Апеляційне провадження № 22-ц/824/11083/2025
Справа № 357/1768/25
Іменем України
23 липня 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2025 року, ухвалене у складі судді Ярмоли О.Я. у м. Біла Церква у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У лютому 2025 року ОСОБА_3 звернулася до суду з даним позовом, просила в порядку поділу майна подружжя залишити у власності відповідача ОСОБА_1 гараж № НОМЕР_1 за адресою Київська область м. Біла Церква автогаражний кооператив «Енергетик», вул. Шолом-Алейхема 96-а , стягнути з відповідача на її користь компенсацію половини вартості всього майна в сумі 153239,50 грн., покласти на відповідача судові витрати.
Позов мотивувала тим, що з 24 червня 2016 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає з нею, рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2024 року шлюб між сторонами розірвано. У період шлюбу 22 вересня 2022 року подружжя придбало автомобіль «Skoda Octavia Tour», 2005 року випуску, який було зареєстровано на відповідача. 19 вересня 2024 року автомобіль без згоди позивача було знято відповідачем з обліку та продано іншій особі, орієнтовна вартість автомобіля 210640 грн. Також 20 червня 2024 року сторони за спільні кошти придбали гараж під номером НОМЕР_1 за адресою Київська область м. Біла Церква автогаражний кооператив «Енергетик», вул. Шолом-Алейхема 96-а , який є спільною власністю подружжя та підлягає розподілу, вартість гаража 95839 грн. Вважала, що позивач має право на половину вартості цього майна в розмірі 153239,50 грн.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2025 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 в рахунок поділу спільного майна подружжя (автомобіль «Skoda Octavia Tour», 2005 року випуску та гараж № НОМЕР_1 в автогаражному кооперативі «Енергетик» по вул. Шолом-Алейхема, 96 а м. Біла Церква), компенсацію вартості майна в сумі 153 239,50 грн., стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати по справі в сумі 500 грн. за проведення оцінки майна та 50 % суми сплаченого у справі судового збору 766,20 грн. Повернуто позивачу ОСОБА_3 із спеціального фонду Державного бюджету України 50 відсотків судового збору в сумі 766,20 грн. Відмовлено відповідачу ОСОБА_1 в розстрочці виконання даного рішення суду.
Відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні заяви про розстрочення виконання рішення суду, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2025 року в частині відмови у задоволенні клопотання про розстрочення виконання рішення суду і ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким розстрочити відповідачу ОСОБА_1 виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2025 року у максимально можливий строк.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що він у своїй заяві просив здійснити розстрочення виконання рішення суду, з огляду на те, що він офіційно не працевлаштований, та сума у розмірі 153239,50 грн., яку він повинен буде сплатити на користь позивача, є обтяжливою, а тому просив надати розстрочення виконання рішення суду у вигляді щомісячної оплати в розмірі 5000 грн.
Відмовляючи у задоволенні цього клопотання, суд першої інстанції виходив із того, що наведені відповідачем підстави не свідчать про існування таких виняткових обставин, які можуть слугувати підставою для розстрочки виконання судового рішення.
Не погоджувався з наведеними висновками, посилався на зміст ст. 124, п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України щодо обов'язковості судових рішень, положення ч. 1, 3 ст. 435 ЦПК України, якими врегульовано підстави та порядок відстрочення або розстрочення виконання рішення, положення ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження» щодо повноважень виконавця або сторін виконавчого провадження звернутися до суду з заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення, положення ч. 4 ст. 435 ЦПК України, згідно якої, вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує ступінь вини відповідача у вирішенні спору, щодо фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Зазначив, що з аналізу наведених норм вбачається, що нормами ЦПК України не встановлено вичерпного переліку обставин, за наявності яких суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою сторони відстрочити або розстрочити виконання судового рішення.
Вказував, що постановляючи судове рішення у частині відмови у розстроченні виконання рішення, суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам, що відповідач не є працевлаштованим, постійного офіційного доходу не має, і сума, яка буде з нього стягуватись, є дуже обтяжливою для його теперішнього фінансового стану. Судом не було встановлено даних щодо реального фінансового стану відповідача.
Крім того, суд не вирішував питання щодо можливості часткового задоволення клопотання, у тому числі розстрочення виконання рішення на менший строк, що надало б змогу відповідачу виконати свій обов'язок у добровільному порядку.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
В судове засідання 23 липня 2025 року сторони не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи належним чином повідомлені шляхом направлення судових повісток-повідомлень: позивач - на поштову адресу, відповідач - через свого представника ОСОБА_2 , якій судова повістка-повідомлення направлена до електронного кабінету.
Конверт із судовою повісткою-повідомленням, направлений на адресу позивача ОСОБА_3 , повернуто до суду з відміткою Укрпошти «Адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання, повідомленою цією особою суду, вважається врученням судової повістки цій особі.
Отже, наведена норма права дає підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, що узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, провадження № 14-507цс18, від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18, провадження № 12-233гс18 та постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 751/4890/19, провадження № 61-2583св20, від 10 листопада 2021 року у справі № 756/2137/20, провадження № 61-3782св21, від 12 травня 2022 року у справі № 645/5856/13-ц, провадження № 61-2876св21.
Від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку із зайнятістю в іншій справі, яка перебуває на розгляді у суді першої інстанції вже більше року.
Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до п. 2, 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлений законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Частиною 1 ст. 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності сторони відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, а також виклав свої доводи щодо скасування рішення суду першої інстанції в апеляційній скарзі, надав перевагу розгляду іншої справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За ч. 1 ст. 61 СК України, об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.
Згідно зі ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно зі ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Задовольняючи позов ОСОБА_3 та стягуючи з ОСОБА_1 на її користь в рахунок поділу спільного майна подружжя (автомобіль «Skoda Octavia Tour», 2005 року випуску та гараж № НОМЕР_1 в автогаражному кооперативі «Енергетик» по вул. Шолом-Алейхема, 96 а м. Біла Церква), компенсацію вартості майна в сумі 153 239,50 грн., суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості позовних вимог, і що в рахунок поділу спільного майна подружжя, а саме автомобіля «Skoda Octavia Tour» та гаража можливо стягнути з відповідача компенсацію 1/2 вартості спільного сумісного майна.
Рішення суду першої інстанції оскаржується в частині відмови в задоволенні заяви відповідача про розстрочення виконання рішення, в іншій частині по суті спору судове рішення ніким не оскаржується і не є предметом апеляційного перегляду.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні заяви про розстрочення виконання рішення суду, що оскаржується, вказаним вимогам закону відповідає.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Перевіряючи правильність висновків суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні заяви відповідача про розстрочення виконання рішення, апеляційний суд виходить із наступного.
19 лютого 2025 року відповідач ОСОБА_1 направив до суду першої інстанції заяву про визнання позову в повному обсязі, а також, посилаючись на ч. 7 ст. 265, ч. 1 ст. 267 ЦПК України, просив відстрочити виконання судового рішення у вигляді щомісячної оплати в розмірі 5000 грн., оскільки він офіційно не працевлаштований, у разі задоволення позову в повному обсязі повинен буде сплатити на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію в розмірі 153239,50 грн., що є надто обтяжливим для відповідача (а. с. 30).
Відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 265 ЦПК України у разі необхідності в резолютивній частині також вказується про надання відстрочення або розстрочення виконання рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 267 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочення виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Відповідно до ч. 3 ст. 435 ЦПК України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Відмовляючи відповідачу ОСОБА_1 в задоволенні заяви про відстрочення виконання рішення, суд першої інстанції виходив із того, що подана заява про розстрочення виконання рішення суду на 2 роки та 5 місяців або 30 тижнів (153 23950грн/5000,00 грн. = 30,65 платежів), прямо суперечить приписам ч.5 ст. 435 ЦПК України, якою встановлено, що розстрочення виконання рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення.
При цьому, на думку суду, наведені відповідачем підстави не свідчать про існування таких виняткових обставин, що можуть слугувати підставою для розстрочки виконання судового рішення, твердження про відсутність офіційного працевлаштування не підтверджене жодним належним доказом. Відсутні дані, які б давали можливість встановити майновий стан особи, відсутність у нього рухомого чи нерухомого майна, за рахунок якого може бути виконане судове рішення.
Крім того, судом першої інстанції враховано, що відповідачем було відчужено транспортний засіб на підставі договору купівлі-продажу від 19 вересня 2024 року № 3242/2024/4888958, який є оплатним.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Розстрочка - спосіб виконання зобов'язання, при якому виконання проводиться не одночасно і в повному обсязі, а частинами і в строки, встановлені наперед.
Згідно правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 796/43/2018, підставою для відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) щодо фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо. Розстрочка та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Право сторони звернутися із заявою про розстрочку виконання рішення суду передбачене також статтею 33 Закону України «Про виконавче провадження», згідно з якою сторони мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання рішення за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим (хвороба сторони виконавчого провадження, відрядження сторони виконавчого провадження, стихійне лихо тощо).
Системний аналіз зазначених норм законодавства свідчить, що закон не передбачає конкретного переліку обставин, які є підставою для розстрочення виконання рішення суду, а лише встановлює критерії для їх визначення, надаючи суду можливість у кожному конкретному випадку вирішувати питання про їх наявність з урахуванням усіх обставин справи.
Підставою для застосування статей 435 ЦПК України є виняткові обставини, які перешкоджають належному виконанню рішення суду, ускладнюють його виконання або роблять неможливим.
Вирішуючи питання щодо можливості відстрочення чи розстрочення виконання рішення, суд повинен враховувати майнові інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини кожної сторони у виникненні спору та інші обставини. Матеріальний стан боржника не є безумовною підставою для розстрочення чи відстрочення виконання рішення суду і підлягає оцінці у сукупності з іншими фактичними обставинами.
Згідно правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 03 червня 2021 року, справа № 9901/598/19 (провадження № 11-440заі20), обов'язковою умовою для відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є доведення заявником факту існування обставин, які істотно ускладнюють виконання рішення та/або роблять його неможливим.
У відповідності до пункту 10 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» № 14 від 26 грудня 2003 року, який було враховано Верховним Судом в постанові від 12 листопада 2018 року в справі № 2-101/99 (провадження № 61-44406 ск 18), при вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що, відповідно до статті 373 ЦПК та статті 121 ГПК їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
За приписами ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Шмалько проти України» (заява №60750/00) зазначено, що для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина «судового розгляду».
У рішенні по справі «Чіжов проти України» (заява №6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Відповідно до змісту рішення Європейського суду з прав людини «Шмалько проти України» право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що право на доступ до суду включає право на своєчасне виконання рішення (рішення у справі «Трихліб проти України», заява №58312/00, пп.25-32, від 20 вересня 2005 року, у справі «Іммобіліаре Саффі проти Італії», заява №22774/93, ЄСПЛ 1999-V, п.66).
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини, несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, розстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно якої «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...», а у системному розумінні даної норми та національного закону, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах, шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале виконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи та є наслідком зменшення вимог щодо розумності строку.
Крім того, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого виконання.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що межі виправданої затримки виконання рішення суду залежить, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначено судом.
Стосовно системності виконання Європейський суд підкреслює, що присудження грошових коштів не надає пом'якшення у виконавчому провадженні, а отже сама можливість надання розстрочки виконання судового акту повинна носити виключний характер.
Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є зокрема змагальність сторін та диспозитивність.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.
Стаття 80 ЦПК України передбачає достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов'язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України).
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Разом із тим, з матеріалів справи вбачається, що клопотання відповідача про розстрочення виконання судового рішення в зв'язку з відсутністю офіційного доходу та обтяжливістю присудженої судом до стягнення суми ґрунтується виключно на поясненнях відповідача, та не підтверджується жодними доказами.
Неподання стороною відповідача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про їх недоведеність та необґрунтованість, адже зазначені відповідачем обставини ґрунтуються на припущеннях.
Повторне викладання доводів відповідача в апеляційній скарзі про те, що він не працевлаштований офіційно, не має постійного доходу і сума, яка буде з нього стягуватись, є дуже обтяжливою для його теперішнього майнового стану, не становить підставу для скасування оскаржуваного судового рішення, не підтверджені належними та допустимими доказами та відхиляються апеляційним судом як припущення.
Враховуючи наведене, у суду першої інстанції не було передбачених законом підстав для вирішення можливості часткового задоволення клопотання, у тому числі розстрочення виконання рішення на менший строк, на що посилався відповідач у апеляційній скарзі.
За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції, разом з тим доказів на їх спростування відповідачем до апеляційної скарги не надано.
Апеляційний суд враховує, що за наявності обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, відповідач не позбавлений можливості після набрання рішенням законної сили звернутися до суду першої інстанції із заявою про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення в порядку, передбаченому ст. 435 ЦПК України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується, відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2025 року в частині відмови у задоволенні заяви про розстрочення виконання рішення залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.