17 липня 2025 року
м. Київ
справа № 694/954/21
провадження № 51-3504км23
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду
у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
засудженого ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
представника потерпілих ОСОБА_8 ,
потерпілого ОСОБА_9 ,
розглянув у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021250000000088, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК),
за касаційними скаргами захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 та представника потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_8 , на вирок Черкаського апеляційного суду від 24 березня 2025 року.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Звенигородського районного суду Черкаської області від 04 жовтня 2022 року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.
Вирішено питання про витрати у провадженні та долю речових доказів.
Відповідно до вироку 24 січня 2021 року ОСОБА_6 близько 18:00, керуючи автомобілем «ВАЗ 2108», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та рухаючись по автодорозі сполученням Золотоноша-Черкаси-Сміла-Умань на території Звенигородського району Черкаської області в порушення вимог пункту 10.1, лінії дорожньої розмітки 1.1 Правил дорожнього руху, перед перестроюванням та зміною напрямку руху ліворуч, не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, проїжджаючи поблизу перехрестя з поворотом до м. Ватутіно, продовжив рух керованого ним транспортного засобу, виїхав на лінію дорожньої розмітки 1.1, на яку в'їзд заборонено, після чого на зустрічну смугу руху, де допустив зіткнення з автомобілем «SUBARU FORESTER», реєстраційний номер НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_12 , який рухався у зустрічному для нього напрямку зі сторони м. Шпола в напрямку м. Звенигородка.
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди пасажир автомобіля «ВАЗ 2108» ОСОБА_13 отримав тілесні ушкодження від яких настала його смерть.
Черкаський апеляційний суд ухвалою від 06 березня 2023 року вирок Звенигородського районного суду Черкаської області від 04 жовтня 2022 року щодо ОСОБА_6 залишив без змін, а апеляційні скарги прокурора та потерпілої ОСОБА_14 - без задоволення.
Верховний Суд постановою від 27 вересня 2023 року частково задовольнив касаційні скарги прокурора та потерпілої ОСОБА_14 , ухвалу Черкаського апеляційного суду від 06 березня 2023 року щодо ОСОБА_6 скасував і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
24 березня 2025 року Черкаський апеляційний суд скасував вирок Звенигородського районного суду Черкаської області від 04 жовтня 2022 року в частині призначеного покарання та ухвалив новий вирок, за яким ОСОБА_6 призначив покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
Не погоджуючись із вироком Черкаського апеляційного суду від 24 березня 2025 року, захисник ОСОБА_7 звернулася до суду з касаційною скаргою, в якій оскаржене рішення просить змінити та застосувати положення ст. 75 КК. На її переконання, вирок апеляційного суду не відповідає вимогам статей 420, 439 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) та підлягає зміні через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, а також істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
У касаційній скарзі захисник наполягає на застосуванні висновків, які Верховний Суд висловив у постанові Касаційного цивільного суду (далі - КЦС) від 25 вересня 2024 року (справа № 693/528/21, провадження № 61-13926св23), спираючись на які, не погоджується із висновком апеляційного суду, що судові рішення у цій цивільній справі не впливають на процесуальний статус потерпілої ОСОБА_14 у кримінальному провадженні. На думку захисника, ухвалення КЦС вказаного рішення має вирішальне значення для визначення процесуального статусу ОСОБА_14 , оскільки колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - ККС) Верховного Суду (далі - ВС) у постанові від 27 вересня 2023 року ґрунтувала свою оцінку на обставинах, встановлених в заочному рішенні Жашківського районного суду Черкаської області від 18 жовтня 2022 року, яке, на той час, ще не було скасовано. Стверджує, що доводи сторони захисту та потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 залишилися без належної уваги з боку апеляційного суду, який безпідставно виходив із того, що ОСОБА_14 є потерпілою в розумінні ч. 6 ст. 55 КПК.
Не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що процесуальна позиція засудженого, за якою він заперечує обґрунтованість висновків суду щодо процесуального статусу ОСОБА_15 як потерпілої, ставить під обґрунтований сумнів щирість каяття ОСОБА_6 і не може свідчити про наявність такої обставини, що пом'якшує покарання.
Захисник уважає, що матеріали кримінального провадження свідчать про щирість позиції ОСОБА_6 , що посткримінальна поведінка засудженого є виключно позитивною та характеризує його з позиції беззастережної позитивної психологічної переорієнтації та щирого каяття.
Звертає увагу, що ОСОБА_6 , ставлячись зі всією відповідальністю до покладених на нього за вироком місцевого суду обов'язків, передбачених ст. 76 КК, звернувся для реєстрації до органу пробації, здав посвідчення водія, хоч його трудова діяльність була пов'язана з керуванням транспортним засобом, 21 жовтня 2022 року звільнився з роботи за власним бажанням, характеризується позитивно, є пенсіонером, вдівцем.
Не погоджується із висновком апеляційного суду про відсутність активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення з боку ОСОБА_6 та вказує, що ОСОБА_6 , незважаючи на отримані травми та подальше перебування у Звенигородській центральній районні лікарні, пояснив, що відбулося і як він сприймав обставини ДТП, при цьому йому були роз'яснені положення ст. 63 Конституції України. В подальшому надав свої пояснення в якості свідка, брав участь у слідчих експериментах, не скористався правами, передбаченими статтями 18, 66 КПК, активно брав участь у всіх слідчих діях. Відмову підозрюваного від дачі показань не можна розцінювати як визнання чи заперечення своєї вини, тим більш як обставину, що вказує на пасивну позицію щодо розкриття злочину, чи той факт, що процесуальні дії із ОСОБА_6 у статусі «підозрюваний» не проводилися взагалі. В ході судового розгляду ОСОБА_6 надав пояснення щодо обставин ДТП. На думку захисника, наведені факти слід розцінювати як добровільну допомогу слідству щодо встановлення механізму ДТП, встановлення обставин, що були її передумовою.
Вказує, що поза увагою апеляційного суду залишилася позиція потерпілих ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 та ОСОБА_10 , які, розуміючи незворотність заподіяних наслідків, вибачили ОСОБА_6 , погодилися із його звільненням від відбування покарання з випробуванням.
Представник потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 - адвокат ОСОБА_8 , звернувся до суду із касаційною скаргою, в якій просить змінити вирок Черкаського апеляційного суду від 24 березня 2025 року у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, та призначити ОСОБА_6 покарання, не пов'язане із ізоляцією від суспільства.
Представник потерпілих вказує, що в оскарженому судовому рішенні не обґрунтовано, з яких підстав суд надав перевагу доводам, зазначеним в апеляційній скарзі потерпілої ОСОБА_14 , та її позиції щодо призначення ОСОБА_6 покарання, а не процесуальній позиції потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 .
Вказує, що апеляційний суд безпідставно залишив поза увагою те, що потерпілі ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 заперечували обґрунтованість процесуального статусу потерпілої ОСОБА_14 .
Щодо спростування висновків суду, які спираються на сприйняття ОСОБА_14 як потерпілої у кримінальному провадженні, посилається на постанову КЦС від 25 вересня 2024 року у справі № 693/528/21 (провадження № 61-13926св23), оскільки, на його переконання, вона спростовує те, що остання була членом сім'ї ОСОБА_13 .
Представник потерпілих ОСОБА_8 звертає увагу на позицію своїх довірителів, за якою вони не мають жодних претензій до винуватого, наполягали на тому, що ОСОБА_6 , який товаришував із загиблим, щиро кається.
Наполягає, що застосування ст. 75 КК відповідає даним про особу, вік, стан здоров'я, поведінку засудженого до вчинення злочину та після трагедії, в якій він також постраждав та отримав тілесні ушкодження, його матеріальний стан, враховуючи, що після проголошення вироку Звенигородського районного суду Черкаської області задля належного виконання додаткового покарання той звернувся до органу пробації, став на облік та здав водійське посвідчення, що позбавило його можливості керувати спецтехнікою на підприємстві, де він працював.
На думку представника потерпілих, ОСОБА_6 безумовно прийняв наслідки та своєю поведінкою підтвердив своє глибоке, відповідальне та свідоме ставлення до них. Наголошує, що ОСОБА_6 дотримався взятих на себе зобов'язань перед потерпілими, надавав їм фінансову допомогу.
Представник потерпілих стверджує, що апеляційний суд підійшов вибірково до позицій потерпілих, надав перевагу доводам особи, яка, на його думку, не може бути потерпілою в розумінні ст. 3 КПК, натомість проігнорував позицію осіб, які є родичами загиблого.
Вказує, що апеляційний суд не звернув уваги на наявність обставин, що пом'якшують покарання, та є підґрунтям до звільнення від відбування покарання на підставі ст. 75 КК.
Позиції учасників судового провадження
Захисник ОСОБА_7 , засуджений ОСОБА_6 , представник потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_11 , та ОСОБА_9 - адвокат ОСОБА_8 , потерпілий ОСОБА_9 підтримали касаційні скарги, просили задовольнити їх вимоги та звільнити засудженого ОСОБА_6 від відбування покарання на підставі ст. 75 КК.
Прокурор заперечила проти задоволення вимог касаційних скарг, висловила мотиви до залишення оскарженого рішення без зміни.
Інших учасників судового провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи в касаційних скаргах, колегія суддів виходить із такого.
Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, наділений повноваженнями щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Згідно зі ст. 370, ч. 2 ст. 420 КПК вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам щодо законності, обґрунтованості і вмотивованості судового рішення. У вироку суду апеляційної інстанції має бути зазначений зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.
Крім того, за приписами ч. 2 ст. 439 КПК вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.
Оскаржений вирок апеляційного суду відповідає таким вимогам закону.
Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, апеляційний суд дійшов висновку, що при призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_6 , суд першої інстанції не в достатній мірі виконав вимоги статей 50, 65, 66 КК, не врахував в повній мірі тяжкості вчиненого злочину та заподіяння наслідку у виді смерті, не навів переконливих мотивів свого рішення про звільнення останнього від відбування покарання з випробуванням та підстав до застосування ст. 75 вказаного Кодексу.
Небезпідставно спираючись на те, що само по собі не заперечення обвинуваченим фактичних обставин події не свідчить про його щире каяття і відповідне суб'єктивне ставлення до заподіяних наслідків, до страждань потерпілої ОСОБА_14 , зокрема, в частині здійснення справедливої сатисфакції за завдану шкоду, апеляційний суд вмотивовано не погодився із висновком місцевого суду про щире каяття ОСОБА_6 .
З огляду на відсутність у матеріалах провадження доказів, які би підтверджували факт активного сприяння працівникам правоохоронного органу у проведенні досудового розслідування, встановлення фактичних обставин та були би підставами до такого висновку, апеляційний суд визнав безґрунтовним висновок місцевого суду про активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Враховуючи вказане вище, апеляційний суд дійшов переконливого висновку, що в цьому провадженні застосування положень статей 75, 76 КК не відповідає загальним засадам призначення покарання та його індивідуалізації, принципам законності, справедливості, обґрунтованості щодо застосування заходів кримінально-правового характеру.
Висновки суду апеляційної інстанції Верховний Суд уважає обґрунтованими.
Сторона захисту та представник потерпілих, посилаючись на висновки в постанові КЦС від 25 вересня 2024 року (справа № 693/528/21, провадження №61-13926св23), заперечують обґрунтованість сприйняття процесуального статусу ОСОБА_14 як потерпілої у розумінні приписів п. 1 ч. 1 ст. 3, ч. 6 ст. 55 КПК.
