справа №761/15163/23
провадження № 22-ц/824/7987/2025
головуючий у суді І інстанції Фролова І.В.
1 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2024 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Юрфактор Сервіс» про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Юрфактор Сервіс» про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину квартири.
Позовну заяву мотивовано тим, що з 1993 року позивачка проживала з ОСОБА_2 однією сім'єю, без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали по відношенню одне до одного теплі сімейні стосунки, а також взаємні права та обов'язки. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_3 . А 25 лютого 1997 року позивач разом з відповідачем 1 за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1 .
Перед купівлею даної квартири між позивачем та відповідачем 1 було підписано договір про спільну діяльність підприємств від 20 лютого 1997 року, в якому вказано, що позивач надає кошти на придбання квартири та стає її співвласником. Враховуючи викладене позивач вважав, що факт спільного проживання в період купівлі нерухомого майна дає їй право на отримання цього майна у спільну сумісну власність в порядку поділу майна.
11 квітня 2019 року відбулися електронні торги з примусової реалізації предмета іпотеки - трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Майно було реалізоване в межах примусового виконання виконавчого документа про стягнення з ОСОБА_2 боргу на користь ТОВ «ОТП ФАКТОРИНГ УКРАЇНА». За результатами електронних торгів ТОВ «Юрфактор Сервіс» стало їх переможцем.
2 травня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Тельнявським А.М. було складено акт про реалізацію предмета іпотеки. На підставі складеного акта приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорней В.В. 20 травня 2019 року ТОВ «Юрфактор Сервіс» було видано свідоцтво на право власності на згадану квартиру. Номер запису про право власності 31485567 від 10 травня 2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1826249080000.
Не погоджуючись з фактом реалізації даної квартири позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ТОВ «Юрфактор Сервіс» про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що окрім спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивач зазначила, що є ще договірна підстава набуття у спільну сумісну власність із ОСОБА_4 спірної квартири, а тому висновок суду про те, що факт спільного проживання в період купівлі нерухомого майна не дає їй право на отримання цього майна у спільну сумісну власність в порядку поділу майна позивач вважає помилковим.
Вказує, що на підставі вказаного невірного висновку суд першої інстанції у повному обсязі відхилив позовні вимоги, посилаючись на набуття чинності Сімейним кодексом України лише у 2004 році, тобто, після придбання спірної квартири. Однак, вказаний висновок суду щодо правових та фактичних підстав потяг за собою прийняття необґрунтованого рішення суду першої інстанції, оскільки позов мотивований не тільки фактом спільного проживання однією сім'єю, а й укладенням відповідного договору про спільну діяльністю із ОСОБА_5 .
Вважає, що об'єктом доказування в даній конкретній справі є або факт набуття майна, що придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, їх спільною сумісною власністю, або наявність відповідної угоди між позивачем та відповідачем 1, яким регулюються питання спільної сумісної власності на спірну квартиру.
Зазначає, що позивач надала відповідні докази, які підтверджують факт набуття у власність спірної квартири внаслідок спільної праці та за спільні кошти, зокрема: копія договору від 10 жовтня 1997 року на встановлення та виготовлення вікон та дверей в квартиру, що укладений з виробничою фірмою «Уніком»; копія договору від 25 січня 1998 року на ремонтні роботи в помешканні, що укладений з виробничою фірмою «Уніком»; копія договору страхування від 02 лютого 1998 року № 1-1193 зі страховою компанією «САТІС»; копія договору страхування від 06 лютого 2006 року № 059748/07Н з ЗАТ СК «Український страховий альянс», які на переконання сторони позивача підтверджують, по-перше, що ОСОБА_1 здійснювала свій вклад щодо розпорядження, ремонту та утримання спірної квартири, та по-друге, належно виконувала умови договору про спільну діяльність від 20 лютого 1997 року, що в свою чергу, підтверджує, як спільне ведення спільного господарства, наявність спільного з відповідачем 1 побуту, бюджету, так і спільну працю щодо придбання, утримання, розпорядження та ремонту квартири.
Звертає увагу, що суд першої інстанції фактично не застосував до спірних правовідносин вимоги статті 74 СК України, хоча зазначав про це у мотивувальній частині рішення.
Вказує, що суд першої інстанції фактично підмінив роль відповідача, ухваливши рішення всупереч визнанню ним обставин у відзиві на позов, а також не надано оцінки доказам наданим позивачем.
Звертає увагу, що Верховний Суд у справі № 6-1026цс15 встановив, що у спорах про поділ майна осіб, які проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 2004 року, застосуванню підлягають норми цивільного законодавства, чинного на той час. Натомість, суд першої інстанції не застосував вказаний висновок ВС, оскільки замість аналізу Закону України «Про власність» та договору про спільну діяльність 1997 року, він обмежився оцінкою правовідносин лише після 2004 року, що суперечить висновкам Верховного Суду.
16 травня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ТОВ «Юрфактор Сервіс» - адвоката Гнідунець А.В., в якому вона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вказує, що вимога позивача і згадка про договір про спільну діяльність підприємств від 20 лютого 1997 року виникли вже після того, як спірна квартира була виставлена на прилюдні торги зі стартовою ціною 2 590 810 грн та продана з таких торгів.
Звертає увагу на те, що ані позивач, ані відповідач не надали підтвердження про те, що вони були зареєстровані як суб'єкти господарської діяльності, оскільки договір саме про спільну діяльність підприємств. Таким чином, неможливо встановити реальну правову природу цього договору чи був він реальним. Враховуючи зазначене, наголошує на тому, що у відповідача - 2 є обґрунтовані підстави вважати, що вказаний договір є фіктивним та створений з метою ініціювання цієї судової справи та інших судових справ, з метою задоволення корисливих мотивів позивача, відповідача - 1 та свідка ОСОБА_6 , що грубо порушує право власності відповідача - 2.
Наголошує, що позивач у справі №761/15163/23 звернулась з тотожними позовними вимогами, які вже були розглянуті у справі №761/7862/19, у якій встановили відсутність правових підстав для визнання права власності позивача на спірну квартиру. Повторне звернення з тотожними позовними вимогами прямо підпадає під визначення зловживання процесуальними правами за ст. 44 ЦПК.
У судовому засіданні представник ТОВ «Юрфактор Сервіс» - адвокат Гнідунець А.В. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Мироненко М.Д. просила апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, був належним чином повідомлений про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на поштову адресу.
Зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, якою передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів визнала неявку сторін такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з урахуванням наступного.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивачки та відповідача 1 та ведення спільного господарства в період з 1993 року до 1 січня 2004 року і як наслідок виникнення у цих осіб права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , яка набута за договором купівлі-продажу від 25 лютого 1997 року, не ґрунтуються на вимогах законодавства, яке діяло в означений період.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову з урахуванням наступного.
Судом встановлено, що 11 квітня 2019 року відбулися електронні торги з примусової реалізації предмета іпотеки - трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Майно було реалізоване в межах примусового виконання виконавчого документа про стягнення з ОСОБА_2 боргу на користь ТОВ «ОТП ФАКТОРИНГ УКРАЇНА». За результатами електронних торгів ТОВ «Юрфактор Сервіс» стало їх переможцем.
02 травня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Тельнявським А.М. було складено акт про реалізацію предмета іпотеки. На підставі складеного акта приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорней В.В. 20.05.2019 року ТОВ «Юрфактор Сервіс» було видано свідоцтво на право власності на згадану квартиру. Номер запису про право власності 31485567 від 10 травня 2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1826249080000.
Із матеріалів справи також слідує, що квартира АДРЕСА_1 , яка є предметом цього спору, була набута ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25.02.1997 року, укладеного між ОСОБА_2 (покупцем) та ОСОБА_7 і ОСОБА_8 (продавцями), що зареєстрований Товарною біржею "Українська біржа "Десятинна".
Відповідно до реєстраційної посвідки Київського міського бюро технічної інвентаризації було засвідчено, що указана квартира зареєстрована за ОСОБА_2 як особиста власність.
У подальшому ОСОБА_2 у забезпечення кредитних зобов'язань було укладено договір іпотеки РМL-019/005/2008 від 08.08.2008 року, згідно з умовами якого в іпотеку кредитодавцю було передано спірну квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 15.04.2008 року ОСОБА_2 підтвердив, що на момент придбання квартири АДРЕСА_1 він в зареєстрованому шлюбі не перебував, фактичних шлюбних відносин ні з ким не підтримував.
У період набуття указаної квартири ОСОБА_2 не перебував у зареєстрованому шлюбі. Шлюб між ОСОБА_2 та позивачкою був укладений 5 листопада 2012 року.
Позивачка просила суд встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу за період з 1993 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивачка як в обгрунтування позовних вимог, так і в обгрунтування доводів апеляційної скарги, посилалася на дві підстави для визнання спірної квартири спільною власністю подружжя: факт проживання з ОСОБА_2 однією сім'єю з 1993 року до реєстрації шлюбу, що дає їй право на отримання майна у спільну сумісну власність в порядку поділу майна у зв'язку з придбанням такого майна у спільну сумісну власність, та внаслідок спільної праці, що в сукупності є підставою (на переконання сторони позивача) для задоволення її позовних вимог про визнання за нею права власності на 1/2 частини спірної квартири.
На підтвердження того, що сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, позивачкою було надано до суду копію свідоцтва про народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 .
Позивачка стверджувала, що 25 лютого 1997 року позивач разом з відповідачем 1 за спільні кошти придбали спірну квартиру АДРЕСА_1 .
