Постанова
Іменем України
24 липня 2025 року
м. Київ
справа № 522/3471/20
провадження № 61-3889св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом (відповідач за первісним позовом) -ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року (повне судове рішення складено 10 березня 2025 року) в складі колегії суддів: Сегеди С. М., Вадовської Л. М., Комлевої О. С.,
Історія справи
Короткий зміст позовів
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності.
Первісний позов мотивований тим, що у квітні 2010 року ОСОБА_1 познайомилася з ОСОБА_2 . З 24 травня 2010 року сторони почали проживати разом в орендованій квартирі у м. Миколаєві. З березня 2011 року по травень 2013 року сторони проживали у квартирі, яка належала двоюрідному брату ОСОБА_1 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3
ІНФОРМАЦІЯ_2 під час проживання однією сім'єю сторонами було придбано за спільні кошти квартиру АДРЕСА_2 . 30 жовтня 2012 року право власності на цю квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 займалась облаштуванням квартири, купляла будівельні матеріали, посуд, елементи декору, меблі, сплачувала за комунальні послуги, що підтверджується чеками та квитанціями, оплаченими нею. Також, за адресою спірного майна: АДРЕСА_3 було зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 та їх спільної дитини.
Крім того, 14 серпня 2017 року під час проживання однією сім'єю сторонами придбано за спільні кошти квартиру АДРЕСА_4 . Право власності на цю квартиру було також зареєстровано за ОСОБА_2 . ОСОБА_1 займалася облаштуванням квартири, купляла будівельні матеріали, посуд, елементи декору, меблі, сплачувала за комунальні послуги, що підтверджується чеками та квитанціями, оплаченими нею.
З 30 травня 2018 року сторони почали проживати у зазначеній квартирі. За цією ж адресою було зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 та їх спільної дитини.
У грудні 2019 року їх відносини почали погіршуватися, що стало підставою для припинення сімейних стосунків.
З 28 грудня 2019 року сторони не проживають разом. ОСОБА_1 разом з дитиною залишилася проживати у спірній квартирі АДРЕСА_4 , а ОСОБА_2 - у спірній квартирі АДРЕСА_2 .
ОСОБА_1 зазначала, що у період з 24 травня 2010 року - 28 грудня 2019 року між сторонами склалися усталені відносини, що притаманні подружжю: вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, мали спільних друзів, їздили на спільний відпочинок, разом проводили свята, відвідували родичів один одного. Окрім цього, ОСОБА_2 видав на ім'я ОСОБА_1 довіреності на розпорядження майном (коштами) та склав на її ім'я заповіт.
ОСОБА_1 просила:
встановити факт проживання однією сім'єю без укладення шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24 травня 2010 року по 28 грудня 2019 року;
визнати квартиру АДРЕСА_2 , та квартиру АДРЕСА_4 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_2 та на 1/2 частину кв. АДРЕСА_4 ;
визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_2 , та на 1/2 частину кв. АДРЕСА_4 ;
стягнути з відповідача на користь позивачки судові витрати.
У травні 2020 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 603 225 грн.
Зустрічний позов обґрунтований тим, що за період спільного проживання мало місце придбання автомобілю марки «Honda Accord», 2008 року випуску, вартістю 22 500 дол. США, що еквівалентно 603 225 грн, який був зареєстрований на цивільну дружину ОСОБА_1 . Оскільки ці кошти ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_4 , що підтверджується розпискою, то ОСОБА_1 зобов'язана повернути грошові кошти у розмірі 603 225,00 грн ОСОБА_2 на підставі статті 364 ЦК України.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси в складі судді Абухіна Р. Д., від 30 липня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково:
встановлено юридичний факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з березня 2011 року по листопад 2019 року;
визнано квартиру за адресою: АДРЕСА_3 та квартиру за адресою: АДРЕСА_5 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ;
визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_2 та 1/2 частину кв. АДРЕСА_4 ;
визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_2 та 1/2 частину кв. АДРЕСА_4 ;
вирішено питання про розподіл судових витрат;
у задоволенні інших вимог первісного позову ОСОБА_1 відмовлено;
у задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено;
скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 13 жовтня 2020 року та скасовано арешт, накладений на автомобіль, марки Honda Accord, 2008 року випуску, що зареєстрований за ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
факт проживання однією сім'єю сторони не заперечували. Спір між ними виник щодо періоду початку та періоду припинення спільного життя. ОСОБА_1 стверджувала, що фактичні шлюбні відносини з ОСОБА_2 почалися 24 травня 2010 року, а ОСОБА_2 в свою чергу зазначив, що з липня 2013 року. ОСОБА_1 стверджувала, що з березня 2011 року до травня 2013 року сторони проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Наведені обставини ОСОБА_1 доводила показаннями свідків, письмовими доказами, фотографіями. ОСОБА_2 заперечив, однак своєї версії щодо місця проживання у цей період не надав, на противагу наданими ОСОБА_1 доказами, не надав свої пояснення та докази проживання в іншому місці. Суд оцінюючи докази у їх сукупності, враховуючи показаннями свідка ОСОБА_5 , письмовими доказами, зокрема, Історією розвитку дитини малолітнього ОСОБА_3 КНП «Дитяча міська поліклініка №2» Одеської міської ради, фотографіями, вважав встановленим факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю з березня 2011 року. Оскільки ОСОБА_1 зазначила, що з ОСОБА_2 не проживають однією сім'єю з 28 грудня 2019 року, а ОСОБА_2 , в свою чергу, заначив, що не проживає з ОСОБА_1 з листопада 2019 року, суд вважав встановленим період припинення фактичних шлюбних відносин, з листопада 2019 року. Тому встановленим є юридичний факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у період з березня 2011 року по листопад 2019 року;
набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тому суд зробив висновок про визнання квартири за адресою: АДРЕСА_3 та квартири за адресою: АДРЕСА_5 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
при відмові у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції зробив висновок про те, що вимога ОСОБА_2 про стягнення повної вартості автомобіля за статтею 364 ЦК України не може бути застосована та не є належним способом захисту порушеного права.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Серьогіна І. О., задоволено частково;
рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 в апеляційному порядку не оскаржувалося;
при скасуванні рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1 , апеляційний суд вказав, що за правилами частини першої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Тобто, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку з цим, суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін;
апеляційний суд зазначив, що надані позивачкою докази на підтвердження своїх доводів, в їх сукупності, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, а також враховуючи специфіку професії відповідача та його тривале перебування за кордоном, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.
апеляційний суд вказав, що судом першої інстанції було зроблено висновок, що сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з тих підстав, що в історії розвитку дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вказано прізвище, ім'я та по батькові обох батьків, а також, що за адресою: АДРЕСА_1 проживають одна дитина та двоє дорослих. Проте, історія розвитку дитини із зазначенням обох батьків та адреси їх мешкання не свідчить про те, що сторони у справі проживають однією сім'єю. Оскільки сторони у спірний період були зареєстровані за різними адресами;
у матеріалах справи містяться фотографії, на яких позивачка робила ремонт у квартирі, а також договори купівлі побутових речей та будівельних матеріалів, оформлених на її ім'я. Разом з тим, вказані докази лише свідчать про те, що позивачка робила ремонт у квартирі, в якій проживала разом із дитиною, однак не вказує на те, що у вказаній квартирі сумісно з ними також проживав ОСОБА_2 . Окрім того, первісним позивачем ОСОБА_1 на підтвердження своїх вимог було надано спільні фотографії із відповідачем ОСОБА_2 . Проте, спільні фотографії також не можуть свідчити про проживання сторін однією сім'єю в сенсі статті 3 СК України. Також апеляційний суд виходив з того, що показання свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 щодо проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, допитаних у суді першої інстанції, також не є підставою для встановлення факту проживання сторін однією сім'єю. Також суд вказав, що на підтвердження введення спільного господарства та введення спільного бюджету ОСОБА_1 надала відомості про сплату комунальних послуг, товарні чеки, накладні та договори організації житлового простору нерухомого майна, де позивач проживала разом із дитиною. Проте доказів того, що відповідач проживав разом із позивачкою у спірний період не надано. Доводи відповідача ОСОБА_2 в його апеляційній скарзі про те, що він склав на ім'я позивача ОСОБА_1 заповіт під її примусом є необґрунтованими, так як не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи. Посилання ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_2 сплачував за користування комунальними послугами у кв. АДРЕСА_2 та у кв. АДРЕСА_4 , а також склав на її ім'я заповіт та надав їй довіреності на доступ до банківського сейфу, також не підтверджують факту спільного проживання сторін у справі. Окрім того, відповідач є власником спірних квартир, а тому, відповідно, має обов'язок по сплаті комунальних послуг, які надаються у спірне нерухоме майно;
апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1 не перебував і є власником спірних квартир. За таких обставин первісний позивач ОСОБА_1 зобов'язана надати суду докази того, що вказані квартири були придбані частково і за її грошові кошти, оскільки придбання нерухового майна особами, які не перебувають у шлюбі між собою не презюмується. В свою чергу, позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні суду першої інстанції пояснила, що обидві квартири придбавались за грошові кошти відповідача ОСОБА_2 , оскільки останній був моряком закордонного плавання і мав відповідну заробітну плату, в той час як вона ніякого доходу не отримувала;
колегія суддів зазначила, що встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов'язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак, не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю. Наведені вище правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц;
апеляційний суд зазначив, що матеріали справи не містять доказів існування будь-яких письмових домовленостей між позивачем і відповідачем з приводу майна;
таким чином, апеляційний суд зробив висновок про те, що відсутні підстави для визнання спірних квартир спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
апеляційний суд також виснував про те, що ураховуючи, що правові підстави, передбачені статтею 74 СК України вважати нерухоме майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловіку, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відсутні, то відсутні і правові підстави для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, так як за змістом статті 315 ЦПК України суд може встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, якщо цей факт має юридичне значення. Оскільки встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивача за первісним позовом ОСОБА_1 з відповідачем за первісним позовом ОСОБА_2 в цьому випадку не має ніякого юридичного значення, то в задоволенні цієї частини позовних вимог також слід відмовити.
Аргументи учасників справи
24 березня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року (повне судове рішення складено 10 березня 2025 року), у якій просила:
скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні її позовних вимог, а рішення суду першої інстанції у цій частині залишити в силі.
стягнути з відповідача судові витрати, що складаються зі сплати судового збору в суді першої інстанції-10 510 грн та судового збору в суді касаційної Інстанції - 22 701 грн, на загальну суму у розмірі 33 211 грн.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 серпня 2023 року у справі № 569/2971/17 (провадження № 61-17927ск20), проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною підставою виникнення у них прав та обов'язків, передбачених законом, в тому числі права спільної сумісної власності на майно. Згідно з частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Частиною другою статті 74 СК України передбачено наступне: на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже до майна, набутого за час проживання осіб однією сім'ю без реєстрації шлюбу, застосовуються положення СК України про право спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Зазначені норми свідчать про наявність презумпції спільності майна осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на майно, що набуте ними за період спільного проживання. Зазначена презумпція може бути спростована, а один із співвласників може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, що мають значення для спростування презумпції, покладається на ту особу, яка її спростовує. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження № 6І-35779ск18); у постанові Верховного Суду від 20 травня 2022 року у справі № 330/1079/20 (провадження № 61-5763ск21);
апеляційний суд виснував, що визнання об'єктом спільної сумісної власності майна, набутого чоловіком та жінкою за час проживання осіб однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не презюмується і можливе виключно за наявності певних обставин, зокрема, внаслідок придбання такого майна внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї. Таким чином, апеляційний суд застосував статтю 74 СК України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 569/2971/17 (провадження № 61-17927св20); постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження № 61-35779св18); постанові Верховного Суду від 20 травня 2022 року у справі № 330/1079/20 (провадження № 61-5763св21);
апеляційний суд при відмові у задоволенні первісного позову вказав, що сторони мали різні адреси реєстрації місць проживання. Це так. Пояснення щодо обставин, за яких відповідач свідомо не змінював місце проживання були викладені у відзиві ОСОБА_1 на апеляційну скаргу від 17 вересня 2024 року. Однак апеляційний суд не урахував, що згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи, або її відсутність, не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. однією з підстав касаційного оскарження судового рішення зазначає пункт 2 частини третьої статті 411 ЦПК України. і вказує, що апеляційний суд не досліджував відзив позивачки ОСОБА_1 на апеляційну скаргу від 17 вересня 2024 року, а також залишилось нерозглянутим клопотання про долучення до матеріалів справи нового доказу, долучене до відзиву;
поза увагою апеляційного суду залишилось те, що рішенням суду першої інстанції було встановлено факт, що відповідач ОСОБА_2 визнав факт спільного проживання однією сім'єю з позивачкою та їх дитиною;
доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2024 року зводяться до того, що спільного проживання однією сім'єю не було, а придбання квартир відбувалось за його особисті кошти, накопичені під час проживання окремо. Згідно частини першої статті 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Частиною другою статті 82 ЦПК України закріплено, що відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. Апеляційний суд, порушуючи норми процесуального права частин першої та другої статті 82 ЦПК України, прийняв відмову ОСОБА_2 від визнання обставин без будь-яких доказів, обґрунтувань та доведень, що відповідач визнав ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості ЇЇ представника з другою стороною, та не постановив відповідну ухвалу про прийняття відмови сторони від визнання обставин. Вказане процесуальне порушення вплинуло на незаконність оскаржуваної постанови, оскільки визнані відповідачем фактичні обставини спільного проживання однією сім'єю в період з липня 2013 року по листопад 2019 року, лягають в основу встановлення юридичного факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;
апеляційний суд не навів переконливих висновків та не вказав обставин, які він дослідив та якими спростував встановлені судом першої інстанції обставини щодо належного підтвердження ОСОБА_1 факту спільного проживання однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу у період з березня 2011 року по листопад 2019 року. Суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм оцінку у сукупності, зокрема показанням свідків, які в сукупності з іншими доказами є належними та допустимим засобом доказування;
придбання спірних квартир за особисті кошти відповідача не підтверджується матеріалами справи. Відповідач жодного доказу сплати власних коштів, які б належали йому у відповідності до статті 57 СК України, апеляційному суд не надав, як не надав таких доказів і суду першої інстанції. Указані кошти є заробітною платою ОСОБА_2 від виконання трудових контрактів моряка і сторонами це не заперечується, відтак, за правовою природою є об'єктом права спільної сумісної власності;
за своєю природою, проживання однією сім'єю спрямоване на довготривалі відносини, що має місце у цій справі. Спільні грошові кошти сімейного бюджету витрачались за взаємною згодою на спільний побут, спільні цілі, серед яких було придбання нерухомості в інтересах сім'ї;
законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того з подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Відповідний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду: від 28 листопада 2023 року у справі № 761/23526/20; від 29 березня 2024 року у справі № 331/817/22; від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині відмови в задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання квартир спільною сумісною власністю сторін, визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири та розподілу судових витрат. В іншій частині судове рішення не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.
03 червня 2025 року ОСОБА_2 через Електронний суд подав відзив на касаційну скаргу, який підписано представником Серьогіною І. О., в якому просив:
постанову апеляційного суду залишити без змін;
касаційну скаргу залишити без задоволення.
Відзив мотивований тим, що:
відповідач працював моряком сторонами не заперечувалось, більш того, Позивач сама підтвердила цей факт надавши в суд першої інстанції відповідні свідчення. Доказ, який не оцінювався судом зі сторони Позивача - «витяг з рішення» від 23 жовтня 2009 року, який засвідчував факт розірвання Позивачем попереднього шлюбу за пів року до знайомства з Відповідачем. На думку, Відповідача, суд вірно не оцінював зазначений доказ, оскільки він не має відношення до справи. З огляду на викладене, вбачається, що процесуальних порушень розгляду справи в суді апеляційної інстанції не було, а позивачка вкотре намагається ввести суд в оману, викладаючи недостовірну інформацію, про те, що суд, начебто, взагалі не розглядав заявлених клопотань сторін;
факту постійного фактичного проживання за однією адресою позивачки та відповідача спільної участі обох цих людей в веденні спільного господарства, спільній праці, спільному утриманні житла, спільному піклуванні один про одного -позивачем не доведено і відповідно судом не встановлено. Позивач досі, станом на червень 2025 року продовжує разом з сином проживати в квартирі, яка належить на праві приватної власності Відповідачу, продовжує користуватися інтернетом (переукладає договори на обслуговування), користується комунальними послугами (періодично сплачує за них), займається організацією житлового простору нерухомого майна (оскільки фактично там проживає з сином), за необхідності може здійснити ремонт в квартирі та зробити аналогічні фото звіти, але ж це ніяким чином не підтверджує, що сторони проживають однією сім'єю, або щось роблять спільно, в розумінні статей СК України;
позивачка продовжує проживати разом з сином квартирі відповідача, оскільки є матір'ю його сина, а не тому, що між сторонами склалися стосунки притаманні подружжю. відповідач вкотре наголошує, що всі дії які позивачка розцінила, як спільне ведення господарства або ведення спільного бюджету - є лише формою проявлення піклування про свого сина;
апеляційний суд надав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність Позивачем факту проживання в спірний період з Відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету. Сторони ніколи не перебували у шлюбі, не є подружжям, а встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом. Позивачка зробила поспішний висновок, що начебто, заробітна плата яку відповідач отримував від виконання трудових контрактів моряка є об'єктом права спільної сумісної власності. На думку ОСОБА_2 відсутній причинно-наслідковий зв'язок. Без встановлення факту проживання однією сім'єю, не можливо стверджувати про те, що заробітна плата відповідача є об'єктом права спільної сумісної власності позивачки;
презумпція спільності майна осіб, на яку посилається Позивачка першочергово передбачає, що особи мають бути подружжям. Тягар доказування обставин, що мають значення для спростування презумпції спільності майна, покладається на ту особу, яка її оскаржує. Однак позивачка та відповідач не були подружжям, а тому тягар доведення обставин, що має значення для вирішення справи про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу покладено на ту особу, яка заявляє про такі обставини;
перекази грошових коштів за оплату житлово-комунальних послуг ОСББ за адресою проживання позивачки. Не доводить факту проживання позивачки разом з відповідачем. Позивач досі продовжує користуватися житлово-комунальними послугами та періодично за них оплачує, оскільки є єдиним користувачем житлово-комунальних послуг. Приймання позивачкою участі у витратах на ремонт та облаштування спірних квартири, замовляння будівельних матеріалів, меблі посуд, елементи декору та інше. Позивачка не надала докази, спільного разом в Відповідачем, ведення ремонту та облаштування квартири, укладання договорів на виготовлення дверей, вікон, укладання договору на підключення інтернету та інше. Позивач це робила оскільки фактично проживала в цій квартирі разом з сином. Довіреності, які надавав ОСОБА_2 для ОСОБА_1 свідчать про те, що батько дитини надав матері дитини доступ до банківської скриньки де зберігались документи для дитини на крайній випадок. Поодинокі фото з різних періодів також не свідчать про факт спільного проживання сторін. На всіх фото де сторони щирі один до одного це лише період за 2010-2011 рік. Це період коли сторони тільки зустрічались та перший час після народження дитини. У сторін була домовленість підтримувати стосунки заради дитини. На всіх фото де сторони зображені втрьох, дитина завжди поміж сторонами. Немає жодного фото де сторони вдвох або проводять час окремо від дитини. Фото з нового року, де дід Мороз прийшов до дитини. Листівки з привітаннями адресовані теж виключно дитині. Відсутність доказів жодного прояву любові та почуттів до Позивача. На думку Відповідача, докази у вигляді фотокарток, які надала ОСОБА_1 по справі доводять факт того, що ОСОБА_2 хороший батько, але аж ніяк не доводять факту спільного проживання сторін. Відповідач є відповідальним батьком, який намагався та продовжує намагатися забезпечити свою дитину усім необхідним, в межах своїх можливостей. Не зважаючи на недобросовісну поведінку ОСОБА_1 , подачу нею чисельних необґрунтованих позовів, відповідач ОСОБА_2 , неодноразово звертався до ОСОБА_1 з пропозиціями мирного врегулювання всіх спорів. Його метою було, щоб хоча б одна квартира залишилась дитині. Остання пропозиція була адресована позивачу ОСОБА_1 під час апеляційного провадження, копія якої міститься в матеріалах справи, однак ОСОБА_1 в черговий раз проігнорувала врегулювання спору мирним шляхом. Відповідач завжди, з моменту народження дитини піклувався про його майновий стан, забезпечував дитину усім необхідним, підтримував спілкування з матір'ю дитини як батько, виконуючи свій батьківський обов'язок, але ніколи не вважав що між ним та позивачкою може бути сім'я або стосунки притаманні сім'ї;
суд апеляційної інстанції вірно дійшов висновку про те, що докази надані позивачкою, які містяться в справі та показання свідків щодо проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, допитаних у суді першої інстанції не можуть свідчити про факт проживання сторін однією сім'ю в сенсі статті 3 СК України. Позивачка не навела доводів щодо порушення порядку надання та отримання доказів при розгляді справи, а її незгода із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
08 липня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 23 травня 2025 року вказано, що:наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 23 серпня 2023 року у справі № 569/2971/17; від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц; від 20 травня 2022 року у справі № 330/1079/20; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Фактичні обставини
ОСОБА_2 є власником: кв. АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 22 жовтня 2012 року та кв. АДРЕСА_4 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 28 грудня 2015 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син - ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 разом із сином, починаючи з кінця 2012 року по 2018 рік проживала у кв. АДРЕСА_2 .
З 09 листопада 2018 року позивачка разом із сином була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_5 .
ОСОБА_2 з 05 липня 2006 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6
ОСОБА_2 працює моряком далекого плавання та тривалий час перебуває за кордоном.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартир спільною сумісною власністю сторін
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (див. пункти 41, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
У справі, що переглядається:
апеляційний суд при відмові у задоволенні вимог про вимоги встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартир спільною сумісною власністю сторін вважав, що встановлення факту не має значення, а вимога про визнання квартир спільною сумісною власністю є недоведеною;
апеляційний суд не врахував, що вимоги встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартир спільною сумісною власністю сторінне є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), а лише підставою для вирішення такої справи. Метою сторін є поділ спільного сумісного майна, набутого за час шлюбу (проживання однією сім'єю). Тому позовні вимоги про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартир спільною сумісною власністю сторінне є належними способами захисту прав сторін на такий поділ;
тому постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартир спільною сумісною власністю сторін змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, оскільки апеляційний суд відмовив в їх задоволенні з інших мотивів.
Щодо позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23)).
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).
Об'єднана палата зауважувала, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Слід розмежовувати матеріальну та процесуальну добру совість як за сферою застосування, так і наслідками. Матеріальна добра совість регулюється, зокрема, пунктом 6 статті 3 ЦК України, а процесуальна, зокрема, статтею 44 ЦПК України. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами (частина перша статті 44 ЦПК України). Процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Проявом принципу процесуальної доброї совісті є те, що особа (зокрема, позивач) навряд чи може висувати твердження несумісні з тією позицією, яка зайнята нею в судовому процесі, що вже відбувся. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Правопорядок не може допускати ситуації, за яких особа наполягає в різних судових процесах на правдивості протилежних одне одному тверджень задля просування власних інтересів (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24)).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
у статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22));
законодавець визначив в статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім'єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з них вони були набуті. Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).
така обставина (факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу), у разі пред'явлення позову про поділ спільного сумісного майна набутого під час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу, встановлюється під час розгляду такого позову. Також не виключається, що така обставина (факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу) визнається сторонами (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2023 року у справі № 757/19682/18-ц (провадження № 61-11480св23)).
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об'єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).
Заявами по суті справи є:позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 174 ЦПК України).
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 297/3225/16-ц (провадження № 61-19259св19) зазначено, що:
«відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Комплексний аналіз норм пункту 3 частини першої статті 43, статті 180, частин першої, другої статті 227 ЦПК України свідчить, що про визнання обставин учасниками справи має, в тому числі, бути зазначено в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників або іншим чином визнано ці обставини саме під час розгляду спору в суді, а не поза його межами».
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).
Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2021 року в справі № 522/18789/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/100227492) (том 2, а. с. 43 - 45):
заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису задоволено;
видано обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 строком на 3 місяці з наступними заходами тимчасового обмеження: 1) заборонено ОСОБА_2 перебувати в місці спільного проживання (перебування) з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_5 ; 2) заборонено ОСОБА_2 вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.
Постановою Одеського апеляційного суду 10 жовтня 2022 року в справі № 522/18789/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/107196960):
апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково;
рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2021 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 щодо видачі обмежувального припису відмовлено.
У справі № 522/18789/21, зокрема, встановлено, що:
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю як подружжя і ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 ;
постановою судді Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року ОСОБА_2 визнано винним в скоєні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення та застосувати до нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме в сумі 170 грн. Предметом розгляду вказаної справи був протокол про адміністративного правопорушення щодо вчинення ОСОБА_2 психологічного насилля;
постановою судді Приморського районного суду м. Одеси від 08 листопада 2021 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року, провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч частиною першою статті 173-2 КУпАП закрито у зв'язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення. Предметом розгляду вказаної справи був протокол про адміністративне правопорушення щодо вчинення ОСОБА_2 економічного насилля.
У справі, що переглядається:
суд першої інстанції при задоволенні позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири вважав, що факт проживання однією сім'єю сторони не заперечували. Спір між ними виник щодо періоду початку та періоду припинення спільного життя. Встановленим є факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з березня 2011 року по листопад 2019 року. З урахуванням презумпції спільності майна суд першої інстанції вважав, що необхідно визнати за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири;
апеляційний суд при скасуванні рішення суду першої інстанції та відмові в задоволенні позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири міркував так, що позивачка, що не довела між сторонами склались та мали місце протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1 не перебував і є власником спірних квартир. За таких обставин ОСОБА_1 зобов'язана надати суду докази того, що вказані квартири були придбані частково і за її грошові кошти, оскільки придбання нерухового майна особами, які не перебувають у шлюбі між собою не презюмується. В свою чергу, позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні суду першої інстанції пояснила, що обидві квартири придбавались за грошові кошти відповідача ОСОБА_2 , оскільки останній був моряком закордонного плавання і мав відповідну заробітну плату, в той час як вона ніякого доходу не отримувала;
апеляційний суд не врахував, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;
апеляційний суд не звернув увагу, що у статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів; не виключається, що така обставина як факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу визнається сторонами;
як свідчить аналіз матеріалів справи: (1) в суді першої інстанції у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 , зокрема, вказував, що «починаючи саме з липня 2013 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та новонароджений син почали спільно проживати…» (том 1, а. с. 113); (2) в зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 , зокрема, зазначав, що «…на сьогоднішній день ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з листопада 2019 року не підтримують жодних відносин. …за період перебування у цивільному шлюбі 24 червня 2014 року мало місце придбання автомобілю марки «Honda Accord», 2008 року випуску, вартістю 22 500 дол. США, який був зареєстрований на ОСОБА_1 як цивільну дружину» (том 1, а. с. 133 - 134); в оскарженій постанови апеляційний суд обставин встановлених у справі № 522/18789/21 взагалі не аналізував (том 3, 198 - 201).
За таких обставин, апеляційний суд по суті рішення суду першої інстанції в частині визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири не переглянув та зробив передчасний висновок щодо відмови в їх задоволенні. Тому оскаржене рішення в частині відмови у визнанні за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири частині належить скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Висновки щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.
З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити частково; постанову апеляційного суду року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання квартир спільною сумісною власністю сторін змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови; постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири, розподілу судових витрат скасувати та справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання квартир спільною сумісною власністю сторін змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири, розподілу судових витрат скасувати та справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року в скасованій частині втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко