ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
07.07.2025Справа № 910/2908/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи
за позовом Заступника керівника Печерської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Руж-косметик"
про витребування нерухомого майна з незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності.
Представники учасників справи:
від позивача: Савченко Т.А., в порядку самопредставництва;
від відповідача: Пошелюзний С.В., ордер серія АІ № 1871533;
від прокуратури: Половенко Л.В.
Заступник керівника Печерської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Руж-косметик» про витребування нерухомого майна з незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності.
Позовні вимоги обґрунтовані незаконним набуттям відповідачем права власності на об'єкт нерухомості - групу нежитлових приміщень № 70 літ «А» загальною площею 67,6 кв.м., що знаходяться у будинку № 3 по вулиці басейній у місті Києві, попри судове рішення та всупереч волі власника.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 14.04.2025.
14.04.2025 представником відповідача подано клопотання про відкладення підготовчого засідання.
У судове засідання 14.04.2025 представник прокуратури та позивача з'явились, представник відповідача не з'явився.
За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про відкладення підготовчого засідання до 12.05.2025, яку занесено до протоколу судового засідання.
18.04.2025 представником відповідача подано відзив на позовну заяву.
05.05.2025 представником позивача подано відповідь на відзив.
05.05.2025 представником прокуратури подано відповідь на відзив.
У судове засідання 12.05.2025 представники учасників справи з'явились.
За результатами судового засідання судом оголошено перерву до 26.05.2025.
19.05.2025 представником відповідача подано заперечення на відповіді на відзив.
У судове засідання 26.05.2025 представники учасників справи з'явились, представник відповідача подав клопотання про призначення судової експертизи.
Розглянувши у судовому засіданні 26.05.2025 клопотання відповідача про призначення судової експертизи, заслухавши пояснення представників учасників справи, суд дійшов висновку про відмову у його задоволення, з наступних підстав.
За приписами статті 99 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом - ГПК України) суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.
Отже, призначення експертизи за процесуальним Законом можливе за наявності двох умов, наведених у частині 1 статті 99 ГПК України.
В свою чергу, згідно з положеннями ст. 1 Закону України "Про судову експертизу" - судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.
Судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
Однак, відповідачем в обґрунтування заявленого клопотання не наведено жодної підстави та обставини, яка у відповідності до ч. 1 ст. 99 ГПК України свідчила б про необхідність призначення судової експертизи саме в межах даної господарської справи та не зазначено які саме дані, що входять до предмета доказування, може встановити така експертизи.
Суд вважає, що у даній справі відсутня необхідність у спеціальних знаннях, з огляду на предмет та підстави позову, та при цьому, відповідач не був позбавлений можливості самостійно надати висновок експерта.
Крім того, за приписами статті 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадку призначення експертизи, тоді як безпідставне зупинення провадження сприятиме затягуванню розгляду справи.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17.07.1997, визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого засідання та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.06.2025, яку занесено до протоколу судового засідання.
23.06.2025 представником позивача подано клопотання про долучення до матеріалів справи висновку експерта № 2704 від 20.06.2025 за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи.
У судове засідання 23.06.2025 представники учасників справи з'явились.
За результатами судового засідання судом оголошено перерву до 07.07.2025.
03.07.2025 представником прокуратури подано письмові пояснення на висновок експерта.
04.07.2025 представником київської міської ради подано письмові пояснення на висновок експерта.
У судове засідання 07.07.2025 представники учасників справи з'явились, представник відповідача подав клопотання про відкладення судового засідання.
Розглянувши вказане клопотання про відкладення судового засідання, заслухавши пояснення представників учасників справи, суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом суду, основною передумовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, в зв'язку з чим, з огляду на межі розгляду справи по суті, принципи господарського судочинства: диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом та судом, враховуючи те, що учасники справи на власний розсуд користуються наданими їм процесуальними правами, а також те, що розгляд справи по суті відкладався, з огляду на заперечення представників позивача та прокуратури проти відкладення розгляду справи, з метою забезпечення необхідного балансу між правами учасників справи щодо розгляду справи за їх участі та дотриманням розумних строків розгляду справи, як складової доступу до правосуддя, зважаючи, що право на захист не порушено, суд доходить до висновку про відхилення клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи.
При цьому, суд також враховує, що чинним Господарським процесуальним кодексом України не передбачено такої підстави для відкладення розгляду справи як вирішення питання іншим судом щодо відкриття апеляційного провадження.
У судовому засіданні представники позивача та прокуратури позовні вимоги підтримали у повному обсязі.
Представник відповідача проти позову заперечив, з підстав викладених у відзиві.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 07.07.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
У травні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 6 Ігнатенко В. Ю. звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради, про витребування майна.
