02 липня 2025 року
м. Київ
справа № 932/12380/20
провадження № 61-11205св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Дніпровська міська рада, Виконавчий комітет Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_7 , на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська, найменування якого з 25 квітня 2025 року змінено на Шевченківський районний суд міста Дніпра, від 01 грудня 2022 року у складі судді Цитульського В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року у складі колегії суддів Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання рішення міської ради незаконним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання договору дарування земельної ділянки недійсним,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Дніпровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, в якому просила:
- визнати незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська» у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0225 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати запис від 22 лютого 2018 року № 25055683 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0225 га, кадастровий номер 1210100000:02:303:0021, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним договір дарування спірної земельної ділянки від 08 травня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Воробйовою О. О. за реєстровим № 577, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що їй та третім особам ОСОБА_4 і ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належить по 57/750 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 .
Зазначене домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м, яка перебувала в користуванні спадкодавця позивача ще із 1987 року.
Інші 19/100 частин домоволодіння належать ОСОБА_6 , а 24/100 - ОСОБА_3 .
Поділ домоволодіння між співвласниками та виділ частки з домоволодіння за ініціативою одного з його співвласників не здійснювалися.
У вересні 2020 року позивач дізналася, що рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 частину земельної ділянки, на якій розміщене згадане домоволодіння, спочатку було передано у приватну власність ОСОБА_2 , який, у свою чергу, за договором дарування відчужив цю ділянку на користь ОСОБА_3 .
Передання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки для обслуговування домоволодіння, яке належить на праві спільної часткової власності кільком співвласникам, є незаконним, оскільки позивач як співвласник будинку та землекористувач не надавала згоди на приватизацію частини земельної ділянки. Отже, порушено її право на приватизацію землі, а також вимоги законодавства щодо розробки документації із землеустрою, зокрема, межі земельної ділянки в натурі не встановлені, власники суміжних ділянок не визначені, підписи власників суміжних ділянок відсутні, топографічні плани не відповідають вимогам законодавства.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 01 грудня 2022 року в задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що у матеріалах справи відсутні докази надання земельної ділянки під домоволодінням на АДРЕСА_1 його співвласникам чи попереднім власникам. Проте у свідоцтві про право на спадщину за законом від 13 лютого 1991 року, згідно з яким ОСОБА_8 (спадкодавець позивача) успадкувала після смерті ОСОБА_9 57/750 частин домоволодіння за вказаною адресою, зазначено, що це домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м.
У будь-якому випадку, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, співвласники будинку мають право на земельну ділянку під будинком та земельну ділянку, необхідну для його обслуговування.
Водночас співвласники будинку мають право на єдину земельну ділянку і таке право може бути реалізовано виключно за спільною згодою усіх співвласників будинку.
На переконання суду, відповідно до наведених висновків надання окремої земельної ділянки під частиною будинку одному із співвласників такого будинку є неможливим, не відповідає принципу єдності землі та будинку, а також порушує права інших співвласників будинку. Отже, право позивача порушено.
Спосіб захисту має забезпечувати поновлення порушеного права. Позивач заявила вимоги про визнання недійсним рішення про надання земельної ділянки відповідачу ОСОБА_2 , скасування запису про державну реєстрацію права власності за таким відповідачем, а також про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки.
Проте скасування запису про державну реєстрацію права власності не передбачено серед способів захисту порушених прав, відповідно, таку вимогу не може бути задоволено.
Підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_2 слугував державний акт про право власності на земельну ділянку. Однак позивач не оскаржує документ, на підставі якого проведено державну реєстрацію прав (державний акт), та не порушує питання про скасування державної реєстрації речового права названого відповідача. Тому права позивача не можуть бути відновлені (якщо задовольнити позовні вимоги про визнання незаконним рішення про надання земельної ділянки та недійсним договору дарування, у реєстрі буде проведено державну реєстрацію набуття права за ОСОБА_2 ).
Оскільки обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові, то суд відмовляє позивачу в позові, незважаючи на встановлення факту порушення її прав.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 21 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року змінив у частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що за правилами статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до набувачів будівлі переходять права на земельну ділянку, на якій вона розташована, у тих обсягах, які були у попереднього власника. Відповідно, сам факт набуття права власності на будинок не може бути достатньою підставою для висновку про набуття особою у власність земельної ділянки.
За відсутності в попереднього власника належним чином оформлених прав користування земельною ділянкою, на якій розміщено нерухоме майно, положення статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України в частині переходу прав на земельну ділянку до нового власника в тому ж обсязі застосуванню не підлягають.
Таким чином, посилання ОСОБА_1 на те, що домоволодіння на АДРЕСА_2 частин якого належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року, і відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України до неї також автоматично перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розміщено цей будинок, що відповідає принципу «superficies solo cedit» - збудоване на землі слідує за нею, є безпідставними.
Зважаючи на викладене, колегія суддів вважала правильним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, проте не погодилася із наведеними цим судом підставами для такої відмови з огляду на таке.
Відмовляючи у задоволенні позову через обрання позивачем неналежного способу захисту, суд першої інстанції залишив поза увагою, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Вимога про визнання недійсним державного акта не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою.
У позовній заяві ОСОБА_1 зазначала про порушення її права на отримання земельної ділянки під належним об'єктом нерухомого майна, однак з приводу цього не надала жодного доказу на підтвердження заявлених вимог. Також позивач не надала жодного рішення уповноваженого органу (органу місцевого самоврядування) стосовно відмови у наданні земельної ділянки на праві приватної власності під належною частиною домоволодіння.
Згідно з технічним паспортом, виготовленим станом на 16 серпня 2019 року, загальна площа земельної ділянки, на якій розташоване домоволодіння АДРЕСА_1 , становить 663,0 кв. м (*станом на 07 жовтня 2005 року у зв'язку з відсутністю повного доступу).
Натомість оспорюване позивачем право приватної власності, що виникло свого часу у ОСОБА_2 на підставі оскаржуваного рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304, стосується земельної ділянки площею 0,02255 га.
Отже, позивач не надала жодного доказу порушення її прав та інтересів ухваленим рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, що, у свою чергу, свідчить про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволенні позовних вимог про скасування записів про право власності та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки суд апеляційної інстанції відмовив з огляду на їх похідний характер від вимоги про визнання незаконним рішення виконавчого комітету міської ради.
Також колегія суддів наголосила, що ОСОБА_1 не позбавлена права на приватизацію земельної ділянки для обслуговування належної їй частини житлового будинку, господарських будівель і споруд у відповідній частині, не порушуючи при цьому права та інтереси інших співвласників.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_7 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішенняБабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 921/158/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16, від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 та у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 461/2132/17, від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 545/3753/16, від 23 січня 2020 року у справі № 472/1281/17, від 22 лютого 2020 року у справі № 279/4966/16, від 20 травня 2020 року у справі № 463/1962/16, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16, від 01 жовтня 2020 року у справі № 752/7311/13, від 20 січня 2021 року у справі № 910/18384/15, від 25 січня 2021 року у справі № 442/5033/16, від 27 січня 2021 року у справі № 450/84/18, від 15 червня 2022 року у справі № 201/7770/20, від 01 червня 2023 року у справі № 520/21041/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що 114/500 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 належали ОСОБА_10 на підставі договору дарування від 17 жовтня 1987 року та свідоцтва про право спадкування від 21 січня 1989 року.
Усвідоцтві про право на спадщину за законом від 13 лютого 1991 року, згідно з яким ОСОБА_8 (мати позивача) успадкувала після смерті чоловіка ОСОБА_9 114/500 частин домоволодіння за вказаною адресою, зазначено, що це домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м.
Після смерті ОСОБА_8 114/500 частин домоволодіння успадкували у рівних частках (по 57/750 частин) її діти - позивач та треті особи ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .
Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за кожним наступним власником нерухомого майна.
Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, особа, яка законно набулау власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже, власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована.
Таким чином, хоча право користування земельною ділянкою, яка розміщена під нерухомістю, що належить позивачу на праві власності, належним чином не оформлене, однак неоформлення права на спірну земельну ділянку не може бути підставою для обмеження права позивача як власника нерухомого майна на користування зазначеним майном та, відповідно, земельною ділянкою, на якій воно розташоване.
