17 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/10906/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.,
за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Київ" - адвоката Левченко В.В., ордер АР № 1160254 від 29.01.2024,
відповідача - політичної партії "Європейська Солідарність" - не з'явились,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу політичної партії "Європейська Солідарність" (далі - Політична партія)
на рішення Господарського суду міста Києва від 10.09.2024 (суддя Морозов С.М.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 (головуючий суддя Сітайло Л.Г., судді: Шапран В.В., Буравльов С.І.)
у справі № 910/10906/23
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Київ" (далі - Товариство)
до Політичної партії
про виселення.
Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 08.07.2025 № 32.2-01/1433 у зв'язку з відпусткою судді Колос І.Б., призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/10906/23, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Бенедисюк І.М. і Власов Ю.Л.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
Товариство звернулося до суду з позовом до Політичної партії про виселення відповідача з нежитлових приміщень загальною площею 40,0 кв м., що розташовані на першому поверсі будівлі адміністративного корпусу (літ. А), яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лаврська, 16.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що попри достатнє та систематичне фінансування статутної діяльності Політичної партії за бюджетною програмою КПКВК 6331020 "Фінансування статутної діяльності політичних партій", від часу укладення договору оренди нежитлових приміщень від 15.10.2019 № к-206/1 (далі - Договір), відповідач жодного разу не сплатив позивачу орендну плату. Тобто понад три з половиною роки відповідач використовував орендовані приміщення без сплати позивачу орендної плати, чим грубо та зухвало порушував умови Договору та законні права позивача. Позивач, скориставшись правом, передбаченим пунктом 9.4 Договору, направив відповідачу повідомлення про односторонню відмову від Договору та повернення приміщень за актом приймання-передачі, проте, відповідач орендовані приміщення не звільнив.
У свою чергу Політична партія, заперечуючи проти позовних вимог, зазначає, що одностороння заява позивача про розірвання Договору не передбачає, згідно з умовами Договору, повернення приміщення орендодавцю. Посилається на те, що позивачем встановлювались нераціональні строки для виселення, а в листі про звільнення приміщення немає жодних згадок про повернення ключів від приміщення.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.09.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025: позов задоволено; вирішено виселити Політичну партію з нежитлових приміщень загальною площею 40 кв м., що розташовані на першому поверсі будівлі адміністративного корпусу (літ. "А"), який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лаврська, 16.
Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані тим, що станом на момент розгляду справи судом, відповідач фактично користується спірними нежитловими приміщеннями за адресою: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16, без належних правових підстав, а саме, договору оренди, оскільки, Договір припинив свою дію (достроково розірваний за ініціативи позивача як орендодавця). Оскільки, відповідач втратив статус орендаря, ним протиправно не були виконані вимоги позивача, а також норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо повернення приміщення позивачу після відмови наймодавця від договору найму.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанції, Політична партія звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій:
- посилаючись на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає про неправильне застосування судами статті 785 ЦК України, а також порушення норм статей 76, 77, 78 ГПК України, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 10.04.2024 у справі № 910/10904/23;
- посилаючись на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про неправильне застосування судами частини шостої статті 762 ЦК України за відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, а саме у випадку, коли орендарем є політична партія;
- посилаючись на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що оскаржувані судові рішення прийняті з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору та підлягають скасуванню на підставі пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази.
Просить скасувати рішення і постанову судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в позові.
Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, непідтвердженність підстав касаційного оскарження, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15.10.2019 Товариство (орендодавець) і Політична партія (орендар) уклали Договір, за умовами якого:
- орендодавець передає орендарю в строкове платне користування (в оренду) нежитлові приміщення, визначені в пункті 1.2 договору, а орендар зобов'язується прийняти їх та сплачувати орендодавцю орендну плату (пункт 1.1);
- нерухомим майном, що передається в оренду за даним договором, є нежитлові приміщення загальною площею 40,0 кв м., розташовані на першому поверсі будівлі адміністративного корпусу (літ. "А"), яка знаходиться за адресою: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16 (далі по тексту - "приміщення") (пункт 1.2);
- орендодавець передає орендарю приміщення у користування на підставі акту приймання-передачі нежитлових приміщень, що підписується сторонами та є невід'ємною частиною цього договору (пункт 2.1);
- орендар використовує приміщення для розміщення власного офісу на умовах, визначених даним договором. Орендар самостійно отримує дозвільні документи, якщо вони є необхідними для роботи офісу орендаря, розміщеного у приміщеннях (пункт 3.1);
- строк оренди приміщень за даним договором починається з дати підписання сторонами акту приймання-передачі приміщення та закінчується 31.12.2019 року. По закінченню календарного року, цей договір автоматично пролонгується на кожний наступний календарний рік, якщо жодна із сторін не заявила письмово про його припинення не пізніше ніж за 1 (один) календарний місяць до закінчення відповідного календарного року (пункти 4.2, 4.3);
- протягом 3 (трьох) робочих днів по закінченню строку оренди, визначеного в п. 4.2. даного договору, орендар зобов'язаний повернути приміщення орендодавцю, а орендодавець прийняти їх на підставі акту приймання-передачі приміщень, що підписується сторонами (пункт 5.1);
- при припиненні договірних відносин за цим договором всі ключі повинні бути передані (повернуті) орендодавцю. Орендар залишає приміщення у стані згідно опису, вказаному в додатку № 3 до цього договору, з урахуванням нормального зносу (пункти 5.2-5.3);
- у разі припинення дії договору орендар зобов'язаний повернути приміщення орендодавцю у стані, в якому вони перебували на момент передачі їх в оренду, з урахуванням всіх здійснених орендарем невід'ємних поліпшень, які неможливо відокремити від приміщення без заподіяння їм шкоди, та нормального зносу за період строку дії договору (пункт 5.4);
- орендодавець має право відмовитись від договору або вимагати дострокового розірвання договору у випадках, передбачених даним договором та чинним законодавством України (пункт 7.3.3);
- орендодавець має право в односторонньому порядку відмовитись від даного Договору та вимагати повернення приміщення у разі порушення орендарем строку сплати орендної плати та/або комунальних платежів, встановлених даним Договором, більш ніж на 30 календарних днів (незалежно від часткової сплати). В цьому випадку орендодавець надсилає на адресу орендаря письмове повідомлення про дострокове припинення цього Договору в зв'язку з порушенням орендарем строків сплати орендних і інших платежів, передбачених цим Договором (пункт 9.4);
- про дострокове розірвання дії договору сторона письмово повідомляє іншу сторону шляхом вручення повноважному представнику іншої сторони відповідного повідомлення особисто в руки під розпис або шляхом надсилання такого повідомлення листом з рекомендованим повідомленням про вручення за адресою місцезнаходження сторони, визначеної даним договором. Датою повідомлення про дострокове розірвання дії даного договору вважається дата вручення відповідного повідомлення під розпис представнику відповідної сторони. У випадку, коли повідомлення про дострокове розірвання даного договору надсилалося рекомендованим листом з рекомендованим повідомленням про вручення, датою повідомлення про дострокове розірвання дії даного договору вважається дата його отримання одержувачем (однією із сторін) (пункт 9.9);
- у разі дострокового розірвання даного Договору орендар зобов'язаний протягом 3 робочих днів з дати припинення Договору звільнити приміщення на повернути їх орендодавцеві (пункт 9.12).
01.11.2019 нежитлові приміщення загальною площею 40 кв м., розташовані на першому поверсі будівлі адміністративного корпусу (літ. "А"), які знаходиться за адресою: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16, були передані Товариством Політичній партії за актом приймання-передачі нежитлових приміщень від 01.11.2019, який підписаний сторонами та скріплений печатками сторін.
Додатковими угодами №№ 1-13 до Договору сторонами погоджувався розмір щомісячної орендної плати.
На підставі пункту 9.4 Договору Товариство 29.06.2023 направив Політичній партії повідомлення за вих. № 108 від 26.06.2023 про дострокове розірвання Договору, у з в'язку з довготривалою несплатою відповідачем орендних платежів, та про необхідність повернути приміщення за актом приймання-передачі (повернення) в строк до 06.07.2023.
Докази надіслання листа з цим повідомленням, а саме, опис вкладення в цінний лист та поштова накладна (штрих-кодовий ідентифікатор 0101510448490) містяться в матеріалах справи. Із наявного в матеріалах статусу перевірки відстеження (штрих-кодовий ідентифікатор 0101510448490) вбачається, що це відправлення отримано орендарем 03.07.2023.
Утворивши комісію для проведення огляду та приймання приміщення з оренди, Товариство зафіксувало актом фіксації неявки представників орендаря для повернення орендованих приміщень від 07.07.2023, що представники Політичної партії для повернення приміщень не з'явились.
Зазначені обставини слугували підставою для Товариства звернутись до суду з цим позовом про виселення відповідача з орендованих за Договором приміщень.
Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з такого.
Спірна правова ситуація, яка пов'язання з реалізацією права орендодавця на односторонню відмову від договору оренди та повернення приміщень, у разі порушення договору орендарем, регулюється умовами пунктів 9.4, 9.9 та 9.12 Договору.
У силу приписів частини другої статті 782 ЦК України та пункту 9.9 Договору останній є розірваним з дати отримання Політичною партією повідомлення Товариства від 26.06.2023 про відмову від Договору, а саме з 03.07.2023.
При цьому, у разі дострокового розірвання Договору, орендар зобов'язаний протягом 3 робочих днів з дати припинення договору звільнити приміщення та повернути їх орендодавцеві, що погоджено сторонами у пункті 9.12 Договору.
За таких обставин Політична партія мала звільнити та передати приміщення Товариству у строк до 06.07.2023 включно, однак цього не зробила.
Фактично, станом на момент розгляду справи судом, Політична партія користується спірними нежитловим приміщенням без належних правових підстав, а саме договору оренди, оскільки Договір припинив свою дію внаслідок дострокового його розірваний за ініціативи Товариства (повідомлення за вих. № 108 від 26.06.2023 про дострокове розірвання Договору).
Оскільки відповідач втратив статус орендаря, а інших доказів на підтвердження права користування спірними приміщеннями у відповідача немає, останній протиправно не виконав вимоги позивача, а також норми ЦК України щодо повернення приміщень орендодавцю після відмови останнього від Договору та безпідставно займає спірне майно, що є підставою для задоволення заявленого позову.
Суди попередніх інстанцій зауважили, що Політична партія у відзиві на позов не наводила жодних заперечень щодо наведених Товариством правових підстав позову, правового обґрунтування щодо припинення Договору, незаконного користування відповідачем приміщенням та наявності підстав для його виселення. Заперечення відповідача зводяться лише до того, що одностороння заява позивача про розірвання Договору не передбачає, згідно його ж умов, повернення приміщення орендодавцю, а в листі від 26.06.2023 № 108 про звільнення приміщення немає жодних згадок про повернення ключів від приміщення.
Однак такі доводи відповідача відхилені судами як такі, що фактично спростовуються встановленими обставинами цієї справи.
Суд апеляційної інстанції також додатково зазначив про безпідставність посилань Політичної партії на неврегульованість питання повернення орендодавцю ключів та обладнання, оскільки: по-перше, ці обставини, навіть у разі їх наявності, жодним чином не скасовують право орендодавця вимагати звільнення орендованого приміщення орендарем у зв'язку із систематичним порушенням останнім умов договору оренди; по-друге, порядок повернення приміщення врегульований сторонами у розділі 5 Договору, зокрема, у пунктах 5.2-5.4.
Натомість Політична партія не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та, зокрема, на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про неправильне застосування судами норм статті 785 ЦК України, а також порушення норм статей 76, 77, 78 ГПК України, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 10.04.2024 у справі № 910/10904/23.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Так, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Щодо застосування норми права без урахування висновку щодо застосування якої, викладеного у постанові Верховного Суду, Суд відзначає, що наявність самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Таким чином, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі (така правова позиція є сталою і послідовною, та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 910/12405/21, від 21.03.2023 у справі № 908/125/18, від 19.04.2023 у справі № 921/64/22, від 06.06.2023 у справі № 914/217/22, від 09.04.2024 у справі № 910/6316/23).
При встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин. У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого судового рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних норм права.
Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)].
Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Так, у справі № 910/10904/23 Товариство звернулося з позовом до Політичної партії про виселення відповідача з орендованого приміщення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами був укладений договір оренди нежитлових приміщень, водночас відповідач з моменту укладення договору жодного разу не сплатив позивачу орендну плату, внаслідок чого позивач був вимушений звернутись з відповідними позовами до суду. У зв'язку з порушенням відповідачем строків сплати орендних та інших платежів, позивачем надіслано на адресу відповідача повідомлення про дострокове розірвання договору. Разом з тим, відповідач приміщення позивачу не повернув, з огляду на що останній звернувся до суду з позовом про виселення відповідача з зазначених нежитлових приміщень.
Верховний Суд зазначає, що склад сторін у наведеній скаржником справі № 910/10904/23 є тотожним що і у справі, яка розглядається № 910/10906/23, а предмет та підстави позову - подібні (виселення Політичної партії з орендованих у Товариства нежитлових приміщень, загальною площею 1.674,27 кв. м, розташованих на першому поверсі будівлі (літ. "Н"), яка знаходиться за адресою: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16 за наслідками односторонньої відмови орендодавця (позивача) від договору найму через несплату відповідачем (орендарем) орендної плати).
Верховним Судом також з'ясовано, що справа № 910/10904/23 розглядалася господарськими судами неодноразово.
За наслідками розгляду зазначеної справи вперше, суди першої і апеляційної інстанції задовольнили позов з мотивів того, що договір оренди спірних приміщень розірваний за ініціативою орендодавця в односторонньому порядку з 03.07.2023, а відповідач, в силу умов договору повинен був звільнити та передати приміщення позивачу у строк до 06.07.2023. Оскільки після розірвання договору об'єкт оренди відповідач позивачу не повернув та з огляду на те, що інші докази щодо підтвердження права користування спірним приміщенням у відповідача відсутні, то господарські суди дійшли висновку про те, що останній безпідставно займає спірне майно, а вимоги позивача про його виселення з орендованого приміщення обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Верховний Суд у постанові від 10.04.2024 у справі № 910/10904/23 (на неврахування висновків у якій посилається скаржник у касаційній скарзі) визнав такі висновки судів попередніх інстанцій передчасними з огляду на те, що для правильного вирішення цієї справи, а також прийняття судового рішення яке відповідає критеріям законності та обґрунтованості судам необхідно було перевірити не тільки наявність правових підстав для одностороннього розірвання договору, а і чи дотриманий сторонами погоджений ними у договорі порядок його одностороннього розірвання.
Зазначений висновок Верховного Суду обумовлено доводами скаржника, з якими погодився суд касаційної інстанції, про передчасне відхилене судами посилань відповідача на порушення позивачем порядку припинення договору оренди, визначеного пунктом 9.6 договору, та з'ясуванням судами обставин погодження сторонами у договорі оренди різних підстав та, відповідно, порядку його припинення, зокрема:
- відповідно до пункту 9.4 договору оренди орендодавець має право в односторонньому порядку відмовитись від даного договору та вимагати повернення приміщень у разі порушення орендарем строку сплати орендної плати та/або комунальних платежів, встановлених даним договором, більше ніж на 30 (тридцять) календарних днів (незалежно від часткової сплати). В цьому випадку орендодавець надсилає на адресу орендаря письмове повідомлення про дострокове припинення цього договору в зв'язку з порушенням орендарем строків сплати орендних платежів та інших платежів, передбачених цим договором;
- згідно з пунктом 9.6 договору оренди будь-яка із сторін цього договору має право в односторонньому порядку відмовитись від даного договору, письмово повідомивши про це іншу сторону у строк не менше ніж за 3 (три) календарних місяці до дати припинення договору, про що сторони укладають відповідну додаткову угоду до цього договору.
Окрім того, Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, у постанові від 10.04.2024 у справі № 910/10904/23 зазначив, що скаржник від початку не погоджувався з визначенням позивачем моменту з якого договір є розірваним в односторонньому порядку та строку коли в нього виникає обов'язок звільнити спірні приміщення, отже наявний спір щодо однакового тлумачення сторонами умов договору в цій частині.
Верховний Суд звернув увагу судів, що чітке встановлення моменту з якого у Політичної партії з'являється обов'язок звільнити приміщення безпосередньо впливає як на визначення наявності чи відсутності порушеного права позивача на момент звернення з позовом, так і обов'язків наймача у разі припинення договору найму, передбачених, зокрема статтею 785 ЦК України.
За узагальнюючим висновком Верховного Суду, для правильного вирішення спору суди попередніх інстанцій: не дослідили належним чином лист орендодавця в частині можливості односторонньої відмови позивача від договору оренди; не встановили порядок дій позивача і відповідача у випадку відмови від договору оренди; не встановили факт чи було укладено між сторонами додаткову угоду про відмову від договору.
За наслідками нового розгляду справи № 910/10904/23 суди дійшли аналогічного висновку про задоволення позову, з яким погодився і Верховний Суд у постанові від 23.04.2025, встановивши, що:
- зі змісту пункту 9.4 договору підставним є висновок, що у випадку прострочення орендарем внесення орендної плати більше ніж на 30 днів (неправомірна поведінка орендаря/підстава розірвання договору), у орендодавця з'являється право на одностороннє розірвання договору (наслідок порушення договору), шляхом направлення на адресу орендаря письмового повідомлення про дострокове припинення цього договору (порядок реалізації) і вказаний пункт договору жодним чином не передбачає необхідності здійснення повідомлення більше, у тому числі за три місяці;
- у випадку прострочення сплати орендних платежів застосуванню підлягають пункти 9.4, 9.9 договору оренди (умови, які безпосередньо спрямовані на розірвання договору з вказаних підстав), при цьому положення пунктів 9.3, 9.6 договору (як в частині повідомлення за три місяці, так і в частині укладення додаткової угоди до договору) у випадку прострочення сплати орендних платежів застосуванню не підлягають (вказані пункти регулюють порядок розірвання договору за взаємною згодою сторін та за ініціативою однієї із сторін у разі відсутності порушень зобов'язань за договором);
- доводи відповідача про необхідність укладання додаткової угоди про дострокове розірвання договору у цьому випадку є помилковими та не підлягають врахуванню, оскільки укладення такої додаткової угоди у цьому випадку не є необхідним;
- неукладання такої угоди не може вважатися перешкодою для реалізації орендодавцем права в односторонньому порядку відмовитися від договору оренди та вимагати повернення приміщення у разі порушення орендарем строку сплати орендної плати та/або комунальних платежів, встановлених даним договором, більше ніж на 30 (тридцять) календарних днів (незалежно від часткової сплати), як це передбачено пунктами 7.3.3, 9.4 договору та статтею 782 ЦК України;
- безпідставні є доводи відповідача про неврегульованість питання повернення позивачу ключів та обладнання. Ці обставини, навіть у разі їх наявності, жодним чином не скасовують право орендодавця вимагати звільнення орендованого приміщення орендарем у зв'язку із систематичним порушенням останнім умов договору оренди. При цьому порядок повернення приміщення врегульований сторонами у розділі 5 договору.
Надаючи оцінку доводам скаржника про неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10.04.2024 у зазначеній справі № 910/10904/23, колегія суддів виходить з того, що правовідносини у справі, яка розглядається № 910/10906/23 та у справі № 910/10904/23, за критеріями подібності правовідносин, визначеними Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, є подібними.
З урахуванням цього у питанні правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права у розгляді справи № 910/10906/23 Верховний Суд зазначає таке.
У справі № 910/10904/23 підставою для скасування Верховним Судом рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, згідно з постановою від 10.04.2024, слугувало невстановлення судами обставин справи які мають істотне значення для правильного вирішення спору щодо: договірної підстави відмови орендодавця від договору оренди та, у зв'язку з цим, незясування дотримання орендодавцем порядку такого припинення, зокрема, необхідності укладення додаткової угоди.
Водночас у межах розгляду цієї справи № 910/10906/23 судами відповідні обставини встановлено з належною повнотою, зокрема, судами з'ясовано, що:
- спірна правова ситуація, яка пов'язання з реалізацією права орендодавця на односторонню відмову від договору оренди та повернення приміщень, у разі порушення договору орендарем в частині сплати орендної плати, регулюється умовами пунктів 9.4, 9.9 та 9.12 Договору;
- позивач як орендодавець, скориставшись правом, передбаченим саме пунктом 9.4 Договору, направив відповідачу як орендарю повідомлення про односторонню відмову від договору та повернення приміщення за актом приймання-передачі;
- у разі дострокового розірвання Договору, орендар зобов'язаний був протягом 3 робочих днів з дати припинення договору звільнити приміщення та повернути їх орендодавцеві, що погоджено сторонами у пункті 9.12 Договору;
- у силу приписів частини другої статті 782 ЦК України та пункту 9.9 Договору останній є розірваним з дати отримання Політичною партією повідомлення Товариства від 26.06.2023 про відмову від Договору, а саме з 03.07.2023;
- Договір припинив свою дію внаслідок дострокового його розірваний за ініціативи Товариства (повідомлення за вих. № 108 від 26.06.2023 про дострокове розірвання Договору) і, оскільки інших доказів на підтвердження права користування спірними приміщеннями у Політичної партії немає, остання користується спірними нежитловим приміщенням без належних правових підстав.
На відміну від справи № 910/10904/23, у справі № 910/10906/23 судами надано оцінку доводам відповідача щодо невизначеності підстав та порушення порядку припинення Договору і обґрунтовано їх відхилено з огляду на встановлені обставини справи; здійснено оцінку та тлумачення умов Договору щодо підстав, порядку та моменту з якого він є розірваним в односторонньому порядку орендодавцем та строку коли у орендаря виник обов'язок звільнити спірні приміщення.
Наведеним спростовуються доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій у цій справі № 910/10906/23 висновків Верховного Суду щодо застосування норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 10.04.2024 у справі № 910/10904/23.
Колегія суддів у розгляді цієї справи № 910/10906/23 також враховує, що за наслідками нового розгляду справи № 910/10904/23, суди, встановивши обставин про які зазначав Верховний Суд у постанові від 10.04.2024, дійшли аналогічного висновку про задоволення позовних вимог, з чим погодився і Верховний Суд у постанові від 23.04.2025.
Отже, за встановлення з належною повнотою обставин справи № 910/10904/23 суди дійшли аналогічних висновків, що і у справі, яка розглядається № 910/10906/23 і Верховний Суд погодився з такими висновками судів.
За таких обставин доводи Політичної партії з посиланням на підставу касаційного оскарження, визначену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшли свого підтвердження за результатами перегляду цієї справи в касаційному порядку. Верховним Судом не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, про які стверджує скаржник з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 10.04.2024 у справі № 910/10904/23. Оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій наведеним висновкам не суперечать, а відповідають.
Посилаючись на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України Політична партія також зазначає про неправильне застосування судами частини шостої статті 762 ЦК України за відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, а саме у випадку, коли орендарем є політична партія.
У цьому контексті зазначає про помилковість висновків судів щодо незастосовності до спірних правовідносин норми частини шостої статті 762 ЦК України з огляду на неврахування судами обставин неможливості використання орендованого майна внаслідок запровадження у період користування орендованим майном карантинних обмежень (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS - CoV-2"), а також внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України (запровадження комендантської години, обумовленні загрозою обстрілів/обстрілами сигнали повітряної тривоги, відключення енергопостачання тощо), а відтак і звільнення його від сплати орендної плати.
Скаржник у касаційній скарзі наголошує на наявності висновків Верховного Суду у питанні застосування норми частини шостої статті 762 ЦК України у правовідносинах за участю суб'єктів господарювання, які здійснюють підприємницьку діяльність, однак стверджує про відсутність такого висновку за обставин участі у спірних правовідносинах політичної партії, яка є неприбутковою організацією.
Однак, Верховний Суд відхиляє наведені посилання Політичної партії, обґрунтовані підставою касаційного оскарження, визначеною пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, з огляду на таке.
За змістом частин першої та третьої статті 165 ГПК України заперечення проти позову відповідач викладає у відзиві, який повинен містити, зокрема заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права.
У касаційній скарзі скаржник стверджує про помилковість висновків судів щодо незастосовності до спірних правовідносин норми частини шостої статті 762 ЦК України.
Однак, як вбачається з поданих Політичною партією у справі процесуальних документів, у тому числі відзиву на позовну заяву Товариства, апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 10.09.2024, відповідач під час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій в обґрунтування своїх заперечень проти заявленого позову не зазначав про звільнення його від сплати орендної плати за Договором внаслідок неможливості використання орендованого майна, не посилався на норму частини шостої статті 762 ЦК України. Наведені доводи не були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, а оскаржувані судові рішення взагалі не містять висновків щодо застосовності/незастосовності норми частини шостої статті 762 ЦК України до спірних правовідносин.
Як обґрунтовано зазначили суди попередніх інстанцій, у відзиві на позов Політична партія не наводила жодних заперечень щодо наведених Товариством правових підстав позову, правового обґрунтування щодо припинення Договору, незаконного користування відповідачем приміщенням та наявності підстав для його виселення. Заперечення відповідача зводяться лише до того, що одностороння заява позивача про розірвання Договору не передбачає, згідно його ж умов, повернення приміщення орендодавцю, а в листі від 26.06.2023 № 108 про звільнення приміщення немає жодних згадок про повернення ключів від приміщення.
У апеляційній скарзі Політична партія також не зазначала про звільнення його від сплати орендної плати за Договором внаслідок неможливості використання орендованого майна з посиланням на норму частини шостої статті 762 ЦК України.
Відповідні доводи Політичною партією вперше заявлені лише у Верховному Суді, при зверненні з цією касаційною скаргою, в обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятих у справі рішень судів попередніх інстанцій.
Однак, відповідно до частини четвертої статті 165 ГПК України, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.
Не наводячи жодних доводів неможливості надання заперечень щодо звільнення його від сплати орендної плати за Договором внаслідок неможливості використання орендованого майна з посиланням на норму частини шостої статті 762 ЦК України при розгляді справи судами попередніх інстанцій, скаржник безпідставно зазначає у касаційній скарзі про те, що він обґрунтовував свої заперечення проти заявленого позову цими обставинами, що, утім, спростовується змістом оскаржуваних судових рішень та поданих відповідачем процесуальних документів у цій справі.
Отже, судами попередніх інстанцій розглянуто позов у межах заявлених позовних вимог, з наведених позивачем підстав, з урахуванням наданих відповідачем заперечень, які оцінені судами з відповідним обґрунтуванням. Відповідач, у свою чергу, не скористався процесуальним правом заперечити в порядку, передбаченому ГПК України, з підстав неможливості використання орендованого майна та звільнення його від орендної плати з посиланням на норму частини шостої статті 762 ЦК України, проти заявлених позивачем вимог, у зв'язку з чим такі доводи скаржника, обґрунтовані підставою касаційного оскарження, визначеною пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не приймаються Верховними Судом у силу положень частини четвертої статті 165 ГПК України.
У якості підстави касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень, Політична партія також посилається на те, що оскаржувані судові рішення прийняті з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, та підлягають скасуванню на підставі пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази.
Верховний Суд зауважує, що за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 02.12.2021 у справі № 922/3363/20, від 16.12.2021 у справі № 910/18264/20 та від 13.01.2022 у справі № 922/2447/21, тощо.
Проте, під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених у пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом встановлено необґрунтованість таких підстав касаційного оскарження.
Отже, мотиви касаційного оскарження, наведені скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали підтвердження, а тому підстави для скасування рішення і постанови судів попередніх інстанцій відсутні.
Верховний Суд акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суди надали оцінку поданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду даного господарського спору, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки, встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.
Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві Товариства на касаційну скаргу, в тій частині, яка узгоджується з висновками Верховного Суду, наведеними у цій постанові.
Верховний Суд, враховуючи рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" та від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України", зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах і приймає письмові, усні пояснення в тій мірі, в якій вони узгоджуються з мотивуванням цієї постанови.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Верховний Суд вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не підтвердилися та не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а тому касаційну скаргу Політичної партії слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відповідно до статті 129 ГПК України понесені Політичною партією у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.
Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд
Касаційну скаргу політичної партії "Європейська Солідарність" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 10.09.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 у справі № 910/10906/23 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов