24 липня 2025 року м. ТернопільСправа № 921/619/23
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Шумського І.П.
за участі секретаря судового засідання Романюка Д.О.
розглянув справу
за первісним позовом Кременецько - Почаївського державного історико - архітектурного заповідника, вул. Козубського, 6, м. Кременець, Тернопільська область, 47003
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Міністерство культури та стратегічної комунікації України, вул. І. Франка, 19, м. Київ, 01601
до відповідача Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ, вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська область, 47003
про зобов'язання повернути майно
за зустрічним позовом Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ, вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська область, 47003
до відповідача Кременецько - Почаївського державного історико - архітектурного заповідника, вул. Козубського, 6, м. Кременець, Тернопільська область, 47003
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство культури та стратегічної комунікації України, вул. І. Франка, 19, м. Київ, 01601
про визнання недійсним договору №5 від 03.09.2018 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю
За участі від:
позивача за первісним позовом/відповідача за зустрічним позовом - Деревінський І.М.
відповідача за первісним позовом/позивача за зустрічним позовом - не з'явився
третьої особи - не з'явився
Зміст позовних вимог, позиція позивача.
У вересні 2023 року Кременецький-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовною заявою від 06.09.2023 (вх. №666 від 12.09.2023) до Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ про зобов'язання Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ повернути Кременецько-Почаївському державному історико-архітектурному заповіднику державне нерухоме майно - приміщення пам'ятки архітектури національного значення - Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський костел, 1760 p., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, ХХст.), загальною площею 3218,0 кв.м, охоронний номер 1591 Н, реєстровий №26024191.18.АААДДЛ151, розміщене за адресою вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області, шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного акту приймання-передачі.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що вказане майно є пам'яткою архітектури національного значення, належить до державної власності, а також перебуває в оперативному управлінні та на балансі позивача. Згідно укладеного між сторонами справи договору №5 від 03.09.2018, спірне майно по акту приймання - передачі було передано відповідачу у безоплатне користування. Відповідно до умов п. 7.4 договору №5 від 03.09.2018 термін дії договору складає до 03.09.2023, а його дія може бути продовжена за згодою сторін. Листом №3/1-142 від 13.06.2023 позивач повідомив відповідача про те, що дія вказаного договору не буде продовжуватись, у зв'язку вступом в дію 01.02.2020 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до ч.2 ст. 9 якого забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку. У зв'язку з припиненням 03.09.2023 дії договору №5 від 03.09.2018, у відповідача відсутні законні підстави для користування спірним майном.
Позиція відповідача.
Свято - Богоявленський жіночий монастир Тернопільської єпархії УПЦ у відзиві на позовну заяву від 01.11.2023 (вх. №8879 від 06.11.2023) просив суд відмовити у задоволенні позову.
Щодо цього ним зазначено, що рішенням виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів №252 від 14.10.1990 «Про відкриття жіночого монастиря в приміщенні Богоявленського собору» вирішено передати жіночому монастирю Богоявленський собор без пономарки, дзвіницю з каплицею преподобного Іова Почаївського.
Після реєстрації у 1991 році відповідача як юридичної особи монастирю передавались окремими частинами приміщення келій.
Розпорядженням Тернопільської обласної державної адміністрації №62 від 23.02.1999 «Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря в користування Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря» передано в користування відповідачу церкву Св. Миколая і приміщення, в якому знаходилась паталого-гістологічна лабораторія. Фактично відповідачу був остаточно переданий у володіння сестринський корпус або корпус келій.
Постановою Кабінету Міністрів України № 583 від 29.05.2001 «Про Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник» комплекс пам'яток у містах Кременці та Почаєві Тернопільської області оголошено Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним з віднесенням його до сфери управління Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики.
З моменту утворення Кременецько-Почаївського державного історико - архітектурного заповідника і до 03.09.2018 відповідач вільно і відкрито володів і користувався комплексом споруд Богоявленського монастиря. Позивач не висував жодних претензій, зауважень щодо цього.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1032-р від 20.10.2011 Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник переданий до сфери управління Міністерства культури, правонаступником майна, прав і обов'язків якого надалі стало Міністерство культури, перейменоване на Міністерство культури та інформаційної політики.
03.09.2018 між ним та позивачем підписано договір №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю та передачу позивачу по акту приймання - передачі від 03.09.2018 майна, згідно умов яких позивач начебто передав у володіння і користування відповідача вказане у договорі майно.
На момент укладення договору №5 від 03.09.2018 монастир мав право володіння і користування на Богоявленський собор, дзвіницю і келії, від яких ніколи не відмовлявся. Ці права не були припинені на законній підставі.
Станом на 03.09.2018 позивач не мав право володіння і користування на Богоявленський собор з келіями. Отже, факт укладення 03.09.2018 між заповідником і монастирем договору №5 та його припинення, не впливає на речові права монастиря на нерухоме майно, які виникли в 1990 році (на Богоявленський собор, дзвіницю) і в 1999 році (на келії).
12.07.2023 монастир звернувся до РВ ФДМ України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях із заявою №1/07 від 07.07.2023 про включення до Переліку другого типу комплекс споруд Богоявленського монастиря. ?
РВ ФДМ України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях у листі №17-112-01083 від 14.07.2023 повідомлено про необхідність подачі її через електронну торгову систему.
За результатами пошуку на електронному майданчику «Е-Тендер» в розділі «Оренда майна» - «Об'єкти оренди» критерії пошуку: «Балансоутримувач» Кременецько - Почаївський державний історико-архітектурний заповідник встановлено, що станом на 31.10.2023, РВ ФДМ України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях, як орендодавцем, не створено «нульовий об'єкт» на майданчику «Е-Тендер», без чого неможливо через електронну торгову систему подати заяву про включення комплексу споруд Богоявленського монастиря до Переліку 2 типу.
У зв'язку з релігійними переконаннями ігуменя монастиря Димитрія (Голюк М.Г.) відмовилась оформлювати електронний цифровий підпис, без якого неможливо зареєструвати електронний кабінет монастиря в електронній торговій системі і подати відповідну заяву.
Закон України «Про оренду державного та комунального майна», як і Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, затверджений Постановою КМУ від 03.06.2020 №483, не містить положень, які б дозволяли особам з певними релігійними переконаннями подавати заяви про включення об'єкту до Переліку другого типу в паперовому вигляді.
Вищевказані дві обставини роблять неможливим отримання монастирем в оренду комплексу споруд Богоявленського монастиря.
Монастир звернувся до Міністерства культури та інформаційної політики України з клопотанням №013 під 01.09.2023 про передачу культової будівлі, в якому просив погодити передачу монастирю у безоплатне користування строком на 5 років комплексу споруд Богоявленського монастиря. У датованій 07.09.2023 відповіді Міністерство культури та інформаційної політики України повідомило, що відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку.
З урахуванням абз.2 ч.1 ст.15 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» відповідач «правомірно очікував» на продовження оплатного або безоплатного володіння і користування комплексом споруд Богоявленського монастиря. При цьому, вільне і відкрите володіння і користування майном протягом останніх 33 років без будь-яких наявних претензій з боку держави робила «правомірні очікування» відповідача вагомими.
Дії позивача є невиправданим втручанням у мирне володіння майном монастиря, а саме втручання відбувається «не за законом», без будь-якої «легітимної мети», з покладанням на монастир індивідуального і надмірного тягаря.
Державою створено умови, при яких монастир позбавлений реальної можливості оформити право оренди або право безоплатного користування на комплекс споруд Богоявленського монастиря. За таких умов втручання в мирне володіння майном відповідача відбувається не за законом.
В монастирі постійно проживають 80 монахинь, для яких келії є домом. В позовній заяві ставиться питання про вивільнення монастирем зайнятих приміщень, не зазначаючи жодної мети, яку позивач хоче досягнути таким заходом втручання.
Виселення відповідача, без надання останньому відповідної компенсації або без визначення альтернативного варіанту заміни одного нерухомого майна на інше є непропорційним втручанням в право монастиря на мирне володіння майном.
Також Свято - Богоявленський жіночий монастир Тернопільської єпархії УПЦ, користуючись передбаченим ч. 1 ст. 90 ГПК України правом, до вказаного відзиву на позову заяву долучив письмове опитування позивача, відповідно якого поставив позивачу наступні запитання:
"1. З якою конкретною метою Кременецько-Почаївський державний історико - архітектурний заповідник бажає вилучити комплекс споруд Богоявленського монастиря, що розташований за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2, у Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ?
2. Чи планує Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник самостійно використовувати комплекс споруд Богоявленського монастиря, що розташований за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2, після вивільнення зайнятих приміщень Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ та підписання відповідного Акту приймання-передачі?
3. За яким цільовим призначенням Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник планує використовувати комплекс споруд Богоявленського монастиря, що розташований за адресою; Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2, після вивільнення зайнятих приміщень Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ та підписання відповідного Акту приймання-передачі?
4. Яку грошову суму витратив Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник на обслуговування і ремонт комплексу споруд Богоявленського монастиря, що розташований за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2, в період з 01.01.2004 по 01.11.2023?
5. Чи має на цей час Кременецько-Почаївський державний історико-архітекrурний заповідник будь-які заперечення з приводу оформлення Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ права оренди на комплекс споруд Богоявленського монастиря, що розташований за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2?
6. Які саме заперечення на цей час має Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник з приводу оформлення Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ права оренди на комплекс споруд Богоявленського монастиря, що розташований за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2?
7. Чи мав би Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник будь-які заперечення з приводу оформлення Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ на новий строк права безоплатного користування на комплекс споруд Богоявленського монастиря, що розташований за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2, якщо б на цей час не існувало законодавчої заборони на безоплатне користування об'єктами державної власності?
8. Які саме заперечення мав би Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник з приводу оформлення Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ на новий строк права безоплатного користування на комплекс споруд Богоявленського монастиря, що розташований за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2, якщо б на цей час не існувало законодавчої заборони на безоплатне користування об'єктами державної власності?
У відповіді на відзив №3/1-294 від 14.11.2023 (вх. №9215 від 14.11.2023) позивачем зазначено, що відповідно до Законом України "Про оренду державного та комунального майна" передбачена нова процедура укладення договорів оренди, шляхом проведення аукціону/або без проведення аукціону, виключно через електронну торгову систему (ETC).
Постановою КМУ від 03.06.2020 №483 затверджено Порядок передачі в оренду державного та комунального майна.
Згідно з ст. 6 вказаного Закону та п. 14 вказаного Порядку потенційний орендар, в отриманні майна в оренду, через електронну торгову систему звертається до орендодавця із заявою про включення такого манна до Переліку відповідного типу.
Заяву про включення майна до переліку відповідного типу подається шляхом заповнення електронної форми через особистий кабінет в електронній торговій системі і завантаження електронних копій документів та зазначених відомостей, передбачених п 15 цього Порядку.
Подача такої заяви і завантаження необхідних документів здійснюється після реєстрації з використанням електронної пошти, а не електронного цифрового підпису, як помилково стверджує відповідач.
Позивачем стверджено про створення "Нульового об'єкта" на торговій площадці.
Разом з тим, ним зазначено, що правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу.
У запереченнях б/н від 27.11.2023 (вх. №9744 від 04.12.2023) відповідач, повторюючи наведене у відзиві, додатково зазначив про відсутність доказів формування в електронній торговій системі комплексу споруд Богоявленського монастиря, як "нульового об'єкта".
В порядку ст. 90 ГПК України, позивачем у заяві №3/1-348 від 06.12.2023 (вх. №9931 від 11.12.2023) надано відповіді на запитання відповідача по суті спору, в яких повідомлено наступне:
1. 03.09.2023 закінчився термін дії договору №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю укладений між заповідником та Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ.
Відповідно до п. 3.8 договору користувач зобов'язаний повернути орендоване майно в належному стані, не гіршому ніж під час передачі його у користування, з урахуванням фізичного зносу, або у стані, обумовленому цим договором.
За своєю правовою природою укладений між сторонами 03.09.2018 договір №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю, є договором позички.
Так, згідно з ч. 1 ст. 827 ЦК України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.
Частиною 3 ст. 827 ЦК України передбачено, що до договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.
Водночас глава 58 ЦК України регулює правовідносини, пов'язані з наймом (орендою).
Відтак, до договору №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю від 03.09.2018 підлягають застосуванню положення глави 58 ЦК України, а також інших законодавчих актів, яким регулюються питання оренди державного майна - Господарського кодексу України, Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Відповідно до п. 10 ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до частин 1, 6 статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 20 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендар наділяється правом користування майном на строк, визначений договором оренди.
Частиною 4 ст. 284 ГК України, ч. 1 ст. 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 291 Господарського кодексу України договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Враховуючи вище викладене, заповідник діє відповідно до діючого законодавства.
2. Аб.1 п.2.1 Положення про заповідник передбачено, що позивача створено з метою забезпечення збереження, охорони та популяризації пам'яток культурної спадщини, розташованих на його території.?
Одночасно п. 6.11. Положення про заповідник встановлено, що в порядку, встановленому законодавством України, заповідник має право надавати в оренду споруди, приміщення та устаткування, транспортні засоби, інвентар та інше закріплене за ним майно.
Згідно вищенаведеного заповідник зобов'язаний здійснювати збереження та охорону культурної спадщини, а не використовувати її.
3. Цільовим призначенням Комплексу споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський костел, 1760 p., Корпус келій, 1760р., Дзвіниця, XX ст.) є: культові споруди для богослужінь, келії - житлові.
Враховуючи Положення про заповідник, позивач не зобов'язаний використовувати майно самостійно, а має право надавати його в оренду.
4. Згідно п. 3.7 користувач майна зобов'язується забезпечувати збереження майна, здійснювати його поточний ремонт та утримувати у належному санітарному, протипожежному і технічному стані.
Варто відзначити, що згідно умов договору релігійна громада зобов'язана утримувати майно, а у позивача такий обов'язок відсутній. Одночасно хочу звернути увагу, що оскільки майно на даний час не повернуто то обов'язок щодо утримання майна покладений на колишнього користувача.
5. Позивач неодноразово зазначав, що для оформлення права оренди на комплекс споруд Богоявленського монастиря відповідачу необхідно дотриматися всіх вимог діючого законодавства.
6. Відповідь на дане питання взаємозалежне із відповіддю на питання у пункті 5.
7. Позивач не може надавати відповідь на питання з приводу гіпотетичних версій, оскільки є бюджетною установою яка зобов'язана дотримуватися законодавства України.
8. Відповідь на дане питання взаємозалежне із відповіддю на питання у пункті 7.
Вказані пояснення оцінені судом як такі, що відповідають вимогам ч.3 ст. 88, ч.2 ст. 90 ГПК України, надані повноважною особою - в.о. директора Кременецько-Почаївського державного історико - архітектурного заповідника В. Ільчишиним, а при їх оформленні дотримано вимог, визначених ч. 2 ст. 88 ГПК України.
У заяві про зміну підстав позову №3/1-88 від 14.02.2024 (вх. №1411 від 19.02.2024) позивачем доповнено підстави позову, посилаючись на приписи ст. ст. 387, 391 ЦК України.
У запереченнях від 29.02.2024 (вх. №1929 від 07.03.2024) відповідачем заперечуючи проти позову зазначено, що монастир починаючи з 14.10.1990 і до цього часу, за згодою Почаївської Лаври, володіє і користується Богоявленським собором і дзвіницею на підставі рішення виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів №251 від 14.10.1990 і охоронного договору №57. Вказані документи не визнано недійсними, безстроковий охоронний договір ніким не розривався (не припинявся). Монастир (як юридична особа) на цей час не володіє і не користується келіями, оскільки ними володіють і користуються (постійно проживають) різні фізичні особи (черниці). Їх право постійного проживання в келіях зареєстровано у встановленому порядку. Виселення черниць з їх житла можливе лише на підставі окремого рішення суду в порядку, передбаченому ст. 109 ЖК України.
Позиція третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерства культури та стратегічної комунікації України.
Міністерство культури та інформаційної політики України у поясненнях №06/20/8776-23 від 11.10.2023 (вх. №8271 від 16.10.2023) повністю підтримало позовні вимоги, з підстав, наведених у позовній заяві.
В під розгляду справи Міністерство культури та інформаційної політики України перейменовано на Міністерство культури та стратегічної комунікації України.
Зміст позовних вимог, позиція позивача за зустрічним позовом.
На протязі встановленого ст. 180 ГПК України строку, 26.10.2023 Свято - Богоявленський жіночий монастир Тернопільської єпархії УПЦ (надалі - позивач за зустрічним позовом, монастир) звернувся до Господарського суду Тернопільської області з зустрічним позовом б/н, б/д (вх. №789) до Кременецько - Почаївського державного історико - архітектурного заповідника про визнання недійсним договору №5 від 03.09.2018 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю.
Позовні вимоги зустрічного позову обґрунтовані тим, що рішенням виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів №252 від 14.10.1990 «Про відкриття жіночого монастиря в приміщенні Богоявленського собору» вирішено передати жіночому монастирю Богоявленський собор без пономарки.
Після реєстрації у 1991 році позивача за зустрічним позовом як юридичної особи, він продовжив володіти і користуватися Богоявленським собором. Розпорядженням Тернопільської обласної державної адміністрації №62 від 23.02.1999 «Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря в користування Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря» передано в користування позивачу за зустрічним позовом церкву Св. Миколая і приміщення, в якому знаходилась паталого-гістологічна лабораторія. Фактично позивачу був переданий у володіння сестринський корпус або корпус келій.