Отже, зазначеними доказами підтверджуються факт отримання першим землекористувачем земельної ділянки, на якій розташоване домоволодіння, та факт переходу права користування земельною ділянкою під будинком у відповідній частині від ОСОБА_10 до кінцевих землекористувачів - позивача та третіх осіб.
Інші 19/100 частин домоволодіння належать ОСОБА_6 , а 24/100 - ОСОБА_3 .
Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.
Поділ домоволодіння на АДРЕСА_1 між співвласниками та виділ частки з домоволодіння за ініціативою одного з його співвласників не здійснювалися. Тому співвласники будинку мають право на єдину земельну ділянку і таке право може бути реалізовано виключно за спільною згодою усіх співвласників будинку.
Право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке розташоване на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однаку будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи.
Надання у власність окремої земельної ділянки під частиною будинку одному із співвласників такого будинку є неможливим, не відповідає принципу єдності землі та будинку, а також порушує права інших співвласників будинку на користування земельною ділянкою.
Отже, оскільки за відповідачем зареєстровано право власності на 0,0225 га земельної ділянки, то право позивача на земельну ділянку відповідно до її частки у домоволодінні, яке розташоване на цій земельній ділянці, порушено оскаржуваним рішенням Дніпровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , на що суд апеляційної інстанції не звернув уваги.
Дніпровська міська рада порушила процедуру відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 , адже межі земельної ділянки в натурі не встановлені, власники суміжних ділянок не визначені, підписи власників суміжних ділянок відсутні, топографічні плани не відповідають вимогам законодавства.
За результатами перевірки поданих ОСОБА_2 документів Державний кадастровий реєстратор здійснив державну реєстрацію спірної земельної ділянки, хоча мав прийняти рішення про відмову в державній реєстрації земельної ділянки.
Аргументи інших учасників справи
У вересні 2023 року Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
У вересні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_7 подала до Верховного Суду письмові пояснення (відповідь на відзив на касаційну скаргу), в яких просить касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 31 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська.
10 жовтня 2023 року справу № 932/12380/20 передано до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 03 червня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на житловий будинок та господарські споруди, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано таким чином:
- 24/100 частини за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 08 травня 2018 року;
- 19/100 частин за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 28 лютого 2014 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року (том 1, а. с. 27-30).
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 31 травня 2013 року ОСОБА_1 успадкувала частку майна (57/750 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) після смерті матері ОСОБА_8 , яка, у свою чергу, успадкувала 114/500 частин цього домоволодіння після смерті чоловіка ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 лютого 1991 року, у якому зазначено, що домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м (том 1, а. с. 26, 31, 32).
У технічному паспорті на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , виготовленому 16 серпня 2019 року фізичною осою - підприємцем ОСОБА_11 , зазначено, що домоволодіння розташоване на земельній ділянці загальною площею 663,0 кв. м (том 1, а. с. 33-37).
Суди також з'ясували, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:02:303:0021, площею 0,0225 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 08 травня 2018 року. Земельна ділянка, яку було передано безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_3 , належала дарувальнику ОСОБА_2 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-ДП, № 053279, виданого 22 липня 1999 року Дніпропетровською міською радою на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська» (том 1, а. с. 38, 39, 47-49).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зазначено, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18) зазначено, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
У статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до статті 1297 ЦК України (в редакції, чинній на час одержання позивачем свідоцтва про право на спадщину на частку у домоволодінні) спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.
Згідно з положеннями статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 31 травня 2013 року позивач ОСОБА_1 успадкувала частку майна (57/750 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) після смерті матері ОСОБА_8 , яка, у свою чергу, успадкувала 114/500 частин цього домоволодіння після смерті чоловіка ОСОБА_9 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 18 лютого 1991 року, у якому зазначено, що 57/100 частин домоволодіння, яке розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м, належало спадкодавцю ОСОБА_9 на підставі договору дарування від 17 жовтня 1987 року та свідоцтва про право на спадщину від 21 січня 1989 року (том 1, а. с. 26, 31, 32).
У технічному паспорті на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , виготовленому 16 серпня 2019 року фізичною осою - підприємцем ОСОБА_11 , зазначено, що домоволодіння на АДРЕСА_1 розташоване на земельній ділянці загальною площею 663,0 кв. м та складається, серед іншого, з житлового будинку літ. «А-1» (рік спорудження / реконструкції - до 1917 року) та житлового будинку літ. «Б-1» (рік спорудження / реконструкції - 1933 рік) (том 1, а. с. 33-37).
Главою III Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) 1922 року було передбачено порядок провадження справ із землеустрою. Серед правових норм, що містяться у зазначеній главі, відсутні положення про необхідність видачі державних актів та реєстрації прав землекористування, а прийнятими у подальшому Земельними кодексами (1970 року, 1990 року) було закріплено правило, відповідно до якого право власності та право постійного користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок на місцевості та видачі державного акта, що посвідчує відповідне право.
З урахуванням принципу дії законів у часі вказані нормативно-правові акти поширювали свою дію лише на правовідносини, що виникли після набрання ними чинності.
Крім того, на підтвердження вказаного положення слід зазначити, що, як у ЗК Української РСР 1970 року, так і у ЗК України 1990 року, серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не було такої підстави, як неоформлення або непереоформлення раніше наданих прав.
Такі висновки Верховний Суд виклав у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 727/10679/17 (провадження № 61-22827св19) та від 23 квітня 2025 року у справі № 727/2377/23 (провадження № 61-3238св24).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц (провадження № 14-122цс18) Велика Палата Верховного Суду навела такі правові висновки:
«ЗК Української РСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у ЗК Української РСР 1990 року поряд із постійним передбачало тимчасове користування. ЗК України визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, проте не надав визначення праву тимчасового користування, яке продовжує існувати на підставі рішень, прийнятих відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», визнаються державою. Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Аналогічне положення міститься у пунктах 1 і 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України».
Відповідно до пункту 7 розділ X «Перехідні положення» ЗК України (в редакції від 25 жовтня 2001 року) громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 563-XII «Про земельну реформу» з наступними змінами громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української PCP, повинні до 1 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається.
Однак Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 1-17/2005 положення пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року № 563-ХII (563-12 ) з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою. У мотивувальній частині Рішення Конституційний Суд України зазначив, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше надане їм право користування земельною ділянкою.
У постанові від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше надане їм в установлених законодавством випадках право користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005.
Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час одержання позивачем свідоцтва про право на спадщину на частку у домоволодінні) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Відповідно до частин першої, другої статті 90 ЗК Української РСР 1970 року (в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_9 права власності на 57/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.
Положеннями статті 91 ЗК Української РСР 1970 року (в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_9 (спадкодавцем ОСОБА_8 ) права власності на 57/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) передбачено, що особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на будинок, які сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін встановленого порядку користування ділянкою. Угода про порядок користування земельною ділянкою є обов'язковою і для особи, яка згодом придбає відповідну частку в спільній власності на цей будинок. Якщо згоди на користування спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується в порядку, встановленому статтею 167 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою та другою статті 28 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_8 (спадкодавцем позивача ОСОБА_1 ) права власності на 114/500 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право володіння або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення. В разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у володіння або користування здійснюється в порядку відведення. При переході права власності громадян на жилий будинок та господарські будівлі і споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку, в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання, земельна ділянка переходить у спільне володіння або користування власників будинку і споруд.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час одержання позивачем свідоцтва про право на спадщину на частку у домоволодінні) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
Зазначені норми права закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають під час укладення правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин під час переходу прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Отже, у разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності (користування) на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти.
Тобто за загальним правилом особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками (користувачами) земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Зазначений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18).
У постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком, спорудою після їх набуття (постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункт 8.17), від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (провадження № 14-458цс18, пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (провадження № 14-438цс19, пункт 42)).
У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (пункт 56).
У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 211/7117/13-ц (провадження № 61-6812св19) зазначено, що домоволодінням є житловий будинок з прилеглою до нього земельною ділянкою та належними йому господарськими спорудами та будівлями.
У постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав у разі набуття майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними стосовно цивільно-правових норм, які є загальними.
З матеріалів цієї справи відомо, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:02:303:0021, площею 0,0225 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 08 травня 2018 року. Земельна ділянка, яку було передано безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_3 , належала дарувальнику ОСОБА_2 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-ДП, № 053279, виданого 22 липня 1999 року Дніпропетровською міською радою на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська» (том 1, а. с. 38, 39, 47-49).
У пункті 6 договору дарування земельної ділянки від 08 травня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (том 1, а. с. 49), зазначено, що на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:303:0021, площею 0,0225 га, на АДРЕСА_1 розташовані 24/100 частини домоволодіння, які дарувальник зобов'язується подарувати обдаровуваній у день укладення та нотаріального посвідчення цього договору за договором дарування 24/100 частин домоволодіння, тобто 08 травня 2018 року.
У цій справі суди з'ясували, що 24/100 частини домоволодіння на АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 08 травня 2018 року.
З огляду на викладене очевидним є те, що земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:02:303:0021, площею 0,0225 га, яку передано у приватну власність відповідача ОСОБА_2 на підставі оспорюваного рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304, сформована за рахунок земель домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно зі статтею 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (тут і далі - ЦК Української РСР 1963 року в редакції, чинній на час набуття відповідачем ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку площею 0,0225 га на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
Відповідно до частини першої статті 113 ЦК Української РСР 1963 року володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом.
Верховний Суд у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 1806/8889/12 дійшов висновку, що право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке розташоване на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи.
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: а) множинність суб'єктів; для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник), навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); б) єдність об'єкта; декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна; причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних / неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків. Частка у праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка у праві спільної часткової власності не стосується частки майна (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18)).
Верховний Суд у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 560/1049/16-ц (провадження № 61-225св18) зазначив, що земельна ділянка може надаватися для обслуговування житлового будинку, а не квартири. Тобто земельна ділянка може надаватися для обслуговування житлового будинку (цілого), незалежно від кількості співвласників такого будинку. Але лише у разі, якщо будинок розділено на окремі домоволодіння і тоді надання земельної ділянки здійснюється окремо для кожного власника. При цьому окреме домоволодіння повинно мати окрему адресу.
Таким чином, земельна ділянка надається для обслуговування житлового будинку (цілого) незалежно від кількості співвласників такого будинку. Якщо будинок розділено на окремі домоволодіння, приватизація земельної ділянки здійснюється вже окремо для кожного. Водночас окреме домоволодіння повинно мати окрему адресу. Однак, якщо адреса одна, а поділ іде лише на квартири, земельна ділянка передається у спільну сумісну або часткову власність. Окремо приватизувати частину земельної ділянки власником квартири неможливо. За відсутності згоди співвласника будинку (власника іншої квартири) на приватизацію земельної ділянки, за певних умов (капітальна стіна між частинами будинку тощо) та наявності висновку про можливість виділення частини будинку в окреме домоволодіння, можливо звернутися до місцевої ради про його узаконення та присвоєння йому окремої адреси. Після цього можна порушувати питання про приватизацію земельної ділянки вже як для окремого будинку.
Виділ у натурі частки в житловому будинку є необхідною передумовою для можливості приватизації (набуття у власність) відповідної частини земельної ділянки, яка використовується для обслуговування виділеної частини будинку.
Отже, якщо співвласник хоче приватизувати частину земельної ділянки, він має: 1) добитися виділу своєї частки в житловому будинку в натурі (через угоду з іншими співвласниками або в судовому порядку); 2) після виділу - оформити документи на частину земельної ділянки, що обслуговує цю частину будинку; 3) звернутися до органу місцевого самоврядування для відведення відповідної земельної ділянки у власність.
Однак у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не встановив та не надав жодної оцінки тому, чи було виділено у натурі частку в домоволодінні на АДРЕСА_1 , яка належала відповідачу ОСОБА_2 на праві власності, до моменту передання останньому у власність спірної земельної ділянкина підставі оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування, а також, чи відповідала площа земельної ділянки, яку передано у приватну власність відповідача ОСОБА_2 , його частці у праві власності на домоволодіння.
Встановлення зазначених обставин має важливе значення для правильного вирішення спору, адже за наявності трьох і більше співвласників майна виділ одному із співвласників частини будинку у натурі (в окреме домоволодіння) є необхідною передумовою для можливості приватизації (набуття у власність) відповідної частини земельної ділянки, яка використовується для обслуговування виділеної частини будинку.
Коли йдеться про житловий будинок у спільній частковій власності, земельна ділянка, на якій він розташований, використовується спільно всіма співвласниками будинку.
Без поділу будинку у натурі або виділу одному із співвласників частини будинку в окреме домоволодіння орган місцевого самоврядування не має повноважень передавати у приватну власність частину земельної ділянки під житловим будинком лише одному співвласнику, оскільки: земля має обслуговувати весь будинок, а не лише його частину; без згоди інших співвласників жоден з них не може одноосібно оформити право власності на частину землі; таке передання порушує права інших співвласників.
Отже, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про відсутність порушених прав та законних інтересів позивача на користування земельною ділянкою, на якій розташоване спірне домоволодіння.
Не дослідивши наведені обставини та докази, що їх підтверджують, суд апеляційної інстанції допустив порушення норми процесуального права, а саме статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, а також щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин та призвело до ухвалення помилкового рішення, внаслідок чого спір між співвласниками домоволодіння щодо земельної ділянки залишився невирішеним.
Крім того у справі, що переглядається, суди з'ясували, що право власності на житловий будинок та господарські споруди, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано таким чином:
- 24/100 частини за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 08 травня 2018 року;
- 19/100 частин за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 28 лютого 2014 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року (том 1, а. с. 27-30).
Однак якщо звести ці дроби до спільного знаменника (спільний знаменник для 100 і 750 - 1500, то 24/100 + 19/100 = 43/100 = (43 х 15) / 1500 = 645/1500, а 57/750 + 57/750 + 57/750 = 171/750 = (171 х 2) / 1500 = 342/1500), отримаємо 987/1500 (645/1500 + 342/1500 = 987/1500).
Таким чином, уся сукупність зареєстрованих часток домоволодіння становить лише 987/1500, що не дорівнює цілому (1/1) та не утворює повного обсягу права власності. Це свідчить про те, що серед співвласників майна можуть бути інші особи, які не залучені до участі у цій справі.
Урахування наведених обставин також є істотним, оскільки розгляд справи та ухвалення судового рішення за відсутності всіх співвласників може привести до порушення їхніх прав та законних інтересів. Тому під час нового розгляду справи апеляційному суду належить з'ясувати повний склад співвласників спірного майна та вжити заходів для залучення до участі у справі всіх осіб, які мають відповідні речові права.
Крім того, апеляційному суду також належить звернути увагу на те, що встановлення прав та обов'язків сторін у спірних правовідносинах здійснюється відповідно до матеріального права, яке діяло на час виникнення таких правовідносин.
Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення, а, отже, способи захисту прав або інтересів визначаються правом, яке діє на час ухвалення судового рішення.
Такий спосіб захисту як скасування запису про державну реєстрацію не відповідає вимогам частини третьої статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за змістом якої способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов'язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму необхідно застосувати для вирішення спору, виконує саме суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції).
Згідно з практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним.
Отже, у разі якщо під час нового розгляду справи апеляційний суд встановить, що спірною реєстрацією дійсно порушенні права позивача, то цей суд не позбавлений права замість скасування запису про державну реєстрацію прав скасувати рішення суб'єкта державної реєстрації щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що не є зміною предмета позову чи виходом за межі позовних вимог, враховуючи аксіому цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», а також з огляду на те, що саме таке рішення суду є ефективним способом захисту порушених прав позивача.
Зазначене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 391/666/21 (провадження № 61-2697св24).
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких вона ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).
У контексті зазначеного Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції допустив поверховий підхід до вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов передчасних висновків про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову з наведених в оскаржуваній постанові мотивів.
Водночас з огляду на положення статті 400 ЦПК Українищодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд. Верховний Суд урахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України) суд дійшов висновку про направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.
Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) навів висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів попередніх інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.
Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи апеляційним судом, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_7 , задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк
О. М. Ситнік