24 липня 2025 року № 320/33483/25
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті
до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України
про визнання протиправною та скасування постанови,
I. Зміст позовних вимог
До Київського окружного адміністративного суду звернулась Державна служба України з етнополітики та свободи совісті з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просить суд:
- визнати протиправною та скасувати постанову Старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Величка Романа Сергійовича від 03.04.2025 року ВП НОМЕР_3 про накладення штрафу на боржника, Державну службу України з етнополітики та свободи совісті на користь держави у розмірі 5100 грн.
II. Позиція позивача та заперечення відповідача
У обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що постанова державного виконавця від 03 квітня 2025 року №?ВП НОМЕР_1 про накладення штрафу є протиправною, оскільки рішення Київського окружного адміністративного суду у справі №?320/21/23 не може бути виконано у спосіб, визначений виконавчим документом. Державна служба України з етнополітики та свободи совісті посилається на те, що не є суб'єктом призначення на посаду Голови служби та не має повноважень щодо поновлення ОСОБА_1 на зазначеній посаді. Крім того, станом на момент винесення постанови про штраф строк призначення ОСОБА_1 на посаду вже сплив, а на її місце було призначено іншу особу. На думку позивача, ці обставини свідчать про об'єктивну неможливість виконання судового рішення та відсутність вини боржника, що виключає застосування заходів відповідальності у вигляді штрафу. Позивач також зазначає, що подавав до суду заяву про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка на момент винесення постанови залишалася нерозглянутою.
Відповідач заперечує проти позову, вказуючи, що судове рішення, на підставі якого видано виконавчий лист, набрало законної сили, підлягало негайному виконанню, а боржник не вчинив жодних реальних дій для його виконання. На переконання відповідача, відсутність у боржника повноважень щодо призначення на посаду не є підставою для звільнення від обов'язку виконати рішення суду або ініціювати зміну способу його виконання. Відповідач посилається на приписи статей 18, 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження» та вказує, що державний виконавець діяв у межах повноважень і відповідно до закону. Обставини, наведені позивачем, не підтверджують наявності поважних причин для невиконання рішення, а тому постанова про накладення штрафу є законною та обґрунтованою.
III. Процесуальні дії у справі
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07.07.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 24.07.2025.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24.07.2025 відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про залучення ОСОБА_1 в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
24.07.2025 р. у судове засідання прибули сторони. Від представника позивача надійшло клопотання про подальший розгляд справи у письмовому провадженні.
Згідно з ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Згідно з ч. 4 ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
Враховуючи строки розгляду справи, передбачені ч. 4 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд на місці ухвалив клопотання представника позивача задовольнити подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження за наявними матеріалами у справі.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
10 січня 2025 року Шостим апеляційним адміністративним судом ухвалено постанову у справі №?320/21/23, якою, серед іншого, зобов'язано поновити ОСОБА_1 на посаді Голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті з 10 грудня 2022 року.
На підставі зазначеного рішення 24 січня 2025 року Київським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист, який надійшов на виконання до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. 18 березня 2025 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_2, якою боржнику встановлено триденний строк для добровільного виконання рішення. Копію постанови направлено через електронний кабінет у підсистемі «Електронний суд».
Оскільки протягом встановленого строку інформація про виконання рішення до виконавця не надходила, 06 травня 2025 року державним виконавцем направлено боржнику вимогу щодо виконання рішення та надання інформації про його виконання. У відповідь Державна служба України з етнополітики та свободи совісті листом від 10 квітня 2025 року повідомила, що зазначене рішення не може бути виконано нею як боржником, оскільки вона не є суб'єктом призначення на посаду Голови служби та не має повноважень щодо поновлення ОСОБА_1 на зазначеній посаді.
03 квітня 2025 року державним виконавцем винесено постанову про накладення штрафу у виконавчому провадженні НОМЕР_2 на підставі частини першої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з невиконанням судового рішення без поважних причин. Цією ж постановою боржника попереджено про кримінальну відповідальність та встановлено новий строк для виконання рішення.
Вважаючи такі дії державного виконавця протиправними, Державна служба України з етнополітики та свободи совісті звернулася до суду з відповідним адміністративним позовом.
V. Норми права, які застосував суд
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно стаття 129-1 суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (Далі - Закон № 1404-VIII) та Інструкція з примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція).
У відповідності до вимог ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно ч. 1 ст. 13 Закону №1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За правилами ч. 1ст. 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа.
Статтями 63, 75 Закону № 1404-VIII встановлено порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Так, у відповідності до вимог даних статей Закону, за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів та попередження про кримінальну відповідальність. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин, виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Згідно ч. 1 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на боржника- юридичну особу- 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
У відповідності до ч. 2 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів.
Згідно з частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 16 частини третьої статті 18 Закону №1404-VIII передбачено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
VI. Оцінка суду
Згідно з приписами статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав і свобод фізичних осіб, а також прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона зобов'язана довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги або заперечення. Отже, саме на позивача покладено обов'язок доведення того, яким чином оскаржуваною постановою державного виконавця було порушено його права у межах виконавчого провадження.
За змістом статті 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі самі вимоги щодо правомірності дій державного виконавця визначені у спеціальному законі - Законі України «Про виконавче провадження».
Згідно зі статтею 1 цього Закону, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та включає сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, у межах повноважень і у спосіб, передбачений законодавством. Частина третя статті 13 Закону передбачає, що державний виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право виносити постанови, складати акти та вчиняти інші процесуальні дії, передбачені законом.
Відповідно до частини першої статті 18 зазначеного Закону, державний виконавець зобов'язаний неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, спрямовані на забезпечення реального виконання судового рішення. Аналогічні обов'язки випливають і з положень частини першої статті 5 цього Закону, яка встановлює, що саме органи державної виконавчої служби покликані забезпечити примусове виконання судових рішень, у тому числі шляхом застосування передбачених законом заходів впливу.
Згідно з частиною другою статті 65 Закону, рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з моменту видання відповідного наказу або розпорядження роботодавцем. Лише після цього виконавець має право винести постанову про закінчення виконавчого провадження.
Таким чином, державний виконавець зобов'язаний вживати заходів, спрямованих на фактичне виконання судового рішення, і в разі його невиконання без поважних причин має право в межах своєї компетенції застосовувати передбачені законом санкції. У цьому контексті предметом судової перевірки є не лише факт вчинення виконавчих дій, а й їх правомірність з огляду на межі повноважень, встановлених Законом України «Про виконавче провадження».
Як убачається з матеріалів справи, на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебуває виконавче провадження НОМЕР_2, відкрите на підставі виконавчого листа, виданого Київським окружним адміністративним судом 24 січня 2025 року у справі №?320/21/23. Зазначеним виконавчим документом передбачено негайне поновлення ОСОБА_1 на посаді Голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті з 10 грудня 2022 року.
У відповідності до частини п'ятої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня після надходження виконавчого документа винести постанову про відкриття виконавчого провадження. Як вбачається з матеріалів справи, 18 березня 2025 року така постанова була винесена та скерована боржнику через електронний кабінет у підсистемі ЄСІТС «Електронний суд», а також рекомендованим листом стягувачу. У постанові боржнику надано триденний строк для добровільного виконання судового рішення.
Листом від 20 березня 2025 року №?1468/04-0619/25 Державна служба України з етнополітики та свободи совісті поінформувала виконавця, що не вважає себе належним суб'єктом виконання рішення, оскільки не має повноважень щодо призначення чи поновлення на посаді Голови ДЕСС. Посилаючись на відсутність компетенції щодо вирішення кадрових питань на рівні керівника органу, позивач дійшов висновку про неможливість виконання виконавчого документа у передбаченому ним порядку.
Разом з тим, такі пояснення боржника самі по собі не можуть бути розцінені як підстава для зупинення чи закінчення виконавчого провадження. Закон України «Про виконавче провадження» чітко визначає вичерпний перелік підстав для припинення виконавчих дій або завершення провадження, і наведені позивачем обставини до цього переліку не належать.
Отже, станом на дату звернення державного виконавця із вимогою про виконання рішення, виконавчий документ залишався чинним, обов'язковим до виконання та таким, що не був виконаний боржником - Державною службою України з етнополітики та свободи совісті.
Згідно з постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року у справі №?320/21/23, якою було скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді Голови ДЕСС з 10 грудня 2022 року, суд апеляційної інстанції надав правове тлумачення щодо характеру обов'язку, покладеного судовим рішенням. Зокрема, вказано, що поновлення на роботі полягає у наданні працівникові тієї ж роботи, яку він виконував до звільнення, і не є тотожним процедурі призначення на посаду. Повноваження суду при вирішенні трудового спору не замінюють собою дискрецію суб'єкта призначення, однак не звільняють боржника від обов'язку виконання рішення суду у спосіб, визначений виконавчим документом. Як зазначено у тій же постанові, працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли підприємство повністю ліквідоване.
Таким чином, твердження позивача про відсутність у нього повноважень на поновлення ОСОБА_1 не можуть свідчити про об'єктивну неможливість виконання рішення суду, тим більше, що не вчинено жодних спроб змінити спосіб виконання судового рішення у передбаченому законом порядку. На момент винесення державним виконавцем оскаржуваної постанови ДЕСС не зверталася до суду з відповідною заявою, а тому її посилання на відсутність юрисдикції виглядає як формальний аргумент, що не спростовує юридичний обов'язок виконати рішення.
У силу положень статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», у разі невиконання боржником рішення без поважних причин державний виконавець зобов'язаний винести постанову про накладення штрафу та попередити боржника про кримінальну відповідальність, одночасно встановивши новий строк виконання. Якщо рішення не буде виконано повторно, виконавець застосовує подвійну санкцію та звертається до органів досудового розслідування.
Згідно з вимогами статті 75 цього ж Закону, накладення штрафу у таких випадках не є дискреційним правом виконавця, а прямо передбаченим законом обов'язком реагувати на бездіяльність боржника, зокрема в частині виконання рішень про поновлення на роботі. Рішення такого характеру, відповідно до статті 65 Закону, підлягають негайному виконанню та вважаються виконаними з моменту видання наказу або розпорядження про поновлення особи на посаді.
Станом на 03 квітня 2025 року Державна служба України з етнополітики та свободи совісті не здійснила жодних підтверджених дій, спрямованих на виконання рішення суду, а також не довела наявність поважних або об'єктивно непереборних причин для його невиконання. Відповідно, на цю дату державним виконавцем обґрунтовано винесено постанову про накладення штрафу в розмірі 5100 грн та повторно зобов'язано боржника виконати рішення суду протягом трьох робочих днів.
Як підтверджується матеріалами виконавчого провадження НОМЕР_2, 06 травня 2025 року державним виконавцем направлено Державній службі України з етнополітики та свободи совісті вимогу надати інформацію щодо виконання рішення суду, зазначеного у виконавчому документі. На цю дату судове рішення залишалося невиконаним, а боржник не надав жодних документів, які б свідчили про вчинення дій, спрямованих на реальне або хоча б часткове виконання постанови апеляційного суду.
Згідно зі статтею 15 Закону України «Про виконавче провадження», сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Виконавчий лист у справі №?320/21/23 прямо визначає боржником саме Державну службу України з етнополітики та свободи совісті, а отже, саме на неї покладено обов'язок здійснити передбачене судовим рішенням поновлення ОСОБА_1 на посаді з 10 грудня 2022 року.
Частина четверта статті 19 зазначеного Закону зобов'язує сторони виконавчого провадження негайно повідомляти державного виконавця про повне або часткове самостійне виконання рішення, а також про обставини, що можуть бути підставами для зупинення або зміни способу виконання. Крім того, пункт 1 частини другої статті 18 цього Закону покладає на державного виконавця обов'язок здійснювати заходи примусового виконання у спосіб та в порядку, визначені виконавчим документом і законом. У межах цих повноважень виконавець має право перевіряти стан виконання рішення.
У даному випадку ДЕСС, як боржник, не лише не надала доказів фактичного виконання рішення, а й не здійснила належного повідомлення виконавця про будь-які перешкоди, що унеможливлюють його виконання у встановлений строк. Жодних наказів чи внутрішніх розпорядчих актів щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді до матеріалів справи не долучено, так само як і не подано доказів звернення до суду з заявою про зміну способу або порядку виконання судового рішення.
Крім того, як убачається з матеріалів виконавчого провадження, на адресу державного виконавця надходили адвокатські запити представника стягувача щодо стану виконання рішення, що також свідчить про його триваюче невиконання.
Обставини, викладені позивачем у позовній заяві, а також наведені у листуванні з державним виконавцем, не підтверджують наявності передбачених законом підстав для зупинення виконавчих дій або завершення виконавчого провадження. Навпаки, вони свідчать про тривалу бездіяльність боржника та ігнорування встановлених законом обов'язків.
З урахуванням того, що рішення суду підлягало негайному виконанню, а боржник упродовж встановленого строку не вчинив дій, необхідних для його реалізації, державний виконавець мав підстави продовжувати заходи примусового виконання.
Суд звертає увагу, що обставини, на які позивач посилається як на підставу неможливості виконання рішення суду у справі №?320/21/23, мали бути предметом оцінки під час розгляду зазначеної справи по суті. Державна служба України з етнополітики та свободи совісті не була позбавлена можливості викласти свої доводи щодо відсутності у неї повноважень у межах основного провадження, однак, як убачається з матеріалів справи, такі доводи не отримали процесуального підтвердження у рішенні суду, яке набрало законної сили.
Виконавчий лист, виданий 24 січня 2025 року Київським окружним адміністративним судом, є чинним, пред'явленим до примусового виконання та містить пряму вказівку на поновлення ОСОБА_1 на посаді з 10 грудня 2022 року. Відповідно, державний виконавець був зобов'язаний вживати заходів до його виконання у спосіб та порядку, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» та виконавчим документом. Обов'язковість виконання судових рішень, які набрали законної сили, є складовою принципу правової визначеності та гарантує ефективність судового захисту прав особи.
Доводи позивача, покладені в основу позовних вимог, не свідчать про відсутність вини у невиконанні судового рішення. Суд також зазначає, що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про виконавче провадження», у разі наявності обставин, які об'єктивно ускладнюють або унеможливлюють виконання судового рішення, сторона виконавчого провадження має право звернутися до суду першої інстанції із заявою про встановлення або зміну способу чи порядку виконання рішення. Таке звернення є правом боржника, однак його відсутність не може перекладатися на державного виконавця, який зобов'язаний діяти відповідно до чинного рішення і виконавчого документа.
З наданих матеріалів справи убачається, що Державна служба України з етнополітики та свободи совісті не зверталась до суду із заявою про зміну способу виконання рішення, не повідомляла державного виконавця про жодні обставини, які б могли слугувати підставою для зупинення виконавчих дій чи закінчення провадження. Також не надано жодного документа, що свідчив би про фактичне або навіть часткове виконання судового рішення у встановлений строк.
У такій ситуації державний виконавець, діючи відповідно до частини першої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження», був зобов'язаний застосувати передбачений законом захід реагування - винесення постанови про накладення штрафу на боржника - юридичну особу. Зазначена постанова є не лише формою юридичної відповідальності за невиконання судового рішення, а й процесуальним механізмом забезпечення його фактичного виконання.
З огляду на викладене, суд констатує, що на момент винесення державним виконавцем постанови від 03 квітня 2025 року рішення суду не було виконано, а обставини, які могли б виправдати таке невиконання, боржником не доведено. Підстави для зупинення виконавчих дій або закінчення провадження відсутні. Отже, накладення штрафу відбулося на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законом, а тому є правомірним.
Узагальнюючи викладене, суд зазначає, що постанова державного виконавця про накладення штрафу винесена в межах повноважень, визначених Законом України «Про виконавче провадження», у зв'язку з невиконанням рішення суду боржником у встановлений строк без наявності поважних причин. Накладення штрафу у такому випадку є не дискреційним правом, а обов'язком державного виконавця, спрямованим на забезпечення ефективного виконання судового рішення як завершального етапу судового захисту.
Скасування такої постанови за відсутності об'єктивних і належно підтверджених перешкод для виконання рішення суду створювало б ситуацію, за якої особа, уповноважена на виконання судового акта, фактично уникає встановленої законом відповідальності. Це порушує не лише національні норми права, зокрема статтю 129-1 Конституції України, статтю 14 КАС України, а й вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення ефективного судового захисту.
Європейський суд з прав людини у рішенні «Горнсбі проти Греції» чітко наголосив, що стадія виконання судового рішення є невід'ємною частиною судового процесу, а затримка чи ухилення від виконання підриває довіру до правосуддя та суперечить принципу верховенства права. Аналогічну правову позицію висловлено й у рішенні ЄСПЛ «Юрій Іванов проти України», а також у постанові Верховного Суду від 04.03.2020 у справі №?750/11948/17.
Суд також враховує правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 06.08.2021 у справі №?280/2456/19, відповідно до якої для уникнення відповідальності за невиконання рішення боржник має довести наявність непереборних обставин, які реально унеможливлювали виконання, і вжити всіх доступних йому заходів. У цій справі позивач таких доказів не надав, жодних спроб фактичного виконання не вчинив, а зміни способу виконання рішення не ініціював.
Виконавчий документ, виданий на виконання рішення у справі №?320/21/23, набрав законної сили та підлягає негайному виконанню. Боржником - Державною службою України з етнополітики та свободи совісті - не подано доказів, які б свідчили про повне або навіть часткове виконання зобов'язання щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді. Листування з виконавцем не підтверджує наявності реальних дій з боку боржника і лише свідчить про формальне сприйняття покладеного на нього обов'язку.
Таким чином, суд доходить висновку, що державний виконавець діяв правомірно, а винесення постанови про накладення штрафу було обґрунтованим, законним та пропорційним заходом реагування на невиконання рішення суду.
Суд також бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, сформовану у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України», відповідно до якої виконання судового рішення є ключовою складовою судового захисту. Здійснення правосуддя не може вважатися завершеним доти, доки рішення не виконано. Це відповідає й положенням статті 129-1 Конституції України, де прямо передбачено обов'язковість виконання судових рішень.
Виконання судового акта покладає на боржника обов'язок вжити реальних заходів для його реалізації, незалежно від наявних труднощів чи обставин, якщо останні не є об'єктивно непереборними. Застосування заходів примусового виконання, зокрема накладення штрафу, є передбаченим законом обов'язком державного виконавця, спрямованим на досягнення цілей виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу.
Цей підхід закріплений у пункті 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року, в якому роз'яснено, що накладення штрафу у разі невиконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, є видом юридичної відповідальності за таке невиконання. Тому винесення постанови про накладення штрафу не є дискрецією виконавця, а прямо встановленим законом обов'язком.
Також у постановах Верховного Суду від 16.04.2020 у справі №?826/14754/17 та від 06.08.2021 у справі №?280/2456/19 підтверджено, що невиконання судового рішення в установлений строк без поважних причин є підставою для застосування санкцій, передбачених Законом України «Про виконавче провадження». Така практика узгоджується із підходами ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» та «Юрій Іванов проти України», де наголошено: держава зобов'язана не лише забезпечити доступ до суду, але й створити дієвий механізм виконання його рішень.
Належним суб'єктом виконання рішення у справі №?320/21/23 визначено саме Державну службу України з етнополітики та свободи совісті, яка є стороною виконавчого провадження. Покладання відповідальності на інший орган або перенесення обов'язку виконання - це свідоме ухилення від судового акта, що є неприйнятним у демократичному правопорядку.
Щодо доводів позивача про порушення строків винесення постанови про накладення штрафу, суд зазначає таке. Вимоги до строків, зазначені у статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», стосуються строків перевірки виконання рішення, а не моменту винесення постанови про накладення штрафу. Крім того, відповідно до частини п'ятої статті 13 цього Закону, порушення виконавцем строків вчинення дій не є самостійною підставою для визнання цих дій незаконними, якщо не доведено порушення передбаченої законом процедури. У цій справі таких порушень не встановлено.
Крім того, з огляду на дію правового режиму воєнного стану, відповідно до пункту 10-2 розділу XIII «Перехідні та кінцеві положення» Закону, строки вчинення виконавчих дій перериваються до моменту його припинення або скасування. Отже, твердження позивача щодо порушення строків є безпідставними.
Крім того, матеріали справи свідчать, що станом на 05.06.2025 року боржником не вчинено жодних дій щодо виконання рішення суду. Доказів фактичного виконання або ініціювання заходів, спрямованих на реалізацію зобов'язання, боржником не надано. Натомість 05.06.2025 державним виконавцем винесено повторну постанову про накладення штрафу в розмірі 10200,00 грн, що свідчить про подальше невиконання судового рішення без наявності поважних причин.
З огляду на викладене, суд вважає, що постанова державного виконавця від 03.04.2025 у виконавчому провадженні ВП НОМЕР_2 винесена відповідно до вимог чинного законодавства, у межах повноважень та з дотриманням встановленої процедури. Доводи позивача є необґрунтованими, а тому підстави для скасування оскаржуваної постанови відсутні.
Оцінивши наявні у справі докази, доводи сторін, норми матеріального та процесуального права, суд дійшов таких висновків.
Рішення Київського окружного адміністративного суду у справі №?320/21/23 набрало законної сили та підлягає негайному виконанню. Виконавчий документ за цим рішенням було подано до примусового виконання, у зв'язку з чим державним виконавцем відкрито виконавче провадження НОМЕР_2. Боржником у цьому провадженні визначено Державну службу України з етнополітики та свободи совісті.
У встановлений строк боржником не вчинено жодних дій, спрямованих на виконання судового рішення, не надано доказів об'єктивної неможливості виконання або ініціювання зміни способу його реалізації. Викладені у листуванні з державним виконавцем міркування про відсутність відповідних повноважень або складність виконання не можуть бути підставою для невиконання судового рішення, а також не звільняють боржника від відповідальності, встановленої законом.
За таких обставин, у відповідності до частини першої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець був зобов'язаний застосувати до боржника захід відповідальності у вигляді штрафу.
Суд встановив, що постанова державного виконавця від 03.04.2025 про накладення штрафу у розмірі 5100,00 грн, винесена у межах виконавчого провадження НОМЕР_2, прийнята на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені чинним законодавством. Порушень процедури її винесення не встановлено. Доводи позивача щодо недотримання строків або наявності обставин, що виключають відповідальність, не підтверджені належними доказами та є необґрунтованими.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Відтак, позовні вимоги є необгрунтованими.
VII. Висновок суду
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
VIІI. Розподіл судових витрат
Оскільки, в задоволенні позову відмовлено і відповідачем не надано доказів понесення судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати присудженню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 6-10, 14, 72-77, 90, 132, 159, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя Леонтович А.М.