Справа № 420/4003/25
17 липня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Попова В.Ф. розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язати вчинити певні дії,
встановив:
Позивач звернувся з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка виразилася у не виплаті ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку з 22.10.2021 року по 22.01.2025 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку по день фактичного розрахунку з 22.10.2021 року по 22.01.2025 року, в розмірі 159 017,85 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28.06.2024 року у справі № 420/12830/24 зобов'язано військову частину НОМЕР_1 виплатити індексацію грошового забезпечення. На виконання рішення суду військовою частиною було нараховано та виплачено 22.01.2025 року у загальній сумі 77935,19 грн. Проте, відповідачем не було нараховано та виплачено середній заробіток з огляду на несвоєчасний розрахунок.
Відповідач подав відзив, у якому зазначив, що Військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу, яка віднесена до публічної служби. Порядок проходження військової служби врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб, що перебувають на такій службі, додаткові обов'язки та відповідальність. У зв'язку з цим на військовослужбовців норми КЗпП, в тому числі ст. 116 і ст.117 КЗпП та постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" не повинні поширюватись. Стаття 117 КЗпП визначає відповідальність роботодавця у разі не невиплати звільненому працівникові належних йому сум. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про організації роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності" роботодавець - юридична особа (підприємство, установа, організація) або фізична особа - підприємець, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб. Відповідач не відповідає вищевказаним критеріям роботодавця, а Позивач - критеріям працівника, який перебуває в трудових відносинах з роботодавцем. Відповідач вважає, що вимоги Позивача про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії не підлягають задоволенню.
Розгляд справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Судом встановлені такі обставини по справі.
ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 та з 21.10.2021 року виключений із списків особового складу та всіх видів забезпечення.
Рішенням Одеського ОАС від 28.06.2024 року по справі №420/12830/24 зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 р. по 28.02.2018 р. із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення січень 2008 року, з урахуванням раніше проведених виплат.
22.01.2025 року із позивачем проведено розрахунок на виконання вищенаведеного судового рішення у сумі 77935,19 грн.
Відповідачем не нараховано та виплачено середній заробіток з огляду на несвоєчасний розрахунок.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з таких приписів законодавства.
Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу» тощо.
Водночас, спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум.
Отже, в даному випадку вірним є застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 240/11214/19), від 24 грудня 2020 року (справа № 340/401/20), від 5 серпня 2020 року (справа № 826/20350/16), від 15 липня 2020 року (справа № 824/144/16-а), від 31 жовтня 2019 року (справа № 2340/4192/18), від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 18 листопада 2022 року у справі № 1.380.2019.005781.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно із статтею 117 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ст.117 КЗпП України (в чинній редакції) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Також у цій постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця. Відшкодування ж передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Враховуючи, що повний розрахунок із позивачем було проведено не у день його виключення зі списків особового складу 12.02.2018 року, а 24.12.2024 року, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, є підстави для настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати повного розрахунку при звільненні.
Середній заробіток визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата, зокрема, обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до абз. 2 п. 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260, та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 р. за № 745/32197, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Враховуючи правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 25.07.2024 у справі № 420/36/23, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: з 22.10.2021 до 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 22.01.2025, однак у межах шести місяців, визначених новою редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України.
Щодо періоду по 18.07.2022 року, суд зазначає наступне.
Особливості обчислення середнього заробітку до 19 липня 2022 року, зокрема випадки та критерії його зменшення сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно ураховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Спираючись на вказані критерії, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 розвинув вказані висновки з урахуванням специфіки відносин, що виникають під час проходження публічної служби та визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Так, у пунктах 58-60 Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 03 жовтня 2017 року (наступний після звільнення день) по 18 липня 2022 року (до внесення змін у статтю 117 КЗпП України) має застосовуватись норма статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, та встановленню підлягає:
(1) розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, обчислений за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100;
(2) загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат;
(3) частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; (4) частку коштів, яку не було виплачено позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних при звільненні виплат.
Тобто в даному випадку стягненню на користь позивача підлягає такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах по справі № 560/5923/24 від 27 березня 2025 року, по справі № 620/7207/24 від 24 квітня 2025 року.
Для належного розгляду справи спочатку необхідно встановити загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат.
На виконання рішення Одеського ООАС від 28.06.2024 року по справі №420/12830/24 позивачу виплачено 77935,19 грн.
Відповідно до довідки №810 від 22.06.2024 року при звільненні року позивачу виплачено 414571,97 грн.
Таким чином, загальна сума, яка належала позивачу при звільненні становить - 492507,16 грн (414571,97 +77935,19).
З викладених розрахунків вбачаться, що частка несвоєчасно виплаченої індексації 77935,19грн від загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат становить 18,80% (77935,19/ 414571,97 *100).
Період затримки розрахунку при звільненні з 21.10.2021 року по 18.07.2022 року - 270 днів.
Відповідно до довідки №810 від 22.06.2024 середньоденна заробітна плата позивача становить 868.97 (26503,71+26503,71/61), останні два місяці, що передували звільненню.
Отже загальний розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до 18.07.2022, обчислений за правилами, передбаченими Порядком № 100 становить 234621,9 грн (868.97 х270) грн.
Виходячи з принципу пропорційності, на корить позивача (за період з 21.10.2021 по 18.07.2022) стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 44108,91 грн, тобто 18.80% від 234621,9 грн.
Щодо періоду затримки розрахунки при звільненні з 19.07.2022 по 22.01.2025 року.
В незалежності від того, коли з позивачем відбувся остаточний розрахунок при звільненні (у 2023 чи 2024 роках) після 19 липня 2022 року, тобто під час дії нової редакції ст.117 КЗпП України, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не може бути більшою, аніж за 06 місяців.
Так, середній заробіток за період за період з 19.07.2022 по 10.07.2022 обчислюється із застосуванням статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, яка обмежує виплату середнього заробітку 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Аналогічна правова позиція підтримана Верховним Судом в постанові по справі № 380/15041/22 від 31 січня 2025 року, по справі № 520/22859/23 від 30 квітня 2025 року.
Тобто після 19 липня 2022 року позивач, вне залежності від складових недоплаченого при звільненні грошового забезпечення та дат їх виплати, має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні лише за 06 місяців.
Враховуючи викладене, за період після 19 липня 2022 року позивачу до стягнення належить середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 184 календарних дні, що становить 165042,48грн (868.97 х 184).
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що на користь позивача стягненню підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ч. 2, 3 ст.9 КАС України позовних вимог. Оскільки позивачем заявлено позовних вимог на загальну суму у розмірі 159017,85 грн, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в межах заявлених позивачем.
Таким чином, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
Визначаючись щодо способу захисту порушених прав позивача, суд виходить із наступного.
Зі змісту позовної заяви встановлено, що позивач, зокрема, просить зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за затримку повного розрахунку.
Отже, підсумовуючи вищевикладені висновки, з метою ефективного захисту прав позивачки, про захист яких він просить, суд на підставі частини другої статті 9 КАС України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає об'єкту порушеного права та у спірних правовідносинах є достатнім і необхідним (ефективним), а саме шляхом стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.10.2021 року до 22.01.2025 року у сумі 159 017,85 грн.
Оскільки судом обрано інший спосіб захисту порушеного права, ніж просив позивач, тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Судовий збір розподілу не підлягає, оскільки позивач звільнений від його сплати.
Керуючись статтями 2, 3, 6, 7, 8, 9, 12, 139, 241-246, 287 КАС України, суд
вирішив:
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.10.2021 року до 22.01.2025 року.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.10.2021 року до 22.01.2025 року у сумі 159 017,85 грн.
У задоволені іншої частини позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя В.Ф. Попов