Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/11907/2025
м. Київ Справа № 755/13623/24
10 липня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Рейнарт І.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Грищенка Олександра Миколайовича на рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 18 квітня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Гончарука В.П., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 про повернення забезпечувального платежу,-
У серпні 2024року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 про повернення забезпечувального платежу.
Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 02 лютого 2022 року між ОСОБА_1 (Сторона 1) та ОСОБА_2 (Сторона 2) було укладено попередній договір купівлі-продажу, за умовами якого сторони зобов'язались в майбутньому, на умовах, що обумовлені цим договором та в строк до 28 лютого 2022 року (двадцять восьмого лютого дві тисячі двадцять другого року) включно, укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу квартири (надалі за текстом - «Основний договір»), інформація про яку наведена в пункті 2 (два) даного Договору.
Пунктом 2 (два) Договору за основним договором Сторона-1 зобов'язалась продати, а Сторона-2 придбати квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка в подальшому за текстом іменується як «нерухоме майно».
Відповідно до пункту 3 (три) договору з метою виконання умов даного договору щодо укладення основного договору та в рахунок виконання зобов'язання із оплати вартості нерухомого майна, яке виникне на підставі основного договору, до моменту підписання цього договору позивач передала, а відповідач отримала забезпечувальний платіж у сумі 144 940 (сто сорок чотири тисячі дев'ятсот сорок) гривень 00 копійок, що є еквівалентом 5 000 (п'яти тисячам) доларів США 00 центів, який повністю підлягає зарахуванню в суму продажу за основним договором.
Посилаючись на те, що в строк до 28 лютого 2022 року сторони не уклали основний договір купівлі-продажу квартирине з вини позивача, тому сплачена сума забезпечувального платежу підлягає поверненню, з урахуванням інфляційної складової та трьох процентів річних.
Враховуючи неведені обставин, позивач ОСОБА_2 а просила суд: стягнути із ОСОБА_1 на її користь забезпечувальний платіж у сумі 144 940 грн, із врахуванням 3% річних в розмірі 10 025,08 грн, та інфляційного збільшення в розмірі 50 396,33 грн, переданого за попереднім договором купівлі-продажу від 02.02.2022 року.
Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 18 квітня 2025 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 про повернення забезпечувального платежу - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму забезпечувального платежу за попереднім договором купівлі-продажу від 02.02.2022 року у розмірі 205 361,41 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 053,61 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Грищенко Олександр Миколайович подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішенняДніпровського районного суду м.Києва від 18 квітня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 залишити без задоволення.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухваленоз порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з'ясував усіх обставин, на які сторони посилалась в обгрунтування своїх вимог та заперечень.
Зазначає, що у позивача ОСОБА_2 на момент укладення попереднього договору купівлі-продажу були відсутні кошти для придбання у ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 .
Попереднім договором, який був укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , не обумовлювалися умови та/ або будь-які застереження про те, що ОСОБА_2 буде придбавати квартиру за рахунок кредитних коштів.
За умовами попереднього договору у ОСОБА_1 були відсутні зобов'язання щодо необхідності сприяння ОСОБА_2 в отриманні кредиту в Банку.
В судовому засіданні, яке відбулося 04.03.2025 року, позивач ОСОБА_2 зазначила, що не зверталася до ОСОБА_1 з приводу укладення основного договору купівлі-продажу та не направляла пропозицій ОСОБА_1 нні з метою укладення основного договору купівлі-продажу квартири ні до 28.02.2022 року, ні після 28.02.2022року.
Також позивач не зверталася до відповідача для продовження терміну дії попереднього договору з метою укладення договору купівлі-продажу, що підтверджується відсутністю в матеріалах справи доказів таких звернень позивача до відповідача.
Таким чином,на переконання сторони відповідача, основний договір купівлі-продажу не було укладено з вини позивача ОСОБА_2 , через відсутність у останньої коштів на придбання квартири у ОСОБА_1 .
Крім того, платіж, переданий позивачем ОСОБА_2 відповідачу ОСОБА_1 ,відповідно до умов п. 3 попереднього договору не є авансом, оскільки вказаний платіж згідно п. 3 попереднього договору має забезпечувальну функцію.
ОСОБА_2 також визнає, що сума коштів у розмірі 144 940,00 грн є забезпечувальним платежем, а не авансом.
У зв'язку із зазначеним, висновок суду першої інстанції про те, що сплачені позивачем ОСОБА_2 кошти - це аванс,є передчасним.
Сторона відповідача зазначає, що сторони попереднього договору купівлі-продажу, врахувавши встановлену законом свободу договору, на власний розсуд погодили підстави та порядок забезпечення його виконання, що не суперечить вимогам статей 6, 546, 570, 627, 635 ЦК України, зазначивши, що грошові кошти у сумі 144 940,00 грн є забезпечувальним платежем.
