65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"22" липня 2025 р. м. Одеса Справа № 916/1386/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Пінтеліної Т.Г. при секретарі судового засідання Боднарук І.В. розглянувши справу № 916/1386/25 за позовом керівника Приморської окружної прокуратури міста Одеси Одеської області (65062, Одеська область, м.Одеса, вул.Артура Савельєва (кол.Черняховського),6, код ЄДРПОУ 03528552) в інтересах держави в особі Одеської міської ради (65026, м.Одеса, площа Біржова (кол. Думська), 1, код ЄДРПОУ 26597691)
до відповідача-1: Обслуговуючого кооперативу "Пространство" (65026, м.Одеса, вул. Жуковського, 22, код ЄДРПОУ 43376403) та
відповідача-2 :Товариства з обмеженою відповідальністю "Надєжда" (65031, м.Одеса, вул. Михайла Грушевського, 37, код ЄДРПОУ 31885864)
про стягнення солідарно безпідставно збережених коштів пайової участі при будівництві
За участю представників:
Прокурор: Ейсмонт І.С.;
Від позивача: Асташенкова О.І.;
Від відповідача-1: Панчошак О.Д;
Від відповідача-2: не з'явився.
Приморська окружна прокуратура міста Одеси звернулась до Господарського суду Одеської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Обслуговуючого кооперативу "Пространство" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Надєжда" про солідарне стягнення з Обслуговуючого кооперативу "Пространство" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Надєжда"до місцевого бюджету кошти у сумі 1 844 559,92 грн., з яких 1 100 300,35 грн. - заборгованість зі сплати пайової участі замовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, 619 096,64 грн. - інфляційні нарахуванн; 125 162, 93 грн. - штрафні санкції: 3% річних.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14.04.2025р. прийнято справу до провадження та призначено підготовче засідання на 13.05.2025 р.
Ухвалою від 13.05.2025р. відкладено підготовче засідання на 03.06.2025р.
До канцелярії суду надійшли заяви по суті справи представників сторін.
В судовому засіданні 19.05.2025р. було оголошено протокольну перерву у розгляді справи до 27.05.2025р.
До канцелярії суду надійшла відповідь на відзив прокурора та клопотання про закриття підготовчого засідання та призначення справи до розгляду по суті представника відповідачів.
Ухвалою від 13.05.2025р. було відкладено підготовче засідання на 03.06.2025р.
Ухвалою від 03.06.2025р. закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 24.06.2025 р.
У судовому засіданні 08.07.2025 оголошено перерву на 22.07.2025.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, проаналізувавши наявні у справі докази та давши їм відповідну правову оцінку, суд дійшов наступних висновків.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, згідно ст.142 Конституції України, зокрема, є і інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Відповідно до ст.145 Конституції України права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.
За приписами п.4-1 ч.1 ст.71 Бюджетного кодексу України кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту спрямовуються до бюджету розвитку місцевого бюджету.
Одеська міська рада, відповідно до статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є представницьким органом місцевого самоврядування.
Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику.
Частиною 3 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування» в Україні встановлено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Бюджетом розвитку згідно з п.19 ч.1 ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування» в Україні визнаються доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку та зміцнення матеріально-фінансової бази.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
За п.2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19.09.2012 р. на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти росії» (Menchinskaya v. russia), заява №42454/02, § 35).
За змістом ч.2 ст.2 Цивільного кодексу України держава Україна є учасником цивільних відносин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками (ч.1 ст.167 Цивільного кодексу України). Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст.170 Цивільного кодексу України).
Таким чином поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, у цивільних, правовідносинах. Тому, у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018р. у справі № 5023/10655/11, від 06.07.2021 р. у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц, від 18.01.2023р. у справі №488/2807/17).
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанову від 26.06.2019 р. у справі 587/430/16-ц). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 р. у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц).
Незалежно від того, хто саме звернувся до суду, - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб'єкта процесуальних правовідносин.
Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор. На відміну від останнього та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб'єкти права - учасники правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц).
Згідно з абз. 1-2 ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Аналіз частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Аналогічна правова позиція про застосування вказаних норм права викладена в постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 20.09.2018 по справі № 924/1237/17, від 06.02.2019 у справі № 927/246/18, від 22.10.2019 у справі № 914/648/17, постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
З 01.01.2020 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким з 01.01.2020 було виключено статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Відповідно до розділу 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта.
Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва; пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.
Верховний Суд у постанові від 20.03.2025 у справі № 903/601/24 у подібних правовідносинах вказав, що якщо замовниками зазначених об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування (в інтересах якого у цій справі діє прокурор) з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Така позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22, від 23.05.2024 у справі № 915/149/23.
Прийняття об'єкта в експлуатацію є терміном, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання.
Обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Аналогічні правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 та постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22.
У постановах від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 та від 15.08.2024 у справі № 914/2145/23 Верховний Суд зазначив, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абз.2 пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.
Відповідно до встановлених та не спірних обставин саме відповідач-2 звертався до органу місцевого самоврядування для отримання розрахунку пайового внеску спірному об'єкту будівництва.
Тобто саме відповідач-2 не виконав такого обов'язку, що не звільняє його від виникнення при прийнятті в експлуатацію будинку наступного обов'язку сплати пайового внеску.
Відповідальності у виді примусу до звернення до органу місцевого самоврядування для розрахунку пайового внеску та здійснення такого розрахунку на той час упродовж десяти днів після початку виконання будівельних робіт законодавство не передбачає.
Натомість підставою для стягнення грошових коштів у розмірі пайового внеску є настання іншої обставини завершення будівництва та введення об'єкта в експлуатацію.
Саме з наступного дня після введення в експлуатацію новозбудованого будинку відповідач вважається таким, що прострочив обов'язок сплати пайового внеску. Тому суд вважає законним і обґрунтованим здійснення розрахунку суми пайового внеску на час виникнення прострочення виконання зобов'язання, тобто на час введення об'єкта в експлуатацію. Крім того, в усталеній судовій практиці у тотожних правовідносинах відсутня протилежна позиція.
Для об'єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абз.2 п.2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених п.п.2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Такі висновки Верховного Суду у цій справі відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом обов'язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов'язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об'єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21. За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 911/594/18, від 22.08.2018 у справі № 339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі № 904/2258/20.
За змістом частини 2 статті 510 ЦК України у зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.
Загальне правило виконання зобов'язання при множинності осіб у ньому передбачено статтею 540 ЦК України.
Так, згідно норм вказаної статті якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
За приписами ст.541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у разі неподільності предмета зобов'язання.
В даній справі має місце солідарне стягнення з відповідачів безпідставно збережених коштів внаслідок несплати пайових внесків, оскільки станом на момент виникнення в них обов'язку сплатити ці кошти обидва відповідачі мали функції замовників будівництва спірного об'єкта і, враховуючи зміст дозвільних документів, поділ часток між ними не представляється можливим.
Заперечуючи позовні вимоги, відповідачі посилались на те, що нормами чинного законодавства України не визначені правові підстави для солідарного стягнення безпідставно збережених коштів з декількох осіб на підставі статті 1212 ЦК України.
Водночас, відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (частина 1 статті 543 ЦК України).
Таким чином, тлумачення статей 540 та 541 ЦК України дає підстави для висновку, що при існуванні множинності осіб у зобов'язанні виникають часткові зобов'язання.
Тому стягувач у частковому зобов'язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов'язок у рівній частці. Натомість солідарне зобов'язання виникає тільки у випадках, встановлених договором або законом. Окремим випадком законного солідарного зобов'язання є ситуація, коли предмет зобов'язання є неподільним.
В матеріалах даної справи відсутній договір між позивачем та відповідачами, який би врегульовував обов'язок останніх сплачувати пайовий внесок солідарно і жодною із сторін не заперечується та обставина, що такий договір не укладався.
Аналіз норм як Закону №132-IX, так й ЦК України також свідчить, що цими актами не встановлено солідарного обов'язку замовників будівництва сплачувати пайовий внесок на розвиток інфраструктури.
Більше того, предметом даного спору є обов'язок сплати відповідачами коштів на підставі статті 1212 ЦК України, який є кондикційним. Верховний Суд неодноразово зазначав (постанови від 09.08.2023 у справі № 161/10117/21; від 06.11.2024 у справі №204/8909/20 та ін.), що для кондикційних зобов'язань (Глава 83 ЦК України) не встановлено випадків виникнення солідарного зобов'язання.
Таким чином необхідно зазначити, що в даній справі відсутні законодавчі та договірні підстави солідарного обов'язку відповідачів щодо сплати пайових внесків.
Відповідно до ст.24 Закону України «Про планування і забудову територій» (в редакції, чинній на дати укладення спірних правочинів) фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування (далі - дозвіл на будівництво).
Фізичні та юридичні особи, заінтересовані в здійсненні будівництва об'єктів містобудування, подають письмову заяву про надання дозволу на будівництво до виконавчого органу відповідної ради або Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації. До заяви додається документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою.
У разі, якщо замовник (забудовник) не є власником чи користувачем земельної ділянки, також подається нотаріально засвідчена згода власника земельної ділянки на забудову цієї ділянки, а якщо ділянка перебуває у користуванні, - нотаріально засвідчені згоди власника та користувача земельної ділянки на її забудову.
За приписами ч.1 ст.1 Закону України «Про архітектурну діяльність» (в редакції, чинній на дати укладення спірних правочинів) забудовник - особа, яка відповідно до закону отримала право власності або користування земельною ділянкою для містобудівних потреб та виконує передбачені законодавством дії, необхідні для здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об'єкта містобудування.
Відповідно до ст.22 Закону України «Про основи містобудування» (в редакції, чинній на дати укладення спірних правочинів) забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.
Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною документацією, місцевими правилами забудови.
Право на забудову (будівництво) полягає у можливості власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, будівництво об'єктів містобудування, перебудову або знесення будинків та споруд.
Із наведених положень законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, вбачається, що основоположною умовою набуття особою статусу забудовника є наявність у нього права власності чи права користування земельною ділянкою.
За приписами п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник будівництва (далі - замовник) - фізична чи юридична особа, яка має у власності чи користуванні одну чи декілька земельних ділянок або у власності чи управлінні будівлю/споруду і має намір щодо виконання підготовчих та/або будівельних робіт.
У разі виконання підготовчих/будівельних робіт щодо багатоквартирного будинку замовником будівництва може бути об'єднання співвласників багатоквартирного будинку або управитель багатоквартирного будинку чи житлово-будівельний (житловий) кооператив, який здійснюватиме утримання такого будинку на підставі рішення (договору) співвласників багатоквартирного будинку.
Дії, спрямовані на виконання функцій замовника будівництва, може виконувати особа, якій доручено вчинення дій з виконання підготовчих та/або будівельних робіт на підставі та у межах, встановлених договором доручення.
Таким чином, правовий статус замовника будівництва може мати лише та фізична чи юридична особа, яка є власником або користувачем земельної ділянки, яким є Товариство з обмеженою відповідальністю «НАДЄЖДА»
Частиною 5 ст.26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" визначено, що проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку:
1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних;
2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи;
3) затвердження проектної документації;
4) виконання підготовчих та будівельних робіт;
5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів;
6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.
Право на забудову земельної ділянки та функції замовника будівництва нерозривно пов'язані з правом власності особи на земельну ділянку або правом користування земельною ділянкою, наданою для будівництва. Цільове надання спірної земельної ділянки саме ТОВ «НАДЄЖДА» сторонами не заперечується
Функції замовника будівництва можуть перейти до іншої особи у разі набуття такою особою статусу замовника будівництва, а для цього необхідно отримати належним чином оформлене право на використання під будівництво земельної ділянки, або право на забудову чужої земельної ділянки (суперфіцій).
Делегування функцій замовника будівництва без набуття права користування земельною ділянкою можливе лише у випадках, прямо передбачених законом.
В іншому разі реалізація функцій замовника будівництва третьою особою (не землекористувачем) можлива лише через інститут представництва в цивільному праві шляхом укладення відповідного договору доручення та видачі на його основі довіреності.
Однак, як вбачається з матеріалів справи жоден Договір такого змісту суду не наданий. Факт делегування ТОВ «НАДЄЖДА» будь-яким способом ОК "ЖБК "ПРОСТРАНСТВО" функцій замовника, за якими на останнього покладається укладення з органом місцевого самоврядування відповідного договору щодо сплати пайової участі або фактична її сплата сторонами не надано.
Отже, станом на період будівництва об'єкта та введення його в експлуатацію функції замовника будівництва хоч і належали обом відповідачам, однак один з яких є титульним замовником будівництва (Товариство з обмеженою відповідальністю «НАДЄЖДА»), а інший (ОК "ЖБК "ПРОСТРАНСТВО") - лише частково виконував окремі доручені йому першим функції такого замовника, у числі яких сплата пайової участі його прямим безумовним обов'язком не визначалася.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13 лютого 2025 року у cправі № 910/3935/24.
Відповідно до ст.1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.
У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
Згідно ч.2 ст.536 ЦК України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
За приписами частини другої ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Разом з тим, сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже при нарахуванні інфляційних втрат та 3% річних основними складовими частинами нарахування є сума заборгованості, період заборгованості та розмір процентів та коефіцієнтів, які діють у такий період.
З урахуванням постанови Верховного Суду від 05.05.2022 у справі № 925/683/21, інфляційні нарахування та 3 % річних підлягають нарахуванню з моменту прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Судом перевірено правильність виконаних прокурором розрахунків 3% річних та інфляційних втрат та встановлено, що вони є вірними.
Статтею 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно п.4 ч.3 ст.129 Конституції України та ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
У відповідності до ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст.77 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»).
Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
На позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст.74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 ст.13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
У відповідності до ст.7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин.
Наведена норма кореспондується зі ст.46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів.
Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу.
Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Приписи ст.ст.3, 15, 16 Цивільного кодексу України передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради.
За приписами ст.145 ГПК України (Скасування заходів забезпечення позову), суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.
У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.
У випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
В такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.
Відповідно до пункту 2 частини шостої ст.238 ГПК України у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про надання відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Під час розгляду даної справи відповідачем-2 було подано клопотання про надання розстрочення виконання судового рішення строком на 12 місяців за наступним графіком сплати заборгованості:
- серпень 2025 - 153713,33 грн (основний борг) та 27668,4 грн (судовий збір);
- вересень 2025 - 153713,33 грн (основний борг);
- жовтень 2025 - 153713,33 грн (основний борг);
- листопад 2025 - 153713,33 грн (основний борг);
- грудень 2025 - 153713,33 грн (основний борг);
- січень 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- лютий 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- березень 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- квітень 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- травень 2026 -153713,33 грн (основний борг);
- червень 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- липень 2026 - 153713,33 грн (основний борг).
Положеннями статті 331 ГПК України передбачено, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
ГПК України не визначено переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнення його виконання, у зв'язку з чим суд оцінює докази, що підтверджують зазначені обставини, за правилами статті 86 ГПК України, і за наявності обставин, які істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, господарський суд має право розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови.
В рішенні Конституційного Суду України № 5-пр/2013 від 26.06.2013 зазначено, що відстрочення або розстрочення виконання рішення має базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувача і боржника.
В обґрунтування розстрочки виконання рішення суду відповідач-2 зазначає, що в нього виникли об'єктивні обставини, які унеможливлюють одночасне повне виконання рішення в даній справі. Негайне та повне виконання рішення в поточних умовах, зумовлених воєнним станом призведе до критичного погіршення фінансового стану підприємства та унеможливить його подальше функціонування.
Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом.
Наприклад, відстрочка може надаватись за рішенням, у якому господарським судом визначено певний строк звільнення приміщення, повернення майна тощо.
Підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом.
При цьому необхідно враховувати, господарський суд законодавчо обмежений річним терміном відстрочення виконання рішення з дня його ухвалення.
Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Законодавець у будь-якому випадку пов'язує відстрочення виконання судового рішення у судовому порядку з об'єктивними, непереборними, винятковими обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення (постанова пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 13).
Дійсно, на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як у теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 у справі "Чижов проти України", заява №6962/02).
За практикою Європейського суду з прав людини в окремих справах проти України було встановлено, що короткі затримки, менші ніж один рік, не вважаються настільки надмірними, щоб піднімати питання про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ("Корнілов та інші проти України", заява № 36575/02, ухвала від 07.10.2003).
І навіть два роки та сім місяців не визнавались надмірними і не розглядалися як такі, що суперечать вимогам розумного строку, передбаченого статтею 6 Конвенції (ухвала від 17.09.2002 у справі "Крапивницький та інші проти України", заява № 60858/00).
Таким чином, питання про відстрочення виконання рішення суду повинно вирішуватися господарськими судами із дотриманням балансу інтересів сторін.
Необхідною умовою задоволення заяви про відстрочення виконання рішення суду є з'ясування питання щодо дотримання балансу інтересів сторін, господарські суди повинні досліджувати та оцінювати доводи та заперечення як позивача, так і відповідача, а також дотримуватися розумного строку відстрочення (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.09.2018 у справі № 905/2953/17).
Проаналізувавши наявні матеріали справи, обставини, на які посилається відповідач-2, зокрема, щодо тяжкі обставини відповідача2, а також приймаючи до уваги військову агресію російської федерації проти України та її наслідки, введення в Україні військового стану, враховуючи, що інтерес стягувача полягає у отриманні належних йому сум, а інтерес боржника полягає у погашенні наявної заборгованості при забезпеченні сталості роботи відповідача-2 в умовах наявних можливостей, господарський суд дійшов висновку про наявність в даному випадку тих виняткових обставин, які ускладнюють одночасне та повне виконання рішення суду у даній справі і є підставами для надання відповідачу відстрочення виконання цього рішення.
В даному випадку суд доходить висновку, що вказаний строк відстрочення виконання рішення суду у даній справі в умовах, які склались, є обґрунтованим з дотриманням балансу інтересів обох сторін.
За приписами статті 79 ГПК України передбачено, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд вважає загальновідомим та нормативно врегульованим питання відносно існування на території України надзвичайних обставин, а саме введення воєнного стану, що неодмінно впливає на спроможність своєчасного ведення розрахунків, обмежує безперешкодне провадження господарської діяльності, що також може призвести до вкрай негативних наслідків для відповідача-2, оскільки, скрутне фінансове становище підприємства боржника створює реальну загрозу повного зупинення господарської діяльності, доведенням його до стану банкрутства,. 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України № 64/2022 введено воєнний стан, який на час розгляду справи не скасований.
Відповідні обставини в силу приписів частини третьої статті 75 ГПК України є загальновідомими та такими, що не підлягають доведенню.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 року "Чижов проти України" зазначено, що на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до параграфу 1 статті 6 Конвенції.
Отже, необхідною умовою задоволення заяви про надання розстрочення виконання рішення суду є з'ясування факту дотримання балансу інтересів сторін.
Суд вважає, що в даному випадку негайне звернення стягнення на кошти з відповідача2 у виконавчому провадженні хоча й може забезпечити виконання цього рішення, однак з великою вірогідністю не буде сприяти ефективному відновленню та може порушити господарську діяльність відповідача-2, що неминуче завдасть шкоди останньому, що позивачем не заперечується.
Відповідно до частини п'ятої статті 331 ГПК України розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Враховуючи принципи розумності та справедливості, а також те, що рішення суду є обов'язковим до виконання та має бути виконане, суд дійшов висновку про наявність підстав для розстрочення виконання рішення в даній справі на 12 місяців, починаючи з серпня 2025.
Суд зазначає, що розстрочення виконання рішення для відповідача не є інструментом ухилення від виконання рішення.
Останній лише намагається через існування певних обставин, які таке виконання ускладнюють, відновити нормальну господарську діяльність з метою забезпечення повного виконання рішення та погашення заборгованості перед позивачем.
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку про задоволення клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Надєжда" про надання розстрочення виконання судового рішення.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.
Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується положеннями статті 129 ГПК України, згідно з якими судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підставі, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Таким чином, витрати зі сплати судового збору в розмірі 27668,4 грн покладаються на Товариства з обмеженою відповідальністю "Надєжда".
На підставі викладеного, керуючись статтями 1, 4, 13, 20, 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Надєжда" (65031, м.Одеса, вул. Михайла Грушевського, 37, код ЄДРПОУ 31885864) до місцевого бюджету кошти у сумі 1 844 559,92 грн., з яких
- 1 100 300,35 грн. (Один міліон сто тисяч триста гривень) 35 коп. - заборгованість зі сплати пайової участі замовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста,
- 619 096 (Шістсот дев"ятнадцять тисяч дев"яносто шість гривень)64коп.- інфляційні нарахування;
- 125 162 ( Сто двадцять п"ять тисяч сто шістдесят дві гривні) 93коп. - штрафні санкції 3% річних.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Надєжда" (65031, м.Одеса, вул. Михайла Грушевського, 37, код ЄДРПОУ 31885864) на користь Одеської обласної прокуратури ( 65026, м.Одеса, вул.Пушкінська,3, р/р № 35213085000564 в ДКСУ м.Київ МФО 820172, код ЄДРПОУ 03528552, ) судовий збір 27 668 (Двадцять сім тисяч шістсот шістдесят вісім гривень )40коп. за подання позову.
4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.
5. Задовольнити клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Надєжда" про розстрочення виконання рішення суду у справі № 916/1386/25.
6. Розстрочити виконання рішення Господарського суду Одеської області від 22.07.2025 у справі № 916/1386/25 строком на 12 місяців відповідно до наступного графіку сплати заборгованості:
- 22 серпня 2025 - 153713,33 грн (основний борг) та 27668,4 грн (судовий збір);
- 22 вересня 2025 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 жовтня 2025 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 листопада 2025- 153713,33 грн (основний борг);
- 22 грудня 2025 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 січня 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 лютого 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 березня 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 квітня 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 травня 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 червня 2026 - 153713,33 грн (основний борг);
- 22 липня 2026 - 153713,33 грн (основний борг).
6. У решті позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (частини 1, 2 статті 241 ГПК України).
Апеляційна скарга на рішення суду подається в порядку і строки, встановлені статтями 256, 257 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано протягом десяти днів з дня проголошення вступної та резолютивної частин рішення 30 серпня 2025 р.
Суддя Т.Г. Пінтеліна