Перед укладанням угоди про придбання зазначеної квартири між позивачем та відповідачем і було підписано договір про спільну діяльність від 20 лютого 1997 року, в якому передбачено, що позивач надає кошти на придбання квартири та стає її співвласником.
10 жовтня 1997 року та 25 січня 1998 року позивачем укладено договори з виробничою фірмою «Уніком» на встановлення та виготовлення вікон та дверей в квартиру, а також на ремонтні роботи в приміщенні. Відповідно до договору місцем монтажу є зазначена вище квартира.
Крім того, 2 лютого 1998 року позивач уклала договір страхування № 1-1193 зі страховою компанією «САТІС» та 6 лютого 2006 року позивачем укладено договір страхування майна № 059748/07Н з ЗАТ СК «Український страховий альянс» зі страхування квартири АДРЕСА_1 .
1 жовтня 2000 року позивач народила відповідачу другу дитину - ОСОБА_10 .
У 2012 році шлюб між позивачем та відповідачем 1 було зареєстровано.
Враховуючи викладені обставини, позивач вважала, що 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 належить їй на підставі права спільної сумісної власності, яке було набуте нею внаслідок спільної праці спільно з відповідачем 1, а тому підлягає поділу.
Вирішуючи спір в частині встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин та правильно застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини.
Так, із матеріалів справи вбачається, що позивачка просила суд встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу за період з 1993 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Проте, положення КпШС України, що був чинним до 204 року, не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період до 1 січня 2004 року законом не передбачено.
Колегія апеляційного суду також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що резолютивна частина рішення не відповідає змісту мотивувальної частини рішення, а саме в частині невирішення спору про встановлення фактичних шлюбних відносин у період з 2 січня 2004 року та по 5 листопада 2012 року.
Як слідує із змісту оскаржуваного рішення судом правильно звернуто увагу на те, що період проживання однією сім'єю позивача та відповідача 1 без реєстрації шлюбу з 2 січня 2004 року та по 5 листопада 2012 року не має в даному випадку правового значення щодо встановлення права спільності вказаних осіб на нерухоме майно, яке набуте в 1997 році, а тому встановлення вказаного факту проживання осіб однією сім'єю у зазначений період не пов'язано із даним приватно-майновим спором щодо встановлення права спільної сумісної власності на таке майно.
Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них не будь-яких, а деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Саме лише встановлення судом факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу без вирішення питання виникнення, зміни або припинення юридичних наслідків чинним законодавством не передбачено.
Вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю позивачкою заявлена з певною правовою метою - визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання, як такого, що є спільним майном сторін.
Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.
Для визначення осіб такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбане спірне майно.
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Колегія суддів погоджується, що із наданих суду письмових доказів не можна беззаперечно встановити, що позивачка та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю в зазначений позивачкою період з 01.01.2004 року по час реєстрації шлюбу, оскільки суду не надано документальних підтверджень придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі тощо саме у наведений період. Так само не наведено доводи в обгрунтування якого питання виникнення, зміни або припинення юридичних наслідків заявлено заяву про встановлення судом факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 року по час реєстрації шлюбу.
Колегія апеляційного суду не може також визнати обґрунтованими доводи апеляційної скарги в частині неправомірного незастосування судом першої інстанції наслідків визнання відповідачем ОСОБА_2 обставин, викладених у позові, оскільки такі дії суду відповідають положенням процесуального закону.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Як слідує із матеріалів справи, та було встановлено у цій справі, ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву визнає обставину, що 1/2 частина спірної квартири належить на праві спільної сумісної власності позивачці, що набута на підставі спільної праці, про що було укладено відповідний договір про спільну діяльність підприємств від 20.02.1997 року.
Попри це у матеріалах справи наявні договір купівлі-продажу спірної квартири від 25.02.1997 року, якийзареєстрований Товарною біржею "Українська біржа "Десятинна" 25.02.1997 року за реєстровим №1038-359, та зареєстрований Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 15.04.1997 року.
Як уже було зазначено у тексті цієї постанови, відповідно до реєстраційної посвідки Київського міського бюро технічної інвентаризації було засвідчено, що указана квартира зареєстрована за ОСОБА_2 як особиста (а не спільна) власність.
Таким чином, умови договору про спільну діяльність підприємств від 20.02.1997 року в частині набуття права власності на спірну квартиру у спільну сумісну чи часткову власність не були реалізовані, оскільки відповідач ОСОБА_2 згідно умов договору купівлі-продажу набув право на квартиру у власність та зареєстрував відповідне право, як право особистої власності. Позивачкою доказів оспорення такої реєстрації права особистої власності за ОСОБА_2 не надано. Не є предметом і цього спору оскарження такої реєстрації.
Крім того, матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_2 розпорядився спірною квартирою, передавши її в іпотеку для забезпечення кредитних зобов'язань. Оскільки кредитні зобов'язання виконані не були, предмет іпотеки був виставлений на торги.
Також, хоч позивачка і наводить у змісті позовної заяви доводи щодо наявності підстав для визнання майна спільною сумісною власністю (у тому числі внаслідок визнання відповідних обставин ОСОБА_2 ), однак резолютивна частина позовної заяви не містить самостійної вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю. Матеріали справи не містять доповнень до позовної заяви чи змін до неї. Відтак, у суду першої інстанції, так само і у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для вирішення питання щодо визнання спільною сумісною власністю майна поза межами вимог позову за власною ініціативою.
Також, як свідчить зміст відзиву на позовну заяву відповідача ОСОБА_2 , він визнає, що квартира є спільною сумісною власністю, яка придбана за спільні кошти з позивачкою та є наслідком набуття позивачкою права власності на половину спірної квартири.
В той же час, основною обставиною заявленого позову позивачем указано про невизнання права власності позивачки на 1/2 частину спірної квартирине відповідачем ОСОБА_2 , а іншим відповідачем ТОВ «Юрфактор Сервіс».
Ураховуючи наведене відсутні підстави, що передбачені ст. 392 ЦК України, на які посилається сторона позивача, для визнання доведеними та обґрунтованими вимоги позову про визнання за позивачкою права власності на майно.
Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що за змістом статті 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (див. постанови від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19 та від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16-ц.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб'єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов'язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.
Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов'язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.
Так, право власності відповідно до ст. 328 ЦК України набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Законом, який регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав, є Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Відповідно до ст. 2 наведеного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як убачається із обставин цієї справи, позивачка не була стороною договору купівлі-продажу майна, позивачкою не були зареєстровані права власності на половину спірної квартири не у порядку, що діяв на час набуття права на квартиру, зокрема у порядку, передбаченому Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно БТІ, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 N7/5, ні у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Безпосередньо чинні на час набуття спірної квартири нормативно-правові документи, так само і чинне на час розгляду справи законодавство не обмежувало набувача прав зареєструвати відповідне право у будь-який час.
Тобто, будь-яких обставин щодо втрати документів на спірне майно, як однієї із підстав для визнання права власності відповідно до ст. 392 ЦК України, не заявлено та не встановлено.
За таких умов у суду першої інстанції були відсутні підстави для визнання заявлених у відзиві обставин, що були визнані одним із відповідачів, такими, що не підлягають доказуванню.
Крім того, суд першої інстанції також правомірно не застосував наслідки визнання одним із відповідачів позову, оскільки визнання таким відповідачем позову порушує права, свободи чи інтереси іншого відповідача, за яким зареєстроване спірне майно (див положення ч. 4 ст. 206 ЦПК України).
На час звернення сторони позивача з цим позовом право власності на спірну квартиру в цілому зареєстровано за іншим відповідачем цього спору ТОВ «Юрфактор Сервіс».
Ні підстава правомірності набуття ТОВ «Юрфактор Сервіс» права власності на спірну квартиру, ні правомірність рішення про реєстрацію цього права за ТОВ «Юрфактор Сервіс» стороною позивача не спростовані.
Як вбачається із матеріалів справи, спірна квартира за адресою: АДРЕСА_2 виставлена на торги через систему «СЕТАМ» у виконавчому провадженні № 57712960.
Боржником у даному виконавчому провадженні, відкритого на примусове виконання виконавчого листа № 762/27987/13-ц, де боржником є чоловік позивача - ОСОБА_2 (відповідач 1), а стягувачем - ТОВ «ОТП «Факторинг Україна».
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна, 10 травня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорнєй Вітою Володимирівною зареєстровано прийняте рішення про реєстрацію права власності на спірну квартиру за Товариством з обмеженою відповідальністю «Юрфактор Сервіс» на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 10 травня 2019 року.
Стороною позивача не надано доказів щодо оспорення та визнання недійсними договору іпотеки в частині передачі в іпотеку спірного майна без відома та згоди ОСОБА_1 , як співвласника майна, доказів щодо оспорення та визнання недійсними торгів з реалізації цього майна.
Отже, є чинним та ніким не оспореним набуте відповідачем ТОВ «Юрфактор Сервіс» та зареєстроване за ним право власності на спірну квартиру. Відтак, відсутні підстави піддавати сумніву обставину вибуття із власності ОСОБА_2 та набуття відповідачем ТОВ «Юрфактор Сервіс» права власності на спірне майно.
За таких обставин відсутні підстави вважати доведеними та законними вимоги позову про визнання за позивачкою права власності на спірне майно без вирішення спору щодо незаконності набуття товариством права на відповідне майно чи незаконності реєстрації такого права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, а зводяться до незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду першої інстанції.
Водночас суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2024 року у даній справі - без змін.
Керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба