням комунального майна Харківської міськради наказу № 197, тобто тривала і після набрання чинності Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна".
Відтак, за встановленими судами фактичними обставинами в справі, що наразі розглядається, приватизація спірних нежитлових приміщень хоч і була розпочата до набрання чинності Законом України "Про приватизацію державного та комунального майна" (чинного з 07.03.2018), проте процедура продажу завершена не була та завершувалася вже після набрання чинності зазначеним Законом, тобто після 07.03.2018.
Тому обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що виключення, передбачене абзацом 3 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а строк позовної давності для звернення прокурора з позовом про визнання недійсним договору № 5583-В-С становить три місяці з дня, наступного за днем його укладення (схожі за змістом висновки викладено в постановах Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 20.06.2023 у справі № 922/243/22, від 18.10.2023 у справі № 922/239/22, від 22.01.2025 у справі № 922/243/22, від 05.02.2025 у справі № 922/646/22, від 26.02.2025 у справі № 922/483/22).
29. Наведеним повністю спростовуються доводи скаржника про те, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність тривалістю в три роки, визначена статтею 257 ЦК України.
30. Заступник керівника Харківської обласної прокуратури в поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України
31. Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Таким чином, з огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити належне обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також із зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.
32. Так, необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) в подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 18.10.2023 у справі № 922/239/22, від 05.02.2025 у справі № 922/646/22, від 26.02.2025 у справі № 922/463/22 та в ухвалах Верховного Суду про закриття касаційного провадження від 22.01.2025 у справі № 922/243/22 і від 26.02.2025 у справі № 922/463/22 скаржник аргументує тим, що в зазначених постановах Верховний Суд фактично дійшов висновку про ототожнення передбачених абзацами 2 і 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) окремих виняткових підстав незастосування цього Закону до відносин незавершеної приватизації державного чи комунального майна, в тому числі в частині спеціальної (скороченої) позовної давності (3 місяці), запровадженої частиною 2 статті 30 цього Закону.
33. Проте колегія суддів відхиляє доводи скаржника про необхідність відступлення від зазначеного правового висновку як необґрунтовані з огляду на таке.
34. Згідно з частиною 1 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати.
Отже, зміст частини 1 статті 302 ГПК України свідчить про те, що має існувати необхідність для відступу, яка виникає з певних об'єктивних причин, які повинні бути чітко визначені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
35. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення Європейського суду з прав людини від 29.11.2016 "Парафія греко-католицької церкви міста Люпені та інші проти Румунії" № 76943/11, § 123).
Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення Європейського суду з прав людини від 22.11.1995 "С. В. проти Сполученого Королівства" № 20166/92, § 36). Європейський суд з прав людини також розглядав ситуації, коли суди в різних справах відходили від своїх висновків без належного обґрунтування. Це кваліфікувалося як порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий судовий розгляд).
36. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
37. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21(пункт 45)).
38. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Верховний Суд може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
39. Колегія суддів також зазначає, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж прийняття рішення Європейським судом з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
Відступ від правових позицій Верховного Суду, які були сформовані нещодавно, з одного і того самого питання є небажаним та юридично необґрунтованим, якщо відсутні вагомі зміни у правовому регулюванні чи суспільних відносинах, якщо такий відступ не пов'язаний із суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (нечіткістю чи неясністю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів.
40. Необхідність відступу від висновку Верховного Суду, яку обґрунтовує скаржник, наводячи власні міркування стосовно вирішення цієї справи по суті, не пов'язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів, а фактично зводиться до незгоди з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в зазначених скаржником постановах.
На думку скаржника, Верховний Суд порушив правило тлумачення юридичних текстів "casus omissus pro omisso habendus est", що означає: "пропущений випадок має вважатися таким, що пропущений навмисно".
41. Натомість колегія суддів зауважує, що з часу формування правового висновку, викладеного в постановах Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 18.10.2023 у справі № 922/239/22, від 05.02.2025 у справі № 922/646/22, від 26.02.2025 у справі № 922/483/22 (правовідносини в яких з огляду на предмет позову, об'єктний та суб'єктний склад є подібними із правовідносинами в цій справі (№ 922/2069/21)), від якого пропонує відступити скаржник, пройшло небагато часу. Відтак ані суспільні відносини, ані їх правове регулювання в державі не змінилися, а жодних обґрунтувань на підтвердження того, що рішення у зазначених справах призвели до вад правозастосування, які би зумовлювали потребу відступити від сформульованого Верховним Судом висновку, скаржником не наведено.
42. Крім того, скаржник помилково посилається на необхідність відступу від висновку, викладеного в ухвалах Верховного Суду про закриття касаційного провадження від 22.01.2025 у справі № 922/243/22 та від 26.02.2025 у справі № 922/463/22, постановлених на підставі пунктів 4 і 5 частини 1 статті 296 ГПК України відповідно, оскільки в розумінні частини 4 статті 236 цього Кодексу джерелом правозастосовчої практики є лише постанови Верховного Суду, в яких насправді можуть міститися висновки щодо застосування норм матеріального та процесуального права, але аж ніяк не ухвали Верховного Суду.
43. Водночас наявні доводи скаржника не містять будь-яких посилань на зміни суспільного контексту в період із 06.06.2023, через які застосований в постанові Верховного Суду в справі № 922/4169/19 підхід очевидно застарів унаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.
Аналогічний підхід до вирішення спорів, що виникли з подібних правовідносин, у подальшому застосовано в постановах Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 922/243/22, від 18.10.2023 у справі № 922/239/22, від 05.02.2025 у справі № 922/646/22, від 26.02.2025 у справі № 922/483/22, від 09.07.2025 у справі № 922/534/22.
44. Разом з тим Верховний Суд вважає, що скаржник, зазначаючи про необхідність відступу від висновку щодо застосування норм пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) у подібних правовідносинах, викладеного в зазначених постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, не вказує конкретних причин необхідності відступу від цього висновку, зокрема не зазначає, в чому полягає його практична неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання тощо.
45. За наведених вище обставин колегія суддів констатує, що скаржник належним чином не обґрунтував необхідності відступлення від зазначеного усталеного правового висновку Верховного Суду, правомірно врахованого судами попередніх інстанцій при вирішенні спору, що виник з подібних правовідносин.
Отже, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови із зазначеної підстави.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України
46. Колегія суддів відхиляє аргументи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування стандарту доказування, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, оскільки вказані доводи скаржника зводяться виключно до намагань здійснити переоцінку наявних у справі доказів та встановлених судами обставин щодо початку та закінчення перебігу позовної давності, тоді як згідно з імперативними положеннями частини 2 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
47. Заступник керівника Харківської обласної прокуратури в касаційній скарзі також зазначає, що до спірних правовідносин застосовуються загальна позовна давність, проте суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин скорочену позовну давність. При цьому, як зазначає скаржник, суди не врахували викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 922/979/21, від 13.11.2024 у справі № 922/2008/21 висновок про те, що строки позовної давності для прокурора слід обчислювати з моменту безпосереднього отримання документів, які свідчать про незаконність та безпідставність вибуття майна з комунальної власності.
48. Розглянувши наведені доводи скаржника, колегія суддів констатує, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 сформульовано висновок про те, що відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
49. У свою чергу, в постановах від 16.10.2024 у справі № 922/979/21, від 13.11.2024 у справі № 922/2008/21 Верховний Суд сформулював такий висновок:
"Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17)".
При цьому Верховний Суд у справах № 922/979/21 і № 922/2008/21, виходячи зі встановлених обставин обізнаності прокурора про незаконність обраного способу приватизації нерухомого майна після ознайомлення з матеріалами приватизаційної справи, доступ до якої було надано ухвалою слідчого судді місцевого районного суду під час розслідування кримінального провадження, виснував про те, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники.
Верховний Суд зазначив, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Як зазначив Верховний Суд, аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права, і саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
50. Скаржник також зазначає, що в постанові Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012 викладено висновок щодо застосування норми частини 5 статті 267 ЦК України.
51. Колегія суддів наголошує, що в постанові Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012 наведено такий висновок:
"10.19. Отже, суд має право надати особі (визнати право на) судовий захист порушеного права за сукупності умов: особа (позивач) наведе поважні, на її думку, причини пропуску позовної давності при зверненні до суду за захистом порушеного права, вказавши на конкретні обставини, які об'єктивно перешкоджали їй звернутися за захистом порушеного права у межах позовної давності, та надасть суду докази, що підтверджують існування цих обставин (стаття 74 ГПК України); суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження цих обставин, встановить їх існування та дійде висновку про їх об'єктивний характер, і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права".
52. Заступник керівника Харківської обласної прокуратури в поданій касаційній скарзі також посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норми пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції, чинній з 02.04.2020 (в контексті того, що запровадження на всій території України карантину з 12.03.2020 є безумовною правовою підставою для продовження позовної давності на строк дії такого карантину), викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.09.2023 у справі № 910/18489/20 та в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 947/8885/21.
53. Проте, з мотивів, наведених у пунктах 20- 29 цієї постанови, Верховний Суд погоджується з правильним висновком судів попередніх інстанцій щодо застосування до позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12.06.2018 спеціальної (скороченої) позовної давності в 3 (місяці), передбаченого абзацом 2 частини 2 статті 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018).
54. Крім того, Верховний Суд зазначає, що карантин запроваджено постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" із 12.03.2020, тобто вже після спливу строку, встановленого абзацом 2 частини 2 статті 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018) для звернення з цим позовом до суду.
Відтак колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про те, що строки позовної давності відповідно до пункту 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), були продовжені на строк дії карантину, а тому перебіг позовної давності з 12.03.2020 був зупинений до 01.07.2023.
55. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012, від 06.09.2023 № 910/18489/20, від 11.12.2023 № 947/8885/21, від 16.10.2024 у справі № 922/979/21, від 13.11.2024 у справі № 922/2008/21, на які посилається скаржник.
56. Відтак безпідставними є доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012, від 06.09.2023 № 910/18489/20, від 11.12.2023 № 947/8885/21, від 16.10.2024 у справі № 922/979/21, від 13.11.2024 у справі № 922/2008/21.
57. Водночас доводи скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку про непоширення позовної давності на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду, прийняте за таким позовом, тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена в нормі закону, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 641/76/17, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
58. Скаржник з посиланням на постанови Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 21.11.2018 справі № 577/5321/17, від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19, від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, від 25.06.2024 у справі № 916/697/21 зазначає, що договір купівлі-продажу від 12.06.2018 є нікчемним, а застосування до позовної вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору позовної давності як до недійсного правочину є безпідставним. Як зазначає скаржник, позовна вимога про повернення майна фактично є вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, а тому до такої вимоги застосовується загальна позовна давність.
59. Розглянувши наведені доводи скаржника, колегія суддів установила, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц сформульовано висновок про те, що негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
60. Водночас у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 641/76/17 зазначено, що позовна давність не поширюється на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду, прийняте за таким позовом, тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена законом.
61. Разом з тим згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
62. Відповідно до абзацу 1 частини 1 та частини 5 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
63. Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов'язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.04.2025 у справі № 924/971/23).
64. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
65. У постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 29.05.2025 у справі № 922/3727/19, до завершення розгляду якої зупинялося касаційне провадження у справі № 922/2069/21, що розглядається, сформульовано такий висновок:
"36. Вибір між речово-правовими та зобов'язальними способами захисту права залежить від характеру порушення, правового статусу сторін та конкретних обставин справи.
Речово-правові способи захисту, одним з яких є віндикація (статті 387, 388 ЦК України), базуються на праві власності як абсолютному праві, що діє проти необмеженого кола осіб.
Водночас реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або визнаний недійсним.
Тобто вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яка пред'явлена саме стороні цього правочину, має розглядатися за правилами реституції.
У справі, що переглядається, правовідносини між відповідачами виникли на підставі укладеного ними договору купівлі-продажу нерухомого майна, який, як зазначалось, є недійсним, і Прокурор у позові просить зобов'язати відповідача-3 повернути на користь територіальної громади м. Харкова в особі відповідача-1 майно, яке було передано йому на виконання цього договору.
З наведеного випливає, що належним способом захисту права власності територіальної громади міста у цьому разі є застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину (реституції).
37. Зазначений спосіб захисту також є ефективним, оскільки позивач (у цьому разі Прокурор), який заявляє вимоги про визнання недійсним договору, на підставі якого було відчужене майно, та повернення майна, має дві мети - повернути майно у фактичне володіння та реєстраційно підтвердити право володіння ним".
66. У справі, що розглядається, прокурор заявив позовні вимоги, зокрема, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 12.06.2018 та про повернення спірних нежитлових приміщень територіальній громаді міста Харкова. При цьому в позовній заяві прокурор посилався на те, що оспорюваний договір суперечить вимогам статті 345 ЦК України, статтям 2, 18 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (чинного з 07.03.2018), а також зазначав про відсутність у сторін правочину необхідного обсягу цивільної дієздатності.
Натомість доводи скаржника про те, що оспорюваний договір у цій справі спрямований на незаконне заволодіння майном територіальної громади, а тому є нікчемним, суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 та в постанові палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.05.2025 у справі № 922/3727/19.
67. Оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або визнано судом недійсним, тому позовна вимога прокурора про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, пред'явлена саме стороні цього правочину, має розглядатися за правилами реституції.
Тому доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц і від 01.08.2018 у справі № 641/76/17, є безпідставними, а також суперечать висновкам, викладеним у постанові палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.05.2025 у справі № 922/3727/19.
68. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що позовна вимога про повернення майна фактично є вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, а тому до такої вимоги застосовується загальна позовна давність. Прокурор у справі, що розглядається, скористався зобов'язальними способами захисту, метою яких є повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, і саме зазначений спосіб захисту є належним, оскільки правовідносини між відповідачами виникли на підставі укладеного між ними договору купівлі-продажу нерухомого майна.
69. Крім того, скаржник зазначає, що суди, відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Харківської міськради від 21.02.2018, зазначили про неефективність обраного прокурором способу захисту права Харківської міської територіальної громади. При цьому, на думку скаржника, такі висновки судів попередніх інстанцій суперечать висновкам, наведеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.
70. Дійсно, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 сформульовано висновок про те, що в разі якщо прокурор вважає, що порушення інтересів держави полягає в незаконній зміні категорії земель за цільовим призначенням, то вимога про визнання незаконним та скасування рішення міської ради (у частині зміни цільового призначення земельної ділянки) є належною та ефективною; прокурор може звертатися з позовом про визнання незаконним і скасування такого рішення.
Однак, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, міститься загальний висновок про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою цивільного права.
71. Водночас колегія суддів зауважує, що в справі № 925/1133/18 рішення міської ради, про недійсність якого прокурор зазначав у позові, стосувалося зміни цільового призначення земельної ділянки та на момент звернення з позовом це рішення було чинним і породжувало відповідні правові наслідки.
72. У справі № 927/1206/21 прокурор просив визнати незаконними та скасувати рішення Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та наказ про передачу у власність земельної ділянки, на якій розташовані пам'ятки археології.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 927/1206/21 констатувала, що позов із вимогою про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області за встановлених судами конкретних обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника.
73. Натомість у справі № 922/2069/21, яка наразі розглядається, прокурор подав позов про визнання незаконними та скасування рішення Харківської міськради від 21.02.2018 та наказу Управління комунального майна Харківської міськради, які стосуються відчуження нежитлових приміщень, але вже були реалізовані та вичерпали свою дію шляхом укладення оспорюваного правочину.
Як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, наведені позовні вимоги прокурора не є ефективним способом захисту права територіальної громади міста Харкова, тому задоволенню не підлягають.
74. Відтак правовідносини у справі № 922/2069/21, яка розглядається, є неподібними за змістом і правовим регулюванням із правовідносинами в справах №№ 925/1133/18 і № 927/1206/21, тому висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, не є релевантними для застосування до спірних правовідносин у цій справі.
75. Таким чином, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 922/979/21, від 13.11.2024 у справі № 922/2008/21, що наразі виключає як закриття касаційного провадження в частині зазначеної підстави касаційного оскарження, так і скасування оскаржуваних рішення та постанови.
76. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності, дійшли правильного висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12.06.2018 та зобов'язання Ломоновського С. В. повернути Харківській міській об'єднаній територіальній громаді спірні нежитлові приміщення в зв'язку з пропуском прокурором позовної давності без поважних причин, про застосування наслідків спливу якої було заявлено відповідачами.
77. З наведених раніше мотивів Верховний Суд погоджується з обґрунтованими доводами Міськради, викладеними у відзиві на касаційну скаргу.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
78. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
79. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
80. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
81. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, як наслідок, оскаржувані рішення та постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
82. Отже, зазначені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, а інші доводи скаржника не спростовують висновку судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову повністю, в зв'язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних рішення і постанови.
Розподіл судових витрат
83. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 06.11.2024 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.03.2025 у справі № 922/2069/21 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Ю. Я. Чумак
Судді Т. Б. Дроботова
Н. О. Багай