21 липня 2025 року
м. Київ
справа № 759/2682/23
провадження № 51-2787ск25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу прокурора ОСОБА_4 , який брав участь під час розгляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на ухвалу Київського апеляційного суду від 16 квітня 2025 року щодо засудженого ОСОБА_5 ,
встановив:
Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 13 березня 2023 року ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Стаханова Луганської області, жителя АДРЕСА_1 , згідно до статті 89 Кримінального кодексу України (далі - КК) не судимий, визнано винуватим та засуджено за частиною 1 статті 289 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки.
Відповідно до статті 75 КК ОСОБА_5 звільнений від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку 2 роки та покладенням на нього обов'язків, передбачених статтею 76 цього Кодексу.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення за таких обставин.
20 січня 2023 року ОСОБА_5 у м. Києві по вул. Сержа Ліфаря, 1-А, отримавши у тимчасове користування від ОСОБА_6 автомобіль «Peugeot boxer» НОМЕР_1 1995 року випуску, реалізовуючи свій злочинний умисел, направлений на незаконне заволодіння транспортним засобом, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій та бажаючи їх настання, скориставшись послугами Інтернет ресурсу «ІНФОРМАЦІЯ_2», доставив автомобіль «Peugeot boxer» НОМЕР_1 на вул. Кирилівську, 152 в м. Києві, де реалізував його ОСОБА_7 за 500 USD, тим самим незаконного заволодів вказаним транспортним засобом, спричинивши ОСОБА_6 матеріальну шкоду на 500 USD.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2025 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок Святошинського районного суду м. Києва від 13 березня 2023 року щодо ОСОБА_5 - без зміни.
У касаційній скарзі прокурор ставить вимогу про скасування вказаної ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду у суді апеляційної інстанції. Посилається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м'якості.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції формально послався на те, що місцевий суд призначив засудженому покарання відповідно до правил, визначених положеннями статті 65 КК. Стверджує, що апеляційним судом залишено поза увагою попередню протиправну поведінку ОСОБА_5 , біографічні обставини його життя, а саме те, що він раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, однак висновків для себе не зробив та продовжив вчиняти нові злочини. Вважає, що апеляційний суд не звернув уваги на той факт, що ОСОБА_5 явно схильний до вчинення суспільно-небезпечних діянь, не має наміру змінювати свій злочинний спосіб життя та наполегливо прагне незаконно збагачуватись за рахунок чужого майна.
На думку прокурора, апеляційний суд не мотивував, чому він вважає можливим досягнення мети виправлення ОСОБА_5 та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень без відбування засудженим покарання, а тому порушив вимоги статті 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
Крім того, стверджує, що судом апеляційної інстанції одні і ті ж обставини враховано як для визначення виду та розміру покарання, так і для звільнення від відбування покарання з випробуванням, що є істотним порушенням вимог КПК.
Також, зазначає, що всупереч вимогам статей 370, 419 КПК апеляційним судом не наведено переконливих мотивів постановленого рішення та не наведено переконливих аргументів на спростування всіх доводів, викладених в апеляційній скарзі, щодо неправильного звільнення ОСОБА_5 від відбування покарання з випробуванням. Зокрема, вказує, що в апеляційній скарзі прокурора зазначено, що ОСОБА_5 не працевлаштований; суспільно-корисною працею не займається; має схильність до вчинення кримінальних правопорушень та не бажає стати на шлях виправлення, однак вказаним доводам апеляційним судом належної оцінки не надано.
Водночас посилається на висновки, які викладені у постановіВерховного Суду (справа № 752/6963/23).
Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, зокрема, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Висновки суду щодо фактичних обставин вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 289КК, та кваліфікація його дій у касаційній скарзі прокурором не оспорюються та не заперечуються.
Згідно змісту вироку районного суду, кримінальне провадження у суді першої інстанції здійснювалось у відповідності до частини 3 статті 349 КПК.
Відповідно до частини 2 статті 50 КК, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Статтею 65 КК передбачено, що при призначенні покарання суд має врахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Згідно із частиною 1 статті 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вбачається із копій судових рішень, суд першої інстанції, обґрунтовуючи висновок щодо призначення ОСОБА_5 покарання у виді обмеження волі, врахував характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке згідно зі статтею 12 КК є нетяжким злочином; дані про особу обвинуваченого, а саме те, що він має постійне місце проживання та реєстрації; на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває; згідно до статті 89 КК не судимий; розлучений.
При цьому, місцевий суд відніс щире каяття до обставин, які пом'якшують ОСОБА_5 покарання, та не встановив обставин, які його обтяжують.
Тобто, районний суд, призначаючи ОСОБА_5 покарання у виді обмеження волі, дотримався вимог статей 50, 65-67 КК.
Крім того, суд першої інстанції, звільняючи ОСОБА_5 від відбування покарання у виді обмеження волі на підставі статті 75 КК, зважив на ступінь тяжкості вчиненого злочину, фактичні обставини справи та характер злочинного діяння, а також на ту обставину, що кримінальне правопорушення має лише одну кваліфікуючу ознаку. До того ж, судом враховано думку потерпілого, який в судовому засіданні вказав про відсутність претензій до обвинуваченого та просив призначити останньому покарання не пов'язане з позбавленням волі; відношення ОСОБА_5 до вчиненого, зокрема, останній обіцяв в судовому засіданні не допускати в подальшому протиправної поведінки та просив надати йому шанс стати на шлях виправлення без позбавлення волі.
Отже, такі обставини надали суду першої інстанції підстави для висновку про можливість виправлення та перевиховання обвинуваченого без ізоляції від суспільства.
Апеляційний суд, переглядаючи вирок суду першої інстанції, в частині щодо застосування до засудженого положень статті 75 КК, серед іншого, зазначив, що суд першої інстанції врахував фактичні обставини вчиненого кримінального правопорушення; особу обвинуваченого; його щире каяття; позицію потерпілого, який не має претензій до обвинуваченого та просив призначити йому покарання, не пов'язане з позбавленням волі.
При цьому, на переконання суду апеляційної інстанції районний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що виправлення та перевиховання ОСОБА_5 можливе без ізоляції від суспільства.
Водночас апеляційний суд зазначив, що беззаперечних доводів на спростування висновків суду першої інстанції в апеляційній скарзі прокурора не наведено та матеріалами кримінального провадження не встановлено.
З такими висновками суду апеляційної інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки положення статті 75 КК застосовано правильно.
До того ж зі змісту касаційної скарги вбачається, що прокурор фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання та пов'язані із суддівським розсудом.
Поняття суддівського розсуду або судової дискреції у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин кримінального провадження, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання є: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції, принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оцінюючі поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66та 67 КК), визначенні «інші обставини справи» або ж «інші обставини кримінального провадження», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Відповідно до частини 1 статті 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Враховуючи викладене, підстав вважати, що покарання, призначене засудженому ОСОБА_5 , є явно несправедливим через м'якість немає.
Крім того, посилання прокурора на правові висновки Верховного Суду(справа № 752/6963/23)не є релевантними, оскільки у цьому провадженні особа обвинувачувалась за частиною 4 статті 187 КК.
Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про те, що апеляційним судом всупереч вимогам статей 370, 419 КПК не мотивовано рішення про можливість виправлення ОСОБА_5 без ізоляції від суспільства та не надано оцінки доводам апеляційної скарги прокурора про те, що засуджений не працевлаштований; суспільно-корисною працею не займається; має схильність до вчинення кримінальних правопорушень та не бажає стати на шлях виправлення, то колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне.
Так, суд апеляційної інстанції з огляду на другорядну роль кари як мети покарання та враховуючи фактичні обставини та особу ОСОБА_5 , який має постійне місце проживання та реєстрації, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, має міцні соціальні зв'язки, працює за трудовим договором, щиро розкаявся, зробив належні висновки, відсутність претензій майнового характеру з боку потерпілого, дійшов висновку, що звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням в умовах передбаченого законом контролю за його поведінкою є співрозмірним характеру вчиненого діяння та його наслідкам.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення апеляційного суду щодо можливості виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень без ізоляції від суспільства належним чином мотивовано та в цілому відповідає вимогам статті 419 КПК.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що врахуванню підлягають обставини у їх сукупності та не надається перевага одним обставинам над іншими, як про це ставить вимогу прокурор.
Твердження прокурора про те, що судом апеляційної інстанції одні і ті ж обставини враховано як для визначення виду та розміру покарання, так і для звільнення від відбування покарання з випробуванням, є необґрунтованими.
Так, положення статей 65, 75 КК передбачають, що суди мають врахуватиступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особу винного, що згідно змісту судових рішень і було зроблено судами у цьому кримінальному провадженні.
При цьому, суди у відповідності до вимог статті 75 КК, окрім врахування тяжкості кримінального правопорушення та особи винного, також врахували й інші вище наведені обставини, які були підставами для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.
Доводи прокурора про те, що засуджений раніше неодноразово притягувався за вчинення кримінальних правопорушень є безпідставними, оскільки судимість є правовим станом особи, який виникає у зв'язку з її засудженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов зумовлює настання для неї певних негативних наслідків. Правильне застосування правових норм про судимість, її погашення чи зняття має важливе значення для вирішення кримінальних справ у разі вчинення особою нового злочину.
При цьому, судимість має строковий характер. Закон визначає, коли вона виникає (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком), та встановлює підстави її припинення. Такими підставами є погашення судимості та її зняття. Як погашення, так і зняття судимості пов'язані зі спливом певних термінів, протягом яких особа повинна перетерпіти негативні наслідки та своєю поведінкою довести остаточне виправлення.
Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження та призначення покарання. Особа, судимість якої погашена або знята, вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов'язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у тому числі і при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості і є неприпустимим.
Отже, посилання прокурора на те, що засуджений раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, є неприйнятними, оскільки зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що ОСОБА_5 є особою, яка відповідно до статті 89 КК не має судимості.
Ухвала ж апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК, а його висновки про залишення апеляційної скарги прокурора без задоволення належним чином мотивовані. Вважати ці висновки необґрунтованими чи сумнівними підстав немає.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону колегією суддів не встановлено.
Переконливих доводів, які б спростовували висновок апеляційного суду про можливість виправлення засудженого без відбування покарання у виді обмеження волі, прокурор у касаційній скарзі не навів.
Таким чином, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які потребують перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення касаційної скарги немає.
З огляду на викладене, керуючись пунктом 2 частини 2 статті 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити прокурору ОСОБА_4 , який брав участь під час розгляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного суду від 16 квітня 2025 року щодо засудженого ОСОБА_5 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3