Постановою Кабінету Міністрів України № 583 від 29.05.2001 «Про Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник» комплекс пам'яток у містах Кременці та Почаєві Тернопільської області оголошено Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним з віднесенням його до сфери управління Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики.
З моменту утворення Кременецько-Почаївського державного історико - архітектурного заповідника і до 03.09.2018 позивач вільно і відкрито володів і користувався комплексом споруд Богоявленського монастиря. Відповідач не висував жодних претензій, зауважень щодо цього.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1032-р від 20.10.2011 Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник переданий до сфери управління Міністерства культури, правонаступником майна, прав і обов'язків якого надалі стало Міністерство культури, перейменоване на Міністерство культури та інформаційної політики.
Ним підтверджено факт підписання 03.09.2018 з відповідачем договору №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю та передачу позивачу по акту приймання - передачі від 03.09.2018 майна, вказаного у договорі.
Позивачем зазначено, що передача нерухомого майна від відповідача до позивача відбулась фіктивно, адже, на момент передачі відповідач не мав права володіння на вищевказане майно. На момент передачі саме позивач мав право володіння і користування цим майном. Від свого права володіння нерухомим майном монастир ніколи не відмовлявся, право володіння не було припинено на будь-якій іншій законній підставі.
Зважаючи на наведене, позивачем стверджено, що договір №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю від 03.09.2018, є фіктивним договором і не породжує жодних правових наслідків.
На цій підставі Свято - Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ заявлено вимогу про визнання вказаного договору недійсним на підставі ст. 203, 215, 234 ЦК України.
Позиція відповідача за зустрічним позовом.
Кременецько - Почаївський державний історико - архітектурний заповідник (надалі - відповідач за зустрічним позовом, заповідник) у відзиві на зустрічну позовну заяву №3/1-292 від 14.11.2023 (вх. №9212 від 14.11.2023) просив суд відмовити у задоволенні зустрічної позовної заяви.
В обґрунтування цьому ним зазначено, що укладення договору №5 від 03.09.2018 між сторонами відбулось на підставі ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійних організацій", керуючись Постановою Кабінету Міністрів України від 29.10.2003 "Про затвердження Типового договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю".
При укладенні договору та підписанні акту приймання - передачі відповідач чітко усвідомлював свої дії та ніяких заперечень не мав.
У відповіді на відзив за зустрічним позовом б/н від 05.12.2023 (вх. №9899 від 08.12.2023) монастир повторюючи доводи зустрічного позову, зазначив, що відповідач за зустрічним позовом не надав жодних доказів на підтвердження факту припинення права володіння і користування монастиря на майно і виникнення цих прав у заповідника. Без припинення вищевказаних речових прав монастиря на об'єкти нерухомого майна заповідник не міг отримати ці речові права.
Свято - Богоявленському жіночому монастирю Тернопільської єпархії УПЦ нічого невідомо про підписання заповідником акту приймання - передачі від 11.02.2003, наявність цього документу монастир заперечує.
Належність монастирю прав володіння і користування майном, вказує на фіктивність договору №5 від 03.09.2018, а підписаний між сторонами акт приймання - передачі не породжує жодних правових наслідків.
У заяві про зміну підстав позову б/н від 13.12.2023 (вх. №10195 від 19.12.2023) позивач за зустрічним позовом, не відмовляючись від первинних підстав позову, додатковою підставою для визнання недійсним договору вказує про підписання оспорюваного правочину зі сторони монастиря не уповноваженою особою з проставленням печатки, яка не належить Свято-Богоявленському жіночому монастирю Тернопільської єпархії УПЦ.
У поясненнях №3/1-284 від 27.12.2023 (вх. №10501 від 29.12.2023) відповідачем за зустрічним позовом зазначено, що вищевказані твердження про наявність печатки, яка не є печаткою відповідача, є маніпуляцією протилежної сторони. Ним звернено увагу на те, що оскаржуваний договір та інші долучені монастирем документи містять ідентичні відбитки печатки.
Під час користування майном, монастир погоджував із заповідником проект будівництва переходу від корпусу келії пам'ятки архітектури до господарської споруди. Наявність таких документів вказує на те, що керівник монастиря усвідомлювала законність такого договору.
У заяві про зміну підстав позову б/н від 01.02.2024 (вх. №952) позивачем за зустрічним позовом, не відмовляючись від первинних підстав позову, зазначено, що за своєю правовою природою договір №5 від 03.09.2018 є договором позички. З урахуванням строку дії вказаного договору, змісту норм ч. 3 ст. 828, ст. 793 ЦК України такий договір підлягав нотаріальному посвідченню. Оскільки вказаний договір не був нотаріально посвідченим, він є нікчемним, з урахуванням ст. 220 ЦК України.
Ним також зазначено про укладення 25.10.1994 між правлінням архітектури облвиконкому і монастирем охоронно-орендного договору на використання пам'ятки архітектури, на підставі якого державний орган передав монастирю в оренду Богоявленський монастир (по факту 1 і 2 поверхи корпусу келій) площею 730 кв. м. з цільовим призначенням: для житла монахів. З того часу в келіях проживали черниці. Станом на 03.09.2018 їх кількість становила 50.
Посилаючись на наведене монастирем зазначено, що заповідник не міг передати монастирю корпус келій з усіма приміщеннями без згоди фактичних володільців і користувачів цих приміщень, без припинення їх речових прав на займані приміщення. Тому оскаржуваний договір суперечить ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 399, 406 ЦК України.
Посилаючись на зміст ст. 829 ЦК України, зазначено, що позичкодавцем може бути фізична або юридична особа. Особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника. Міністерство культури та інформаційної політики України не надавало згоди заповіднику на укладення договору №5 від 03.09.2018, що є окремою підставою для визнання договору недійсним.
У поясненнях б/н від 09.02.2024 (вх. №1159 від 12.02.2024) заповідником зазначено, що відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі ч. 2 ст. 215 ЦК України та, відповідно, наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону.
З урахуванням норми п. 2 ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», якою встановлена заборона передавати державне або комунальне майно в безоплатне користування або позичку, норми абз. 9 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», згідно якої не допускається самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна, норми ст. 398 ЦК України, відповідно до якої право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом, норми ст. 400 ЦК України, твердження монастиря викладені у заявах по суті справи, які стосуються зустрічного позову, підтверджують факт незаконного користування монастирем державним майном.
Посилаючись на зміст ст. ст. 387, 391 ЦК України, заповідником зазначено, що монастир використовує майно без належної правової підстави, є недобросовісним його користувачем, а тому зобов'язаний повернути майно власнику або уповноваженій власником установі (балансоутримувачу).
Також заповідником повідомлено, що охоронно-орендний договір від 25.10.1994 не стосується предмету позову, оскільки з його змісту не можливо встановити щодо якого майна він укладався.
Зміст цього договору також вказує на те, що орендар повинен не заселяти приміщення пам'ятки для проживання як тимчасового, так і постійного характеру. Наведене підтверджує безпідставність домової книги, як доказу реєстрації черниць у вказаному приміщенні.
Розпорядження голови Тернопільської ОДА від 23.02.1999 та лист Держбуду №6/1-48 від 09.02.2004 містили адресовану монастирю вимогу про укладення охоронно-орендного договору на користування приміщеннями пам'ятки архітектури. Інофрмація про виконання вказаної вимоги відсутня. Наведене підтверджує безпідставність використання спірного майна.
Позиція третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерства культури та стратегічної комунікації України.
Міністерство культури та інформаційної політики України у поясненнях б/н від 14.11.2023 (вх. №9222 від 15.11.2023) просило відмовити у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на підстави, тотожні тим, що наведені позивачем у первісному позові.
В під розгляду справи Міністерство культури та інформаційної політики України перейменовано на Міністерство культури та стратегічної комунікації України.
Процесуальні дії суду у справі.
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області у складі судді ОСОБА_1 від 18.09.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №921/619/23 за правилами загального позовного провадження.
18.09.2023 залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Міністерство культури та інформаційної політики України.
07.11.2023 судом постановлено ухвалу, якою прийнято зустрічну позовну заяву до спільного розгляду з первісним позовом.
Також 07.11.2023 залучено до участі у справі за зустрічним позовом в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство культури та інформаційної політики України.
Ухвалами суду неодноразово відкладалось підготовче засідання, в підготовчих засіданнях оголошувались перерви, продовжувався строк підготовчого провадження, зупинялось та поновлювалось провадження у даній справі.
