Іменем України
21 липня 2025 року м. Чернігівсправа № 927/482/25
Господарський суд Чернігівської області у складі Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у порядку спрощеного позовного провадження
За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ТК Тіроль»,
код ЄДРПОУ 39521399, вул. Соборна, 43, кв. 8, м. Прилуки, Чернігівська область, 17507
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Біоресурс ЛТД»,
код ЄДРПОУ 41332207, вул. Каштанова, 17, м. Чернігів, 14037
Предмет спору: про стягнення 57 887,25 грн,
не викликались,
Товариство з обмеженою відповідальністю «ТК Тіроль» звернулось до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Біоресурс ЛТД», у якому позивач просить суд стягнути з відповідача 57 887,25 грн, з яких 50 100,00 грн заборгованості за надані послуги з перевезення вантажу, 1773,41 грн інфляційних втрат, 555,81 грн - 3% річних та 5458,03 грн пені.
Процесуальні дії у справі.
Ухвалою суду від 19.05.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; встановлено сторонам строки для подання заяв по суті, зокрема, відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та позивачу відзиву на позов з доданими до нього документами.
02.06.2025 відповідач через підсистему «Електронний суд» подав до суду відзив на позовну заяву, у якому визнає позовні вимоги в повному обсязі та просить розстрочити виконання судового рішення шляхом поділу суми боргу на щомісячні платежі.
08.06.2025 позивач через підсистему «Електронний суд» подав до суду відповідь на відзив, у якій просить відмовити у розстроченні рішення суду.
Щодо заяви відповідача про визнання позову.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу.
Аналогічне положення зазначено у ч. 1 ст. 191 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Згідно з ч. 4 ст. 191 Господарського процесуального кодексу України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Суд прийняв визнання відповідачем позову в частині позовних вимог про стягнення 50 100,00 грн заборгованості за надані послуги з перевезення вантажу, 1773,41 грн інфляційних втрат, 555,81 грн - 3% річних, оскільки це не суперечить закону, не порушує права чи інтереси інших осіб та вчинене уповноваженою особою.
Заява про визнання відповідачем позову в частині стягнення з відповідача 5458,03 грн пені суперечить закону, з огляду на висновки суду, викладені нижче, а тому суд не приймає її.
Суд долучив до матеріалів справи відповідь позивача на відзив, як таку, що подана у порядку та строк, встановлені ГПК України та судом, а спір вирішується з її урахуванням.
Згідно з ч. 5, 7 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін до суду не надходило.
Згідно з ч. 2 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.
Відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
Короткий зміст позовних вимог та узагальнені доводи учасників справи.
Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договорами-заявками № 27092024 від 26.09.2024 та № 11102024 від 10.10.2024 на перевезення вантажу, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 50 100,00 грн.
Відповідач визнає позовні вимоги, про що зазначив у відзиві на позов.
Обставини, які є предметом доказування у справі. Докази, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Біоресурс ЛТД» (далі - Відправник) та Товариство з обмеженою відповідальністю «ТК Тіроль» (далі - Перевізник) уклали договір-заявку №27092024 від 26.09.2024 (далі - Договір-заявка від 26.09.2024).
Відповідно до п. 1.1 Договору-заявки від 26.09.2024 Перевізник зобов'язується за плату і за рахунок Відправника виконати послугу, пов'язану з перевезенням вантажу Відправника.
У п. 1.2 Договору-заявки від 26.09.2024 зазначено, що вартість перевезення вантажу - піддонів дерев'яних за маршрутом с. Н. Білоус - Дніпро становить 27 000,00 грн; умови оплати - визначені в Договорі, згідно з законодавством.
Згідно з п. 1.5 Договору-заявки від 26.09.2024 в разі порушення строків оплати наданих послуг, Сторони несуть відповідальність, визначену Договором перевезення вантажу.
Відповідно до товарно-транспортної накладної №86 від 26.09.2024 ТОВ «ТК Тіроль» доставило вантаж вантажоодержувачу.
27.09.2024 позивач та відповідач підписали акт здачі-приймання наданих послуг №157 від 27.09.2024, згідно з яким вартість наданих ТОВ «ТК Тіроль» послуг з перевезення вантажу за маршрутом с. Н. Білоус-Дніпро становить 27 000,00 грн.
Позивач виставив відповідачу рахунок №157 від 27.09.2024 на оплату послуг з перевезення вантажу на суму 27 000,00 грн, у якому зазначено, що він дійсний протягом 3 банківських днів.
Також Товариство з обмеженою відповідальністю «Біоресурс ЛТД» (далі - Відправник) та Товариство з обмеженою відповідальністю «ТК Тіроль» (далі - Перевізник) уклали договір-заявку №11102024 від 10.10.2024 (далі - Договір-заявка від 10.10.2024).
Відповідно до п. 1.1 Договору-заявки від 10.10.2024 Перевізник зобов'язується за плату і за рахунок Відправника виконати послугу, пов'язану з перевезенням вантажу Відправника.
У п. 1.2 Договору-заявки від 10.10.2024 зазначено, що вартість перевезення вантажу - піддонів дерев'яних за маршрутом с. Н. Білоус - Дніпро становить 26 000,00 грн; умови оплати - визначені в Договорі, згідно з законодавством.
Згідно з п. 1.5 Договору-заявки від 10.10.2024 в разі порушення строків оплати наданих послуг, Сторони несуть відповідальність, визначену Договором перевезення вантажу.
Відповідно до товарно-транспортної накладної №92 від 11.10.2024 ТОВ «ТК Тіроль» доставило вантаж вантажоодержувачу.
11.10.2024 позивач та відповідач підписали акт здачі-приймання наданих послуг №168 від 11.10.2024, згідно з яким вартість наданих ТОВ «ТК Тіроль» послуг з перевезення вантажу за маршрутом с. Н. Білоус-Дніпро становить 26 000,00 грн.
Позивач виставив відповідачу рахунок №168 від 11.10.2024 на оплату послуг з перевезення вантажу на суму 26 000,00 грн, у якому зазначено, що він дійсний протягом 3 банківських днів.
Усього вартість наданих позивачем послуг з перевезення вантажу становить 53 000,00 грн.
16.12.2024 позивач направив відповідачу пропозицію щодо врегулювання заборгованості шляхом укладення договорів реструктуризації, яка отримана та підписана останнім 23.12.2024.
Як зазначає позивач, відповідач частково виконав взяті на себе зобов'язання, сплативши позивачу кошти у розмірі 2900,00 грн.
Отже, заборгованість відповідача становить 50 100,00 грн, що визнається ним.
Оцінка суду.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частина 1 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За приписами ст. 901 Цивільного кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність
Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 526 Цивільного кодексу України.
Статтею 193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Щодо заявленої до стягнення основної заборгованості.
Оскільки відповідач у порушення ст. 525, 526, 527 Цивільного кодексу України взятих на себе зобов'язань не виконав та не сплатив у повному обсязі кошти за надані послуги з перевезення вантажу, тобто не виконав свої зобов'язання належним чином, враховуючи приписи ст. 191 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за надані послуги у розмірі 50 100,00 грн є обґрунтованими і підлягають задоволенню.
Щодо заявлених до стягнення інфляційних втрат та 3% річних.
Позивач просить стягнути з відповідача 1773,41 грн інфляційних втрат за період з січня 2025 року по березень 2025 року та 555,81 грн - 3% річних за період з 24.12.2024 по 07.05.2025.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.
За змістом ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Враховуючи те, що зазначена відповідальність боржника носить компенсаторний характер та з огляду на визнання відповідачем наявності у нього заборгованості перед позивачем та здійснених ним нарахувань - 3% річних та інфляційних втрат, суд доходить висновку, що позовні вимоги в частині стягнення 1773,41 грн інфляційних втрат та 555,81 грн - 3% річних підлягають задоволенню.
Щодо заявленої до стягнення пені.
Позивач також просить стягнути з відповідача 5458,03 грн пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, нарахованої за період 24.12.2024 по 07.05.2025.
Частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України передбачає, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Відповідно до ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язань за договором можуть забезпечуватись неустойкою (штрафом, пенею). Неустойка (штраф, пеня) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно зі ст. 624 Цивільного кодексу України, якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
Зі ст. 230 Господарського кодексу України випливає, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з п. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Відповідно до статті 1 та статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, розмір якої обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ч. 2 статті 343 Господарського кодексу України).
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір (подібний висновок міститься у пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №904/4156/18 та постанови Верховного Суду від 02.11.2022 у справі №910/14591/21).
Проте ані нормами частини шостої статті 231 Господарського кодексу України, ані частиною другою статті 343 Господарського кодексу України, ні статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», якими врегульовано питання відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, ставку не визначено.
Отже, за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.05.2023 у справі № 910/21298/21.
Верховний Суд у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначав, що Господарський кодекс України, також як і Цивільний кодекс України, передбачає, що неустойка встановлюється договором або законом. Тобто неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов'язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов'язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми. При цьому для деяких видів зобов'язань неустойка встановлюється законом іншим нормативно-правовим актом безпосередньо, а тому сторони відповідно зобов'язання підпорядковуються існуючим правилам про неустойку стосовно як її розміру, так і порядку та умов про її стягнення, хоча при цьому не укладають не тільки угоди про неустойку, але і безпосередньо договору.
Законодавець в Господарському кодексі України, встановлюючи правила визначення розміру штрафних санкцій (зокрема і неустойки, стаття 231 цього Кодексу) та встановлюючи також як і Цивільний кодексу України відмінності між порядками обчислення штрафу та пені (частина друга цієї статті Кодексу), уточнює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором (частина четверта статті 231 Господарського кодексу України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18, на правові висновки якої посилається скаржник у касаційній скарзі, зазначила про те, що за змістом статей 549, 550, 551 Цивільного кодексу України та статей 230, 231, 343 Господарського кодексу України розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Отже, у випадку, якщо сторони не погодили розмір штрафних санкцій за порушення виконання грошового зобов'язання у договорі, а лише зазначили про їх нарахування відповідно до частини шостої статті 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції стягненню не підлягають.
У п. 1.5 Договорів-заявок від 26.09.2024 та від 10.10.2024 зазначено, що в разі порушення строків оплати наданих послуг, Сторони несуть відповідальність, визначену Договором перевезення вантажу.
Проте ці договори-заявки не містять положень про відповідальність відповідача за порушення ним строків оплати наданих послуг у вигляді сплати пені, розмір та базу її нарахування, а законодавчими актами не встановлено обов'язковості її сплати у спірних відносинах.
При цьому суд зазначає, що відповідно до ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Відтак суд доходить висновку про відсутність у позивача підстав для нарахування пені за порушення строків оплати послуг з перевезення та про відмову у задоволенні позову в цій частині.
Щодо клопотання відповідача про розстрочення виконання рішення шляхом поділу суми боргу на щомісячні платежі.
Подане відповідачем клопотання про розстрочення виконання рішення обґрунтоване введенням в Україні воєнного стану; посиленням мобілізації; блокуванням восени 2023 року - взимку 2024 року польсько-українських та угорсько-українських кордонів; відключенням електроенергії; поданням контрагентами відповідача позовів до нього, що, за твердженнями відповідача, суттєво вплинуло на його платоспроможність та економічний добробут.
Позивач заперечує проти розстрочення виконання рішення та зазначає, що тяжка економічна ситуація в країні, спричинена військовою агресією, носить загальний характер та стосується у повній мірі обох сторін.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (ч. 1 ст. 326 ГПК України).
Відповідно до ст. 331 Господарського процесуального кодексу України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: ступінь вини відповідача у виникненні спору; стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
При відстроченні або розстроченні виконання судового рішення суд може вжити заходів щодо забезпечення позову.
Про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, встановлення чи зміну способу та порядку його виконання або відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій постановляється ухвала, яка може бути оскаржена. У необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю, приватному виконавцю.
Передбачені ст. 331 Господарського процесуального кодексу України обставини, з якими закон пов'язує можливість надання відстрочки або розстрочки, є оціночними, а необхідність використання права на відстрочку або розстрочку, закон відносить на розсуд суду. Вказане право застосовується за визначених в законі умов, з урахуванням всіх обставин справи.
Тобто можливість розстрочення виконання судового рішення у судовому порядку у будь-якому випадку пов'язується з об'єктивними, непереборними, винятковими обставинами, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення.
Спираючись на те, що основним принципом судочинства має бути відновлення прав та інтересів кредитора, до обов'язків суду відноситься дослідження усієї сукупності обставин потенційної можливості виконання судового рішення, задля отримання кредитором повної суми коштів, що складають предмет заборгованості.
В зв'язку з тим, що розстрочка продовжує період відновлення порушеного права стягувача, при її наданні, суди в цілях вирішення питання про можливість її надання, а також визначення строку продовження виконання рішення суду, повинні враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що є частиною національного законодавства, допустимі межі надання відстрочки виконання судового рішення.
Згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого ч. 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно якої «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру», а у системному розумінні даної норми та національного закону, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах, шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале невиконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи. До того ж, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого невиконання.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначено судом. Стосовно системності виконання Європейський суд підкреслює, що присудження грошових коштів не надає пом'якшення у виконавчому провадженні, а отже сама можливість надання відстрочки та розстрочки виконання судового акту повинна носити виключний характер.
Так, у п. 40 рішення від 17.05.2005 року у справі «Чіжов проти України» Суд зазначив, що затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції. На державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці.
Із підстав, умов та меж надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення слідує, що безпідставне надання відстрочки та розстрочки без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.
Отже, питання про розстрочення виконання рішення суду господарські суди мають вирішувати із дотриманням балансу інтересів сторін. Необхідною умовою задоволення заяви про розстрочення виконання рішення суду є з'ясування питання щодо дотримання балансу інтересів сторін, господарські суди повинні досліджувати та оцінювати доводи та заперечення як позивача, так і відповідача, а також дотримуватися розумного строку відстрочення.
Таким чином, необхідною умовою задоволення заяви про надання розстрочки виконання рішення суду є з'ясування факту дотримання балансу інтересів сторін, господарські суди повинні досліджувати та оцінювати не тільки доводи боржника, а і заперечення кредитора, зокрема, щодо і його фінансового стану. При цьому, суд повинен врахувати можливі негативні наслідки для боржника при виконанні рішення у встановлений строк, але, перш за все, повинен врахувати такі ж наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення.
Звертаючись з заявою про розстрочення виконання рішення, відповідач, зокрема, посилається на введений в Україні воєнний стан та інші негативні наслідки, пов'язані зі збройною агресією рф проти України.
24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Надалі воєнний стан неодноразово було продовжено і він діє на теперішній час.
Суд вважає, що в даному випадку посилання відповідача на воєнний стан та скрутний у зв'язку з цим фінансовий стан є безпідставними.
Так, договори-заявки на перевезення вантажу, внаслідок невиконання яких у відповідача виникла спірна заборгованість, були укладені між сторонами 26.09.2024 та 10.10.2024, тобто більше ніж через два роки після початку військової агресії рф та введення в Україні воєнного стану, а отже ці обставини на момент підписання договору для сторін були загальновідомим фактом.
Крім того, замовником за Договорами-заявками на перевезення вантажу є сам відповідач, а отже, підписуючи договори, відповідач повинен був врахувати та усвідомлювати його умови та об'єктивно оцінити можливість виконання такого зобов'язання з оплати, ризики та можливі негативні наслідки для себе.
При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження своєї неплатоспроможності, зокрема, фінансової звітності, довідки з обслуговуючих банків про відсутність грошових коштів на рахунках, а також довідки про відсутність майна у власності (тощо).
Суд наголошує, що тяжка економічна ситуація в країні, спричинена військовою агресією, носить загальний характер та у повній мірі стосується обох сторін.
Так, спірна заборгованість виникла перед ТОВ «ТК Тіроль», яке знаходиться у м. Прилуки Чернігівської області, а отже сторони перебувають в однакових умовах воєнного стану, військова агресія рф проти України та правовий режим воєнного стану в країні негативно впливає на обидві сторони цього спору, а відтак надання розстрочки відповідачу порушить баланс інтересів позивача.
Щодо доводів відповідача про пред'явлення до нього позовів його контрагентами, суд зазначає, що відповідно до статей 42, 44 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємництво здійснюється, зокрема, на основі принципів комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.
Отже, у разі здійснення підприємницької діяльності особа має усвідомлювати, що така господарська діяльність здійснюється нею на власний ризик, особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утриматись від) таких дій.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 910/15484/17, а також у постанові Верховного Суду від 13.11.2018 у справі № 910/2376/18.
Як позивач, так і відповідач несуть однакову економічну відповідальність за свої дії та однакові ризики, оскільки господарська діяльність здійснюється на власний ризик, за власним комерційним розрахунком щодо наслідків вчинення відповідних дій, суб'єкт господарювання повинен самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утриматись від) таких дій. Учасник договору не повинен відповідати за прорахунки суб'єкта підприємницької діяльності, з яким він уклав договір.
Таким чином, наявність судових проваджень щодо відповідача не є підставою для невиконання ним своїх грошових зобов'язань перед позивачем за договорами та не є тими обставинами, з якими приписи процесуального закону пов'язують можливість надання розстрочення виконання рішення суду, оскільки відповідно до чинного законодавства зобов'язання мають виконуватись належним чином, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а боржник не звільняється від відповідальності за неможливості виконання ним грошового зобов'язання.
Крім того, складне фінансове становище відповідача, яким обґрунтована винятковість обставин, що ускладнюють виконання судового рішення, з урахуванням того, що господарська діяльність здійснюється ним на власний ризик, не може бути безумовною підставою для надання розстрочки виконання судового рішення; при цьому розстрочення виконання рішення має базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувача і боржника.
Наведені відповідачем обставини не свідчать про необхідність надання розстрочення виконання рішення суду у цій справі, а відтак суд доходить висновку, що заява ТОВ «Біоресурс ЛТД» про розстрочення виконання рішення суду задоволенню не підлягає.
Висновки суду.
Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами:
1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів;
3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.
За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з'ясовано усі питання, винесені на його розгляд.
За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Щодо судових витрат.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням часткового задоволення позову, розмір судового збору, який підлягає стягненню з відповідача, становить 2742,50 грн.
Разом з тим, частиною 1 ст. 130 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Аналогічна норма міститься у ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір».
У зв'язку з визнанням відповідачем позову, позивачу підлягає поверненню 50 відсотків судового збору, що становить 1371,25 грн.
Решта 50% сплаченого позивачем судового збору у розмірі 1371,25 грн відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України підлягає стягненню з відповідача.
Керуючись ст. 13, 14, 42, 73-80, 86, 129, 165, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Біоресурс ЛТД» (код ЄДРПОУ 41332207, вул. Каштанова, 17, м. Чернігів, 14037) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТК Тіроль» (код ЄДРПОУ 39521399, вул. Соборна, 43, кв. 8, м. Прилуки, Чернігівська область, 17507) 50 100,00 грн заборгованості за надані послуги з перевезення вантажу, 1773,41 грн інфляційних втрат, 555,81 грн - 3% річних та 1371,25 грн витрат зі сплати судового збору.
3. У решті позову відмовити.
4. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «ТК Тіроль» (код ЄДРПОУ 39521399, вул. Соборна, 43, кв. 8, м. Прилуки, Чернігівська область, 17507) з Державного бюджету України (код класифікації доходів бюджету 22030101) 1371,25 грн судового збору, сплаченого згідно з квитанцією №64 від 07.05.2025.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.
Суддя В. В. Шморгун