Умовами попереднього договору сторони погодили наслідки неукладення основного договору як з вини покупця (Позивач ОСОБА_2 ), так і з вини продавця (Відповідач ОСОБА_1 ). Такі умови (пункти 7 та 8) попереднього договору за своєю правовою природою є договірними санкціями за невиконання умов договору.
Більш того, умовами попереднього договору не визначено строк, що із 28.02.2022 року у відповідача ОСОБА_1 , виникло зобов'язання щодо повернення ОСОБА_2 забезпечувального платежу в сумі 144 940,00 грн. Попереднім договором не встановлено строку для повернення забезпечувального платежу, а тому в контексті викладеного застосовується ч. 2 ст. 530 ЦК України, а саме: строк повернення забезпечувального платежу починає обчислення з дня пред'явлення відповідної вимоги кредитора до боржника.
Однак, позивач ОСОБА_2 , крім того, що не зверталася до відповідача ОСОБА_1 щодо укладення основного договору, також не зверталася до відповідача ОСОБА_1 з будь-якими вимогами щодо повернення забезпечувального платежу в сумі 144 940,00 грн. Зазначена обставина, на переконання сторони відповідача, підтверджує той факт, що позивач ОСОБА_2 усвідомлювала те, що з її вини не був укладений основний договір купівлі-продажу квартири, а тому до наслідків дій позивача ОСОБА_2 був застосований відповідачем ОСОБА_1 п. 8 попереднього договору, який недійсним не визнавався.
Враховуючи викладене, сторона відповідача вважає, що у позивача ОСОБА_2 були відсутні правові підстави для застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України до правовідносин пов'язаних із виконанням умов попереднього договору.
Крім того, позиція з приводу того, що інфляційні втрати стягненню не підлягають у випадку визначення еквіваленту іноземної валюти у грошову зобов'язанні, підтверджується правовими висновками Верховного Суду.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Єнокян Катерина Леонідівна просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 18 квітня 2025 року - без змін, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим,
Зазначає, що оскільки основний договір, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам законодавства, між сторонами укладено не було, а вони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, то передана позивачем грошова сума є авансом, який підлягає поверненню.
Звертає увагу суду на те, що на дату, визначену сторонами для підписання основного договору, розпочалася повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України. Зазначені обставини об'єктивно унеможливили виконання договірних зобов'язань та спонукали як позивача, так і відповідача до вжиття заходів щодо збереження життя та здоров'я.
Згодом, у зв'язку з об'єктивною неможливістю підписання основного договору, позивач неодноразово зверталася до відповідача з усною пропозицією щодо повернення забезпечувального платежу, яка, на жаль, не знайшла позитивного відгуку.
У зв'язку з ігноруванням відповідачкою її усних звернень, позивач була змушена направити відповідачу офіційну претензію від 19.06.2024 року з вимогою повернути забезпечувальний платіж. Проте, Відповідач залишила зазначену претензію без відповіді та належного реагування, що стало підставою для звернення позивача до суду з метою захисту своїх законних прав та інтересів.
Твердження сторони відповідача про невиконання позивачем умов попереднього договору є голослівними та необґрунтованими. Відповідач не вказує конкретні пункти договору, якими були покладені такі обов'язки саме на позивача, а також не обґрунтовує, в чому саме полягала протиправна поведінка ОСОБА_2 , яка призвела до неукладення сторонами основного договору. Більше того, відповідач не надає суду жодного доказу напідтвердження ініціативи з її боку щодо укладення договорукупівлі-продажу квартири.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідачки на користь позивачки 3% річних та інфляційних втрат на підставі частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, сторона позивача зазначає, що у тексті попереднього договору сторони чітко визначили розмір забезпечувального платежу у сумі 144 940 гривень 00 копійок, що еквівалентно 5 000 доларів США 00 центів. Таким чином, грошове зобов'язання було встановлено у національній валюті України - гривні.
З огляду на викладеневважає, щорозмір інфляційних втрат обґрунтовано розрахований позивачем, виходячи із суми забезпечувального платежу, вираженої у гривні. Зазначене повністю відповідає вимогам чинного законодавства та матеріалам справи.
Посилаючись на те, що забезпечувальний платіж, переданий за попереднім договором, має правову природу авансу і підлягає поверненню у зв'язку з неукладенням основного договору, а доводи відповідача про те, що позивач відмовилась від укладення договору є безпідставними та не відповідають фактичним обставинам справи, сторона позивача просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги відповідача, а рішення суду першої інсстанції залишити без змін.
В судовому засіданні апеляційного суду предствник відповідачки ОСОБА_1 адвокат Грищенко Олдександр Миколайович та третя особа: ОСОБА_3 повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
Позивачка ОСОБА_2 та її представник адвокат Єнокян Катерина Леонідівна в судове засідання не з?явились, про день та час розгляду справи судом повідомлені у встановленому законом порядку, а тому суд вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 02 лютого 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрушевко Л.М., та зареєстрований у реєстрі за № 97.
Згідно із пунктом 1 вказаного попереднього договору купівлі-продажу сторони зобов'язались в майбутньому, на умовах, що обумовлені цим договором та в строк до 28 лютого 2022 року включно, укласти і належним чином оформити Договір купівлі-продажу квартири («Основний договір»), інформація про яку наведена в пункті 2 (два) даного Договору.
Пунктом 2 (два) Договору за Основним договором ОСОБА_1 зобов'язалась продати, а ОСОБА_2 придбати квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка в подальшому за текстом іменується як «нерухоме майно».
Відповідно до пункту 3 (три) Договору з метою виконання умов даного договору щодо укладення Основного договору та в рахунок виконання зобов'язання із оплати вартості нерухомого майна, яке виникне на підставі Основного договору, до моменту підписання цього Договору ОСОБА_2 а передала, а ОСОБА_1 отримала забезпечувальний платіж у сумі 144 940 (сто сорок чотири тисячі дев'ятсот сорок) гривень 00 копійок, що є еквівалентом 5 000 (п'яти тисячам) доларів США 00 центів, який повністю підлягає зарахуванню в суму продажу за Основним договором.
Судом також встановлено, що даних про визнання попереднього договору недійсним або про його розірвання під час розгляду справи сторонами не надано.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 , про повернення забезпечувального платежу, суд першої інстанції посилався на те, що грошові кошти, що за своєю правовою природою є авансом, підлягають поверненню особі, яка їх сплатила, незалежно від того, з вини якої сторони не відбулося укладення основного договору. Таким чином,підлягає стягненню з відповідача на користь позивача сума забезпечувального платежу за попереднім договором від 02.02.2022 року, укладеного між сторонами, у розмірі 144 940,00 грн. Враховуючи, що із 28 лютого 2022 року у відповіадча виникло грошове зобов'язання перед позивачем щодо повернення авансового платежу, відтак, на вказані правовідносини поширюються вимоги ст. 625 ЦК України. На підставі вище викладеного, з відповідача підлягають стягненню на користь позивача 3% річних в розмірі 10 025,08 грн, та інфляційні втрати в розмірі 50 396,33 грн, оскільки суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення забезпечувального внеску.
Як наслідок в резолютивній частині оскаржуваного судового рішення суд першої інстанції зазначив про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму забезпечувального платежу за попереднім договором купівлі-продажу від 02.02.2022 у розмірі 205 361,41 грн.
Суд апеляційної інстанції в повній мірі не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 18 квітня 2025 року не відповідає.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладено протягом строку (у термін), встановлений попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, і одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов'язання.
В свою чергу, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №918/631/19 та постановах Верховного Суду, від 21.02.2018 у справі №910/12382/17, від 03.08.2022 у справі №910/6232/21 та від 14.02.2023 у справі №910/15531/21 відзначено, що аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору. Аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.
Судом встановлено, що у строк до 28 лютого 2022 року основний договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не укладено.
Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції приходить до висновків про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 144 940,00 грн, оскільки основний договір купівлі-продажу квартири в обумовлений сторонами строк укладений не був, тому передана ОСОБА_1 ОСОБА_2 грошова сума, є авансом та підлягає поверненню позивачу.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 та від 25 вересня 2013 року у справі №6-82цс13, та у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 639/9339/16-ц (провадження № 61-513св18), від 01 вересня 2020 року у справі № 522/15584/17 (провадження № 61-18085св19), 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 (провадження № 61-22682св19), від 17 червня 2021 року у справі № 711/5065/15-ц (провадження № 61-18537св19), від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14-ц (провадження № 61-6475св20) та інших.
Доводи апеляційної скарги про те, що попередній договір не визначає 28.02.2022 року, як момент з якого має рахуватися строк для повернення отриманої суми коштів, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Попередній договір автоматично припиняється у разі не укладення основного договору у встановлений у попередньому договорі строк, причому це не залежить від причин пропущення цього строку (вина, ухилення сторони чи сторін тощо). Відповідна позиція щодо застосування ст. 635 ЦК України висловлена Верховним Судом у постанові від 21.04.2021 у справі №607/15301/18.
Укладений між сторонами попередній договір має чітко встановлений строк в який мав бути укладений основний договір купівлі-продажу, а саме: 28.02.2022 року. У вказаний строк Основний договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не укладено.
А відтак, оскільки основний договір не укладений у погоджений строк і попередній договір через це припинився, мета та підстави для зберігання відповідачем сплачених позивачем коштів припинилися 01.03.2022 року (наступний день за днем в який мав бути укладений основний договір), то саме з 02.03.2022 року у відповідача розпочався відлік строку для повернення авансового платежу, підстава зберігання якого існувала, проте згодом «відпала».
Доводи апеляційної скарги про те, що вина відповідача у неукладенні основного договору відсутня, а тому відсутні підстави і для повернення коштів, не грунтуються на вимогах закону, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року у справі №918/631/19 та постановах Верховного Суду, від 21.02.2018 року у справі №910/12382/17, від 03.08.2022року у справі №910/6232/21 та від 14.02.2023 року у справі №910/15531/21 відзначено, що аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.
Безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що сума грошових коштів визначена в попередньому договорі не є авансом, оскільки визначений платіж у п. 3 попереднього договору має забезпечувальну функцію, з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (див.: постанову Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, провадження № 12-42гс20).
Отже, ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов'язання.
Аванс не має забезпечувальної функції, якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, а тому аванс повертається його власникові.
Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див.: пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19).
У постанові Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 зроблено висновок про те, що «внесення завдатку як способу виконання зобов'язання може мати місце лише в разі наявності зобов'язання, яке повинно було виникати на підставі договорів купівлі-продажу будинку та частин земельних ділянок. Оскільки договори купівлі-продажу будинку й частин земельних ділянок, які б за своєю формою та змістом відповідали вимогам закону, між сторонами у справі укладені не були, а сторони лише домовилися укласти такі договори в майбутньому, передана відповідачу грошова сума в розмірі 968 420 гривень є авансом, який підлягає поверненню позивачу, тому висновок суду касаційної інстанції щодо необґрунтованості позовних вимог про стягнення авансу за попереднім договором є помилковим».
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить про те, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.
Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
На зазначеному наголошено в постанові Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 511/126/17 (провадження № 61-12099св24).
Тобто судова практика з указаного питання, зокрема, щодо застосування статті 570 ЦК України, якою врегульовано питання завдатку, є сталою та сформованою.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції встановив, відповідачем не спростовано, що сторони домовилися про укладання у майбутньому договору про купівлю-продаж квартири, а тому сплачена позивачкою відповідачці сума грошових коштів у розмірі 144 000 грн є авансом, який підлягає обов'язковому поверненню позивачці, так як відбулося невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс.
Відповідачка не спростовувала факт отримання грошових коштів від позивачки у вказаному розмірі.
Тобто, у спірних правовідносинах порушено права позивачки, яка: 1) не реалізувала очікувань на укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, яке відповідачка зобов'язалася їй відчужити, отримавши авансовий платіж; 2) позбавлена можливості користуватися переданими в якості авансу грошовими коштами протягом тривалого часу. Ці порушені права позивачки підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідачки на користь позивачки авансового платежу, що поверне сторони спірних правовідносин у попередній стан.
Відповідно до вищенаведених норм права та сталої судової практики Верховного Суду аванс у будь-якому випадку підлягає поверненню, якщо договір купівлі-продажу не укладено і товар не передано.
Доводи апеляційної скарги про те, що у позивача ОСОБА_2 на момент укладення попереднього договору купівлі-продажу були відсутні кошти для придбання у ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 , колегія суддів відхиляє, оскільки мотиви відмови від укладання основного договору не мають правового значення при вирішенні даної справи, так як сплачена грошова сума у вигляді авансу повертається в будь-якому випадку її платнику, якщо основний договір купівлі-продажу не укладений .
Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду вже зазначала про те, що ст. 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц).
У постанові від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, згідно з яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто,підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).
Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Враховуючи викладене вище, у відповідача відповідальність за приписами ст.625 ЦК України за порушення грошового зобов?язання виникне на підставі цього рішення, якщо він не буде його виконувати у строки, визначені чинним законодавством України, а відтак, позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних в розмірі 10 025,08 грн, та інфляційного збільшення в розмірі 50 396,33 грн є передчасними та такими, що не підлягають до задоволенню.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Грищенка Олександра Миколайовича задовольнити частково, рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 18 квітня 2025 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення яким стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 144 940,00 грн, в задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Грищенка Олександра Миколайовича задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог, колегія суддів вважає, що необхідно стягнутиз ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в сумі 1449,40 грн та витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 906,88 грн.
Керуючись ст.ст. 3, 11, 546, 570, 626, 628, 635 ЦК України, ст.ст. 12, 76, 77, 79, 80, 89, 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Грищенка Олександра Миколайовича задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 18 квітня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 144 940,00 грн.
В задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в сумі 1449,40 грн.
Стягнути із ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 906,88 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: Судді: