Ухвала
11 липня 2025 року
м. Київ
справа № 753/9941/24
провадження № 61-4925ск25
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» про визнання незаконним наказу та скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» (далі - АТ «ДАК «Автомобільні дороги України») про визнання незаконним наказу та скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 23 лютого 2017 року розпочав свою трудову діяльність в АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» на посаді начальника відділу автомобільних доріг та безпеки руху.
У лютому 2020 року позивач переведений на посаду заступника начальника управління експлуатації доріг, контролю якості, кошторисного ціноутворення та охорони праці - начальника відділу автомобільних доріг та безпеки руху.
У червні 2021 року на нього покладено тимчасове виконання обов'язків головного інженера - начальника управління експлуатації доріг, контролю якості, кошторисного ціноутворення.
В період з 26 травня 2022 року по 07 червня 2022 року позивач тимчасово виконував обов'язки голови правління з наданням першого підпису.
15 червня 2022 року позивач переведений на посаду головного інженера-начальника управління експлуатації доріг, контролю якості, кошторисного ціноутворення, з 20 червня 2022 року призначений членом правління АТ «ДАК «Автомобільні дороги України», а 15 серпня 2022 року припинено повноваження як члена правління та переведено на посаду головного інженера - начальника управління експлуатації доріг, контролю якості, кошторисного ціноутворення, з якої був звільнений 30 квітня 2024 року згідно наказу АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 30 квітня 2024 року №87-к/тр у зв'язку із скороченням чисельності та штату на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП.
Попередженням № 34 від 14 лютого 2024 року відповідач попередив позивача про реорганізацію та скорочення штату в зв'язку з змінами організаційної структури АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» на виконання рішення правління Компанії (протокол від 30 січня 2024 року №5) та відповідно до наказу від 14 лютого 2024 року №15/09 «Про реорганізацію, скорочення штату, введення в дію організаційної структури та штатного розпису» посада, яку займав позивач з 01 травня 2024 року підлягала скороченню.
Позивачу було запропоновано з 01 травня 2024 року переведення на вакантну посаду згідно штатного розпису, який вводиться в дію 01 травня 2024 року, а саме: фахівець 1 категорії відділу документального та організаційного забезпечення та водій автотранспортного засобу.
ОСОБА_1 не було ознайомлено ні з протоколом АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 30 січня 2024 року №5, ні з наказом від 14 лютого 2024 року №15/09 «Про реорганізацію, скорочення штату, введення в дію організаційної структури та штатного розпису», на які посилався вдповідач в попередженні від 14 лютого 2024 року № 34.
Позивач вважав, що з моменту попередження про наступне вивільнення йому не було запропоновано всі наявні вакантні посади, а також не враховано переважне право на залишення на роботі, передбачене статтею 42 КЗпП України.
Разом з тим, відповідач, розуміючи порушення процедури вивільнення (скорочення) в день звільнення позивача, 30 квітня 2024 року о 14 год. 04 хв., тобто менше, ніж на чотири години до звільнення позивача оформив на ім'я позивача нове попередження про реорганізацію та скорочення штату від 30 квітня 2024 року.
Окрім цього, позивач вказував, що наказом від 29 березня 2024 року №66-к/тр позивачу встановлено з 01 квітня 2024 року по 30 квітня 2024 року режим неповного робочого часу згідно з графіками роботи, в залежності від необхідності їх присутності на робочому місті.
Графік роботи з 01 квітня 2024 року по 30 квітня 2024 року встановлював 5 робочих днів на місяць, причому іншим працівникам компанії встановлено 22 робочих днів.
Позивач не надавав свою згоду та не висловлював своє волевиявлення на встановлення неповного робочого часу.
ОСОБА_1 просив:
визнати незаконним та скасувати наказ АТ «ДАК «Автомобільні дороги» від 30 квітня 2024 року №8 -к/тр, яким його було звільнено та поновити на роботі;
стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу;
стягнути з відповідача моральну шкоду в сумі 15 000,00 грн;
визнати незаконним та скасувати наказ АК «ДАК «Автомобільні дороги України» від 29 березня 2024 року №66-к/тр, яким встановлено з 01 квітня 2024 року по 30 квітня 2024 року режим неповного робочого часу та графік роботи з 01 квітня 2024 року по 30 квітня 2024 року для ОСОБА_1 .
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково:
визнано незаконним та скасовано наказ АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 29 березня 2024 року №66-к/тр, яким встановлено з 01 квітня 2024 року по 30 квітня 2024 року режим неповного робочого часу та графік роботи з 01 квітня 2024 року по 30 квітня 2024 року для ОСОБА_1 ;
визнано незаконним та скасовано наказ АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 30 квітня 2024 року №87-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 », головного інженера-начальника управління експлуатації доріг, контролю якості, кошторисного ціноутворення із займаної посади з 30 квітня 2024 року у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників, згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України;
поновлено ОСОБА_1 на посаді головного інженера-начальника управління експлуатації доріг, контролю якості, кошторисного ціноутворення із займаної посади з 01 травня 2024 року;
стягнуто з АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 266 387,28 грн та моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн;
вирішено питання про розподіл судових витрат;
у іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
при задоволенні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 29 березня 2024 року №66-к/тр, яким встановлено з 01 квітня 2024 року по 30 квітня 2024 року режим неповного робочого часу, суд першої інстанції зробив висновок про те, що зменшення навантаження позивачу відбулося із порушенням встановленого законодавством порядку, а відтак дії відповідача по видачі такого наказу є неправомірними і останній підлягає визнанню незаконним та скасуванню. Суд виходив з того, що згідно Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статтею 103 КЗпП України, здійснюється не пізніше як до запровадження таких умов. Тобто, ОСОБА_1 про зміну умов праці відповідач повинен був повідомити не пізніше 01 квітня 2024 року, чого зроблено не було. Будь-яких належних доказів, що підтверджують протилежне в матеріалах справи не має. Відповідачем не надано доказів ознайомлення позивача з наказом, яким встановлено режим неповного робочого дня з 01 квітня 2024 року по 30 квітня 2024 року та такі докази відсутні в матеріалах справи;
при задоволенні вимоги позивача про визнання незаконним та скасування наказу АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 30 квітня 2024 року № 87-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлення на роботі, суд дійшов висновку про те, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, про що свідчить його особистий підпис в попередженні № 34 від 14 лютого 2024 року, однак, всупереч статті 49-2 КЗпП України не виконав обов'язок щодо надання пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з'явилися на підприємстві протягом двох місяців з 14 лютого 2024 року по 30 квітня 2024 року, і які існували на день звільнення, що свідчить про порушення встановленої законодавством процедури наступного вивільнення працівників;
щодо вирішення позовної вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України суд зробив висновок про те, що вимушений прогул позивача становить 204 робочих дня в період з 01 травня 2024 року по 20 листопада 2024 року. Таким чином, середній заробіток позивача за час його вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача, становить: 1 305,82 грн х 204 днів = 266 387,00 грн;
також суду першої інстанції зробив висновок про те, що позивачем доведено факт заподіяння йому неправомірними діями відповідача моральної шкоди. Разом з тим, суд не може погодитися з визначеним позивачем розміром моральної шкоди в сумі 15 000,00 грн, оскільки такий є більш, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і призведе до безпідставного збагачення позивача. Суд вважав, що справедливою сатисфакцією компенсації позивачеві моральної шкоди у зв'язку з незаконним звільненням буде 10 000,00 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року:
апеляційну скаргу АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року змінено в частині розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши суму стягнення з АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 197 178,82 грн;
в іншій частині рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
згідно Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статті 103 КЗпП України, здійснюється не пізніше як до запровадження таких умов. Тобто, ОСОБА_1 про зміну умов праці відповідач повинен був повідомити не пізніше 01 квітня 2024 року, чого зроблено не було. Будь-яких належних доказів, що підтверджують протилежне, матеріали справи не містять. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що зменшення навантаження позивачу відбулося із порушенням встановленого законодавством порядку, а відтак дії відповідача по видачі такого наказу є неправомірними і останній підлягає визнанню незаконним та скасуванню;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі №800/538/17 зроблено висновок, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі №6-40цс15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цих висновків;
при вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота. Власник вважається таким, що належно виконав положення частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17;
апеляційний суд виснував, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, про що свідчить його особистий підпис в попередженні №34 від 14 лютого 2024 року, однак, всупереч статті 49-2 КЗпП України не виконав обов'язок щодо надання пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з'явилися на підприємстві протягом двох місяців з 14 лютого 2024 року по 30 квітня 2024 року, і які існували на день звільнення;
при зміні рішення суду першої інстанції в частині розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд виходив з того, що
при перевірці правильності розрахунку за період з 01 травня 2024 року по 20 листопада 2024 року встановлено, що судом першої інстанції було взято за основу для розрахунку календарні дні, а не робочі, як це визначено у Постанові КМУ № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», а відтак, кількість робочих днів становить не 204, а 146 робочих днів. Разом з тим, згідно вимог Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п'ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України «Про відпустки». Отже, з урахуванням приписів зазначеного Закону, кількість робочих днів за період з 01 травня 2024 року по 20 листопада 2024 року становить 151 день, а середній заробіток позивача за час його вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача, становить: 1 305,82 грн х 151 = 197 178,82 грн;
стягуючи з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн, суд першої інстанції зазначив, що вказана сума є справедливою сатисфакцією за завдані позивачу моральні страждання. З визначеним розміром моральної шкоди погоджується і колегія суддів апеляційного суду, оскільки позивачем доведено факт заподіяння йому неправомірними діями відповідача моральної шкоди. Визначений судом першої інстанції розмір моральної шкоди - 10 000,00 грн є достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, та не призведе до безпідставного збагачення позивача.
АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» 15 квітня 2025 року через підсистему Електронний суд подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року (повне судове рішення складено 10 березня 2025 року).
Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2025 року продовжено строк на усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 30 травня 2025 року ці недоліки було усунуто, зокрема надано уточнену касаційну скаргу, у якій АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині визнання незаконним та скасування наказів від 29 березня 2024 року № 66-к/тр, від 30 квітня 2024 року № 87-к/тр та поновлення на посаді і в цій частині направити справу на новий розгляд.
У касаційній скарзі АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» однією з підстав касаційного оскарження судового рішення зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). Обґрунтовуючи указану підставу касаційного оскарження, особа, яка подала касаційну скаргу, зазначає, що у разі якщо Верховний Суд вважатиме, що висновки у справі №757/22199/22 не є у подібних правовідносинах, тоді підставою касаційного оскарження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України - відсутність правового висновку щодо застосування статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково вказуватися у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
Аналіз пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України свідчить, що ця норма процесуального закону спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, конкретизацію змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року, справа № 522/22473/15-ц, провадження № 12-13гс22).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України заявник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку заявника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз уточненої касаційної скарги свідчить, що АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень. Формальна вказівка на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» не обґрунтовано неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у цій частині. Зазначення в уточненій касаційній скарзі про відсутність правового висновку щодо застосування статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» є необґрунтованим та формальним і не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Тому особою, яка подала касаційну скаргу, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
Касаційну скаргу акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року в частині підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат