Справа №567/940/25
Провадження №2/567/424/25
18 липня 2025 року м. Острог
Острозький районний суд Рівненської області у складі :
головуючий суддя Василевич О.В.
секретар Клімович О.О.
з участю позивачки ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -
Представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Оприско М.В. звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, в якому просить стягнути з ОСОБА_2 на користь позивачки ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 500 доларів США згідно боргової розписки.
В обґрунтування позову зазначає, що 17.12.2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у формі розписки було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивачка передала відповідачу 500 доларів США, а відповідач зобов'язався повернути позивачці грошові кошти до 20.12.2022 року.
Вказує, що факт отримання відповідачем коштів у розмірі 500 доларів США підтверджується відповідним записом у розписці, засвідченим його особистим підписом.
Посилається на те, що позивачка в повному обсязі виконала свої зобов'язання за договором позики, водночас, відповідач свої зобов'язання за договором позики належним чином не виконав, у визначений строк грошові кошти не повернув та жодних дій, спрямованих на повернення боргу, не вчиняв.
Вказує, що на момент звернення до суду заборгованість за вищевказаним договором позики від 17.12.2022 року складає 744,59 доларів США, в тому числі: 500 доларів США - основний борг, 208,05 доларів США - відсотки за користування позикою, які розраховані на рівні облікової ставки НБУ, та 36,54 доларів США - 3% річних.
Посилається на те, що відповідач ОСОБА_2 добровільно борг не погасив, що й спонукало позивачку звернутися до суду з вищевказаним позовом, який вона просить задовольнити та стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість згідно боргової розписки у загальному розмірі 744,59 доларів США та судові витрати по справі.
Ухвалою суду від 12.06.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи. Інших процесуальних дій не вчинялося.
В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав та доводів, викладених у позовній заяві та просила суд їх задовольнити. Додатково пояснила, що 17.12.2022 року передала ОСОБА_2 в борг 500 доларів США, про що він склав боргову розписку, та відповідач зобов'язався повернути їй грошові кошти до 20.12.2022 року, однак до цього часу жодних дій спрямованих на повернення грошових коштів він не вчинив та уникає спілкування з нею. На даний час місце перебування відповідача їй не відоме.
В судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з'явився, про місце, дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином у відповідності до п.4 ч.8 ст.128 ЦПК України, а також шляхом розміщення оголошення на сайті Острозького районного суду веб-портал судова влади України http://ost.rv.court.gov.ua/sud1713/. Правом подати до суду відзив на позовну заяву не скористався, заперечень щодо позову до суду не подав, заяв про відкладення розгляду справи до суду не надходило. Згідно абз.2 ч.1 ст.131 ЦПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Згідно адресної довідки від 11.06.2025 року ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , та саме за вказаною адресою було надіслано відповідачу судові повістки та інші процесуальні документи.
Відповідно до норм ст.83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Згідно з ч.8 ст.83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Визначений ч.3 ст.279 ЦПК України строк для реалізації сторонами своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків сплив.
Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Водночас, від відповідача на адресу суду не надходило жодних документів, тому суд вважає, що відповідач своїм правом на подання відзиву та доказів по справі не скористався.
Отже, відповідач будучи належним чином повідомленим про розгляд справи, в судове засідання повторно не з'явився, про причини своєї неявки суду не повідомив, з клопотанням про відкладення розгляду справи до суду не звертався, а також не скористався правом надання відзиву із запереченнями проти позову.
За клопотанням позивачки, з урахуванням положень ст.ст.280-282 ЦПК України, з метою уникнення безпідставного затягування розгляду справи, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи.
Суд, заслухавши пояснення позивачки, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та зміст спірних правовідносин.
Судом встановлено, що 17.12.2022 року між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір позики, відповідно до умов якого позивачка надала відповідачу ОСОБА_2 у позику грошові кошти у розмірі 500 доларів США, зі строком повернення до 20.12.2022 року. На підтвердження отримання грошових коштів у борг відповідач ОСОБА_2 власноручно склав розписку.
Оригінал вказаної розписки було надано позивачкою та оглянуто в судовому засіданні.
Розписка від 17.12.2022 року про отримання відповідачем ОСОБА_2 у борг грошових коштів в загальному розмірі 500 доларів США складена відповідачем ОСОБА_2 у письмовій формі та підписана ним.
В строк до 20.12.2022 року відповідач своє зобов'язання з повернення грошових коштів на користь позивачки не виконав.
Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачка наголошує на тому, що оскільки відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання в строк та не сплатив суму коштів, така сума повинна бути стягнута судом.
Відповідно до ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч.1-4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до положень ст.ст.526, 530, 598, 599 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно з ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У ч.1 ст.627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
З тексту розписки від 17.12.2022 року однозначно вбачається, що відповідач ОСОБА_2 отримав від позивачки кошти в борг в загальному розмірі 500 доларів США, які зобов'язався повернути.
Зміст розписки, складеної відповідачем, є зрозумілим та не викликає неясностей, у ній чітко вказано як суму грошових коштів, переданих у позику, так і строк повернення боргу.
При цьому суд враховує, що особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі №583/97/19 від 27.05.2020р.
Дослідивши боргову розписку, оцінивши її зміст, установивши, що оригінал розписки знаходиться в позивачки, а доказів неправомірного володіння нею розпискою відповідач суду не надав, суд приходить до висновку про виникнення договірних відносин між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 з приводу отримання останнім в борг у позивачки грошових коштів у розмірі 500 доларів США, оскільки надана суду розписка підтверджує як факт укладення відповідного договору позики, так і факт отримання відповідачем від позивачки позики у вищевказаному розмірі та дійсність договору позики відповідачем не оспорена.
Відповідно до статті 545 ЦК України прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність оригіналу боргової розписки в кредитора свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно ч.1 ст.530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
З матеріалів справи судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 не виконав умов укладеного із позивачкою ОСОБА_1 договору позики, оформленого борговою розпискою, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, а відтак відповідач зобов'язаний сплатити позивачці суму основного боргу в розмірі 500 доларів США за договором позики у формі розписки від 17.12.2022 року.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Конституція України не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Чинне законодавство не містить заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч.1 ст.1046 ЦК України, а також ч.1 ст.1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018р. у справі №761/12665/14-ц, від 16.01.2019р. у справах №373/2054/16-ц, №464/3790/16-ц, від 23.10.2019р. у справі №723/304/16-ц.
Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, яка може бути спростована заінтересованими особами.
Наявність встановленої законом презумпції правомірності договору звільняє його сторони від обов'язку доведення його дійсності. Натомість на особу, яка заперечує цю презумпцію, покладається тягар її спростування.
Дійсність правочину, за яким позивачка ОСОБА_1 просить стягнути заборгованість, відповідачем не оспорюється.
Факт підписання боргової розписки ОСОБА_2 , за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цього факту, свідчить про досягнення сторонами згоди по зазначених у такій розписці умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої таким договором суми грошових коштів.
Відповідач ОСОБА_2 не надав суду доказів, які б спростовували розмір заборгованості за основною сумою боргу, а відтак наданий позивачкою розрахунок заборгованості в цій частині, за відсутності заперечень щодо такого розрахунку від відповідача, приймається судом як достовірний.
Таким чином, судом встановлено, що відповідачем ОСОБА_2 було порушено обов'язок з повернення позичкових коштів та вказана обставина в ході судового розгляду відповідачем не спростована, а відтак у позивачки виникло право вимагати повернення основної суми боргу згідно договору позики у вищевказаному розмірі.
З огляду на те, що відповідач не повернув позивачці суму боргу в розмірі обумовленому у розписці, а відтак право позивачки підлягає судовому захисту.
При вирішенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача ОСОБА_2 відсотків за користування грошовими коштами, а також 3 % річних в іноземній валюті - доларах США, суд виходить з наступного.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
Стаття 625 входить до розділу I "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень ст.549 цього Кодексу.
Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.06.2012 р. у справі №6-49цс12, від 16.01.2019р. у справі №464/3790/16-ц.
У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Відтак суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивачки слід стягнути 36,54 доларів США 3 % річних (500 доларів США х 3% річних / 365 днів х 889 днів прострочення = 36,54 доларів США).
Відповідно до ст.1048 ЦК України встановлено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Таким чином, у разі укладення договору позики проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Позивачка, звертаючись до суду з вимогами про стягнення боргу, просила стягнути, окрім заборгованості за основною сумою боргу, також заборгованість за процентами за користування грошовими коштами, нарахованими відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України на суму боргу в іноземній валюті.
Судом встановлено, що предметом договору позики є іноземна валюта - долари США та розмір одержання процентів його умовами не передбачено.
Правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштів висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14.
Разом з тим, частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.
За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV "Про Національний банк України" (далі - Закон № 679-XIV) облікова ставка НБУ - один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.
Відповідно до статті 27 Закону № 679-XIV НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.
Частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов'язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.
Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389, визначено, що облікова ставка НБУ - один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.
Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.
Облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.
Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.
Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.
Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов'язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.
Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов'язку позичальника.
Зазначене відповідає висновку Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц.
Враховуючи викладене, вимоги позивачки про стягнення процентів в розмірі 208,05 доларів США задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене, беручи до уваги встановлені судом фактичні обставини справи та правовідносини, що їх регулюють, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, відтак сума заборгованості, що підлягає до стягнення з відповідача становить 536,54 доларів США, з яких: 500 доларів США - заборгованість за договором позики та 36,54 доларів США - 3 % річних.
При вирішенні вимог позивачки про стягнення з відповідача судових витрат суд виходить з наступного.
За змістом ч.1, п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідачки, у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на те, що позов задоволено частково, з відповідача на користь позивачки слід стягнути судові витрати зі сплати судового збору пропорційно розміру задоволених вимог в розмірі 876,78 грн. (41 867 грн. х 1 211,20 грн. / 31 031,38 грн. = 876,78 грн.)
Частиною другою статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Заявлені позивачкою до стягнення витрати на правову допомогу у зв'язку з розглядом вищезазначеної справи становлять 10 000 грн.
Статтею 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з ч.1 ст.60, ч.4 ст.62 ЦПК України представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), повноваження якого підтверджуються довіреністю або ордером.
Згідно з положеннями ст.19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності є, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
Згідно із ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 (у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, ЄСПЛ у своїх рішеннях від 12.10.2006 року у справі "Двойних проти України", від 10.12.2009 року у справі "Гімайдуліна і інші проти України", від 23.01.2014 року у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед проти України", від 26.02.2015 року у справі "Баришевський проти України" зазначив, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 року "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Відповідно до ч.1, 2 ст.137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
Згідно з ч.4 ст.137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із : 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно п.п.1, 2 ч.2 ст.137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч.3 ст.137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Системний аналіз вказаних законодавчих положень дозволяє суду дійти висновку, що стороні на користь якої ухвалене рішення підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, у тому числі, витрати пов'язані з оплатою правової допомоги.
Як передбачено ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу учасник справи має подати (окрім договору про надання правничої допомоги) детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом (для визначення розміру гонорару, що сплачений або підлягає сплаті) та опис здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У пункті 53 додаткової постанови від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2024 року у справі № 686/5660/23.
Таким чином, для подання доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу та їх розміру можливий лише протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду і лише за умови, що сторона у справі зробила про це відповідну заяву.
Представник позивача ані в позовній заяві поданій 30.05.2025 року, ані в окремій заяві не зазначав, що докази понесених позивачкою судових витрат будуть надані суду в порядку, передбаченому ч.8 ст.141 ЦПК України.
Таким чином, представник позивача не має права подавати такі докази після ухвалення судового рішення, а тому суд вирішує питання про розподіл судових витрат на підставі наявних в матеріалах справи доказів.
До матеріалів справи представником позивачки долучено договір про надання правничої допомоги № 1-1805/25-ц від 18.05.2025 року, з якого вбачається, що 18.05.2025 року між позивачкою ОСОБА_1 та адвокатським бюро "Оприско та партнери" було укладено договір про надання правничої допомоги, згідно умов якого сторони узгодили, що за ведення справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у суді першої інстанції (що включає збір та обробку доказів, консультації, підготовку та подання позовної заяви, інших необхідних заяв та клопотань, участь у судових засіданнях) замовник сплачує виконавцеві гонорар у фіксованій сумі 10 000 грн.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 вказано, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 756/15736/18.
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (висновки постанови Верховного Суду від 22.10.2018 у справі № 826/856/18).
Відсутність у договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 922/1163/18.
Таким чином, для документального доведення понесених стороною витрати на правову допомогу, необхідно надати: договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат (висновки постанови Верховного Суду від 28.09.2023 у справі № 686/31892/19.
Водночас, окрім договору про надання правничої допомоги інших доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не додано. В матеріалах справи відсутній акт приймання-передачі наданих послуг із зазначенням розрахунку часу, витраченого на надання правничої допомоги (детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснення ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, розрахунок таких витрат, тощо.
Причини неможливості надання таких доказів при зверненні до суду та під час перебування справи в провадженні суду, стороною позивача не повідомлялись.
Суд наголошує, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
З огляду на викладене вище, а також враховуючи той факт, що фактичні витрати позивачки на професійну правничу допомогу не підтвердженні належними та допустимими доказами, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки витрат на професійну правничу допомогу.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 18, 81-82, 141, 263, 265, 268, 272-273, 354-355 ЦПК України, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики від 17.12.2022 р. у розмірі 500 (п'ятсот) доларів США та 3 % річних від простроченої суми у розмірі 36,54 доларів США .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 876 (вісімсот сімдесят шість) грн. 78 коп.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Позивач може оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку у загальному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 23.07.2025 року.
Суддя Острозького районного судуВасилевич О.В.