28 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 911/3111/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Могил С. К.,
перевіривши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Росер»
на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2025 (суддя Щоткін О. В.)
і постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 (головуючий суддя Буравльов С. І., судді Андрієнко В. В., Шапран В. В.)
у справі № 911/3111/24
за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» Акціонерного товариства «Українська залізниця»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Росер»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Регіональне відділення фонду Державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях,
про стягнення 153 828,54 грн,
У листопаді 2024 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» Акціонерного товариства «Українська залізниця» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Росер» про стягнення заборгованості в розмірі 153 828,54 грн, що є розміром 70 % орендної плати за період із жовтня 2021 року по лютий 2022 року.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Акціонерне товариство «Українська залізниця» стало власником майна, яке є предметом укладеного договору оренди, відтак набуло статусу орендодавця, а тому орендар повинен сплачувати Акціонерному товариству «Укрзалізниця» орендну плату у розмірі 100 %.
20.01.2025 рішенням Господарського суду Київської області, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.06.2025, позовні вимоги задоволено повністю.
10.07.2025 скаржник подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2025 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 у справі № 911/3111/24.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.07.2025 вказану касаційну скаргу передано для розгляду колегії суддів у складі: Случ О. В. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Могил С. К.
За результатами перевірки матеріалів поданої касаційної скарги Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2025 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 у справі № 911/3111/24 і в обґрунтування цієї відмови зазначає про таке.
Згідно із пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 17 Господарського процесуального кодексу України, яким передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України, одним з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.
Частина сьома статті 12 Господарського процесуального кодексу України визначає, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Таким чином, правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають вимогам вищенаведеної статті 129 Конституції України та узгоджуються з практикою Європейського суду з прав людини.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у цій справі є стягнення у розмірі 153 828,84 грн, що менше ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому у розумінні Господарського процесуального кодексу України справа № 911/3111/24 є малозначною.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Аналіз наведених норм закону дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями у малозначних справах після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень посилається на приписи частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Проте, наводячи такі обґрунтування скаржник не враховав, що у малозначній справі вони можуть бути підставою для відкриття касаційного провадження лише за умови, що наявними будуть і, вже наведені вище, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України умови, які даватимуть суду право вважати судові рішення у малозначній справі такими, що підлягають касаційному оскарженню.
Верховний Суд зазначає, що такі посилання скаржника не є доводами, які у розумінні підпунктів «а» - «г» пункту 2 частини 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, підтверджують наявність випадку (випадків), який (які) дає (дають) право вважати судові рішення такими, що підлягають касаційному оскарженню.
Підставою касаційного оскарження вищезазначених судових рішень скаржник зазначає, що оскаржувані судові рішення підлягають касаційному перегляду, оскільки справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а саме з питань правонаступництва Акціонерного товариства «Українська залізниця» прав та обов'язків Фонду державного майна України по договорам оренди нерухомого майна, що належить до державної власності (підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України).
Зазначив, що підставою касаційного оскарження вищезазначених судових рішень є те, що оскаржувані судові рішення підлягають касаційному перегляду, оскільки скаржник позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваним судовим рішенням у цій справ при розгляді справи № 911/2020/25 (підпункт «б» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України), однак, скаржник не зазначив, які саме встановлені судом обставини підлягають спростуванню.
Також вказав на те, що справа становить значний суспільний інтерес, оскільки Акціонерне товариство «Укрзалізниця» є одним з найбільших балансоутримувачів державного майна за договорами оренди укладеними регіональними відділеннями Фонду державного майна України і велика кількість орендарів чекають на єдину правозастосовчу практику, а для скаржника саме ця справа має виняткове значення з огляду на те, що «двояка» практика створить можливість для паралельних вимог з боку позивача та Фонду державного майна України за тим же договором оренди і по тих самих періодах (підпункт «в» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України).
Зазначені доводи скаржника не свідчать про наявність підстав для відкриття касаційного провадження з цих підстав, оскільки саме власне твердження (без належного обґрунтування) скаржника про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, скаржник позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями при розгляді іншої справи, а також те, що справа становить значний суспільний інтерес і має виняткове значення для нього не може бути визнано судом автоматичними підставами, на які поширюється дія положення підпунктів «а», «б» і «в» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
У поданій касаційній скарзі скаржник не доводить, що спір у справі стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки мотиви скаржника, викладені у касаційній скарзі, зводяться до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями та аргументів щодо переоцінки встановлених судом обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Також обґрунтовуючи підставу для відкриття касаційного провадження, передбачену підпунктом «г» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник у поданій касаційній скарзі зазначив, що місцевий господарський суд помилково відніс праву до малозначних з огляду на зміст рішення Господарського суду Київської області від 12.09.2022 у справі № 911/1789/17 за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Росер» про зобов'язання вчинити дії та стягнення 1 162 058,24 грн заборгованості.
Щодо вказаної підстави, на яку поширюється дія положення підпункту «г» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, суд зазначає, що в ухвалі Господарського суду Київської області про відкриття провадження від 25.11.2024 суд прийняв до уваги характер спірних правовідносин та те, що ціна позову у даній справі становить 153 828,54 грн, зазначив, що справа відповідає ознакам малозначної справи, наведеним у пункті 1 частини п'ятої статті 12 Господарського процесуального кодексу України та призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Посилання скаржника на іншу справу з іншими вимогами нерелевантні до цієї справи зі стягненням заборгованості у розмірі 153 828,54 грн.
З огляду на викладене та предмет спору, колегія суддів погоджується із місцевим господарським судом, що справа є малозначною.
Отже, незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій.
Суд зазначає, учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами а - г пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, тому що в іншому випадку буде порушено принцип «правової визначеності».
У подібних правовідносинах заявникам слід враховувати, що Верховний Суд є судом права і використання ним оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «малозначні справи», тощо, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, оскільки у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень і застосування Судом таких повноважень не може вважатися обмеженням доступу особи до процесу правосуддя з огляду на високий статус касаційного суду.
Касаційна скарга не містить обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів «а», «б», «в» і «г» пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а суд не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Посилання скаржника на ряд постанов Верховного Суду, які містяться у касаційній скарзі, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки висновки у справах, на які він посилається, мають загальний характер і зроблені судами за інших встановлених обставин, які формують зміст правовідносин та зумовили прийняття відповідних судових рішень.
Доводи скаржника (в тому числі із посиланнями на ряд постанов Верховного Суду (також без належного обґрунтування цих посилань) зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, необхідності переоцінки доказів у справі та безпосередньо пов'язані із встановленням фактичних обставин справи, тоді як суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
Таким чином законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України і це повністю узгоджується із положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За таких обставин, з урахуванням викладеного, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у цій справі, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За таких обставин, керуючись статтями 12, 163, 234, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Росер» на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2025 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 у справі № 911/3111/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Случ
Судді Н. О. Волковицька
С. К. Могил