справа №640/22575/21
29 липня 2025 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Хоми О.П., розглянувши у письмовому провадженні у м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), в інтересах якого діє адвокат Цикалевич Володимир Миколайович, звернувся до суду з позовом до Апарату Верховної Ради України (далі - відповідач, Апарат ВРУ), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року в сумі 25 880 грн 71 коп.;
- зобов'язати відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 12.12.2012 по день фактичного розрахунку, з 14.03.2014 по день фактичного розрахунку.
Позовні вимоги обґрунтовані такими обставинами. Позивач працював з 17.05.2011 по 12.12.2012 на посаді помічника-консультанта народного депутата України 6 скликання ОСОБА_2 , а з 13.12.2012 по 14.03.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України 7 скликання ОСОБА_3 . Зазначає, що при звільненні подав заяву від 02 липня 2021 року про надання довідок щодо заробітної плати та виплату належної йому суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки. Апарат ВРУ листом від 03 серпня 2021 року № 15/26-2021/254752 відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.
Позивач вважає, що відповідач порушив норми статті 47, частини першої статті 83, статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні його з посади помічника-консультанта народного депутата, що було зумовлено невиплатою йому грошової компенсації за 47 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки та 15 календарних днів невикористаної щорічної додаткової відпустки (всього 62 дні) за період роботи з 17.05.2011 по 12.12.2012 на посаді помічника-консультанта народного депутата України 6 скликання ОСОБА_2 , а також за 37 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки та 30 календарних днів невикористаної щорічної додаткової відпустки (всього 67,5 днів) за період роботи з 13.12.2012 по 14.03.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України 7 скликання ОСОБА_3 . Вказана бездіяльність відповідача призвела до порушення трудових прав позивача та визначених чинним законодавством гарантій. Позивач наголошує, що у цій виплаті йому безпідставно відмовлено через відсутність бюджетних призначень. Оскільки відповідач не провів з ним повний розрахунок у день звільнення, так як це передбачено статтею 116 КЗпП України, то наявні також підстави для зобов'язання Апарату ВРУ нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку на підставі частини першої статті 117 КЗпП України.
Окрім того зауважує, що був прийнятий та звільнений з посади помічника консультанта народного депутата України розпорядженнями керівника Апарату Верховної Ради України, а тому вважає, що перебував у трудових відносинах саме із відповідачем, а не із народним депутатом України. На думку позивача, видатки з виплати йому грошової компенсації має нести Апарат ВРУ у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, а відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати гарантованої законом компенсації при звільненні.
Просить врахувати правові позиції, сформовані у подібних правовідносинах Верховним Судом у постановах від 16.01.2019 у справі № 757/45463/16-ц, від 20.02.2019 у справі № 757/57336/16-ц, від 27.03.2019 у справі № 757/9144/16-ц, а також в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14.06.2016 у справі № К/800/5905/16. Просить позов задовольнити повністю.
Відповідач позову не визнав з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, суть яких полягає у такому. Вважає, що роботодавцем помічника-консультанта є народний депутат України, який особисто здійснює підбір помічників-консультантів та самостійно розподіляє місячний фонд заробітної плати між помічниками-консультантами в межах загального фонду, а також несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень та дій. На думку відповідача, Апарат Верховної Ради України лише здійснює документальне та фінансове обслуговування трудових відносин між помічником-консультантом і народним депутатом України.
Зазначає, що з ОСОБА_1 проведено повний розрахунок в межах фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України». Оскільки фактичним розпорядником коштів є народний депутат, позовні вимоги в частині нарахування та виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки є необґрунтованими.
Звертає увагу, що відповідно до частини 1 статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. Тобто Кодекс законів про працю чітко визначив, за які види відпусток виплачується компенсація при звільненні: щорічна відпустка та додаткова відпустка працівникам, які мають дітей. На думку відповідача, виплата компенсації за невикористану додаткову відпустку на підставі статті 35 Закону України «Про державну службу» при звільненні, не передбачена.
Також відповідач зауважує на необґрунтованості позовних вимог в частині виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації, оскільки на дату звільнення у 2014 році між ОСОБА_1 та відповідачем не існувало спору про розмір належних позивачу сум щодо виплати компенсації за невикористану відпустку. Позивачем при звільненні не порушувалось питання про виплату йому компенсації за всі дні невикористаної відпустки, він не звертався у 2014 році до відповідача в вимогою про здійснення таких виплат. Просить у задоволенні позову відмовити повністю.
Позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій щодо відзиву заперечив з підстав, викладених у позові.
Також представник позивача подав додаткові пояснення, в яких наголосив, що грошова компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати позивача і належить до сум, що підлягають виплаті йому у день звільнення, а тому відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України звернення позивача до суду з вимогою про її примусове стягнення з відповідача не підлягає обмеженню будь-яким строком. Вказане також підтверджу положеннями Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці». У зв'язку з наведеним вважає, що позивач не пропустив строк звернення до суду із позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.08.2021 позовна заява, подана без додержання вимог, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України), була залишена без руху, позивачу надано строк на усунення недоліків позовної заяви.
Вимоги ухвали позивачем виконано.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.09.2021 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без виклику сторін.
Відповідач 30.09.2021 (вх. № 03-14/153303/21) подав відзив на позовну заяву.
Позивач 04.10.2021 (вх. № 03-14/155041/21) та 13.10.2021 (вх. № 03-14/160430/21) подав відповідь на відзив.
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ», але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України. Справи, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України, до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом (пункт 3 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.01.2025 справу передано для розгляду судді Хомі О.П.
Ухвалою від 31.01.2025 справу прийнято до провадження.
Представник позивача 05.03.2025 (вх. № 18922) подав додаткові пояснення у справі.
Суд, з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії довідки Апарату ВРУ № 20-17/669 від 02.08.2021 позивач:
- з 17.05.2011 по 12.12.2012 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 47 календарних днів щорічної основної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки згідно зі статтею 35 Закону України «Про державну службу» (в редакції чинній на 09.12.2015);
- з 13.12.2012 по 14.03.2014 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 37,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 30 календарних днів додаткової відпустки згідно зі статтею 35 Закону України «Про державну службу» (в редакції чинній на 09.12.2015).
Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України № 2780 від 25.05.2011 ОСОБА_1 зарахований з 17.05.2011 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час її депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу», із збереженням раніше присвоєного сьомого рангу державного службовця, встановлено заробітну плату в сумі 2615 грн. Підстава - подання народного депутата України ОСОБА_2 від 13.05.2011 та заява ОСОБА_1 від 16.05.2011.
Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України № 404 від 04.01.2013 ОСОБА_1 переведений з 13.12.2012 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час її депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу», із збереженням раніше присвоєного сьомого рангу державного службовця, увільнений від виконання обов'язків помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 , встановлено заробітну плату в сумі 7000 грн. Підстава - подання народного депутата України ОСОБА_3 від 12.12.2012 та заява ОСОБА_1 від 12.12.2012.
Пунктом 2 цього Розпорядження визначено Відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування та контролю Управління справами Апарату Верховної Ради України провести виплату компенсації за 47 календарних днів невикористаної основної відпустки та за 15 календарних днів додаткової відпустки згідно із статтею 35 Закону України «Про державну службу» у межах фонду, встановленого народному депутату України шостого скликання ОСОБА_2 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України».
Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України № 901 від 14.03.2014 на підставі подання народного депутата України ОСОБА_3 від 11.03.2014 та заяви ОСОБА_1 від 07.03.2014 ОСОБА_1 14.03.2014 звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 .
Пунктом 2 цього Розпорядження визначено Відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування та контролю Управління справами Апарату Верховної Ради України провести виплату компенсації за 37,5 календарних днів невикористаної основної відпустки та за 30 календарних днів додаткової відпустки згідно із статтею 35 Закону України «Про державну службу» у межах фонду, встановленого народному депутату України ОСОБА_3 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України».
Позивач при звільненні 02.07.2021 (реєстраційний № 227348/579568) звернувся до відповідача із заявою про надання довідок про розмір заробітної плати за 2002-2014 роки та виплати компенсації за невикористану відпустку.
Листом від 03.08.2021 № 15/26-2021/254752 відповідач повідомив про неможливість здійснити нарахування та виплату компенсації за невикористану відпустку. Зазначив, що народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, тому фактичним розпорядником зазначених коштів є народний депутат України. Всі виплати помічникам-консультантам здійснюється тільки у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці помічників-консультантів. На момент звільнення (станом на 12.12.2012 та на 27.11.2014) економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті грошової компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки, а також середнього заробітку за весь час затримки виплати такої компенсації, позивач звернувся з даним позовом до суду.
