65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"08" липня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/269/25
За позовом: Фізичної особи-підприємця Затинацького Едуарда Григоровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , електронна адреса: ІНФОРМАЦІЯ_1 )
До відповідача: Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, буд. 14/1)
про стягнення
Суддя Рога Н.В.
Секретар с/з Коротков С.О.
Представники сторін:
Від позивача: Затинацький Е.Г. - на підставі паспорта серії НОМЕР_2 ; Храмов М.П. - на підставі ордера серії АЕ №1344226 від 24.12.2024р.
Від відповідача: не з'явився;
Суть спору: Фізична особа-підприємець (далі - ФОП) Затинацький Едуард Григорович звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення в рахунок відшкодування збитків за 2022р. грошових коштів у розмірі 5 933 065 грн 93 коп., що еквівалентно 136 806,20 Євро.
Ухвалою суду від 28.01.2025р. позовну заяву залишено без руху. 07 лютого 2025р. на адресу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою суду від 12.02.2025р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №916/269/25, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 06.03.2025р. Ухвалою суду від 06.03.2025р. відкладено розгляд справи на 01.04.2025р. Ухвалою суду від 01.04.2025р. відкладено розгляд справи на 24.04.2025р. Ухвалою суду від 24.04.2025р. відкладено розгляд справи на 15.05.2025р. Ухвалою суду від 15.05.2025р. закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду по суті на 27.05.2025р. Ухвалою суду від 27.05.2025р. відкладено судове засідання на 08.07.2025р.
07 липня 2025р. до суду від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог та визначення у прохальній частині позову розміру збитків лише у національній валюті України - гривні.
Позивач - ФОП Затинацький Едуард Григорович, позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просить суд задовольнити позов з підстав, викладених у позовній заяві.
Відповідач - Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, не скористався правом на судовий захист, письмових заяв та клопотань до суду не подавав.
Щодо дотримання вимог Господарського процесуального кодексу про належне повідомлення відповідача про розгляд справи №916/5047/24, господарський суд зазначає наступне.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Наразі, воєнний стан не скасовано.
Відповідно до ст. 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що, у свою чергу, з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні, у зв'язку із припиненням його роботи на території України. До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, дійшов Верховний Суд у постановах від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19, від 18 травня 2022 року №760/17232/20, а також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі №635/6172/17 (провадження №14-167цс20).
Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно ст. 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до ст. 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно ч. 1 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992р., прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992р.
Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов'язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.
Разом з тим, за зверненням Міністерства юстиції України, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також, сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресію Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно листа Міністерства юстиції України «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022р., з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування.
Крім того, комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади Російської Федерації за посередництва третіх держав не здійснюється.
Отже, подача будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами є неможливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин з 24.02.2022 року через повномасштабну агресію РФ проти України.
Спосіб надіслання копій судових рішень відповідачу безпосередньо за місцем його знаходження у Російській Федерації засобами поштового зв'язку України не застосовується, так як на офіційному вебсайті Акціонерного товариства "Укрпошта" 25.02.2022р. розміщено повідомлення про те, що у зв'язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану, АТ "Укрпошта" припинило поштове співробітництво з поштою Росії та Білорусі, посилки та перекази в ці країни не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
Таким чином, з метою належного повідомлення відповідача про розгляд даної справи необхідно вручити відповідачу копію позовної заяви та процесуальні документи по даній справі у перекладі на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності через Міністерство юстиції України.
Разом з тим, у зв'язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв'язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022р. нотифікувало МЗЗ РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992р.
Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також, будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.
З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв'язку із припиненням поштового сполучення.
Відтак, враховуючи неможливість виконання судового доручення про вручення відповідачу судових документів про відкриття провадження у справі №916/5047/24 дипломатичними каналами, суд дійшов висновку про повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 122 Господарського процесуального кодексу України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
Таким чином, учасники даної справи вважаються належним чином повідомленими про дату, час та місце судового засідання та про необхідність вчинення ними дій процесуального характеру.
Окрім того, позивач у справі надіслав позовну заяву з додатками та ухвалу Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі №916/5047/24, з перекладом на російську мову, засобами поштового зв'язку АТ «Укрпошта» на адресу посольства Російської Федерації у Республіці Німеччина, за адресою: Unter den Linden 63-65? 10117 Berlin.
Враховуючи зазначене, суд вважає, що було вчинено всі можливі дії щодо належного повідомлення відповідача про розгляд даної справи.
Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Суд вважає за необхідне також зауважити, що ч. 4 ст.11 ГПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Закон України Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово у своїх рішеннях указував на необхідність дотримання судами держав - учасниць Конвенції принципу розгляду справи судами впродовж розумного строку. Практика ЄСПЛ із цього питання є різноманітною й залежною від багатьох критеріїв, серед яких складність прави, поведінка заявника, судових та інших державних органів, важливість предмета розгляду та ступінь ризику терміну розгляду для заявника тощо (пункт 124 рішення у справі «Kudla v. Poland» заява № 30210/96, пункт 30 рішення у справі «Vernillo v. France» заява №11889/85, пункт 45 рішення у справі «Frydlender v. France» заява №30979/96, пункт 43 рішення у справі «Wierciszewska v. Poland» заява №41431/98, пункт 23 рішення в справі «Capuano v. Italy» заява №9381/81 та ін.).
Зокрема, у пункті 45 рішення у справі Frydlender v. France (заява № 30979/96) ЄСПЛ зробив висновок, згідно з яким «Договірні держави повинні організувати свої правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати кожному право на остаточне рішення протягом розумного строку при визначенні його цивільних прав та обов'язків.
У ГПК України своєчасність розгляду справи означає дотримання встановлених процесуальним законом строків або дотримання «розумного строку», під яким розуміється встановлений судом строк, який передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Таким чином, у процесуальному законодавстві поняття «розумний строк» та «своєчасний розгляд» застосовуються у тотожному значенні, зокрема, у розумінні найкоротшого із строків, протягом якого можливо розглянути справу, повно та всебічно дослідити подані сторонами докази, прийняти законне та обґрунтоване рішення. Поняття «розумний строк» вживається не лише у відношенні до дій, що здійснюються судом (розгляд справи, врегулювання спору за участю судді), але й також для учасників справи.
При цьому, вимогу стосовно розумності строку розгляду справи не можна ототожнити з вимогою швидкості розгляду справи, адже поспішний розгляд справи призведе до його поверховості, що не відповідатиме меті запровадження поняття «розумний строк».
Враховуючи викладене, матеріали справи, суд вважає, що у даному випадку справу було розглянуто у розумні строки.
Позивач у справі зазначає, що відповідно до Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 року №309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», територія Геничеського району, зокрема с. Щасливцеве, включене до переліку територіальних громад, які тимчасово окуповані Російською Федерацією.
Як зазначає позивач, 30 серпня 2016 року він придбав земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий номер якої 6522186500:21:039:0046, за адресою: АДРЕСА_2, на якій збудував житловий будинок з кімнатами для відпочиваючих.
Позивач заявляє, що договором дарування від 5 жовтня 2019 року подарував вищезазначене майно Затинацькій Елеонорі Едуардівні.
В подальшому, позивач та Затинацька Елеонора Едуардівна уклали договір оренди №01.05.2020р. від 1 травня 2020 року, згідно якого остання передала позивачу будинок з кімнатами для відпочиваючих для ведення господарської діяльності.
Позивач зазначає, що він є фізичною особою-підприємцем з 2007 року та має види господарської діяльності: 68.20 - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, 55.10 - цільність готелів і подібних засобів тимчасового розміщування.
На території земельної ділянки розташовані три споруди: перша споруда - на 8 номерів, друга споруда - на 10 номерів, третя споруда - на 2 номери. Всього 20 номерів, кожний номер обладнаний кухнею та санвузлом.
На твердження позивача, сезон на Азовському морі в селі Щасливцеве він починав з 1 травня і закінчував 1 жовтня кожного року. Тобто, тривалість роботи по здачі номерів (кімнат) відпочиваючим складав 5 місяців.
В травні та жовтні вартість одного номера складала 1000 гривен за добу. В червні, липні, серпні - 1200 гривен за добу. Таку саму ціну за добу проживання в номері позивач планував виставити і на 2022 рік.
Позивач зазначає, що він вів господарську дільність у 2020 та 2021 роках, отримуючи прибуток. В середньому прибуток від здачі номерів (кімнат) для відпочиваючих за один рік складав: 1000 гривен * 60 днів * 20 номерів = 1 200 000 гривен та 1200 гривен * 90 днів * 20 номерів = 2 160 000 грн. Всього: 3 360 000 грн.
На твердження позивача, у 2022 року він планував отримати грошові кошти в розмірі 3 600 000 грн. Але, у звязку із окупацією с. Щасливцеве Генічеського району Херсонської області, яка триває з лютого 2022 року до теперішнього часу, позивач позбавлений можливості проводити свою господарську діяльність у сфері готелів і подібних засобів тимчасового розміщування та надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна у зв'язку з втратою доступу та контролю над своїм майном, а також позбавлений можливості на отримання прибутку від господарської діяльності, що зумовило понесення збитків у вигляді доходів, які позивач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене (упущена вигода).
Позивач звертає увагу суду, що 07.01.2025 - 16.01.2025 року суб'єктом оціночної діяльності Мамедовим А.Х. складено звіт про оцінку збитків, згідно якого зроблено висновок, що ринкова вартість збитків, завданих внаслідок збройної агресії, а саме упущена вигода від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності з забезпечення відпочиваючих тимчасовим житлом шляхом платної здачі кімнат-номерів для відпочиваючих за адресою: АДРЕСА_2, на дату оцінки становить: 17 799 197 грн 80 коп, без ПДВ, в тому числі, розмір упущеної вигоди в розрахунку за один рік, складає 5 933 065 грн 93 коп, яку позивач просить стягнути з відповідача.
Відповідач - Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, не скористався правом на судовий захист, письмових заяв та клопотань до суду не подавав.
Розглянув матеріали справи, заслухав пояснення позивача та представника позивача, господарський суд дійшов наступних висновків.
Перш за все, суд зауважує, що судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно, - можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.04.2022р. у справі №308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
Аналогічна позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022р. у справі №990/80/22.
При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах №490/9551/19 та №311/498/20.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі №428/11673/19 та у справі №760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку про можливість розгляду зазначеної справи за поданим ФОП Затинацьким Е.Г. позовом про стягнення з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації збитків у розмірі 5 933 065 грн 93 коп. без згоди компетентних органів вказаної держави.
Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Таким чином, відповідно до наведеної Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава вцілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.
Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Позивач зазнав шкоди внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, тому Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації є відповідачем у цій справі. Оскільки, держава є специфічним суб'єктом цивільно-правових відносин, то може виступати стороною як в міжнародних публічних, так і в міжнародних приватноправових відносинах через відповідні компетентні органи.
У пункті 4 ч.1 ст. 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії Російської Федерації проти України в порушення пункту 2 4) статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування Російської Федерації з України.
Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Відповідно до ч.3 ст. 75 ГПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Як вбачається з матеріалів справи, 01.05.2020р. між Затинацькою Елеонорою Едуардівною (Орендодавець) та ФОП Затинацьким Едуардом Григоровичем (Орендар) укладено договір оренди №01052020, згідно п. 1.1. якого Орендодавець передає, а орендар приймає в тимчасове володіння наступне нерухоме майно: житловий будинок з господарчими побудовами (кімнати-номера для відпочиваючих), розташований на земельній ділянці площею 0,14 га, кадастровий номер якої 6522186500:21:039:0046 (далі - «об'єкт оренди»).
О6'єкт оренди знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (п. 1.2. Договору оренди).
Суд зауважує, що право власності на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2, належить Затинацькій Е.Е. на підставі договору дарування серія та номер 1080, виданий 05.10.2019р., що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер витягів 183720091 від 05.10.2019р. та 183720041 від 05.10.2019р.).
Пунктом 1.4. Договору оренди сторони передбачили, що Об'єкт оренди передається в оренду для організації та проведення літного сезону з метою забезпечення відпочиваючих тимчасовим житлом шляхом платної здачі кімнат- номерів для відпочиваючих.
Відповідно до п. 2.1. Договору оренди Об'єкт оренди вважається переданим в оренду орендодавцем орендарю з моменту підписання цього договору та Акту приймання-передачі об'єкта оренди.
Як вбачається із матеріалів справи, актом приймання-передачі обєкта оренди по договору оренди №01052020 від 01.05.2020р. Орендодавець передала, а Орендар прийняв об'єкт оренди, а саме житловий будинок з господарчими побудовами (з кімнатами для відпочиваючих), розташований на земельній ділянці площею 0,14 га, кадастровий номер якої 6522186500:21:039:0046 (далі - «об'єкт оренди»), за адресою: АДРЕСА_2.
Строк договору оренди складає дванадцять місяців з моменту підписання цього Договору, при цьому літним сезоном вважається період з 01 травня по 30 вересня відповідного року (п. 3.1. Договору).
Договір підлягає пролонгації на тих самих умовах, що передбачене цим Договором (п. 3.2. Договору).
Разом з тим, п.п. 4.2 та 7.1. Договору оренди сторони погодили, що після закінчення терміну оренди, орендар повертає орендодавцю об'єкт оренди, про що сторони складають акт приймання-передачі.
Господарський суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів закінчення терміну дії Договору оренди №01052020 від 01.05.2020р., а тому він є пролонгованим згідно п. 3.2. Договору оренди.
Згідно технічного паспорту житлового будинку (інвентаризаційний номер 28122018-117а) за адресою АДРЕСА_2, розташований житловий будинок (літ. А) з господарською будівлею (літ. Б, Г) та сараєм (літ. В). Згідно експлікації приміщень: житловий будинок -літ. А містить 3 житлові кімнати, кухню, ванну; господарська будівля: літ. Б містить 8 кімнат для відпочиваючих із кухнями та санвузлами, літ. Г містить 10 кімнат для відпочиваючих із кухнями та санвузлами.
Відповідно до Наказу міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 року № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», територія Геничеського району, зокрема с. Щасливцеве, включене до переліку територіальних громад, які тимчасово окуповані Російською Федерацією (UA65040000000088940 - вся територія Генічеського району).
У звязку із тимчасовою окупацією військами Російської Федерації с. Щасливцеве, позивач позбавлений можливості займатись підприємницькою діяльністю щодо здачі вище зазначених кімнат в оренду, а тому вважає за можливе стягнути з відповідача збитків, а саме упущеної вигоди за 2022р.
Згідно ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Абзацом 1 ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України закріплено, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства.
Аналізуючи вищезазначені положення законодавства, відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.
Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022р. у справі №904/1448/20.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що порушення боржником зобов'язання є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такого порушення. Протиправна дія чи бездіяльність заподіювача тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками, та є невідворотнім наслідком порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.
Суд зауважує, що для правильного вирішення спору важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування. При заявлені вимог про стягнення збитків позивачем повинно бути доведено факт порушення відповідачем зобов'язань перед позивачем, наявність та розмір збитків, а також наявність причинного зв'язку між ними. Відповідачу ж потрібно довести відсутність його вини у спричиненні збитків позивачу.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.
Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Близький за змістом правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 р. у справі №902/761/18, від 04.12.2019р. у справі №917/2101/17.
При цьому, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками.
Тобто, твердження позивача щодо наявності підстав для стягнення збитків, зокрема в контексті наявності збитків та їх розміру, протиправності поведінки заподіювача збитків та існування причинного зв'язку такої поведінки із заподіяними збитками, ураховуючи принципи змагальності, диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, підлягає доведенню саме позивачем.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 N 326 було затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії росії, починаючи з 19.02.2014р. (далі - Порядок).
Згідно з підпунктом 18 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Основні показники, які оцінюються:
вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності;
вартість втрачених фінансових активів державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності;
упущена вигода державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
упущена вигода підприємств недержавної форми власності;
втрати державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв), від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях;
втрати підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях.
Визначення шкоди та збитків підприємств здійснюється відповідно до методики, затвердженої спільним наказом Мінекономіки та Фонду державного майна.
Відповідно до пункту 5 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації (додаток до Постанови) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.
Крім того, вищезазначеним Додатком до Порядку визначено, що збитки - вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії російської федерації, а також розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права (реальні збитки); та/або розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії російської федерації (упущена вигода).
У пункті 6 Додатку до Порядку визначено, що об'єктом збитків є майно, майнові права та інші активи, що належать постраждалим та зазнали руйнівного впливу, за секторами, один з яких є виробничий сектор, що включає туризм. До збитків також належить дохід, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії російської федерації (упущена вигода).
Згідно з пунктом 8 цього ж Додатку до Порядку метою оцінки збитків є: визначення розміру реальних збитків (у вартісному виразі), визначення упущеної вигоди; визначення витрат, необхідних для відновлення майна та майнових прав, що зазнали руйнівного впливу.
Згідно сталої судової практики, відшкодуванню підлягають збитки, які фактично заподіяні на день пред'явлення позову.
Правові засади здійснення оцінки майна визначені Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 вищезазначеного Закону оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону (далі - нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності.
Згідно приписів вищезазначеного Закону майном, яке може оцінюватися, вважаються об'єкти в матеріальній формі, будівлі та споруди (включаючи їх невід'ємні частини), об'єкти незавершеного будівництва, майбутні об'єкти нерухомості, машини, обладнання, транспортні засоби тощо; паї, цінні папери; нематеріальні активи, у тому числі об'єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» суб'єктами оціночної діяльності є:
суб'єкти господарювання - зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб'єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону;
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі.
Статтею 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що оцінка майна проводиться у випадках, встановлених законодавством України, міжнародними угодами, на підставі договору, а також на вимогу однієї з сторін угоди та за згодою сторін. Проведення оцінки майна є обов'язковим у випадках визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» звіт про оцінку майна є документом складеним, зокрема, в електронному вигляді з дотриманням законодавства про електронні довірчі послуги, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.
Разом з тим, 18.10.2022р. наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України за №3904/1223 було затверджено Методику визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Пунктом 1 Методики №3904/1223 передбачено, що вона застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією росії, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання.
Механізми оцінки (визначення розміру) реальних збитків, упущеної вигоди та оцінки потреб у відновленні, що наведені в цій Методиці, розроблено на підставі національних та міжнародних стандартів оцінки, а також керівних принципів Світового банку щодо оцінки збитків та інших матеріалів, що розроблені організаціями, визнаними у світовому співтоваристві.
Ця Методика є обов'язковою для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов'язаної з оцінкою збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, та її положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності. У разі якщо певні питання, пов'язані з оцінкою збитків, не врегульовано цією Методикою, застосовуються інші нормативно-правові акти з питань оцінки майна, що визначені такими згідно із Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", та оціночні процедури, що передбачені міжнародними та національними стандартами оцінки, міжнародною оціночною практикою. Необхідність та доцільність застосування інших нормативно-правових актів з питань оцінки майна обґрунтовуються у звіті про оцінку збитків (висновку експерта).
Ця Методика передбачає механізми оцінки (визначення розміру) збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям та іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок збройної агресії, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання станом на дату оцінки, яка є датою не раніше ніж 23 лютого 2022 року.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем задля підтвердження розміру вартості втраченого майна, надано до суду звіт про оцінку збитків - упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності за адресою: АДРЕСА_2, виконаний субєктом оціночної діяльності ФОП Мамедовим А.Х., що діє на підставі Сертифікату суб'єкта оціночної діяльності №525/2022 від 02.11.2022р.
У вищезазначеному звіті визначено, що ринкова вартість збитків, завданих внаслідок збройної агресії, а саме упущена вигода від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності з забезпечення відпочиваючих тимчасовим житлом шляхом платної здачі кімнат-номерів для відпочиваючих за адресою: АДРЕСА_2, на дату оцінки становить: 17 799 197 грн 80 коп., в тому числі розмір упущеної вигоди в розрахунку за один рік, складає 5 933 065 грн 93 коп.
Крім того, у звіті зазначено, що оцінка проводилася відповідно до вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»; Національного стандарту №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою КМУ від 10.09.03р. №1440; Національного стандарту №3 «Оцінка цілісних майнових комплексів», затв. постановою КМУ від 29.11.06р. №1655, «Методики оцінки майна», затвердженої Постановою КМУ від 10.12.2003р. №1891; «Міжнародних стандартів оцінки», «Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності», затвердженої Наказом Міністерства економіки України та ФДМУ 18 жовтня 2022 року № 3904/1223 та з використанням інших методик і стандартів оцінки, незалежно і неупереджено по відношенню до Замовника або іншим зацікавленим сторонам. Умови і строки, наведені в звіті, є його невід'ємною частиною.
Згідно п. 3 «Методики оцінки майна» в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 10.12.2003р. №1891 поняття «вартість» застосовується у значенні цього поняття в національному стандарті №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженим постановою КМУ від 10.09.03р. №1440. Даний стандарт передбачає, що майно при відсутності додаткових умов договору оцінюється за ринковою вартістю.
Таким чином, базою оцінки виступає ринкова вартість, що передбачено метою оцінки.
Господарський суд зазначає, що завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України).
У п. 8 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України зазначено, що відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Статтею 22 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті водночас із негативним обов'язком, держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Позитивні обов'язки держави згідно з практикою Європейського суду з прав людини можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки); вживати всіх відповідних заходів для захисту власності в межах своєї юрисдикції.
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022р. N 326 затверджено Порядок, який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, починаючи з 19 лютого 2014 року.
Також, Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022р. N 3904/1223 затверджено Методику, яка застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання.
Отже, держава Україна взяла на себе та виконала позитивний обов'язок, про що свідчить затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації та Методики, яка є обов'язковою для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов'язаної з оцінкою збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, та її положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності.
Аналогічний висновок міститься в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.05.2025р. по справі №905/69/24.
Враховуючи матеріали справи, беручи до уваги звіт про оцінку збитків від 16.01.2025р., господарський суд приходить до висновку по наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Згідно ч.3 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
У відповідності до ч.1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи задоволення позовних вимог та звільнення позивача від сплати судового збору, судовий збір підлягає стягненню з відповідача у дохід бюджету у відповідності до положень ч.2 ст.129 ГПК України.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 232, 238, 240, 241 ГПК України, суд
1. Позовну заяву Фізичної особи-підприємця Затинацького Едуарда Григоровича до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення в рахунок відшкодування збитків за 2022р. грошових коштів у розмірі 5 933 065 грн 93 коп.- задовольнити повністю.
2. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація. м. Москва, вул. Житня, буд. 14) на користь Фізичної особи-підприємця Затинацького Едуарда Григоровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) збитки у розмірі 5 933 065 грн 93 коп.
3. Стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація. м. Москва, вул. Житня, буд. 14) в дохід держави Україна витрати по сплаті судового збору у розмірі 59 330 грн 07 коп.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення (підписання).
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Повний текст рішення складено 18 липня 2025 р.
Суддя Н.В. Рога