Номер провадження: 22-ц/813/5088/25
Справа № 496/6159/24
Головуючий у першій інстанції Волкова Ю.Ф.
Доповідач Громік Р. Д.
09.07.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого - Громіка Р.Д.,
суддів - Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,
за участю секретаря - Скрипченко Г.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26 березня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області, про визначення місця проживання малолітньої дитини,
1. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог.
20 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області, про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 .
Позивач та відповідач є батьками, народженого у шлюбі малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; 21 березня 2022 року шлюб між сторонами розірвано. Позивач та відповідач проживають окремо; ОСОБА_2 залишила проживати малолітнього сина з батьком; у листі від 19 серпня 2024 року, адресованому голові Усатівської сільської ради Одеського району, вказала, що не заперечує проти проживання сина ОСОБА_3 разом із батьком ОСОБА_1 . Дитина проживає з батьком уже більше трьох років, матір виїхала за кордон.
Позиція служби у справах дітей Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області у суді першої інстанції.
Служба у справах дітей Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області надала висновок про доцільність визначення місця проживання дитини з батьком, за його зареєстрованим місцем проживання, у АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26 березня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення суду та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга вмотивована тим, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено матеріали справи та зроблено помилкові висновки про відмову у задоволенні позовних вимог.
2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція апеляційного суду
Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (копії паспорта громадянина України ОСОБА_1 , громадянки України ОСОБА_2 , свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 21.06.2018).
Зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_2 : АДРЕСА_2 (витяг з Єдиного державного демографічного реєстру № 800914 від 23.09.2024).
Доказів на підтвердження зареєстрованого місця проживання позивача ОСОБА_1 останній суду не надав.
ОСОБА_1 з 07 листопада 2023 року встановлено другу групу інвалідності до 01 грудня 2024 року (копія довідки до акту огляду МСЕК № 839261).
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із 04 липня 2018 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (копія довідки про реєстрацію місця проживання особи № 606/02-13 від 04.07.2018).
Як пацієнт, ОСОБА_3 отримує медичну допомогу в КНП Усатівської сільської ради «Усатівський центр первинної медико-санітарної допомоги» (декларація про вибір лікаря № 0001-ТЕЕ9-0Т00 від 24.10.2019).
Службою у справах дітей Усатівської сільської ради 27 серпня 2024 року сформувано висновок щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 із батьком ОСОБА_1 .
Рішенням виконавчого комітету Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області №344 від 28 серпня 2024 року затверджено висновок Служби у справах дітей Усатівської сільської ради про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою реєстрації батька дитини: АДРЕСА_1 .
Згідно з ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).
У справі, що розглядається, предметом спору є визначення місця проживання дитини.
Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
У статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї (стаття 7 СК України).
У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц (провадження №14-327цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом із тим положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява №2091/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява №31111/04, ЄСПЛ зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов'язком батьків діяти в її інтересах.
У частинах четвертій та п'ятій статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Водночас у частині шостій вказаної статті зазначено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Оцінюючи надані органом опіки та піклування докази, які стали підставою для формування висновку про доцільність визначення місця проживання дитини з батьком, суд першої інстанції правильно звернув увагу на таке.
У протоколі бесіди від 08 серпня 2024 року, складеному уповноваженою комісією Усатівської сільської ради, визначаючи статус особи «заявник», не ідентифіковано таку особу; серед наданих суду документів не міститься заяви до ООП, що також позбавив суд першої інстанції можливості встановити обставину про те, хто був ініціатором вирішення питання визначення місця проживання дитини. Також у вказаному протоколі не вказано місце реєстрації батька.
За результатами оцінки акту обстеження умов проживання, судом першої інстанції правильно встановлено, що документ не містить дати, що позбавляє суд можливості оцінити його на предмет інформації щодо предмета доказування (належності доказу), дійсності обставин справи (достовірності доказу).
Лист-запрошення № 137 від 12 серпня 2024 року ОСОБА_2 на засідання комісії з питань захисту прав дитини Усатівської сільської ради на 09:00 год. 27 серпня 2024 року адресовано на поштову адресу: АДРЕСА_3 .
Доказів про те, що вказана адреса є фактичним місцем проживання ОСОБА_2 матеріали не містять; також суду не надано доказів направлення такого листа на зазначену адресу та/або на зареєстроване місце проживання відповідача ( АДРЕСА_2 ).
Заява ОСОБА_2 від 17 серпня 2024 року, адресована голові Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області, написана власноручно, підписана шляхом зазначення прізвища та ініціалів « ОСОБА_2 ».
Зі змісту такої заяви, а також із змісту позовної заяви та пояснень представника ОСОБА_4 у судовому засіданні випливає, що ОСОБА_2 декілька років безперервно перебуває за кордоном із позивачем та дитиною не контактує.
Керуючись наведеним, суд першої інстанції обґрунтовано такий доказ оцінює як недопустимий, оскільки сумнівним є законність його отримання; а обставини справи в частині позиції матері мають бути підтверджені висловленою особистою заявою (усною або письмовою).
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
На підставі оцінених зібраних у справі доказів, суд дійшов вмотивованого висновку, про відмову у задоволенні позову про визначення місця проживання сина разом із батьком, оскільки позивач не довів, що його права порушені, а відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняла.
При цьому судом першої інстанції правильно враховано, що ще до звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом сторони, які проживають окремо, фактично дійшли згоди про те, що малолітній син проживатиме разом із батьком, що також підтверджено позицією відповідача, яка не ініціювала питання про проживання дитини з нею; фактично з народження дитина зареєстрована та фактично проживає за місцем проживання батька ( АДРЕСА_1 ).
Крім того, згідно з висновком від 27 серпня 2024 року орган опіки та піклування Усатівської сільської ради також вважав за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із батьком; доказів на підтвердження наявності між батьками спору щодо місця проживання дитини ООП суду не надав.
Цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Матір дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання сина, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дитиною.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції правильно керується тим, що позивач не довів, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені його права або існують обставини, які б вказували на порушення найкращих інтересів дитини.
Такий висновок судом першої інстанції сформовано з урахуванням правових позицій, викладених Верховним Судом у постанові від 10 липня 2024 року у справі №127/16211/23, від 10 грудня 2024 року у справі №99/8679/23.
В межах розгляду цієї справи, суд першої інстанції, дотримуючись принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи проаналізовано і оцінено докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, встановив достовірні, відсутні обставин, які обґрунтовують доводи сторін, та дійшов вмотивованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Скаржник не довів обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.
Наведені в апеляційній скарзі доводи (фактично дублюють доводи позовної заяви), які були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.
Одночасно апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права та не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до законодавства та на законність судового рішення.
Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її ухвалення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 17 липня 2025 року.
Головуючий Р.Д. Громік
Судді: М.М. Драгомерецький
С.М. Сегеда