При вирішенні спору суд керувався таким.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Закон України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 № 2790-XII (далі - Закон № 2790-XII у редакції від 01.01.2011, у редакції, чинній на момент призначення позивача на цю посаду) визначає статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 34 Закону № 2790-XII народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно з частиною 3 статті 34 Закону № 2790-XII помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
На чотирьох помічників-консультантів народного депутата поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України
Пунктом 1 Розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 № 769 (далі - Положення № 769) визначено, що Апарат Верховної Ради України є органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське, матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Верховної Ради України, народних депутатів України.
Абзацом 23 пункту 8 розділу ІІІ Положення № 769 передбачено, що у сфері організаційного забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат Верховної Ради України, зокрема, організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування народних депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників Апарату (абз.23 п.8 розділу ІІІ Положення № 769).
Питання правового регулювання трудових відносин з помічниками-консультантами народних депутатів України було предметом судового розгляду у Верховному Суді.
Верховний Суд у постанові від 08.08.2024 у справі № 640/14569/21 дійшов висновку, що саме на Апарат ВРУ були покладені повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, й саме Апарат ВРУ здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам. Окрім того, приписи статті 34 Закону № 2790-XII не покладають на народного депутата України обов'язку саме з виплати заробітної плати та інших виплат помічникам-консультантам.
Верховний Суд дійшов висновку, що позивач, який працював на посаді помічника-консультанта народних депутатів України за умовами строкового трудового договору на постійній основі з поширенням дії Закону України «Про державну службу», а в подальшому без такого поширення (патронатна служба) і був прикріплений для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ, перебував у трудових відносинах саме з Апаратом ВРУ, а не з народними депутатами України.
У постанові від 01.10.2024 у справі № 640/12080/22 Верховний Суд дійшов висновку, що саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (а не виплату) їх місячного фонду заробітної плати.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, суд при розгляді цієї справи враховує вище наведені правові висновки Верховного Суду, в силу яких ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народними депутатами України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону №2790-XII, відповідно до частини 3 якої, народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Відповідно до частини 4 статті 34 Закону № 2790-ХІІ народний депутат має право у межах загального фонду, виділеного йому для оплати праці помічників-консультантів та не використаного ним для цієї мети, сплачувати визначені договорами чи угодами роботи, послуги, пов'язані із здійсненням депутатських повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 21 КЗпП України (в редакції від 13.05.2011, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно із статтею 1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 № 379/95-ВР (далі - Положення № 379/95-ВР, в редакції від 09.07.2007, чинній на час виникнення спірних правовідносин) помічники-консультанти народного депутата України перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата України прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - до секретаріатів міських рад (ч.4 ст.1.1 Положення № 379/95-ВР).
На чотирьох помічників-консультантів народного депутата України поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування (ч.5 ст.1.1 Положення № 379/95-ВР).
Помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням (ч.7 ст.1.1 Положення № 379/95-ВР).
Відповідно до частини 1 статті 4.1. Положення № 379/95-ВР розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
Згідно із частиною 2 статті 4.1. Положення № 379/95-ВР у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно:
1) визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах;
2) здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату;
3) надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Частиною 1 статті 4.4 Положення № 379/95-ВР встановлено, що помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07.05.2002 у справі № 8-рп/202 правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України «Про державну службу») не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Отже, до правовідносини щодо виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України застосуванню також підлягають норми КЗпП України та Закону України «Про відпустки».
Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєве важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 04/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР, в редакції від 12.01.2011, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно із частиною 3 статті 2 Закону № 504/96-ВР право на відпустки забезпечується:
- гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
- забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
За змістом частин 1 та 4 статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Положення частин 1 та 4 статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин 1 та 4 статті 83 КЗпП України.
З системного аналізу вищенаведених положень законодавства суд дійшов висновку, що підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну та додаткову відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
При цьому, виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та КЗпП України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
Оскільки суд дійшов висновку, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Правова позиція Верховного Суду зі спірного питання є сталою та послідовною, викладена у постановах від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21, від 29.03.2023 у справі № 640/24361/19, від 11.04.2023 у справі № 640/19047/21, від 15.08.2023 у справі № 640/25691/21 та від 08.08.2024 у справі № 640/14569/21, у яких вказано, що установивши, що відповідач усупереч вимогам законодавства не виплатив при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України грошову компенсацію за всі невикористані дні відпусток, наявні правові підстави для зобов'язання Апарату ВРУ нарахувати і виплатити відповідну грошову компенсацію.
Відповідач, відмовляючи позивачеві у виплаті грошової компенсації за невикористані дні основної щорічної відпустки, покликається на те, що на момент звільнення (станом на 12.12.2012 та на 27.11.2014) економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.
Суд не приймає до уваги такі аргументи відповідача, і звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08.11.2005 у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00, п.23) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути залежною від бюджетних асигнувань та від наявності фонду оплати праці.
Враховуючи викладене у сукупності, суд дійшов висновку, що обмежене фінансування не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року.
Щодо розміру такої компенсації, суд зазначає таке.
Порядок обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).
Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначив, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100. Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, та призначення пенсії.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Згідно з пунктом 7 Порядку № 100, нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.
Як встановив суд, відповідно до довідки Апарату ВРУ № 20-17/669 від 02.08.2021, кількість календарних днів невикористаної відпустки ОСОБА_1 складає:
- за період роботи з 17.05.2011 по 12.12.2012 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу: 47 календарних днів щорічної основної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки (всього 62 к.д.);
- за період роботи з 13.12.2012 по 14.03.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України «Про державну службу»: 37,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 30 календарних днів додаткової відпустки (всього 67,5 к.д.).
Згідно з довідкою Управління справами Апарату Верховної Ради України по зарплаті № 9-1-15/980 від 29 липня 2021 року заробітна плата ОСОБА_1 за період з грудня 2011 року до листопада 2012 року складала 61 260,00 грн.
Згідно з довідки Управління справами Апарату Верховної Ради України по зарплаті № 9-1-15/981 від 29 липня 2021 року заробітна плата ОСОБА_1 за період з березня 2013 року до лютого 2014 року складала 79 620,00 грн.
На підставі викладеного вище, керуючись Порядком № 100, компенсація за невикористану відпустку за період з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року складає 25 735 грн, виходячи з розрахунку:
61 260,00 грн : 357 х 62 к. д. = 10 639 грн;
79 620,00 грн : 356 х 67,5 к. д. = 15 096 грн;
10 639 грн + 15 096 грн = 25 735 грн.
Вказаний розрахунок також відповідає тому, який здійснено відповідачем (аркуш справи 52-53).
Суд вважає за необхідне зазначити, що визначення конкретної суми компенсаційної виплати у даному випадку не відноситься до дискреційних повноважень відповідача, оскільки Порядком № 100 закріплено чітку формулу обчислення суми компенсації за невикористані дні відпустки.
Правову позицію такого змісту викладено Верховним Судом у постанові від 26.02.2020 у справі № 826/8319/16, а також вказаний спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 27.03.2019 у справі № 757/9144/16-ц.
Таким чином, позовна вимога про зобов'язання Апарату ВРУ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року в сумі 25 880 грн 71 коп. підлягає частковому задоволенню у сумі 25 735 грн.
Щодо позовних вимог зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації по день фактичного розрахунку, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначила, що у своєму рішенні від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015, провадження № 21-1765а15).
Аналогічний правовий висновок було викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі № 400/3365/19.
Відповідно до частин 5 та 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, правовий висновок Верховного Суду та його Великої Палати, викладений у вищевказаних постановах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, у тому числі для відповідача, а також підлягає обов'язковому врахуванню судом при вирішенні цієї справи.
З огляду на положення статей 116, 117 КЗпП України та обставини справи, суд дійшов висновку, що позивачу в день його звільнення підлягала компенсація за невикористану відпустку, яка не виплачена з вини роботодавця (у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України), а також відсутній спір про розмір належних звільненому працівникові сум, що створює підставу для відповідальності Апарату ВРУ за статтею 117 КЗпП України.
Сталою та послідовною є практика Верховного Суду про те, що суд, встановивши порушення законодавства про оплату праці, що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, повинен визначити розмір як суми, яка не була виплачена працівникові при звільненні, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
На необхідності відповідного обчислення Верховний Суд наголосив у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21, від 11.04.2023 у справі № 640/19047/21, від 29.06.2023 у справі № 640/13028/21 та інших.
Згідно з пунктом 2 розділу II Порядку № 100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Судом встановлено, що позивача переведено з посади з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 з 13.12.2012 та звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 14.03.2014.
Враховуючи, що відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує припиненню нарахування (пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц), періодом прострочення повного розрахунку з позивачем при його звільненні є 15.03.2014 по 29.07.2025 (день постановлення рішення у цій справі) включно.
Водночас, суд зауважує, що відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»; далі - Закон №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.
Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Таким чином, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) і після цього.
Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців.
Проте, період починаючи з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями, тобто до 19 січня 2023 року.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові 15.02.2024 у справі № 420/11416/23.
Обчислюючи розмір відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача за період з 15.03.2014 по 18.07.2022, суд враховує таку кількість робочих днів:
- у 2014 році 207 робочих дні;
- у 2015 році 250 робочі дні;
- у 2016 році 254 робочі дні;
- у 2017 році 249 робочих днів;
- у 2018 році 249 робочих днів;
- у 2019 році 250 робочих днів;
- у 2020 році 251 робочий день;
- у 2021 році 250 робочих днів;
- у 2022 році 138 робочих днів.
Загальна кількість робочих днів за цей період складає 2098 робочих днів.
При обчисленні кількості робочих днів суд враховує, що відповідно до пункту 2 Глави ХІХ «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
У свою чергу, частиною 6 статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (набрав чинності 24.03.2022) визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п'ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України «Про відпустки».
Таким чином, починаючи з 24.03.2022 не застосовуються, зокрема, такі норми:
- ч. 3 ст. 67 КЗпП України (у випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого);
- ст. 73 КЗпП України (святкові і неробочі дні).
За правилами пункту 2 розділу II Порядку № 100, при визначенні суми середнього заробітку за час затримки розрахунку врахуванню підлягають виплати за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю звільнення, а саме: жовтень-листопад 2012 року та січень-лютий 2014 року.
Згідно з довідкою Управління справами Апарату Верховної Ради України по зарплаті від 29.07.2021 № 9-1-15/981, за останні два повні календарні місяці січень-лютий 2014 року позивачу нараховано щомісячно по 7 000 грн. Протягом цих двох місяців було 43 робочих дні. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить (7 000 грн + 7 000 грн): 43 = 325, 58 грн.
Отже, розмір відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача, обчислений відповідно до Порядку № 100, за період з 14.03.2014 по 18.07.2022 дорівнює 683 066 грн 84 коп. (325, 58 грн х 2098 робочих днів).
Натомість суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на таке.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Так, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі № 400/3365/19.
При цьому Велика Палата Верховного Суду у пункті 94.5 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
При застосуванні до обставин цієї справи критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд враховує таке:
- позивач звернулася до суду з цим позовом 12.08.2021, тобто майже через 7 років після звільнення з посади;
- сума з компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки (25 735 грн), є майже у 26 разів меншою, ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (683 066 грн 84 коп.).
Надаючи приблизну оцінку розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, суд зазначає, що згідно з даними, які розміщені на офіційному веб-сайті Національного банку України за посиланням: «https://bank.gov.ua/ua/statistic/sector-financial/data-sector-financial», середньозважена ставка в річному обчисленні за новими кредитами резидентам є такою:
- у березні 2014 року 16,6%;
- у квітні 2014 року 15,2%;
- у травні 2014 року 15,4%;
- у червні 2014 року 14,9%;
- у липні 2014 року 14,4%;
- у серпні 2014 року 14,3%;
- у вересні 2014 року 15,5%;
- у жовтні 2014 року 14,3%;
- у листопаді 2014року 14,9%
- у грудні 2014 року 15,0%;
- середня за 2015 рік - 17,5%;
- середня за 2016 рік - 15,9%;
- середня за 2017 рік - 14,6%;
- середня за 2018 рік - 17,2%;
- середня за 2019 рік 17,0%;
- середня за 2020 рік - 13,1%;
- середня за 2021 рік - 12,2%;
- у січні 2022 року 12,9%;
- у лютому 2022 року 13,7%;
- у березні 2022 року 13,7%;
- у квітні 2022 року 14,5%;
- у травні 2022 року 14,0%;
- у червні 2022 року 16,9%;
- у липні 2022 року 15,9%.
Отже, ймовірний розмір майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, за період з 15.03.2014 по 18.07.2022 дорівнює 32 771,84 грн та складається з таких сум:
- у березні 2014 року 198,97 грн (25 735 грн (розмір заборгованості перед позивачем з грошової компенсації за невикористану відпустку, недоотриманої при звільненні) х 16,6% (середньозважена ставка за кредитами в річному обчисленні за березень 2014 року) : 365 дн. х 17 дн. (кількість днів прострочення у березні 2014 року));
- у квітні 2014 року 321,51 грн (25 735 грн х 15,2% : 365 дн. х 30 дн.);
- у травні 2014 року 336,59 грн (25 735 грн х 15,4% : 365 дн. х 31 дн.);
- у червні 2014 року 315,16 грн (25 735 грн х 14,9% : 365 дн. х 30 дн.);
- у липні 2014 року 314,74 грн (25 735 грн х 14,4% : 365 дн. х 31 дн.);
- у серпні 2014 року 312,55 грн (25 735 грн х 14,3% : 365 дн. х 31 дн.);
- у вересні 2014 року 327,86 грн (25 735 грн х 15,5% : 365 дн. х 30 дн.);
- у жовтні 2014 року 312,55 грн (25 735 грн х 14,3% : 365 дн. х 31 дн.);
- у листопаді 2014 року 315,16 грн (25 735 грн х 14,9% : 365 дн. х 30 дн.);
- у грудні 2014 року 327,85 грн (25 735 грн х 15,0% : 365 дн. х 31 дн.);
- у 2015 році - 4 503,62 грн (25 735 грн х 17,5%);
- у 2016 році - 4 091,86 грн (25 735 грн х 15,9%);
- у 2017 році - 3 757,31 грн (25 735 грн х 14,6%);
- у 2018 році - 4 426,42 грн (25 735 грн х 17,2%);
- у 2019 році - 4 374,95 грн (25 735 грн х 17,0%);
- у 2020 році - 3 371,28 грн (25 735 грн х 13,1%);
- у 2021 році - 3 139,67 грн (25 735 грн х 12,2%);
- у січні 2022 року - 281,95 грн (25 735 грн х 12,9%: 365 дн. х 31 дн.);
- у лютому 2022 року - 270,46 грн (25 735 грн х 13,7%: 365 дн. х 28 дн.);
- у березні 2022 року - 299,44 грн (25 735 грн х 13,7%: 365 дн. х 31 дн.);
- у квітні 2022 року - 306,70 грн (25 735 грн х 14,5%: 365 дн. х 30 дн.);
- у травні 2022 року - 305,99 грн (25 735 грн х 14,0%: 365 дн. х 31 дн.);
- у червні 2022 року - 357,46 грн (25 735 грн х 16,9%: 365 дн. х 30 дн.);
- у липні 2022 року - 201,79 грн (25 735 грн х 15,9%: 365 дн. х 18 дн.).
За встановлених судом обставин та ураховуючи наведені вище правові позиції Великої Палати Верхового Суду, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивачу виплат за період з 15.03.2014 по 18.07.2022 у сумі 32 771,84 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Стосовно періоду з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року суд зазначає таке.
Як вже зазначалось, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Проте, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15 викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Одночасно, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ.
Період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Саме такий висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22.
Тож, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання було встановлено: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Водночас щодо періоду з 19 липня 2022 року належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22.
Відповідно, розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року складає 43 302 грн 14 коп. (325, 58 грн х 133 робочих дні).
Таким чином, загальна сума середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за період з 15.03.2014 по 19.01.2023, складає 76 073, 98 грн (32 771,84 грн + 43 302, 14 грн).
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, потрібно зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а.
Відповідно до вимог частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем вказаний обов'язок не виконано.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи оскаржувану поведінку відповідача на відповідність критеріям, визначеним частиною 2 статті 2 КАС України, суд висновує, що ненарахування та невиплата позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року свідчать про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, яка не відповідає визначеним частиною другою статті 2 КАС України критеріям до такого роду поведінки у спірних правовідносинах, тому позовні вимоги є підставними та обґрунтованими і підлягають задоволенню.
Друга позовна вимога є похідною від першої і підлягає частковому задоволенню шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року в сумі 25 735 грн .
Третя позовна вимога є похідною від першої та другої і підлягає задоволенню шляхом зобов'язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 12.12.2012 по день фактичного розрахунку, з 14.03.2014 по день фактичного розрахунку, в загальній сумі 76 073 грн 98 коп.
Оцінюючи зібрані у справі докази в сукупності та мотиви суду щодо кожної позовної вимоги, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити частково.
Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст.6-10, 14, 72-77, 90, 139, 159, 241-246, 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Апарату Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ, 01008, код ЄДРПОУ 20064120) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ, 01008, код ЄДРПОУ 20064120) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ, 01008, код ЄДРПОУ 20064120) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 17 травня 2011 року до 14 березня 2014 року в сумі 25 735 грн (двадцять п'ять тисяч сімсот тридцять п'ять гривень).
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ, 01008, код ЄДРПОУ 20064120) виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 12.12.2012 по день фактичного розрахунку, з 14.03.2014 по день фактичного розрахунку, в загальній сумі 76 073 (сімдесят шість тисяч сімдесят три) грн 98 коп.
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Апарату Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ, 01008, код ЄДРПОУ 20064120) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 454 (чотириста п'ятдесят чотири) грн судових витрат у вигляді судового збору.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О. П. Хома