В обґрунтування позову зазначив, що в ході досудового розслідування кримінального провадження № 42014100060000134 від 22 квітня 2014 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України) встановлено, що нежитлові приміщення на вул. Басейній, 3 у м. Києві, які належать територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, вибули з її володіння без волі власника. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 лютого 2017 року № 79437051 первинно право власності на нежилі приміщення № 70, загальною площею 123,80 кв. м, що розташовані за адресою: вул. Басейна, 3, м. Київ, зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , посвідченого 14 жовтня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Золотухіною О. М. Після чого, ОСОБА_2 спірні приміщення відчужено ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 12550 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. На момент звернення з позовом право власності на спірні приміщення зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2013 року № 12563, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. Враховуючи, що нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,8 кв. м, що знаходяться за адресою: вул. Басейна, 3, м. Київ, Київською міською радою не відчужувалися, право власності територіальної громади на вказане майно не припинялося. У зв'язку з встановленням фактичного неправомірного вибуття вищевказаного приміщення з комунальної власності, останнє було відчужено особою, яка не мала права на його відчуження, без відома та згоди дійсного власника майна. Разом із тим, згідно листа Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 березня 2017 року № 060-2324 охоронний договір на приміщення № 70 загальною площею 123,8 кв. м не укладався, передачу у користування чи управління Департамент не погоджував, інформація про власників відсутня. Отже, ОСОБА_1 зареєструвала право власності на вищезазначені нежитлові приміщення, що розташовані в будинку - об'єкті культурної спадщини без отримання погодження відповідного органу охорони культурної спадщини та не укладала попередніх договорів, а також охоронного договору на пам'ятку, чим порушила норми Закону України «Про охорону культурної спадщини». Також, у зв'язку з незаконною реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на вищезазначені нежитлові приміщення, існує можливість його пошкодження з боку юридичних власників.
У зв'язку з викладеним, прокурор звернувся з позовом до Печерського районного суду міста Києва та просив витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,80 кв. м, що знаходяться у будинку АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача на користь прокуратури міста Києва судовий збір, сплачений за подання позовної заяви.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09.09.2020 у справі № 757/27707/17-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02.09.2021 та постановою Верховного Суду від 21.06.2022 позов задоволено, витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,80 кв. м, що знаходяться у будинку АДРЕСА_1 .
Водночас, 11.08.2021 державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Бєлломі О.В., на підставі висновку щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна №166/21, яким нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,80 кв.м., поділено на групу нежитлових приміщень №70 літ "А" загальною площею 67,6 кв.м., та групу нежитлових приміщень №70а літ "А" загальною площею 56,2 кв.м., зареєстровано право власності ОСОБА_1 на групу нежитлових приміщень №70 літ "А" загальною площею 67,6 кв.м. у будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000).
В подальшому, 07.09.2021 групу нежитлових приміщень №70 літ "А" передано на підставі акту приймання-передачі від 07.09.2021 серія та номер: 672.673 до статутного капіталу ТОВ «Руж-косметик» (далі - відповідач), директором якого на той час була ОСОБА_1 .
Також, 10.09.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено Договір іпотеки №4582, який посвідчено приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Бєлломі О.В., відповідно до якого, ОСОБА_1 в забезпечення виконання зобов'язань за договором позики у розмірі 405 000 грн. передано в іпотеку групу нежитлових приміщень №70 літ "А" загальною площею 67,6 кв.м. у будинку АДРЕСА_1 .
Після встановлення вказаних обставин в ході досудового розслідування, 10.10.2023 прокурором у кримінальному провадженні винесено постанову про визнання об'єкту нерухомості - групи нежитлових приміщень №70 літ "А" загальною площею 67,6 кв.м., що знаходяться у будинку №3 по вулиці Басейній у місті Києві (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000) речовим доказом у кримінальному провадженні №42014100060000134 від 23.04.2014.
Відповідно до листа Департаменту комунальної власності м. Києва від 06.11.2024 №062/11-10-5624 групи нежитлових приміщень №70 літ. "А" загальною площею 67,6 кв.м., що знаходяться у будинку № 3 по вулиці Басейній у місті Києві не приватизувались.
За інформацією Печерської районної у м. Києві державної адміністрації Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) приватизація вказаного об'єкту не здійснювалась.
Відповідно до листа Департаменту охорони культурної спадщини Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 26.02.2025, інформація щодо укладення охоронних договорів на групу нежитлових приміщень №70 літ "А" загальною площею 67,6 кв.м. та щодо передачі їх у користування чи управління у департаменту відсутня.
Звертаючись з позовом до суду, прокурор зазначає, що набуття права власності на об'єкт нерухомості - групу нежитлових приміщень №70 літ "А" загальною площею 67,6 кв.м., що знаходяться у будинку № 3 по вулиці Басейній у місті Києві (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000), попри судове рішення, що набрало законної сили, та всупереч волі чинного власника сторонніми особами, є незаконним та порушує майнові права законного власника зазначених нежитлових приміщень - територіальної громади міста Києва, в зв'язку з чим просить витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Руж-косметик» на користь Київської міської ради нерухоме майно - групу нежитлових приміщень №70 літ. "А" загальною площею 67,6 кв.м., розташоване у будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000) та скасувати державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Руж-косметик» на групу нежитлових приміщень №70 літ. "А", у будинку АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000), проведену 09.09.2021 на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу м. Києва Кузьмича В.М. №60273658 від 09.09.2021, припинивши права власності на це нерухоме майно
Відповідач в свою чергу, заперечуючи проти позову зазначає, що станом на дату (11.08.2021) реєстрації права власності ОСОБА_1 на Групу нежитлових приміщень № 70 літ. «А», площею 67,6 кв.м., а також станом на дату (07.09.2021) передачі Групи нежитлових приміщень № 70 літ. «А» до Статутного капіталу ТОВ «Руж-косметик» в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні будь-які обтяження щодо вказаного нерухомого майна, а отже що право власності ТОВ «Руж-косметик» на Групу нежитлових приміщень № 70 літ. «А» набуто правомірно та зареєстровано у відповідності до вимог законодавства.
Відповідач зазначає, що Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 р. № 1112, не є документом, що підтверджує отримання територіальною громадою міста Києва будь-якого майна, в тому числі нежитлових приміщень № 70 загальною площею 123,8 кв.м., які мають статус - технічні приміщення, що знаходяться у будинку № 3 по вулиці Басейній у м. Києві, а також не є документом, що підтверджує створення або придбання майна органами місцевого самоврядування міста Києва, в тому числі нежитлових приміщень № 70 загальною площею 123,8 кв.м., які мають статус - технічні приміщення, що знаходяться у будинку № 3 по вулиці Басейній у м. Києві. Також відповідач зазначає, що зважаючи на те, що об'єкти нерухомості були утворені в результаті поділу групи нежитлових приміщень № 70 загальною площею 123,8 кв.м., яке не перебувало в комунальній власності, то ці приміщення не могли бути об'єктом приватизації, а відтак, відсутність факту приватизації нежитлових приміщень № 70 літ. «А» не означає наявність права комунальної власності на ці приміщення.
Заперечуючи проти преюдиційності обставин, встановлених під час розгляду справи № 757/27707/17-ц, відповідач зазначає, що предметом спору у справі № 757/27707/17-ц було нежитлове приміщення АДРЕСА_2, однак, судом було безпідставно зроблено висновок про те, що не просто нежитлове приміщення АДРЕСА_2 знаходиться в комунальній власності і в рішенні суду не вказуються докази, які підтверджують таку обставину, та окрім цього, станом на дату ухвалення Постанови Київського апеляційного суду (02.09.2021) у справі № 757/27707/17-ц та, відповідно, станом на дату набуття законної сили судовим рішенням Печерського районного суду від 09.09.2020 про витребування з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,80 кв.м., що знаходяться у будинку АДРЕСА_1 (РНОНМ 179891880382) - такий об'єкт цивільних правовідносин як нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,80 кв.м. не існував, оскільки його було поділено на два об'єкти - групу нежитлових приміщень № 70 літ. «А», загальною площею 67,6 кв.м., та групу нежитлових приміщень № 70а літ. «А», загальною площею 56,2 кв.м.
Відповідач також зазначає про неможливість витребування у власність територіальної громад міста Києва об'єкту, який не перебував та не перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Києва, об'єкту, щодо якого відсутні докази існування такого об'єкту станом на час подання позовної заяви, а також об'єкту щодо якого відсутні докази його відповідності об'єкту, який за твердженням заступника керівника Печерської окружної прокуратури міста Києва перебував у комунальній власності.
Також, відповідачем заявлено про застосування строків позовної давності.
Крім того, відповідач зазначає, що прокурор не виконав вимоги статті 23 ЗУ «Про прокуратуру», оскільки дати звернення прокурора до Київської міської ради (07.02.2024), дата сплати судового збору (11.02.2025), зміст звернення до Київської міської ради (прокурор навіть не намагався з'ясувати правовий статус нежитлового приміщення № 70 по вулиці Басейній у м. Києві), а також відсутність доказів перебування спірного нерухомого майна в комунальній власності свідчать, що прокурор не здійснює захист інтересів держави в особі Київської міської ради, оскільки відсутні будь-які порушення прав та інтересів територіальної громади міста Києва.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
За приписами статті 181 цього ж Кодексу до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що, ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90), від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67); від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 92)).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача-власника. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справах № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 68), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 38)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212 - 1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 96).
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовну презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17).
При цьому, суд зазначає, що з урахуванням положень статті 387 ЦК України особа, яка звернулася до суду із позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Об'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 та постановах Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 910/8298/21, від 25.07.2023 у справі № 914/106/22.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема, не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 915/690/19, від 09.02.2023 у справі № 904/4140/21, від 21.03.2023 у справі № 925/1288/20, від 25.07.2023 у справі № 917/1058/22.
Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 та постановах Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 910/9990/21, від 30.08.2023 у справі № 909/171/21, від 30.11.2022 у справі № 906/779/21.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09.09.2020 у справі № 757/27707/17-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02.09.2021 та постановою Верховного Суду від 21.06.2022 витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,80 кв. м, що знаходяться у будинку АДРЕСА_1 .
В означеній справі встановлено, що:
- розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 1112 від 10.12.2010 «Про питання організації управління районами в місті Києві» будинок АДРЕСА_1 передано до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації;
- цей будинок має складну форму забудови, стіни дворового фасаду щільно прибудовані до дворової стіни будинку № 1/2 по вул. Басейній. В місці межування будинків, з боку будинку № 3 утворений «колодязь», який розмежований на дві частини цегляним муруванням контрфорсу товщиною 640,00 мм, який виконаний у вигляді трикутника на висоту третього поверху, для підсилення несучої здатності зовнішньої стіни будинку № 3, вхід до зазначеного «колодязя» можливий лише через технічне приміщення, яке вбудоване між першим та другим поверхами житлового будинку № 3 . Вказані приміщення до загальної площі будинку не включаються, проте відносяться до його конструктивних елементів;
- відповідно до інформації Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 березня 2017 року № 060-2324, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 є об'єктом пам'ятки архітектури, охоронний № 995-Кв та взятий під охорону рішенням виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 04 серпня 1980 року № 1102;
- за ініціативи Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Печерського району м. Києва «Печерськжитло» як балансоутримувача будинку у 2006 році вказані технічні приміщення були проінвентаризовані та позначені під № 70;
- відповідно до листа комунального підприємства Київської міської ради Київського міського бюро технічної інвентаризації від 31 січня 2017 року № 062/14-963 (И-2017) нежилі приміщення АДРЕСА_2 на праві власності не зареєстровані;
- згідно з листом Департаменту комунальної власності міста Києва від 31 січня 2017 року № 062/11/10-1021, Департамент не здійснював приватизацію нежитлових приміщень у будинку АДРЕСА_1 ;
- таким чином, спірні приміщення перебували у комунальній власності і приватизація нежитлових приміщень у будинку АДРЕСА_1 не здійснювалася;
- відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 лютого 2017 року № 79437051, право власності на нежилі приміщення № 70, загальною площею 123,80 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 посвідченого 14 жовтня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Золотухіною О. М.;
- у свідоцтві про право власності № НОМЕР_1 зазначено, що нежитлове приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 123,80 кв. м раніше належало ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень, посвідченого 26 вересня 1995 року державним нотаріусом Двадцятої державної Київської нотаріальної контори Голубинською Л. А. за реєстровим № 7821-у;
- згідно з листом Головного територіального управління юстиції у м. Києві, за даними архівного фонду № 25 Двадцятої київської державної нотаріальної контори у справах 1995 року не знайдено договору купівлі-продажу нерухомого майна за адресою: вул. Басейна, 3 у м. Києві; у справах Двадцятої київської державної нотаріальної контори відсутні відомості щодо держаного нотаріуса Голубинської О. М. (за даними наявними в КДНА нотаріус з таким прізвищем в 20 КДНК не працював) та за час існування (1994-2002 роки) Двадцятої київської нотаріальної контори реєстри з індексом "у" не заводились;
- разом із тим, свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 видано ОСОБА_2 на підставі акта про реалізацію майна, належного ОСОБА_5 , виданого державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві Сливкою А. І., при примусовому виконанні виконавчого провадження № НОМЕР_2 по виконанню виконавчого листа № 2604/6087/12 виданого 28 вересня 2012 року Дніпровським районним судом міста Києва;
- однак, згідно з листом Дніпровського районного суду міста Києва від 01 грудня 2017 року № 684 за період 2011-2017 цивільні справи за участю ОСОБА_5 , як сторони у справі, у провадженні Дніпровського районного суду міста Києва не перебували, а за виконавчим листом № 2604/6087 значиться інша цивільна справа, з іншими сторонами та з іншими позовними вимогами;
- також, відповідно до листа Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 01 лютого 2017 року встановлено, що виконавчий лист № 2604/6087/12 виданий 28 вересня 2012 року Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_5 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» суми у розмірі 1 128 204,57 грн до відділу не надходив та на примусовому виконанні у відділі не перебував, а також державним виконавцем відділу не проводився опис та арешт боржника, у зв'язку із чим майно не передавалося на прилюдні торги та державним виконавцем не видавався акт про реалізацію майна;
- отже, враховуючи, що предметом продажу з прилюдних торгів, були нежитлові приміщення № 70 на АДРЕСА_1 загальною площею 123,80 кв. м, які є власністю територіальної громади м. Києва, та відсутність у Відділі державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві виконавчого провадження № НОМЕР_2, то протокол від 10 вересня 2013 року № 22279/1 проведення прилюдних торгів з реалізації майна, яке належить ОСОБА_5 , є нікчемним;
- на момент розгляду справи, право власності на спірні приміщення було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 12563 від 23 жовтня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. Реєстрація права власності на вищезазначені нежитлові приміщення, що розташовані в будинку - об'єкті культурної спадщини, здійснена за ОСОБА_1 без отримання погодження відповідного органу охорони культурної спадщини та без укладення охоронного договору на пам'ятку.
Згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Вказана правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18, від 13.08.2019 у справі №910/11164/16.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Брумареску проти Румунії" №28342/95, пункт 61, ECHR 1999-VII).
У зв'язку з викладеним, суд зазначає, що відповідно до п.41 Доповіді, схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року), "Верховенство права" одним з обов'язкових елементів поняття "верховенство права" є юридична визначеність.
Згідно з п.п.44, 46 даної Доповіді:
« 44. Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, з тим щоб генерувати розвиток та економічний поступ. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним. Вона також зобов'язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю. Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку.
46. Юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Зворотна дія [юридичних норм] також суперечить принципові юридичної визначеності, принаймні у кримінальному праві (ст. 7 ЄКПЛ), позаяк суб'єкти права повинні знати наслідки своєї поведінки; але це також стосується і цивільного та адміністративного права - тієї мірою, що негативно впливає на права та законні інтереси [особи]. На додаток, юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. У приватних спорах виконання остаточних судових рішень може потребувати допомоги з боку державних органів, аби уникнути будь-якого ризику «приватного правосуддя», що є несумісним з верховенством права. Системи, де існує можливість скасовувати остаточні рішення, не базуючись при цьому на безспірних підставах публічного інтересу, та які допускають невизначеність у часі, несумісні з принципом юридичної визначеності.»
Відповідно до п.72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява N 48553/99) зазначено:
"Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції ( 995_004 ), яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів."
Посилання, що одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду, міститься і у справах Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України" та інші.
Суд зазначає, що відповідно до приписів статті 6 Конституції України органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Таким чином, у справі № 757/27707/17-ц встановлено, що:
- житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 є об'єктом пам'ятки архітектури, охоронний № 995-Кв та взятий під охорону рішенням виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 04 серпня 1980 року № 1102;
- нежилі приміщення АДРЕСА_2 перебували у комунальній власності і приватизація нежитлових приміщень у будинку АДРЕСА_1 не здійснювалася;
- нежитлові приміщення АДРЕСА_2 загальною площею 123,80 кв. м, які є власністю територіальної громади м. Києва, були продані з прилюдних торгів згідно протоколу від 10 вересня 2013 року № 22279/1 проведення прилюдних торгів з реалізації майна, яке належить Ковальчуку О.І., який є нікчемним;
- право власності на спірні приміщення було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 12563 від 23 жовтня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. без отримання погодження відповідного органу охорони культурної спадщини та без укладення охоронного договору на пам'ятку;
- нежитлові приміщення АДРЕСА_2 вибули з власності територіальної громади міста Києва поза волею Київської міської ради.
Відповідач в свою чергу, заперечуючи проти преюдиційності обставин, встановлених під час розгляду справи № 757/27707/17-ц, відповідач зазначає, що предметом спору у справі № 757/27707/17-ц було нежитлове приміщення АДРЕСА_2, однак, судом було безпідставно зроблено висновок про те, що не просто нежитлове приміщення АДРЕСА_2 знаходиться в комунальній власності і в рішенні суду не вказуються докази, які підтверджують таку обставину, та окрім цього, станом на дату ухвалення Постанови Київського апеляційного суду (02.09.2021) у справі № 757/27707/17-ц та, відповідно, станом на дату набуття законної сили судовим рішенням Печерського районного суду від 09.09.2020 про витребування з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення АДРЕСА_2 (РНОНМ 179891880382) - такий об'єкт цивільних правовідносин як нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,80 кв.м. не існував, оскільки його було поділено на два об'єкти - групу нежитлових приміщень № 70 літ. «А», загальною площею 67,6 кв.м., та групу нежитлових приміщень № 70а літ. «А», загальною площею 56,2 кв.м.
Так, законодавчо встановлені вимоги до доказів у господарському судочинстві визначають, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (статті 76, 77 Господарського процесуального кодексу України) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17).
За наявності визначених статтею 75 Господарського процесуального кодексу України підстав учасники процесу можуть бути звільнені від доказування, зокрема частиною 4 цієї статті передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19 виснувала, що преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Ці правила також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.
У вирішенні питання щодо наявності підстав для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин варто також ураховувати положення частин 6, 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20).
Аналізуючи положення частини 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
У постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 зазначила, що попереднє рішення суду може бути враховано під час розгляду спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених статтею 75 Господарського процесуального кодексу України правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) того, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 19.04.1993 у справі "Краска проти Швейцарії" вказано, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Як вже зазначалось судом, у справі № 757/27707/17-ц було встановлено обставини, зокрема як щодо того, що нежилі приміщення АДРЕСА_2 перебували у комунальній власності і приватизація нежитлових приміщень у будинку АДРЕСА_1 не здійснювалася, так і щодо того, що нежитлові приміщення АДРЕСА_2 вибули з власності територіальної громади міста Києва поза волею Київської міської ради.
Так, відповідно до ч. 5 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Отже, неприйняття особою участі у справі, в якій щодо неї були встановлені певні обставини, може бути підставою для спростування особою цих обставин в загальному порядку.
Однак, означені обставини встановлені не щодо відповідача - ТОВ «Руж-косметик», а щодо Київської міської ради і правового статусу нежитлового приміщення АДРЕСА_2, а обставини щодо набуття ТОВ «Руж-косметик» права власності на групу нежитлових приміщень №70 літ. "А" загальною площею 67,6 кв.м., розташованих у будинку №3 по вул. Басейній, в Печерському районі м. Києва (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000) є предметом дослідження у даній справі.
Таким чином, у даному випадку положення ч. 5 ст. 75 ГПК України у даній справі не можуть бути застосовані, оскільки обставини у справі № 757/27707/17-ц встановлювались щодо нерухомого майна, власником якого, ТОВ «Руж-косметик» не було, та щодо як Київської міської ради - як особи, уповноваженої розпоряджатись нежитловими приміщеннями АДРЕСА_2, так і щодо ОСОБА_1 , особи, у якої витребувано такі нежитлові приміщенні.
Натомість, підставою для реєстрації за ТОВ «Руж-косметик» права власності на приміщення №70 літ "А" загальною площею 67,6 кв.м., у будинку № 3 по вулиці Басейній у місті Києві став висновок щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна, серія та номер: 166/21, виданий 01.06.2021 ТОВ «ПРОЕКТТЕХСЕРВІСГРУП».
Разом з тим, відповідно до п. 54 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (в редакції, чинній на момент проведення державної реєстрації), для державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, що створюється шляхом поділу або об'єднання, перш за все заявником подається документ, що посвідчує право власності на об'єкт нерухомого майна до його поділу або об єднання (крім випадків, коли право власності вже зареєстровано в Державному реєстрі прав).
Однак, станом на 11.08.2021 - дату реєстрації права власності на приміщення №70 літ. "А", рішенням Печерського районного суду міста Києва (від 09.09.2020) з володіння ОСОБА_1 вже було витребувано на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення № 70 загальною площею 123,80 кв. м., шо знаходяться у будинку АДРЕСА_1 .7
При цьому, ТОВ «Руж-косметик», керівником якого на момент проведення реєстрації була ОСОБА_1 , достеменно знало про ненабуття вказаним товариством права власності на нерухоме майно у зв'язку з наявним судовим рішенням у справі №757/27707/17-ц.
Вищевказані обставини свідчать про те, що передача об'єкту нерухомого майна до статутного капіталу ТОВ «Руж-косметик» здійснена особою, у якої у справі № 757/27707/17-ц було витребувано нерухоме майно і вказана особа знала правовий статус майна, розуміла що вчиняє незаконні дії, однак вчинила дії з метою поділу об'єкту нерухомого майна та внесла його до статутного капіталу ТОВ «Руж-косметик».
Також, не спростовує наведених обставин і наданий відповідачем висновок судового експерта, який у відповідності до ч. 1 ст. 104 ГПК України не має для суду заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.
Так, відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової експертизи надано наступні висновки:
-в будинку АДРЕСА_1 станом на 12.07.1988 не існувало нежитлове приміщення № 70 з технічними характеристиками вказаними в експлікації від 12.07.2006;
- станом на дату проведення судової експертизи нежитлове приміщення АДРЕСА_2 х технічними характеристиками, вказаними в експлікації від 12.07.2006 не існує в натурі;
- нежитлове приміщення № 70, яке складалось в свою чергу з чотирьох приміщень, в будинку АДРЕСА_1, мали призначення підсобних (прим. № 2, 3, 4) та приміщення 1 - коридор, тобто всі складові приміщення № 70 мали статут допоміжних.
Однак, наведені відповіді висновку судового експерта жодним чином не спростовують встановлених обставин справи і не нівелюють обставин щодо як того, що Київська міська рада є особою, уповноваженою розпоряджатись нежитловими приміщеннями АДРЕСА_2, так і щодо того, що ОСОБА_1 , є особою, у якої витребувано такі нежитлові приміщенні, натомість остання вчинила дії з метою поділу об'єкту нерухомого майна та внесла його до статутного капіталу ТОВ «Руж-косметик».
Не спростовує наведених висновків і сам акт прийому-передачі майна до статутного капіталу від 07.09.2021, відповідно до якого ОСОБА_1 - передає, а ТОВ «Руж-косметик» в особі представника - Нелень О.В., приймає у власність ТОВ «Руж-косметик» майновий внесок до Статутного капіталу товариства, групу нежитлових приміщень №70 літ. "А" за адресою: АДРЕСА_1, який сторони оцінили в 3 287 793 грн., оскільки власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, постанова Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 761/17557/15-ц).
Зважаючи, що відповідач є недобросовісним набувачем спірного майна, оскільки керівник ТОВ «Руж-косметик» - ОСОБА_1 була обізнана про витребування нерухомого майна згідно рішення Печерського районного суду міста Києва, і це майно вибуло з комунальної власності поза волею її власника, про що керівник відповідача був обізнаний, а отже витребування майна є законним та пропорційним заходом, є виправданим, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, а тому не є таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
Водночас, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам).
Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.
Отже, судове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно виключно у разі, якщо право власності на це майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Також відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямовані на забезпечення визнання та захисту державою таких прав, врегульовані Законом України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяження".
Відповідно до статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Згідно із пунктами 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
Отже, в розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Як встановлено судом, у даній справі, за відповідачем було зареєстровано нерухоме майно, яке 11.08.2021 державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Бєлломі О.В., всупереч волі власника нерухомого майна та рішення суду, на підставі висновку щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна №166/21, утворилось внаслідок поділу нежитлових приміщень № 70 загальною площею 123,80 кв.м. на групу нежитлових приміщень №70 літ "А" загальною площею 67,6 кв.м., та групу нежитлових приміщень №70а літ "А" загальною площею 56,2 кв.м.
З огляду на викладене, вимога про скасування державної реєстрації права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Руж-косметик» на групу нежитлових приміщень АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000), проведену 09.09.2021 на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу м. Києва Кузьмича В.М. №60273658 від 09.09.2021 з припинення права власності на це нерухоме майно, також підлягає задоволенню.
Водночас відповідачем у справі заявлено про застосування строків позовної давності.
Так, можливість судового захисту суб'єктивного права особи в разі його порушення, визнання або оспорювання, серед іншого, обумовлена строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу - позовною давністю (стаття 256 ЦК України).
Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
У той же час, постановою Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» №211 від 11.03.2020 установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин.
Законом України від 30.03.2020 № 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.".
У подальшому дія карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211, продовжувалася, та була продовжена до 30.06.2023.
Отже, на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 Цивільного кодексу України, були продовжені. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.10.2023 у справі № 910/21220/21, від 28.03.2023 у справі № 911/2446/21, від 02.02.2023 у справі № 916/2767/21, від 27.04.2023 у справі № 924/544/22, від 07.11.2023 у справі № 904/8804/21.
Також, підпунктом 2 пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2120-ІХ від 15.03.2022 «Про несення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ «Прикінцеві положення» Цивільного кодексу України пунктом 19 наступного змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього кодексу, продовжуються на строк його дії».
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022 на території України із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 введено воєнний стан, який неодноразово продовжено і наразі триває.
За змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов'язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз положень статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов.
До позовних вимог про визнання недійсними договорів та витребування майна на підставі статей 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки.
Така правова позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 05.12.2018 у справі №522/2201/15-ц та відображена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №911/926/17, від 23.01.2019 у справі № 916/2130/15, від 23.01.2019 у справі №910/2868/16.
Таким чином, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
У визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об'єктивно могла дізнатися про порушення цього права або про особу, яка його порушила.
У постанові від 26.11.2019 справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 711/802/17 та від 06.06.2018 у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Отже, Велика Палата Верховного Суду визначила, що початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.
В свою чергу, як вбачається з постанови Верховного Суду від 21.06.2022 у справі № 757/27707/17-ц, про порушення інтересів держави, в зв'язку з неналежним виконанням повноважень щодо контролю за використанням комунального майна його власником, тобто Київською міською радою прокурору стало відомо лише у січні 2017 року в ході здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42014100060000134, під час якого встановлено порушення майнових прав територіальної громади міста Києва, а саме вибуття поза волею власника спірних нежитлових приміщень, які належать територіальній громаді міста Києва, а з позовом останній звернувся у травні 2017 року, тому встановлений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності щодо вимог про витребування майна прокурором у справі № 757/27707/17-ц не є пропущеним.
Відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
При цьому, позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц).
Як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Враховуючи вищевикладене, оскільки групу нежитлових приміщень №70 літ "А" передано на підставі акту приймання-передачі від 07.09.2021 серія та номер: 672.673 до статутного капіталу ТОВ «Руж-косметик», директором якого на той час була ОСОБА_1 , до якої було пред'явлено позов про витребування майна у межах строку позовної давності і майно передано до статутного капіталу ТОВ «Руж-косметик» після набрання законної сили рішенням про витребування нежитлових приміщень, суд приходить до висновку, що позивачем на момент звернення з позовом до суду не пропущений встановлений ст. 257 Цивільного кодексу України строк позовної давності.
Щодо доводів відповідача про те, що прокурор не виконав вимоги статті 23 ЗУ «Про прокуратуру», оскільки дати звернення прокурора до Київської міської ради (07.02.2024), дата сплати судового збору (11.02.2025), зміст звернення до Київської міської ради (прокурор навіть не намагався з'ясувати правовий статус нежитлового приміщення № 70 по вулиці Басейній у м. Києві), а також відсутність доказів перебування спірного нерухомого майна в комунальній власності свідчать, що прокурор не здійснює захист інтересів держави в особі Київської міської ради, оскільки відсутні будь-які порушення прав та інтересів територіальної громади міста Києва, суд зазначає наступне.
Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з частиною 3 вказаної статті прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Відповідно до ч. 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, требувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме - подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Таким чином прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але, якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 38) зазначено, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 917/341/19, від 02.02.2021 у справі № 922/1795/19, від 07.04.2021 у справі № 917/273/20.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в п. 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).
При цьому, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
У рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
Прокурор може представляти інтереси держави в суді у випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Отже, тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики ЄСПЛ, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб'єктом влади (у даному випадку, органом місцевого самоврядування), до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень для захисту інтересів держави (аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду у справах № 924/1237/17, № 910/4345/18, № 925/226/18, № 910/2491/18).
ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (п. 27 рішення ЄСПЛ від 31 березня 2005 року у справі «Ф.В. проти Франції»(F.W. v. France), заява № 61517/00,).
Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Для того, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який відсутній або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно.
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Вказану правову висловлено Верховним Судом у постанові від 06 серпня 2019 року у справі № 910/6144/18.
Із матеріалів справи вбачається, що листом від 07.02.2025 Печерська окружна прокуратура міста Києва звернулась до Київської міської ради з Запитом у якому просила повідомити про заходи які Київська міська рада вживала з метою усунення порушень щодо вибуття з комунальної власності нежитлових приміщень № 70 загальною площею 123,8 кв. та подальшого поділу означених приміщень, які залишені Київською міською радою без відповіді.
Також, 24.02.2025 Печерська окружна прокуратура міста Києва повідомила Київську міську раду в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» про подання позовної заяви в інтересах держави в особі Київської міської ради.
Таким чином, враховуючи наведене у сукупності, оскільки позивач не належним чином здійснював свої повноваження, що проявилось у неподанні позову самостійно до відповідача протягом розумного строку, будучи обізнаним про порушення інтересів держави, прокурор правомірно звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради.
Посилання ж відповідача на те, що прокурор не надав належних доказів того, що нежитлове приміщення № 70, загальною площею 123,80 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, є власністю територіальної громади м. Києва та про те, що розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» не містить інформації про перебування на балансі Київської міської ради будинку за означеною адресою, суд відхиляє, оскільки наведені обставини встановлені у справі № 757/27707/17-ц як про це уже зазначено судом.
При цьому, оцінюючи доводи учасників справи під час розгляду справи, суд як джерелом права керується також практикою Європейського суду з прав людини. Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позов задовольнити повністю.
2. Витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Руж-косметик» (04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, буд. 12, оф. 90; ідентифікаційний код: 44550479) на користь Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36; ідентифікаційний код: 22883141) нерухоме майно - групу нежитлових приміщень №70 літ. "А" загальною площею 67,6 кв.м., розташоване у будинку №3 по вул. Басейній, в Печерському районі м. Києва (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000).
3. Скасувати державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Руж-косметик» (04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, буд. 12, оф. 90; ідентифікаційний код: 44550479) на групу нежитлових приміщень АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2431625780000), проведену 09.09.2021 на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу м. Києва Кузьмича В.М. №60273658 від 09.09.2021, припинивши права власності на це нерухоме майно.
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Руж-косметик» (04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, буд. 12, оф. 90; ідентифікаційний код: 44550479) на користь Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 45/9; ідентифікаційний код: 02910019) витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 28 708 (двадцять вісім тисяч сімсот вісім) грн. 45 коп.
5. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідні накази.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 17.07.2025
Суддя О.А. Грєхова