04.06.2024 Вищою радою правосуддя прийнято рішення № 1707/0/15-24 про звільнення з посади судді ОСОБА_1 у зв'язку з поданням заяви про відставку.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.06.2024 справу № 921/619/24 передано судді Шумському І.П.
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області у складі судді Шумського І.П. від 26.06.2024 справу №921/619/23 прийнято до провадження.
Ухвалою суду від 18.07.2024 закрито підготовче провадження у справі №921/619/23 та призначено її до розгляду по суті.
Ухвалами суду неодноразово зупинялось та поновлювалось провадження у справі.
Востаннє, ухвалою суду від 25.03.2025 поновлено провадження у справі, розгляд справи по суті призначено на 24.04.2025, в якому оголошувалась перерва до 12.05.2025.
Надалі розгляд справи по суті відкладався на 29.05.2025, 17.06.2025, 08.07.2025.
08.07.2025 оголошено перерву до 15.07.2025.
В судовому засіданні 15.07.2025 судом оголошено про перехід до стадії ухвалення судового рішення та час його проголошення в судовому засіданні.
В судовому засіданні 24.07.2025 судом оголошену скорочену (вступну та резолютивну) частину рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судом.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України №635-р від 16.11.2002 "Про передачу пам'яток архітектури та містобудування до сфери управління Держбуду" прийнято пропозицію Держбуду, погоджену з Тернопільською облдержадміністрацією, Кременецькою районною та Кременецькою міською радами, Мінекономіки, Мінфіном, Фондом державного майна та Держкомстатом, про передачу пам'яток архітектури та містобудування: із спільної власності територіальних громад Кременецького району і територіальної громади м. Кременця у державну власність з віднесенням до сфери управління Держбуду за переліком згідно з додатком 1; із сфери управління Тернопільської облдержадміністрації до сфери управління Держбуду за переліком згідно з додатком 2.
Згідно додатку 2 до переліку майна включено Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський костел, 1760 рік, Корпус келій, 1760 рік, Дзвіниця, XX століття), за адресою вул. Дубенська, 2.
Створеною відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України №635-р від 16.11.2002 комісією 28.01.2003 проведено обстеження Комплексу споруд Богоявленського монастиря за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області, який належить Управлінню містобудування та архітектури Тернопільської ОДА і передається Кременецько-Почаївському державному історико-архітектурному заповіднику (позивачу за первісним позовом ), встановивши придатність майна до подальшого використання та склавши акт приймання - передачі, затверджений 11.02.2003 головою Держбуду України.
Постановою Кабінету Міністрів України №1699 від 29.10.2003 "Про затвердження Типового договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю" затверджено Типовий договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю.
Розпорядженнями Кабінету Міністрів України №1419-р від 27.12.2019 «Деякі питання управління Міністерством культури та інформаційної політики об'єктами державної власності» та № 53-р від 23.01.2020, із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 231 від 23.03.2020 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України щодо діяльності Міністерства культури та інформаційної політики» Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник віднесено до сфери управління Міністерства культури та інформаційної політики України.
З наявного в матеріалах справи Витягу №283231117 від 05.11.2021 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 01.11.2021 до реєстру за №44876005 внесено запис про право державної власності за Міністерством культури та інформаційної політики України на Комплекс споруд Богоявленського монастиря XVIII ст. загальною площею 3218 кв. м., до складу якого входить корпус келій 1831 кв. м., собор 417 кв. м., підвали 863,2 кв. м, дзвіниця 105,8 кв. м., за адресою Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2.
Наказом Міністерства культури та інформаційної політики України № 1847 від 27.05.2020 затверджено нову редакцію Положення про Кременецько-Почаївський державний історико -архітектурний заповідник (надалі - Положення), відповідно до п. 6.1, п. 6.2, п. 6.10 якого майно заповідника складається з основних фондів, матеріальних та нематеріальних активів, інших матеріальних цінностей, вартість яких відображається в самостійному балансі. Майно заповідника є державною власністю і закріплене за ним на праві оперативного управління. Майно, передане заповіднику, використовується відповідно до мети і завдань, визначених цим Положенням. Заповідник не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законодавством.
03.09.2018 між Кременецько-Почаївським державним історико-архітектурним заповідником (надалі - балансоутримувачем), в особі директора Микулича В.В., який діє на підставі Положення про заповідник, затвердженого міністерством культури України №442 від 07.05.2012 та Свято - Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ, в особі ігумені Маріоніли (Панасюк) (надалі - користувачем), яка діє на підставі статуту укладено договір №5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю (надалі - договір).
Відповідно до п. 1.1 договору балансоутримувач передає, а користувач приймає у безоплатне користування державне майно: приміщення пам'ятки архітектури національного значення Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський костел, 1760 p., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, ХХст.), загальною площею 3218,0 кв.м, охоронний номер 1591 Н, реєстровий №26024191.18.АААДДЛ151, розміщене за адресою вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська область.
Склад і вартість майна, що передається користувачу згідно з цим договором визначені відповідно до передатного балансу балансоутримувача, станом на 01.11.2017 (на дату проведення інвентаризації майна).
Згідно з п. 1.2 договору майно передається в користування виключно під культові споруди - діючий храм для богослужінь, келій - житлові, та дзвіниця Свято-Богоявленського жіночого монастиря.
Для передачі і повернення майна сторони утворюють комісію, головою якої призначається представник балансоутримувача (п. 2.1 договору).
У п. 2.2 договору передбачено, що набуття права користування майном виникає з моменту підписання сторонами акта приймання - передавання майна, який є невід'ємною частиною цього договору.
Відповідно до п. 2.3 договору майно вважається повернутим балансоутримувачу з дати підписання сторонами акта приймання - передавання.
Згідно з п. 3.8 договору користувач зобов'язався у разі припинення дії цього договору повернути орендоване майно в належному стані, не гіршому ніж під час передачі його у користування, з урахуванням фізичного зносу, або у стані, обумовленому цим договором.
У п. 5.2 договору зазначено, що в зв'язку з тим, що майно, яке передається в оренду, є пам'яткою архітектурної спадщини, користувач зобов'язаний забезпечувати збереження пам'ятки відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" та умов охоронного договору укладеного власником (балансоутримувачем) пам'ятки з відповідним органом охорони культурної спадщини 15.02.2017 б/н.
У п. 7.4 договору обумовлено, що цей договір укладено строком на 5 років, який набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 03.09.2023. Дія договору може бути продовжена за згодою сторін.
Відповідно до умов розділу 8 договору додатком до цього договору є акт приймання -передавання нерухомого майна.
Згідно акту приймання-передачі нерухомого майна від 03.09.2018 балансоутримувач передав у строкове безоплатне користування користувачу державне майно, яке є предметом договору №5 від 03.09.2018 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю.
Балансоутримувач у листі №3/1-142 від 13.06.2023 повідомив користувача про закінчення терміну дії договору 03.09.2023 та відсутність намірів у балансоутримувача щодо його продовження у зв'язку із змінами у законодавстві.
Надалі, балансоутримувач звернувся з листами № 3/1-186 від 08.08.2023 та №3/2-198 від 24.08.2023 до користувача, в яких повторно повідомив про закінчення терміну дії договору 03.09.2023, просив передати майно та вказав на необхідність забезпечення присутності представника останнього при складанні акту приймання-передачі майна 04.09.2023 о 10.00 год.
Відповідно до умов п. 2.1 договору, 01.09.2023 балансоутримувачем видано наказ №78 про створення комісії щодо повернення майна.
04.09.2023 комісією складено акт про відмову у поверненні майна користувачем після закінчення дії договору.
Відповідно до поданих на обґрунтування вимог зустрічного позову та заперечень щодо первісного позову документів, прийнятих до розгляду судом убачається, що за результатом розгляду листа №129 від 01.10.1990 намісника Свято - Успенської Почаївської Лаври про дозвіл на розташування в Богоявленському соборі та дзвіниці діючого жіночого монастиря 14.10.1990 Виконавчим комітетом Кременецької районної ради народних депутатів прийнято рішення № 251 (№252) «Про відкриття жіночого монастиря в приміщенні Богоявленського собору», відповідно до якого дозволено Свято-Успенській Почаївській Лаврі відкрити в приміщенні Богоявленського собору жіночий монастир та передати керівництву жіночого монастиря: Богоявленський собор без пономарки; дзвіницю з каплицею преподобного Іова Почаївського; цвинтарну церкву всіх святих; територію верхнього саду, площею 0,28 га. Рішення передбачено, що інші будівлі, що належали колишньому жіночому монастирю будуть передані при переході лікарні в нове приміщення.
14.10.1990 Виконавчим комітетом Кременецької районної ради народних депутатів прийнято рішення №252 «Про затвердження керівництва Кременецького Богоявленського жіночого монастиря», яким затверджено керівництво Кременецького Богоявленського жіночого монастиря (філіалу Свято-Успенської Почаївської Лаври) у складі: настоятель монастиря (виконуючий обов'язки намісника до обрання ігумені) - ієромонах Галактіон (Коренчук М.А.); духовник монастиря - ієромонах Леонтій (Бурко В.І.); благочинний монастиря - ієромонах Феодосій (Чинадель В.С.); економ монастиря - ієромонах Ювеналій (Ришко В.І.); казначей монастиря - ієромонах Євсевій (Дудка І.І.); келар монастиря - ієромонах Іраклій (Мітітєлу І.Ф.); секретар і відповідальний за загальні справи - ієродиякон Мелетій (Егоренко В.В.).
На виконання рішення Виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів №251 від 14.10.1989, №134 від 15.05.1990 між Головним управлінням архітектури і містобудування Тернопільського облвиконкому (надалі - держорганом) та ієромонахом Галактіоном, скарбником інокинею Марією, ієродіяконом Мелетієм (надалі - користувачем) 30.11.1990 укладено охоронний договір №57 (надалі - охоронний орган) на передачу пам'ятки архітектури, що є на державній власності, за умовами п.1 якого держорган передав, а користувач прийняв в безоплатне користування пам'ятки архітектури - церкву і дзвіницю Богоявленського монастиря з метою використання приміщень цієї пам'ятки для здійснення релігійних обрядів.
Відповідно до п. 3 охоронного договору користувач бере на себе повну відповідальність за збереження пам'ятки архітектури і зобов'язується використовувати приміщення виключно за призначенням, зазначеним у п. 1 охоронного договору, відповідно до встановленого для цього приміщення режиму використання.
У п.п. "в" п. 4 охоронного договору зазначено, що користувач повинен не заселяти приміщення пам'ятки і інших розміщених на її території споруд жильцями для проживання як тимчасового, так і постійного характеру, за виключенням спеціально призначених під жито приміщень для проживання сторожів і церковного причту за окремим застереженням для них в окремих умовах.
Відповідно до свідоцтва серії №А00 №662730 про державну реєстрацію юридичної особи Свято - Богоявленський жіночий монастир Тернопільської єпархії УПЦ як юридична особа зареєстрований 30.10.1991, номер запису про включення відомостей про юридичну особу до ЄДР 16401200000000278.
Така ж інформація міститься у відповіді №226014 від 14.09.2023 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
25.10.1994 між Управлінням архітектури облвиконкому (надалі - держорганом) і Богоявленським жіночим монастирем (надалі - орендарем) укладено охоронно-орендний договір (надалі - охоронно-орендний договір) на використання пам'ятки архітектури, відповідно до умов п. 1 якого держорган здав, а "орендар" прийняв в орендне користування пам'ятку архітектури для використання її під Богоявленський монастир/площа 730 кв. м.: 1 поверх - 185 кв. м.; 2 поверх - 545 кв. м./ житло монахів.
Відповідно до п. 3 охоронно-орендного договору строк оренди становить з 01.11.1994 до 30.12.1999.
Згідно п.п. "в" п. 8 охоронно-орендного договору орендар повинен не заселяти приміщення пам'ятки для проживання як тимчасового, так і постійного характеру.
Свято - Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ у довідці №14 від 01.02.2024 наведено перелік з 50 осіб, які, станом на 03.09.2018, постійно проживали в сестринському корпусі - блоці №1 (корпус келій, 1760 року) за адресою: Тернопільська область, м. Кременець, вул. Дубенська, 2.
В якості доказу цього монастирем долучено до матеріалів справи Домову книгу для прописки громадян, які проживають у Кременецькому Богоявленському жіночому монастирі.
Розпорядженням Тернопільської обласної державної адміністрації №62 від 23.02.1999 "Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря в користування Свято - Богоявленського Кременецького жіночого монастиря" передано в користування позивачу за зустрічним позовом церкву Св. Миколая і приміщення, в якому знаходилась паталого-гістологічна лабораторія (п. 1 розпорядження).
У п.2 розпорядження керівництву Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря зазначено про необхідність укладення з Управлінням містобудування та архітектури облдержадміністрації охоронно - орендного договору на користування переданими приміщеннями, які є пам'яткою архітектури державного значення.
Такий договір монастирем не укладався.
Матеріали справи містять копію виготовленого у 2009 році Кременецьким районним комунальним бюро технічної інвентаризації технічного паспорта на будівлю сестринського корпусу - блок №1 Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря по вул. Дубенська, 2 у м. Кременець.
У липні 2023 року монастир звернувся до РВ ФДМ України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях з листом №1/07 від 07.07.2023, з проханням про включення до Переліку другого типу комплексу споруд Богоявленського монастиря, у зв'язку з наміром орендувати це майно.
У відповідь на таке звернення РВ ФДМ України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях у листі №17-112-01083 від 14.07.2023 повідомлено монастир про порядок реалізації заявником такого наміру.
У вересні 2023 року мало місце звернення монастиря до власника майна Міністерства культури та інформаційної політики України з проханням погодити передачу майна у безоплатне користування строком на 5 років.
У відповідь на таке звернення Міністерством культури та інформаційної політики України у листі №06/35/7649-23 від 07.09.2023 повідомило про внесення змін до законодавства щодо оренди державного та комунального майна, у зв'язку з чим заборонено передачу такого майна у безоплатне користування, а особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України "Про санкції", а також пов'язані з ними особи, не можуть бути орендарями.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд при ухвалені рішення за зустрічним позовом, висновки суду.
Згідно з ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване ст. 55 Конституції України право на судовий захист вимагає, водночас твердження позивача про порушення має бути обґрунтованим, а суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист якого подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту його порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність і (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Предметом зустрічного позову в цій справі є визнання недійсним договору №5 від 03.09.2018.
Позовні вимоги зустрічного позову обґрунтовані приписами ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України та доводами позивача про: фіктивність правочину; підписання правочину зі сторони монастиря не уповноважено особою; відсутність згоди власника майна на укладення правочину.
Цивільний кодекс України (надалі - ЦК України) визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів, суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч.1). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч.2). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду від 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (abinitio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipsoiure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (ergaomnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (exofficio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц, постанову Верховного Суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20).
Судом у справі №921/619/23 встановлено, що об'єктом договору №5 від 03.09.2018 - Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський собор, 1760 p., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, ХХст.), загальною площею 3218 кв.м., за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області є пам'ятка архітектури національного значення, що є державною власністю.
Відповідно до ст. 759 ЦК України (в редакції на момент укладення спірного договору) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно з ч. 1 ст. 760 ЦК України, предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму (ст. 761 ЦК України).
За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (ч. 1, 5 ст. 762 ЦК України).
Статтею 793 ЦК України (в редакції на момент укладення спірного договору) передбачено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
За приписами ч. 1 ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) об'єктами оренди за цим Законом є нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств.
Статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) було врегульовано порядок укладання договорів оренди.
У відповідності до ч. 1-4 ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) істотними умовами договору оренди є, зокрема, орендна плата з урахуванням її індексації.
Згідно із ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.
Відповідно до ст. 20 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватись у натуральній або грошово-натуральній формі.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції на момент укладення договору оренди) термін договору оренди визначається за погодженням сторін.
Cуд зазначає, що з наведених вище норм ЦК України та Закону України "Про оренду державного та комунального майна" вбачається, що оренда безоплатною бути не може, оскільки наймодавець передає наймачу річ в користування за певну плату, яка може бути і мінімальною (символічною), але все-ж платою.
Суд зауважує, що відповідно до ч. 1 ст. 827 ЦК України (в редакції чинній на момент підписання Договору) за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.
Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними (ч. 2 ст. 827 ЦК України).
Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ЦК України).
В силу ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Суд враховує, що за приписами ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції чинній на момент підписання договору № 5) релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам'яток історії та культури. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
Вказана норма передбачає передання культових будівель та споруд саме у безоплатне користування релігійним організаціям, що відповідає правовій природі позички.
Отже, договір № 5 від 03.09.2018 за своєю правовою природою є договором позички.
До такого висновку у подібних правовідносинах прийшов Верховний Суд у своїх постановах від 10.04.2024 у справі №924/318/23, від 23.10.2024 у справі №927/1342/23, від 26.11.2024 у справі №927/394/23, від 16.01.2025 у справі №927/395/23.
За приписами ч. 3 ст. 828 ЦК України, договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.
Статтею 793 ЦК України (в редакції чинній на момент підписання договору) визначені вимоги до форми договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, згідно з якими договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Крім того, у відповідності до ст. 794 ЦК України (в редакції чинній на момент підписання договору) право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Суд зазначає, що після укладання договору, а саме 27.12.2019 набрав чинності та 01.02.2020 був введений в дію Закон України № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна України", яким були внесені зміни, зокрема до ст. ст. 793, 794 ЦК України, а саме збільшено строк договору при якому необхідне нотаріальне посвідчення правочину та його державна реєстрація (більше п'яти років).
Згідно із ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Верховний Суд в постанові від 12.10.2023 у справі № 420/847/20 вказав, що визначення поняття "капітальна споруда" законодавство не містить, на чому наголошено й у роз'ясненнях Міністерства будівництва, архітектури та житлово - комунального господарства України від 01.10.2006 "Щодо визначення капітальності будівель". Водночас згідно з пунктом 1 Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 №507, спорудою є будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.
Враховуючи відсутність у законодавстві визначення поняття "капітальна споруда", колегія суддів звернула свою увагу на приписи ч. 1 ст. 181 ЦК України, згідно з якою до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Суд касаційної інстанції, враховуючи вищевикладене, до ознак капітальних споруд (об'єктів) відніс такі:
це споруда, будівля або інший об'єкт, будівельні системи, які належать до об'єктів будівництва, визначених у нормах абзацу п'ятого частини першої статті 4 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", завжди тісно пов'язані з земельною ділянкою, на якій вони розташовані, та мають фундаментну основу;
капітальну будівлю не може бути без негативних наслідків для конструкції розібрано і переміщено, адже в даному випадку всій споруді буде завдано непоправної шкоди;
створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт;
переміщення цих об'єктів є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Колегія суддів наголосила, що наведені вище ознаки капітальної споруди не є вичерпними й можуть класифікуватися за іншими критеріями, визначеними законом, однак є основними і дозволяють ідентифікувати об'єкт капітального будівництва.
Як встановлено судом вище та не заперечується учасниками справи, що за договором №5 від 03.09.2018 в безоплатне користування було передано Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський собор, 1760 p., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, ХХ ст.), загальною площею 3218 кв.м., за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області (охоронний №1591Н).
При цьому, суд враховує, що культова будівля, споруда - це будівля або споруда, що є об'єктом нерухомого майна, спеціально призначена для задоволення релігійних потреб шляхом проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій, ритуалів, молитов, служінь, релігійних зібрань та забезпечення інших видів релігійної практики. Комплекс культових будівель - це топографічно визначена сукупність окремих або поєднаних між собою культових будівель, споруд, а також інших об'єктів, необхідних для забезпечення релігійної практики релігійної організації (ч. ч. 6-7 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійних організацій").
Судом встановлено, що об'єкт безоплатного користування є пам'яткою архітектури національного значення і є державною власністю.
Отже, суд приходить до висновку, що переданий в позичку комплекс споруд є культовими будівлями і спорудами, які не можуть без негативних наслідків для конструкції бути розібрані і переміщені, адже в такому випадку таким спорудам буде завдано непоправної шкоди. Вказане дає можливість ідентифікації таких будівель і споруди, як капітальних.
Таким чином, проаналізувавши правову природу договору № 5 від 03.09.2018, суд встановив, що умови цього договору опосередковують правовідносини з безоплатного користування державним майном, що за своєю суттю відповідає умовам договору позички.
Крім того, суд установив, що на підставі акта приймання-передачі від 03.09.2018 заповідник передав, а монастир прийняв у безоплатне користування майно, яке є предметом договору №5 від 03.09.2018.
Судом встановлено, що між сторонами у справі договір №5 від 03.09.2018 укладено строком до 03.09.2023, тобто на п'ять років.
З урахуванням обумовленого сторонами строку дії договору, відповідно до приписів ст. 793 ЦК України, такий договір підлягав нотаріальному посвідченню.
Частиною 1 ст. 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Відповідно до ч.1 ст.236 ГПК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Судом у даній справі встановлено, що договір №5 від 03.09.2018 укладено у простій письмовій формі, тому такий договір є нікчемним з моменту його укладення в силу закону.
Оскільки вказаний договір укладено на строк понад три роки, а тому право користування майно за таким правочином підлягало державній реєстрації.
Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10.04.2024 у справі №911/638/23, від 10.04.2024 у справі № 924/318/23 та від 26.11.2024 у справі № 927/394/23, від 16.01.2025 у справі № 924/395/23.
Відповідно до ч.2 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Разом з тим, позивач за зустрічним позовом не вказує, у який спосіб порушуються, обмежуються, чи не визнаються його права цим договором. Позивач не просить застосувати судом наслідки недійсності, на його думку недійсного договору та не зазначає до якого правового наслідку має призвести його позовна вимога.
З огляду на встановлену судом обставину про те, що договір №5 від 03.09.2018 є нікчемним, позовна вимога про визнання його недійсним не підлягає до задоволення, що є безумовною підставою для відмови у задоволенні зустрічного позову. При цьому, у суду, в такому випадку, відсутні підстави для надання правової оцінки іншим, зазначеним позивачем підставам для визнання такого договору недійсним.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд при ухвалені рішення за первісним позовом, висновки суду.
Відповідно до положень статті 2 ГПК України, статтей 15,16 ЦК України, статті 20 ГК України кожна особа має право на захист свого цивільного (господарського) права (законного інтересу) в разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі в судовому порядку. Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Позовні вимоги первісного позову про повернення майна, шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання акту приймання - передачі обґрунтовані заповідником відсутністю у монастиря законних підстав для користування майном, з посиланням на ст. ст. 387, 391 ЦК України.
Проте, під час розгляду справи по суті представником позивача за первісним позовом зазначено, що з урахуванням заяви про зміну підстав позову, в даному випадку мало місце звернення до суду з негаторним позовом.
Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
У статті 41 Конституції України та статті 321 ЦК України закріплений принцип непорушності права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 325 ЦК України встановлено, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Згідно з ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Комплекс споруд Богоявленського монастиря на праві державної власності зареєстровано за Міністерством культури та інформаційної політики України.
Відповідно до частини першої статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.
Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов'язально-правові засоби захисту права власності.
Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.
Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини та майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Згідно з ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
За наслідками розгляду зустрічного позову судом встановлено, що договір №5 від 03.09.2018 є нікчемним.
Нікчемний правочин є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу /набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою відповідно до свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 915/1567/21, від 18.09.2024 у справі №904/1710/23, від 11.07.2024 у справі № 905/1081/23.
Отже, в цьому випадку відсутня правова підстава для користування монастирем Комплексом споруд Богоявленського монастиря (собором, дзвіницею, келіями).
У господарському процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, а ніж закон. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу novit curia.
Отже, згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Суд зазначає, що захист права власності врегульований главою 29 Цивільного кодексу України. Зокрема, захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 зазначеного Кодексу, згідно з якою власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
Верховний Суд неодноразово (зокрема в постановах від 17.04.2018 у справі №924/623/16, від 29.08.2019 у справі №910/551/18) звертав увагу, що звернутися з передбаченим наведеною нормою негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Необхідно зауважити, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 (пункт 146) у справі №359/3373/16-ц зазначає, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95- 98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74).
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.
Підставою негаторного позову є належне позивачу право користування і розпорядження майном, а також обставини, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.
Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинилися, то відпадає і підстава для пред'явлення негаторного позову. Власник має право у даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов'язально-правовими засобами. Подібний за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 916/1666/18.
Умовами подання негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця). Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30.07.2019 у справі №926/3881/17.
Право власності як абсолютне право має захищатися лише у разі доведення самого факту порушення. Тому встановлення саме зазначених вище обставин належить до предмета доказування у справах за такими позовами. Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.05.2020 у справі №909/392/1, від 27.05.2020 у справі № 910/1310/19.
Відповідно до Списку пам'ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 24.08.1963 № 970 «Про впорядкування справи обліку та охорони пам'ятників архітектури на території Української РСР» (охоронний номер 1591) Комплекс споруд Богоявленського монастиря взято на облік як пам'ятку архітектури.
Згідно з п. 3 Прикінцеві положення Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти, включені до списків переліків пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.
Абзацом 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що пам'ятка культурної спадщини це об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, або об'єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
Зазначений комплекс споруд включений до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України від 23.09.2008 № 574-VI (охоронний номер 1591).
Також, Постановою Кабінету Міністрів України №295 від 14.03.2025 "Про внесення об'єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України" внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України об'єкти культурної спадщини національного значення згідно з переліком, що додається (п. 1 Постанови) та виключено із cписку пам'ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 24 серпня 1963 р. № 970 "Про впорядкування справи обліку та охорони пам'ятників архітектури на території Української РСР", пам'ятники згідно з додатком у зв'язку з їх внесенням до Державного реєстру нерухомих пам'яток України (п.2 Постанови).
Відповідно до змісту Постанови Кабінету Міністрів України №295 від 14.03.2025 пам'ятці архітектури - Комплексу споруд Богоявленського монастиря 1760-1914 р.р. присвоєно охоронний номер №190028.
Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності підтверджує, що вищевказаний об'єкт з 01.11.2021 зареєстрований на праві державної власності за Міністерством культури та інформаційної політики України.
Постановою Кабінету Міністрів України №1028 від 06.09.2024 Міністерство культури та інформаційної політики України перейменовано на Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.
Отже, вказане майно може перебувати лише в державній власності в силу вимог цивільного законодавства.
Матеріалами справи підтверджується та визнається сторонами, що станом на час звернення Кременецько - Почаївського державного історико - архітектурного заповідника з позовом до суду та станом на час розгляду справи судом Комплекс споруд Богоявленського монастиря і надалі перебуває у фактичному користуванні Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ.
В матеріалах справи №921/619/23 відсутні докази реєстрації за Свято-Богоявленським жіночим монастирем Тернопільської єпархії УПЦ права власності на спірне майно чи іншого речового права.
Частиною 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в чинній редакції передбачає, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.
За змістом цієї статті культові будівлі і майно передаються релігійним організаціям на підставі договору.
Окремими правочинами оформлюються відносини землекористування та охорони пам'яток культури.
Монастирем не надано правоустановчих документів (в розумінні ЦК України та Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації") на право власності чи користування згаданим у позові майном.
Не є такими доказами:
- рішення № 251 (№252) від 14.10.1990 Виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів «Про відкриття жіночого монастиря в приміщенні Богоявленського собору», відповідно до змісту якого дозволено Свято-Успенській Почаївській Лаврі відкрити в приміщенні Богоявленського собору жіночий монастир та передати керівництву жіночого монастиря: Богоявленський собор без пономарки; дзвіницю з каплицею преподобного Іова Почаївського; цвинтарну церкву всіх святих; територію верхнього саду, площею 0,28 га. Рішенням передбачено, що інші будівлі, що належали колишньому жіночому монастирю будуть передані при переході лікарні в нове приміщення.
Оскільки, станом на момент прийняття вказаного рішення діяв Указ Президії Верховної Ради Української РСР №1488-ІХ від 01.11.1976 "Про затвердження Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР".
Відповідно до пункту "б" статті 10 вказаного Указу віруючі, що утворили релігійне об'єднання, мають право одержувати в безплатне користування молитовну споруду і культове майно за рішенням виконавчого Комітету обласної, міської (міст Києва і Севастополя) Ради народних депутатів.
У 1991 році прийнято Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" №988-ХІІ від 23.04.1991.
Постановою Верховної Ради Української РСР №988-ХІ від 23.04.1991 Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", у п. 1, п. 2 якої постановлено ввести в дію Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" №987- ХІІ від 23.04.1991 з дня його опублікування. До приведення законодавства України у відповідність із Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" застосовуються чинні акти законодавства України, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Пункт 6 Постанови Верховної Ради УРСР №988-ХІ від 23.04.1991 передбачав Кабінету Міністрів Української РСР разом з Урядом Кримської АРСР, виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів забезпечити відповідно до Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з обов'язковим урахуванням прав як тих релігійних громад, що були власниками цих будівель і майна на момент їх переходу у власність держави, так і тих, які користуються ними в даний час.
Пунктом 8 Постанови Верховної Ради УРСР №988-ХІ від 23.04.1991 визнано такими, що втратили чинність з дня введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації":
- Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 01.11.1976 "Про затвердження Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1976 р., N 46, ст.420, N 48, ст.450; 1981 р., N 38, ст.629; 1990 р., N 42, ст.582);
- Закон Української РСР від 27.11.1981 "Про затвердження указів Президії Верховної Ради Української РСР про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1981 р., N 49, ст.840) у частині затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 9 вересня 1981 року "Про внесення змін і доповнень до Положення про релігійні об'єднання в Україні".
Станом на 14.10.1990 Свято-Богоявленський жіночий монастир Тернопільської єпархії УПЦ не був зареєстрований як юридична особа.
Державна реєстрація монастиря як юридичної особи відбулась 30.10.1991, тобто через один рік після прийняття рішення.
Частина 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції на момент реєстрації монастиря як юридичної особи) передбачала, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів, а в Кримській АРСР - Уряду Кримської АРСР.
Отже, як чинний на момент прийняття рішення № 251 (№252) від 14.10.1990 Виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів, так і чинний на момент утворення монастиря як юридичної особи порядок отримання релігійною організацією у користування молитовної споруди передбачав наявність рішення виконавчого Комітету обласної, міської (міст Києва і Севастополя) Ради народних депутатів, а не районної як у даному випадку.
Наведене вказує про перевищення Виконавчим комітетом Кременецької районної ради народних депутатів своїх повноважень при прийнятті рішення № 251 (№252) від 14.10.1990.
Матеріали справи не містять і доказів укладення на його виконання договору на користування молитовною спорудою;
- охоронно-орендний договір від 25.10.1994, укладений між Управлінням архітектури облвиконкому і Богоявленським жіночим монастирем припинив свою дію 30.12.1999, у зв'язку з закінченням строку, на який його було укладено. Доказів продовження його дії монастирем не надано.
Чинна на момент укладення вказаного договору редакція частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачала, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.
Серед підстав для укладення вказаного договору нема посилання на рішення Тернопільської ОДА;
- Розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації №62 від 23.02.1999 "Про передачу вивільнених приміщень комплексу Богоявленського монастиря в користування Свято - Богоявленського Кременецького жіночого монастиря", окремим пунктом 2 якого керівництву Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря зазначено про необхідність укладення з Управлінням містобудування та архітектури облдержадміністрації охоронно - орендного договору на користування переданими приміщеннями, які є пам'яткою архітектури державного значення.
На виконання умов п.2 Розпорядження Тернопільської ОДА №62 від 23.02.1999 відповідний договір не укладався;
- рішення Кременецької районної ради №114 від 22.12.2000 "Про передачу об'єктів спільної власності територіальних громад району", відповідно до якого передано із спільної власності територіальних громад району у власність Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря будівлі і споруди, які належали Кременецькій центральній районній лікарні згідно з додатком №1.
Згідно з додатком №1 від 22.12.2000 до будівель і споруд, що знаходяться на території Свято-Богоявленського Кременецького жіночого монастиря і передаються в його власність із спільної власності територіальних громад району Кременецької центральної районної лікарні належать: 1. Спеціальне відділення №1; 2. Організаційно-методичний відділ; 3. Відділ швидкої допомоги; 4. Складські приміщення; 5. Клуб; 6. Бібліотека.
У вказаному рішенні, з урахуванням додатку, не згадується нерухоме майно, про яке йдеться у справі.
В протилежному випадку (як йшлося вище) районна рада перевищила б свої повноваження (ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації");
- не є правовстановлюючими документами на майно виготовлений на замовлення монастиря у 2009 році Кременецьким районним комунальним бюро технічної інвентаризації технічний паспорт на будівлю сестринського корпусу - блок №1 Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря по вул. Дубенська, 2 у м. Кременець та Домова книга, а також охоронний договір №57 від 30.11.1990, охоронно-орендний договір від 25.10.1994.
Матеріали справи містять докази звернення у липні 2023 року монастиря до РВ ФДМ України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях у листі №1/07 від 07.07.2023 про включення до Переліку другого типу комплексу споруд Богоявленського монастиря, у зв'язку з наміром орендувати це майно.
У відповідь на таке звернення РВ ФДМ України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях у листі №17-112-01083 від 14.07.2023 повідомлено монастир про порядок реалізації заявником такого наміру;
Надалі, у вересні 2023 року мало місце звернення монастиря до власника майна Міністерства культури та інформаційної політики України з проханням погодити передачу майна у безоплатне користування строком на 5 років.
У відповідь на таке звернення Міністерством культури та інформаційної політики України у листі №06/35/7649-23 від 07.09.2023 повідомило про внесення змін до законодавства щодо оренди державного та комунального майна, у зв'язку з чим заборонено передачу такого майна у безоплатне користування, а особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України "Про санкції", а також пов'язані з ними особи, не можуть бути орендарями.
Вказані звернення монастиря не мали наслідком укладення договору, на підставі якого той би міг здійснювати користування майном.
Верховним Судом у постанові від 18.01.2018 у справі №910/12017/17 наведено позицію про те, що власник-орендодавець захищений правом вибору, здавати або не здавати своє майно в оренду.
Наявна між сторонами справи переписка вказує про відсутність у позивача наміру продовжувати з відповідачем договірні відносини щодо користування спірним майном.
Отже, подані монастирем на підтвердження своїх заперечень докази не є належними та допустимими доказами, на підставі яких можна встановити перебування вказаного майна у власності монастиря або на іншій правовій підставі.
Суд у справі №921/619/23 зазначає, що доводи відповідача про наявність у нього прав на спірне майно суперечать його діям щодо укладення договору №5 від 03.09.2018.
Верховний Суд у своїй практиці послідовно застосовує доктрину заборони суперечливої поведінки, яка ґрунтується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основу якої покладено принцип добросовісності, складовою якого є, зокрема, заборона суперечливої поведінки та заборона зловживання процесуальними правами. Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає в тому, щоб перешкодити стороні отримати переваги та вигоду від її недобросовісних дій.
Одним із способів захисту добросовісної сторони є правовий принцип, згідно з яким особа втрачає право посилатися на будь-які факти на обґрунтування своєї позиції, якщо її попередня поведінка свідчила про те, що вона дотримується протилежної позиції (принцип естопеля). Під принципом естопеля розуміється неможливість суперечливої (непослідовної) поведінки, яка може проявлятися як в матеріальних правовідносинах, так і в судовому процесі. Найчастіше процесуальний естопель знаходить свій вияв під час оскарження судових рішень і може полягати в тому, що сторона радикально змінює свою правову позицію у справі в порівнянні з правовою позицію у суді попередньої інстанції. Юридичним наслідком принципу естопеля є втрата права, за захистом якого сторона звернулася до суду, в зв'язку з оцінкою судом фактичної поведінки сторони та її добросовісності.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці також застосовував принцип "естопель", тобто принцип, який означає категоричне заперечення такої поведінки сторони в процесі, якою вона перекреслює те, що попередньо було нею визнано в цьому та/або іншому судовому процесі ("Хохліч проти України", заява № 41707/98).
У даній справі право Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника на позов підтверджується наступним:
- Розпорядженням Кабінету Міністрів України №635-р від 16.11.2002 "Про передачу пам'яток архітектури та містобудування до сфери управління Держбуду" прийнято пропозицію Держбуду, погоджену з Тернопільською облдержадміністрацією, Кременецькою районною та Кременецькою міською радами, Мінекономіки, Мінфіном, Фондом державного майна та Держкомстатом, про передачу пам'яток архітектури та містобудування: із спільної власності територіальних громад Кременецького району і територіальної громади м. Кременця у державну власність з віднесенням до сфери управління Держбуду за переліком згідно з додатком 1; із сфери управління Тернопільської облдержадміністрації до сфери управління Держбуду за переліком згідно з додатком 2.
Згідно додатку 2 до переліку майна включено Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський костел, 1760 рік, Корпус келій, 1760 рік, Дзвіниця, XX століття), за адресою вул. Дубенська, 2;
- створеною відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України №635-р від 16.11.2002 комісією 28.01.2003 проведено обстеження Комплексу споруд Богоявленського монастиря за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області, який належить Управлінню містобудування та архітектури Тернопільської ОДА і передається Кременецько-Почаївському державному історико-архітектурному заповіднику, встановивши придатність майна до подальшого використання та склавши акт приймання - передачі, затверджений 11.02.2003 головою Держбуду України;
- відповідно до п. 1.4, п. 3.1, п. 6.1, п. 6.2 Положення про Кременецько-Почаївський державний історико -архітектурний заповідник, заповідник є об'єктом державної власності, перебуває у сфері управління Міністерства культури та інформаційної політики України. Заповідник є юридичною особою. Права і обов'язки юридичної особи заповідник набуває з дня його державної реєстрації. Майно заповідника складається з основних фондів, матеріальних та нематеріальних активів, інших матеріальних цінностей, вартість яких відображається в самостійному балансі. Майно заповідника є державною власністю і закріплене за ним на праві оперативного управління;
- 01.11.2021 спірне майно як державну власність зареєстровано за Міністерством культури та інформаційної політики України, яким підтверджено, що це майно перебуває на балансі та в оперативному управлінні заповідника.
У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа №910/1015/25 за позовом Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ до Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника, про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Провадження у справі №910/1015/25 відкрито 03.02.2025.
Позовні вимоги мотивовані тим, що об'єкт нерухомого майна: приміщення, загальною площею 591,5 кв.м., за адресою: Тернопільська обл., м. Кременець, вул. Дубенська, буд. 2, вибув з володіння позивача в результаті реєстраційних дій відповідача, що призвело до звернення позивача до господарського суду з вимогою про витребування такого об'єкту нерухомого майна з чужого незаконного володіння.
Станом на 24.07.2025, провадження у справі №910/1015/25 не завершене, рішення по суті спору не ухвалено. Отже, станом на 24.07.2025 відсутнє судове рішення, яке набрало законної сили, та містило б встановлені обставини щодо наявності у монастиря прав на вказане майно.
Відповідно до змісту п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 13, 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести належними і допустимими доказами ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1ст. 76 ГПК України).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 ГПК України).
Згідно з ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За відсутності факту між сторонами у справі договірних відносин, правовстановлюючих документів та зареєстрованого у монастиря права на відповідне нерухоме майно із спеціальним статусом, суд приходить до висновку, що позовні вимоги заповідника підлягають до часткового задоволення, шляхом зобов'язання монастиря повернути заповіднику державне нерухоме майно - приміщення пам'ятки архітектури національного значення - Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський собор, 1760 p., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, ХХст.), загальною площею 3218 кв.м, охоронний номер 190028, реєстровий №26024191.18.АААДДЛ151, розміщене за адресою вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області.
Позовну вимогу про зобов'язання повернути об'єкт державної власності слід розглядати як негаторний позов, тобто позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі №554/10517/16-ц).
Отже, вимога про повернення майна є такою, що зможе ефективно захистити право позивача у даній справі, без зазначення про необхідність вивільнення зайнятих монастирем приміщень та підписання акту приймання - передачі, у зв'язку з чим, суд відмовляє у задоволенні позову в цій частині сформульованої позовної вимоги.
Відповідач не довів наявність будь-яких "правомірних очікувань" чи "законних сподівань" на подальше безоплатне користування спірним майном, а тому його неправомірна і суперечлива поведінка щодо неповернення державі майна, не може породжувати "правомірних очікувань", як і не може перешкоджати власникові у здійснення ним своїх правомочностей.
Так, у рішенні ЄСПЛ у справі "Стретч проти Сполученого Королівства", Європейський суд з прав людини зазначив, що законними очікуваннями є очікування на законних підставах, наприклад продовження терміну дії договору оренди, і це очікування є складовою частиною права власності заявника, наданого йому за договором оренди в розумінні зазначеної статті. ЄСПЛ дійшов висновку про те, що заявник мав право очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати, в цілях застосування положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.
При цьому, суд враховує, що відповідач у спірних правовідносинах виступає як учасник господарських правовідносин, а не як організація, утворена з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Оскільки останні не є предметом судового розгляду у даній справі.
Тобто, неможливо стверджувати, що пред'явлення та задоволення позову про повернення спірного майна у володіння і користування власника має на меті інше, а ніж захист цивільного права держави на її майно, як-то обмеження використання відповідачем спірних приміщень, з релігійних мотивів/переконань.
Розподіл судових витрат.
В порядку ст. ст. 123, 129 ГПК України судовий збір за первісним позовом покладається на відповідача за первісним позовом, а судовий збір за зустрічним позовом - на позивача за зустрічним позовом.
На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 3, 4, 12,13, 20, 50, 73-80, 86, 91, 123, 129, 233, 236-240 ГПК України, -
1.Первісний позов задоволити частково.
2. Зобов'язати Свято - Богоявленський жіночий монастир Тернопільської єпархії УПЦ (вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська область, 47003, ідентифікаційний код 23587686) повернути Кременецько-Почаївському державному історико-архітектурному заповіднику (вул. Козубського, 6, м. Кременець, Тернопільська область, 47003, ідентифікаційний код 26024191) державне нерухоме майно - приміщення пам'ятки архітектури національного значення - Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський собор, 1760 p., Корпус келій, 1760 р., Дзвіниця, ХХст.), загальною площею 3218,0 кв.м, охоронний номер 190028, реєстровий №26024191.18.АААДДЛ151, розміщене за адресою вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області.
Видати наказ.
3.В задоволенні решти первісного позову відмовити.
4.В задоволенні зустрічного позову відмовити.
5.Стягнути з Свято - Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ (вул. Дубенська, 2, м. Кременець, Тернопільська область, 47003, ідентифікаційний код 23587686) на користь Кременецько - Почаївського державного історико - архітектурного заповідника (вул. Козубського, 6, м. Кременець, Тернопільська область, 47003, ідентифікаційний код 26024191) 2684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) грн судового збору.
Видати наказ.
Апеляційна скарга на рішення суду подається в порядку та строки встановлені ст. ст. 256,257 ГПК України.
Повне рішення складено 30 липня 2025 року.
Суддя І.П. Шумський