Аналогічні доводи були предметом перевірки й апеляційного суду, який не встановив підґрунтя ставити під сумнів процесуальний статус потерпілої ОСОБА_14 , і його рішення є обґрунтованим з цього питання.
Відповідно до ч. 1 ст. 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди. Частиною 6 цієї ж статті встановлено, що у разі, коли внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи, положення частин 1-3 ст. 55 КПК поширюються на близьких родичів чи членів сім'ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала відповідну заяву, а за відповідним клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька з таких осіб.
За приписами п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК близькими родичами та членами сім'ї визнаються чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.
Частинами 2, 3 ст. 55 КПК встановлено, що права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв'язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого.
Особа, визнана потерпілою в кримінальному провадженні, відповідно до приписів КПК набуває такого процесуального статусу протягом всього кримінального провадження і кримінальний процесуальний закон не містить підстав та порядку позбавлення такого процесуального статусу під час судового розгляду чи перегляду оскарженого вироку. Колегія суддів з цього питання слідує правозастосовній позиції Верховного Суду в постанові від 21 квітня 2021 року (справа № 712/48/15-к, провадження № 51-1872км18) і не вбачає підґрунтя до відступу від неї за обставин цього провадження.
Отже, суд першої інстанції, спираючись на приписи ст. 55 КПК, обґрунтовано відмовив захиснику ОСОБА_7 у задоволенні клопотання про виключення з числа потерпілих ОСОБА_14 , яку у такому статусі залучив слідчий на досудовому розслідуванні як особу, яка спільно проживала, але не перебувала у шлюбі із потерпілим ОСОБА_13 , якому протиправно заподіяно смерть ОСОБА_6 , внаслідок спричиненої його діями ДТП.
Апеляційний суд дійшов до обґрунтованого переконання, що висновки у постанові КЦС від 25 вересня 2024 року (справа № 693/528/21, провадження № 61-13926св23), якою скасовано заочне рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 18 жовтня 2022 року та наступні судові рішення в цивільній справі, не впливають на процесуальне становище учасників даного кримінального провадження.
Доводи захисника та представника потерпілих про те, що фактичні дані, встановлені і відображені в постанові КЦС від 25 вересня 2024 року у справі №693/528/21 (провадження № 61-13926св23), свідчать про необґрунтоване визнання ОСОБА_14 потерпілою в цьому кримінальному провадженні, є безпідставними.
Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ст. 90 КПК рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів в кримінальному провадженні, якщо ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Проте в постанові КЦС від 25 вересня 2024 року судом не встановлено порушень прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, і тому це рішення не має преюдиціального значення в кримінальному провадженні, на що обґрунтовано вказав апеляційний суд.
До того ж, в мотивувальній частині вказаної постанови КЦС виходив із того, що ОСОБА_13 , який був зареєстрований по АДРЕСА_2 , тривалий час (більше 10 років) фактично не проживав за місцем реєстрації, що відповідно до довідки № 149 від 17 лютого 2021 року, виданої ОСББ «Мрія-2», ОСОБА_14 дійсно проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_13 у квартирі АДРЕСА_3 , що, починаючи з грудня 2010 року по 24 січня 2021 року, вони вели спільне домашнє господарство, що ОСОБА_13 постійно проживав за цією адресою без реєстрації. 06 грудня 2016 року між ОСОБА_13 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» укладений договір про надання банківських послуг та послуг у сфері страхування № 010/0446/82/0381998, в якому вказана адреса проживання ОСОБА_13 : АДРЕСА_4 . Відповідно до наданих позивачем фотокарток на них зображені разом ОСОБА_14 та ОСОБА_13 як сім'я. Із копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 лютого 2006 року слідує, що ОСОБА_14 є співвласником квартири по АДРЕСА_4 .
Зазначені обставини в мотивувальній частині постанови КЦС від 25 вересня 2024 року у справі №693/528/21 вказані Судом як фактичні обставини справи цивільної справі, де КЦС відмовив ОСОБА_14 у задоволені позову до ОСОБА_11 , треті особи: Приватне акціонерне товариство «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп», Приватне акціонерне товариство «Страхова група «ТАС», з тих підстав, що в аспекті застосування приписів ч. 1 ст. 1168, ч. 1 ст. 1200 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) у їх взаємозв'язку та з нормами, передбаченими пунктами 27.2, 27.3 ст. 27 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу не має правового значення для вирішення питань, порушених у цивільному позові ОСОБА_14 , яка вважала, що має право на відшкодування страховиком моральної шкоди у рівній частці з матір'ю покійного чоловіка, проте такі вимоги не ґрунтуються на законі.
Так, пунктами 27.2, 27.3 вказаного Закону передбачено, що страховик здійснює відшкодування шкоди, заподіяної смертю потерпілого, на умовах, встановлених ст. 1200 ЦКУ. Страховик відшкодовує моральну шкоду, заподіяну смертю фізичної особи, її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам) та дітям (усиновленим).
Cправи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду за умов, якщо факти, які підлягають встановленню, відповідно до закону викликають юридичні наслідки - виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Натомість тлумачення ч. 1 ст. 1168, ч. 1 ст. 1200 ЦКУ дає підстави до висновку, що встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу не має правового значення для відшкодування страховиком моральної шкоди у разі смерті потерпілого, з огляду на що КЦС не вирішував відповідних питань щодо проживання однією сім'єю ОСОБА_14 та ОСОБА_13 без шлюбу.
Разом із тим, вирішення питань, пов'язаних із реалізацією особами, визнаними потерпілими на підставі ч. 6 ст. 55 КПК, їх процесуальних прав, передбачених ст. 56 цього Кодексу, серед яких і право висловлювати свою думку під час вирішення питання про призначення покарання обвинуваченому (п. 5 ч. 3 ст. 65 КПК) належить до компетенції суду відповідної інстанції, який здійснює провадження в справі про кримінальне правопорушення і не може залишити її без уваги, враховуючи приписи статей 370, 374, 419, 420, 441, 442 КПК.
При цьому, якими доказами спростовуються фактичні дані, покладені в підґрунтя рішення про залучення ОСОБА_14 як потерпілої в кримінальному провадженні, сторона захисту та представник потерпілих не вказують і таких не вбачається в матеріалах кримінального провадження.
Верховний Суд зазначає, що не ґрунтуються на законі, а отже є безпідставними твердження сторони захисту та представника потерпілих про те, що в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3, ч. 6 ст. 55 КПК належним підґрунтям до визнання потерпілою в кримінальному провадженні особи, яка спільно проживала, але не перебувала у шлюбі із особою, якій внаслідок кримінального правопорушення заподіяно смерть, є рішення цивільного суду в справі про встановлення відповідного факту проживання однією сім'єю без шлюбу, без якого такі обставини не можуть бути встановлені в кримінальному провадженні.
Підстави до визнання та залучення особи як потерпілого та набуття такого статусу особою, за приписами статей 1, 55 КПК визначаються лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Посилання представника потерпілих на те, що суд апеляційної інстанції надав перевагу доводам потерпілої ОСОБА_14 щодопризначення покарання і в той же час не звернув належної уваги на позицію представника потерпілих ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 та ОСОБА_10 , не ґрунтується на матеріалах справи.
Процесуальна позиція і думка потерпілої ОСОБА_14 щодо вирішення питання про призначення покарання обвинуваченому взята до уваги апеляційним судом, як і процесуальні позиції і думки з цього питання потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , які в аспекті застосування приписів статей 50, 65, 75 КК підлягають оцінці з урахуванням всіх встановлених обставин, тяжкості вчиненого правопорушення та особи винуватого.
З огляду на те, що злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК, посягає на публічні правовідносини, які регулюють безпеку дорожнього руху і охороняє учасників від протиправних посягань, і його додатковим обов'язковим об'єктом є життя людини, суд апеляційної інстанції, враховуючи практику Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, зокрема, у постанові від 03 липня 2019 року (справа № 165/2070/17, провадження № 51-484км19), правильно виходив із того, що думка потерпілих щодо обрання заходу кримінально-правового характеру не є вирішальною.
Думка осіб, визнаних у провадженні потерпілими відповідно до ч. 6 ст. 55 КПК, не має пріоритету над іншими обставинами, встановленими судом, їх інтереси не переважують заподіяні наслідки, а позиція щодо покарання має бути оцінена судом у сукупності з усіма обставинами провадження.
Отже, апеляційний суд у цьому провадженні належним чином урахував позицію потерпілих щодо застосування положень статей 50, 65, 75 КК, зокрема враховуючи те, що наслідки у виді смерті потерпілого ОСОБА_13 є непоправними і не можуть бути компенсовані відшкодуванням шкоди у матеріальному виразі особам, яка визнані потерпілими на підставі приписів ч. 6 ст. 55 КПК.
Суб'єктивне несприйняття як обґрунтованого певними учасниками кримінального провадження процесуального статусу потерпілої ОСОБА_14 не призводить до наслідків правового характеру в цьому питанні, не свідчить про відсутність у неї душевних страждань, не вказує на те, що потерпіла не заслуговує на співчуття та вибачення з приводу протиправно заподіяної смерті особі, яка є її близьким родичем в контексті приписів п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК.
КПК не пов'язує згоду інших учасників кримінального провадження з набуттям процесуального статусу потерпілою ОСОБА_14 , з огляду на що, позиція сторони захисту та інших потерпілих у провадженні не є належним підґрунтям до позбавлення ОСОБА_14 такого статусу.
Що стосується висновку апеляційного суду про відсутність у ОСОБА_6 щирого каяття, то Верховний Суд виходить із такого.
Наявність щирого каяття відповідно до приписів статей 91, 291 КПК входить до предмета доказування як обставина, яка впливає на призначення покарання, а тому суд має переконатися за матеріалами справи в наявності у особи щирого жалю стосовно скоєного та бажання у неї спокутувати свою провину, про що мають свідчити певні фактичні дані із відповідних процесуальних джерел.
Саме по собі визнання своєї провини ще не означає, що особа стала на шлях виправлення і, що її зізнання свідчить про рішучість стати на шлях виправлення, самоосуд свого вчинку. Щире каяття необхідно відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом'якшення кримінальної відповідальності.
ОСОБА_6 визнав свою провину, проте, як встановив апеляційний суд, сам факт незаперечення перебігу подій, які стались перед ДТП та призвели до нього, не свідчить про щире каяття і його відповідне суб'єктивне ставлення до заподіяних наслідків, до страждань, завданих потерпілій. Враховуючи встановлені обставини та заперечення ОСОБА_6 того, що на ОСОБА_14 поширюються приписи ст. 55 КПК, апеляційний суд дійшов переконливого висновку про відсутність щирого каяття.
З таким висновком суду апеляційної інстанції погоджується і колегія суддів суду касаційної інстанції та вважає, що поведінка ОСОБА_6 не свідчить про доведеність такої обставини, яка пом'якшує покарання. Виявлений ОСОБА_6 вибірковий підхід до того, кому із потерпілих висловлювати жаль з приводу необережного заподіяння смерті ОСОБА_13 , отримав належну оцінку апеляційного суду, як такий, що не доводить щирості каяття засудженого.
Що стосується тверджень захисника про наявність активного сприяння розкриттю злочину з боку ОСОБА_6 , то вони є безґрунтовними, оскільки матеріали кримінального провадження не містять відомостей, які би свідчили про те, що ОСОБА_6 активно сприяв правоохоронним органам у розкритті вказаного кримінального правопорушення.
Активним сприянням розкриттю злочину є добровільна допомога слідству, воно має бути дієвим, ініціативним і підтвердженим доказами. Разом із тим, відповідно до обвинувального акта під час досудового розслідування не було встановлено відповідних обставин. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 місцевим судом розглянуто в поряду ч. 3 ст. 349 КПК і суд не досліджував обставин, які ніким не оспорювалися, зокрема і про відсутність активного сприяння розкриттю злочину.
При цьому, в касаційній скарзі захисника відсутнє посилання на докази, які були би підставою до обґрунтованого висновку про наявність активного сприяння розкриттю злочину. Доводи про залишення апеляційним судом поза увагою певних доказів, які можуть свідчити про активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, також відсутні. Отже, твердження про наявність такої обставини, що пом'якшує покарання, колегія суддів вважає безпідставними.
Суд апеляційної інстанції дотримався загальних засад призначення покарання, визначених статтями 50, 65 КК, та з огляду на тяжкість вчиненого злочину, особу винного та обставини, що впливають на покарання, призначив ОСОБА_6 основне покарання у мінімальному розмірі, визначеному санкцією ч. 2 ст. 286 КК, та додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
Доводи про необхідність звільнення ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання за ст. 75 КК колегія суддів розглядає в контексті того, що положення вказаної норми підлягають застосовуванню у взаємозв'язку із приписами статей 50, 65 КК, що вимагає від суду переконливо вмотивувати наявність підстав до висновку про можливість досягнення цілей покарання в конкретному кримінальному провадженні. Натомість в касаційних скаргах не наведено належного обґрунтування, з урахуванням положень розділу XII Особливої частини КК, щодо спростування висновку апеляційного суду про неправильне застосування місцевим судом положень ст. 75 КК.
У касаційних скаргах учасники провадження посилаються на неправильне застосування судом апеляційної інстанції закону про кримінальну відповідальність за результатом власної оцінки окремих із тих обставин, які перевірені апеляційним судом під час апеляційного перегляду та оцінені в їх сукупності та взаємозв'язку. Належного підґрунтя, достатнього для мотивованого висновку про застосування положень ст. 75 КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину і заподіяних наслідків, доводи касаційних скарг та матеріали кримінального провадження не містять.
Крім іншого, Верховний Суд звертає увагу, що факт відшкодування окремим особам, визнаним потерпілими в порядку ч. 6 ст. 55 КПК, моральної шкоди, завданої внаслідок злочинного заподіяння невідворотних наслідків у виді смерті ОСОБА_13 , не можна вважати належним підґрунтям до звільнення особи від відбування покарання з випробуванням.
За приписами статей 50, 65 та 75 КК питання призначення покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням можливості досягти мети покарання як такої, що включає не тільки кару, а і виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Натомість доводи касаційних скарг не містять обґрунтування того, яким чином звільнення від відбування покарання з випробуванням за ст. 75 КК в цьому провадженні забезпечує досягнення мети загальної превенції злочинів, передбачених ч. 2 ст. 286 КК.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність підстав для застосування положень статей 75, 76 КК.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд за оцінкою доводів касаційних скарг не вбачає таких істотних порушеньвимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, які були би безумовними підставами для зміни оскарженого рішення.
Вирок апеляційного суду є належно обґрунтованим та вмотивованим, відповідає вимогами статей 370, 374 та 420 КПК, у ньому зазначено належні мотиви та положення закону, якими керувався суд, суд дотримався також вимог ч. 2 ст. ст. 439 КПК. Переконливих аргументів, які би спростовували правильність висновків апеляційного суду та ставили під сумнів законність його вироку, в касаційних скаргах не наведено, і таких обставин за перевіркою їх доводів не встановлено.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційні скарги захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 та представника потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_8 , залишити без задоволення, а вирок Черкаського апеляційного суду від 24 березня 2025 року - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3