вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"08" липня 2025 р. Справа№ 910/1476/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко А.І.
суддів: Мальченко А.О.
Михальської Ю.Б.
секретар судового засідання: Романенко К.О.,
за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 08.07.2025,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Заступника керівника Київської міської прокуратури
на рішення Господарського суду міста Києва
від 24.04.2025 (повний текст складено 07.05.2025)
у справі № 910/1476/25 (суддя Удалова О.Г.)
за позовом Керівника Деснянської окружної прокуратури міста Києва
до 1) Київської міської ради
2) Приватного підприємства «ВИГУРА»
про усунення перешкод у розпорядженні та користуванні земельною
ділянкою комунальної власності, визнання незаконними та
скасування рішення Київської міської ради, визнання
недійсним договору оренди
земельної ділянки, повернення земельної ділянки,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2025 року Керівник Деснянської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом Київської міської ради та Приватного підприємства «ВИГУРА», в якому просить суд:
- усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:025:0085, площею 0,1519 га, по пр. Лісовому, 29-А, у Деснянському районі м. Києва, шляхом скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса КМНО Разумової О.І. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.12.2017, індексний номер: 38540159, та здійснених на його підставі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно державної реєстрації права власності Приватного підприємства "ВИГУРА" на нежитлову будівлю загальною площею 49 кв. м., за адресою: м. Київ, пр. Лісовий, 29-А (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1428338980000), з одночасним припиненням права власності ПП «ВИГУРА» на нього;
- усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:025:0085 площею 0,1519 га, по пр. Лісовому, 29-А, у Деснянському районі м. Києва шляхом зобов'язання Приватного підприємства «ВИГУРА» знести об'єкт самочинного будівництва: нежитлову будівлю загальною площею 49 кв. м., що розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:025:0085 по пр. Лісовому, 29-А, у Деснянському районі м. Києва;
- визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 04.07.2024 "Про передачу Приватному підприємству «ВИГУРА» земельної ділянки в оренду для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на просп. Лісовому, 29-А у Деснянському районі м. Києва";
- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,1519 га кадастровий номер 8000000000:62:025:0085 за адресою: м. Київ, пр. Лісовий, 29-А, у Деснянському районі, укладений між Київською міською радою та Приватним підприємством «ВИГУРА» (бульвар Бикова, 10, кв. 76, м. Київ, 02222, код 02820536), який посвічено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М. та зареєстровано в Реєстрі 27.01.2025 за № 20;
- зобов'язати Приватне підприємство «ВИГУРА» (бульв. Бикова, 10, кв. 76, м. Київ, 02222, код 02820536) повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (код 22883141, вул. Хрещатик, 36, м. Київ) земельну ділянку з кадастровий номер 8000000000:62:025:0085, площею 0,1519 га за адресою: м. Київ, пр. Лісовий, 29-А, у Деснянському районі у стані, придатному для її подальшого використання, а Київську міську раду - прийняти вказану земельну ділянку;
- скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,1519 га по пр. Лісовому, 29-А, у Деснянському районі з кадастровим номером 8000000000:62:025:0085.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви
Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.04.2025 у справі №910/1476/25 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що що у 1996, 1999 та 2004 роках спірний торговельний павільйон вже був капітальною спорудою, що підтверджується актом прийняття такого павільйону в експлуатацію, листами уповноважених органів (Головного державного санітарного лікаря м. Києва, Київського міського управління земельних ресурсів, Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві Міністерства екології та природних ресурсів), позовом прокурора про знесення самочинно збудованої споруди.
При цьому, суд першої інстанції зазначив про законність розташування спірного торговельного павільйону площею 49 кв.м на спірній земельній ділянці, оскільки він розміщений на земельній ділянці, яка надавалась ПП «ВИГУРА» в оренду 13.08.1996 строком до 01.01.1999 для обслуговування павільйону та у подальшому Київською міською радою 24.10.2002 прийнято рішення № 68/228 «Про погодження місць розташування об'єктів», в тому числі спірного.
За висновками суду першої інстанції прокурором не доведено, що для проведення державної реєстрації права власності 05.12.2017 приватним підприємством подані документи, які не підтверджували виникнення такого права, оскільки актом від 16.12.1996 вказаний об'єкт прийнято в експлуатацію, відтак, твердження прокурора про порушення норм земельного та містобудівного законодавства та надання земельної ділянки в позаконкурентний спосіб не підтвердженні документально.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Заступника керівника Київської міської прокуратури звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, мотивуючи свої вимови тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права а також з порушенням норм процесуального права.
Так, апелянт стверджує, що судом не враховано, що навіть у разі законного набуття Приватним підприємством «ВИГУРА» права власності на об'єкт нерухомого майна площею 49 кв. м, підприємство на підставі ст. 134 Земельного кодексу України могло набути не на конкурентних засадах право користування земельною ділянкою лише для експлуатації та обслуговування вказаного об'єкту нерухомості.
За доводами скаржника судом першої інстанції не було взято до уваги, що спірним рішенням Київської міської ради передано земельну ділянку ПП «ВИГУРА» площею 0,1519 га не для обслуговування та експлуатації нерухомого майна - нежитлової будівлі, а для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (тобто нового будівництва), що у 31 раз перевищує площу будівлі (49 кв. м), що розміщена на ній.
Крім того, скаржник звертає увагу на те, що суд першої інстанції не врахував, що Приватне підприємство «ВИГУРА» діючи недобросовісно та будучи достеменно обізнаним щодо відсутності в нього права власності на об'єкт нерухомого майна, який у встановленому законом порядку збудований та введений в експлуатацію на спірній земельній ділянці, зареєструвало за собою право власності на збірно-роздрібний торгівельний павільйон, який у подальшому змінено на нежитлову будівлю, лише з очевидною метою - отримання права оренди земельною ділянки комунальної власності поза конкурентною процедурою.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача
Заперечуючи проти апеляційної скарги, Приватне підприємство «ВИГУРА» подало відзив, у якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення залишити без змін, наголошуючи на законності та обґрунтованості останнього.
Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Разумовою О.І. 05.12.2017 прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38540159 (з відкриттям розділу), згідно з яким за Пприватним підприємством «ВИГУРА» (далі - ПП «ВИГУРА»/відповідач-2) зареєстровано право власності на збірно-розбірний торговельний павільйон загальною площею 49 кв. м. за адресою: м. Київ, пр. Лісовий, 29а.
Право власності на зазначений об'єкт нерухомого майна зареєстровано за вказаним підприємством на підставі: довідки про показники об'єкта нерухомого майна № 83 від 27.10.2017; технічного паспорту №1411 від 27.10.2017, видавник ФОП Левко Т.Г.; акту приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта № 185 від 16.12.1996, видавник Управління державного архітектурно-будівельного нагляду Головного управління архітектури та містобудування КМДА; інформаційної довідки КП КМР «КМ БТІ» від 29.11.2017 № НЖ-2017; рішення про погодження місць розташування об'єктів № 68/228 від 24.10.2002, видавник Київська міська рада; розпорядження про надання земельних ділянок №760 від 07.08.1996, видавник Ватутінська районна державна адміністрація.
У подальшому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Бояринцевою О.В. 14.02.2023 прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 66397601 про реєстрацію виправлень, зокрема замість збірно-розбірного торговельного павільйону змінено на нежитлова будівля та додано технічний паспорт № ТІ01:4445-1395-7032-9345 від 09.02.2023, видавник ЄДЕССБ.
Проте, як стверджує у позові прокурор, дозвільних документів у відповідача від контролюючих органів на будівництво та на право користування земельною ділянкою з вказаною метою не існувало.
Отже, як вказує прокурор, документи, обов'язкові для здійснення державної реєстрації відповідно до положень «Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що затверджений постановою КМУ від 25.12.2015 №1127 (у редакції, чинній на момент прийняття рішення державним реєстратором), - відсутні, а нерухоме майно, на яке зареєстровано право приватної власності, відповідно до ст. 376 Цивільного кодексу України має ознаки самочинного будівництва.
Крім того, як зазначив прокурор, на замовлення Приватним підприємством «ВИГУРА» у 2023 році ФОП Дьомочкіним Д.П. розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП «ВИГУРА» для будівництва та обслуговування будівлі торгівлі на пр. Лісовому, 29-А у Деснянському районі м. Києва, на підставі якого сформовано земельну ділянку площею 0,1519 га з кадастровим номером 8000000000:62:025:0085, відомості про яку 09.02.2024 внесено до Державного земельного кадастру.
У подальшому, у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно рішенням Київської міської ради від 04.07.2024 №1744/9710 Приватному підприємству «ВИГУРА» передано в оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,1519 га (кадастровий номер 8000000000:62:025:0085) для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на пр. Лісовому, 29-а у Деснянському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва.
На виконання зазначеного рішення між Київською міською радою та Приватним підприємством «ВИГУРА» 27.01.2025 укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М., за реєстровим №20.
Право оренди земельної ділянки зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Приватним підприємством «ВИГУРА» відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 76820168 від 27.01.2025.
Водночас, прокурор вказує, що реєстраційні дії здійснено для створення уявної законності набуття Приватним підприємством «ВИГУРА» права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю, що розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:025:0085 на пр. Лісовому, 29а в Деснянському районі м. Києва, з метою подальшого заволодіння земельною ділянкою комунальної власності в позаконкурентний спосіб.
Враховуючи вищевикладене, прокурор зазначає, що державна реєстрація права власності на об'єкт нерухомого майна, а саме нежитлову будівлю (попередньо на збірно-розбірний торговельний павільйон) загальною площею 49 кв. м. за адресою: м. Київ, пр. Лісовий, 29а в Деснянському районі м. Києва, яка проведена на підставі рішення державного реєстратора №38540159 від 05.12.2017, здійснена незаконно з порушеннями вимог законодавства та підлягає скасуванню, вказана нежитлова будівля, за твердженням прокурора, є самочинним будівництвом та підлягає знесенню.
У свою чергу, рішення Київської міської ради від 04.07.2024 №1744/9710 «Про передачу Приватному підприємству «ВИГУРА» земельної ділянки в оренду для будівництва та обслуговування будівель торгівлі пр. Лісовий, 29а в Деснянському районі м. Києва» є незаконним та підлягає скасуванню, договір оренди земельної ділянки від 27.01.2025 має бути визнаний недійсним, а земельна ділянка, кадастровий номер 8000000000:62:025:0085, підлягає поверненню її законному власнику - територіальній громаді міста Києва, також підлягає скасуванню у Державному земельному кадастрі державна реєстрація даної земельної ділянки.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог у даній справі, відповідач-1 (Київська міська рада/КМР) вказує, що на підставі розпорядження Ватутінської районної державної адміністрації м. Києва від 07.08.1996 №760 про надання земельної ділянки малому підприємству «Вігура» (правонаступником якого є ПП «ВИГУРА») укладено договір оренди №99 від 13.08.1996 та надано Малому підприємству «Вігура» на умовах короткострокової оренди земельну ділянку площею 234,1 кв. м. для обслуговування павільйону по пр. Лісовому, 29, строком до 01.01.1999.
У подальшому Київською міською радою 24.10.2002 прийнято рішення №68/228 «Про погодження місць розташування об'єктів», зокрема п. 5 вказаного рішення погоджено Приватному підприємству «ВИГУРА», за умови виконання п. 5.1 цього рішення, місце розташування торговельного павільйону на пр. Лісовому, 29-а у Деснянському районі м. Києва.
Рішенням Київської міської ради від 04.07.2024 №1744/9710 «Про передачу ПП «ВИГУРА» земельної ділянки в оренду для будівництва та обслуговування будівель торгівлі пр. Лісовий, 29а в Деснянському районі м. Києва» погоджено передачу відповідачу-2 земельної ділянки у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно, таке рішення прийнято відповідачем-1 у спосіб та в порядку, що відповідають чинному законодавству.
Крім того, відповідачем-1 вказано про неефективність обраного прокурором способу захисту порушеного права в частині задоволення вимоги про скасування рішення від 04.07.2024 №1744/9710, оскільки вказане рішення є актом ненормативного характеру (актом індивідуальної дії), скасування такого рішення не призведе до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні вимоги про скасування рішення від 04.07.2024 № 1744/9710.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач-2 Приватне підприємство «ВИГУРА» вказує, що останньому ще з 1996 року на праві оренди надавалась земельна ділянка для обслуговування павільйону (розпорядженням Ватутінської районної державної адміністрації м. Києва від 07.08.1996 №760). У подальшому на підставі вказаного розпорядження укладено договір оренди №99 від 13.08.1996 та надано малому підприємству «Вігура» на умовах короткострокової оренди земельну ділянку для обслуговування павільйону по пр. Лісовому, 29А, строком до 01.01.1999. При цьому Київською міською радою 24.10.2002 (після строку оренди згідно з договором №99 від 13.08.1996) прийнято рішення № 68/228 «Про погодження місць розташування об'єктів», зокрема п. 5 вказаного рішення погоджено ПП «ВИГУРА», за умови виконання п. 5.1 цього рішення, місце розташування торговельного павільйону на пр. Лісовому, 29-а у Деснянському районі м. Києва. Між тим, відповідно до листа від 30.07.1999 №06-4898 Головного управління містобудування та архітектури КМДА, відповідачу-2 було роз'яснено, що розміщений за адресою пр. Лісовому, 29-а у Деснянському районі м. Києва павільйон не відноситься до малих архітектурних форм, а отже, є капітальною спорудою і для його розміщення відсутня вимога щодо отримання паспорту.
Крім того, як зазначає відповідач-2, погодження для розміщення торговельного павільйону підтверджено листами, зокрема, Головного державного санітарного лікаря м. Києва від 13.10.2000, Головного управління містобудування та архітектури від 26.12.2000, Київського міського управління земельних ресурсів від 07.11.2001, листом від 06.05.2004 № 08-8-20/1982 Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві Міністерства екології та природних ресурсів України про згоду на відведення земельної ділянки ПП «ВИГУРА» для обслуговування та експлуатації торгівельного павільйону на просп. Лісовому 29-А.
Також, як стверджує відповідач-2 та підтверджується наданими документами, у 2004 році прокурор Деснянського району м. Києва в інтересах держави в особі Деснянської районної у м. Києві ради вже звертався до суду з позовом до відповідача-2, третя особа - Київська міська рада, про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення майна, водночас, ухвалою суду від 09.03.2004 у справі №3/97 припинено провадження, у зв'язку з відмовою прокурора та позивача від позову у вказаній справі.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення представників учасників справи, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру», якою визначено, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої).
Згідно з частиною 3, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі №1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
В кожному конкретному випадку прокурор чи його заступник самостійно визначає, з посиланням на законодавство, підстави подання позову, вказує в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 дійшла висновку, що прокурор може представляти інтереси держави у суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (частини третя, четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Як вказує прокурор, інтерес держави полягає у необхідності забезпечення прав та інтересів територіальної громади, як дійсного власника землі, що є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, забезпечення раціонального використання та охорони земель.
Київська міська рада як орган, уповноважений діяти виключно в інтересах територіальної громади міста, при прийнятті оскаржуваного рішення та укладення договору оренди, внаслідок допущених порушень розпорядилась земельною ділянкою поза конкурентними засадами, а відтак діяла всупереч інтересам територіальної громади міста та, відповідно, і держави.
Разом з цим, повноваженнями щодо розпорядження спірними земельними ділянками, відповідно до статті 122 Земельного кодексу України, наділена саме Київська міська рада, яка за висновком прокурора і допустила порушення вимог закону, а саме прийняла оспорюване рішення всупереч інтересів територіальної громади та держави, що виключає можливість здійснення нею захисту законних інтересів держави у спірних правовідносинах у спосіб, який обрав прокурор.
Отже, в даному випадку відсутній орган, який мав би здійснювати захист порушених інтересів держави, тому суд вважає, що прокурор діє як самостійний позивач і не здійснює представництво інтересів держави в особі будь-якого з державних органів, що виконують функції контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель.
Відповідно до частин третьої - п'ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Разом з цим, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статті 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Зазначену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
З матеріалів справи вбачається, що Деснянська окружна прокуратура м. Києва листом від 03.02.2025, який Київська міська рада отримала 04.02.2025 (вхідний номер 08/4419), повідомила Київську міську раду про намір звернутися до Господарського суду міста Києва з даним позовом в інтересах держави, тобто прокурором була надана можливість компетентному органу відреагувати на порушення інтересів держави щодо спірної земельної ділянки, зокрема, шляхом вчинення дій для виправлення ситуації та відновлення порушених прав та інтересів держави.
Проте, не зважаючи на обізнаність про вказані порушення вимог чинного законодавства, Київською міською радою не вжито заходів щодо усунення вказаних порушень та відновлення інтересів територіальної громади та інтересів держави, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою комунальної власності, натомість укладено оспорюваний договір оренди земельної ділянки від 27.01.2025 №20.
Представництво інтересів держави в суді є конституційною функцією органів прокуратури, а подача позову - єдиним можливим заходом реагування, направленим на реальне поновлення порушених прав та інтересів держави.
За вказаних обставин, апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав, передбачених частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» для представництва прокурором інтересів держави в суді в даній справі в особі позивача.
Як вбачається з матеріалів справи, Розпорядженням Ватутінської районної державної адміністрації в м. Києві №760 від 07.08.1996 вирішено надати Малому підприємству «Вігура» (попередня назва ПП «ВИГУРА») земельну ділянку для розміщення торгівельного павільйону за адресою: м. Київ, проспект Лісовий, 29.
Як встановлено судом першої інстанції, між Ватутінською районною державною адміністрацією в м. Києві та Приватним підприємством «ВИГУРА» укладено договір оренди №99 від 13.08.1996 та надано Малому підприємству «Вігура» на умовах короткострокової оренди земельну ділянку площею 234,1 кв. м. для обслуговування павільйону по пр. Лісовому, 29, строком до 01.01.1999.
Актом про приймання в експлуатацію закінченого будівництва об'єкту від 16.12.1996 №185 Держархбудконтролю, прийнято в експлуатацію збірно-розбірний павільйон площею 49 кв. м., який (акт про приймання в експлуатацію) складено на підставі дозволу на виконання будівельних робіт від 22.06.1996 за №183.
Головний державний санітарний лікар м. Києва не заперечував проти розміщення торгівельного павільйону ПП «ВИГУРА», що підтверджується листом від 13.10.2000 №5191.
Крім того, листом від 26.12.2000 Головного управління містобудування та архітектури надано погодження виділення земельної ділянки під торгівельним павільйоном за адресою: пр. Лісовий, 29А та погоджено схему розміщення такого павільйону.
Листом від 07.11.2001 Київського міського управління земельних ресурсів погоджено відповідачу-2 право розміщення павільйону.
Київською міською радою 24.10.2002 прийнято рішення №68/228 «Про погодження місць розташування об'єктів», зокрема п. 5 вказаного рішення погоджено Приватному підприємству «ВИГУРА», за умови виконання п. 5.1 цього рішення, місце розташування торговельного павільйону на пр. Лісовому, 29-а у Деснянському районі м. Києва (п. 5 рішення).
У 2004 році Заступник прокурора Деснянського району міста Києві звертався до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах Деснянської районної у м. Києві ради до Приватного підприємства «ВИГУРА», третя особа - Київська міська рада, про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення майна (справа № 3/97).
В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що Приватне підприємство «ВИГУРА» самовільно без відповідного дозволу та отримання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, без встановлення меж земельної ділянки землевпорядною організацією, зайняло земельну ділянку під торгівельний павільйон по проспекту Лісовому, 29-А.
Ухвалою від 09.03.2004 у справі № 3/97 припинено провадження у справі, у зв'язку з поданням прокуратурою та позивачем (Деснянською РДА) заяв про відмову від позову у справі № 3/97.
05.12.2017 відповідачем-2 зареєстровано право власності на збірно-розбірний торговельний павільйон загальною площею 49 кв. м. за адресою: м. Київ, пр. Лісовий, 29а у Деснянському районі м. Києва.
Вказана реєстрація здійснена на підставі: довідки про показники об'єкта нерухомого майна №83 від 27.10.2017; технічного паспорту №1411 від 27.10.2017, видавник ФОП Левко Т.Г.; акту приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта №185 від 16.12.1996, видавник Управління державного архітектурнобудівельного нагляду Головного управління архітектури та містобудування КМДА; інформаційної довідки КП КМР «КМ БТІ» від 29.11.2017 №НЖ-2017; рішення про погодження місць розташування об'єктів №68/228 від 24.10.2002, видавник Київська міська рада; розпорядження про надання земельних ділянок №760 від 07.08.1996, видавник Ватутінська районна державна адміністрація.
У подальшому, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Бояринцевою О.В. 14.02.2023 прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 66397601 про реєстрацію виправлень, зокрема «збірно-розбірний торговельний павільйон» змінено на «нежитлова будівля» та додано технічний паспорт №ТІ01:4445-1395-7032-9345 від 09.02.2023, видавник ЄДЕССБ.
Рішенням Київської міської ради від 04.07.2024 №1744/9710 Приватному підприємству «ВИГУРА» передано в оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,1519 га (кадастровий номер 8000000000:62:025:0085) для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на пр. Лісовому, 29-а у Деснянському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва.
На виконання зазначеного рішення між Київською міською радою та Приватним підприємством «ВИГУРА» 27.01.2025 укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М., за реєстровим №20.
Право оренди земельної ділянки зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Приватним підприємством «ВИГУРА» відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 76820168 від 27.01.2025.
Крім того, прокуратура зазначила, що Деснянською окружною прокуратурою міста Києва шляхом самостійного виявлення кримінального правопорушення внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42022102030000038 від 31.01.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 КК України за фактом самовільного всупереч встановленому законом розміщення будівель та споруд на земельних ділянках в тому числі на пр. Лісовому, 29-А, чим заподіяно значної шкоди інтересам територіальної громади м. Києва.
Під час здійснення досудового розслідування вказаного кримінального правопорушення, окружною прокуратурою виявлено, що на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:025:0085 розташована нежитлова будівля, в Державному реєстрі речових прав здійснено незаконну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за Приватним підприємством «ВИГУРА» (протокол огляду місця події від 16.01.2025).
Враховуючи вищевикладене, прокурор стверджує, що спір у справі виник у зв'язку з наявністю підстав для визнання незаконним та скасування рішення КМР, а також визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, зобов'язання відповідача-2 повернути територіальній громаді земельну ділянку у придатному для використання стані.
За своєю правовою природою вищезазначене рішення Київської міської ради є актом ненормативного характеру (актом індивідуальної дії).
Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статей 140, 143, 144 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, що здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування; територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи управляють майном, що є в територіальній власності, вирішують інші питання, віднесені законом до їх компетенції; вирішуючи питання місцевого значення, органи місцевого самоврядування в межах визначених законом повноважень приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції чинній на момент спірних правовідносин) передбачено, що:
- сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (ст. 25);
- виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск (п. 3 ч. 1. ст. 26 );
- виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень (п. 15 ч. 1. ст. 26);
- виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (п. 31 ч. 1 ст. 26);
- рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень (ч. 1 ст. 59);
- територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ч. 1, 2, 5 ст. 60).
Частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Відповідно до частини 1 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.
Згідно з частиною 3 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 123 Земельного кодексу України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання). Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.
Відповідно до частини 2 статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі: розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб; будівництва, обслуговування об'єктів інженерної, транспортної, енергетичної інфраструктури, мультимодальних терміналів, об'єктів зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу).
Таким чином, чинним земельним законодавством передбачено виключне право власника нерухомого майна на отримання в оренду земельної ділянки, на якій воно розташоване без проведення земельних торгів.
Виходячи із системного аналізу положень частини 2 статті 124 і абзацу 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації виключно існуючих об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання.
Таке правове регулювання з боку законодавця є виправданим і логічним та створює передумови одночасно як для усунення випадків покладення на власників таких об'єктів надмірного тягаря, пов'язаного з необхідністю оформлення права землекористування, так і для недопущення ухилення учасників земельних правовідносин від дотримання положень законодавства щодо отримання земельних ділянок на конкурентних засадах та/або їх отримання з метою використання, що відрізняється від цільового використання об'єктів нерухомості, та/або у розмірі, який необґрунтовано значно перевищує площу таких об'єктів. (Аналогічна правова позиція, викладена в постановах Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №922/1323/20, від 01.04.2021 у справі №910/10500/19).
Матеріалами справи встановлено, що рішенням Київської міської ради від 04.07.2024 №1744/9710 «Про передачу ПП «ВИГУРА» земельної ділянки в оренду для будівництва та обслуговування будівель торгівлі пр. Лісовий, 29а в Деснянському районі м. Києва» погоджено передачу відповідачу-2 земельної ділянки у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно, таке рішення прийнято відповідачем-1 у спосіб та в порядку, що відповідають чинному законодавству.
Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Разумовою О.І., 05.12.2017 прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38540159 (з відкриттям розділу), згідно з яким за Приватним підприємством «ВИГУРА» (далі - ПП «ВИГУРА»/відповідач-2) зареєстровано право власності на збірно-розбірний торговельний павільйон загальною площею 49 кв. м. за адресою: м. Київ, пр. Лісовий, 29а.
Право власності на зазначений об'єкт нерухомого майна зареєстровано за вказаним підприємством на підставі: довідки про показники об'єкта нерухомого майна №83 від 27.10.2017; технічного паспорту №1411 від 27.10.2017, видавник ФОП Левко Т.Г.; акту приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта №185 від 16.12.1996, видавник Управління державного архітектурно-будівельного нагляду Головного управління архітектури та містобудування КМДА; інформаційної довідки КП КМР «КМ БТІ» від 29.11.2017 №НЖ-2017; рішення про погодження місць розташування об'єктів №68/228 від 24.10.2002, видавник Київська міська рада; розпорядження про надання земельних ділянок №760 від 07.08.1996, видавник Ватутінська районна державна адміністрація.
У подальшому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Бояринцевою О.В. 14.02.2023 прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 66397601 про реєстрацію виправлень, зокрема замість збірно-розбірного торговельного павільйону змінено на нежитлова будівля та додано технічний паспорт №ТІ01:4445-1395-7032-9345 від 09.02.2023, видавник ЄДЕССБ.
Рішенням Київської міської ради від 04.07.2024 №1744/9710 Приватному підприємству «ВИГУРА» передано в оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,1519 га (кадастровий номер 8000000000:62:025:0085) для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на пр. Лісовому, 29-а у Деснянському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва.
На виконання зазначеного рішення між Київською міською радою та Приватним підприємством «ВИГУРА» 27.01.2025 укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем'яненко Т.М., за реєстровим № 20.
Право оренди земельної ділянки зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Приватним підприємством «ВИГУРА» відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 76820168 від 27.01.2025.
Відповідно до статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Згідно статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Слід зазначити, що земельна ділянка як об'єкт цивільних прав, сформована саме площею 0,1519 га з присвоєнням кадастрового номеру 8000000000:62:025:0085, і саме на цій земельній ділянці знаходиться нерухоме майно, що належить відповідачу-2.
Стаття 134 Земельного кодексу України визначає, що не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі: розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб; будівництва, обслуговування об'єктів інженерної, транспортної, енергетичної інфраструктури, мультимодальних терміналів, об'єктів зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу).
Таким чином, фабула статті передбачає відсутність підстав для набуття права користування земельною ділянкою на конкурентних засадах у разі наявності на земельній ділянці нерухомого майна особи. Тобто в даному випадку земельна ділянка як об'єкт цивільних прав сформована саме площею 0,1519 га, кадастровий номер 8000000000:62:025:0085 і саме на цій земельній ділянці знаходиться нерухоме майно відповідача-2, що обґрунтовано дає підстави у Приватного підприємства «ВИГУРА» набути право оренди на підставі ч. 2 ст. 134 ЗК України.
При цьому, в своїй апеляційній скарзі прокурор зазначає, що спірним рішенням Київської міської ради передано земельну ділянку ПП «ВИГУРА» площею 0,1519 га не для обслуговування та експлуатації нерухомого майна - нежитлової будівлі, а для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (тобто нового будівництва), що у 31 раз перевищує площу будівлі (49 кв. м), що розміщена на ній.
Доведення обставин, пов'язаних з обґрунтованістю землевпорядної документації, в тому числі щодо розміру земельної ділянки покладається на сторони в судовому процесі. При цьому відповідно до загальних засад господарського судочинства, визначених статтями 2, 13, 14, 74, 86, 237 Господарського процесуального кодексу України, позивач у справах зазначеної категорії повинен довести належними доказами ту обставину, що неналежними доказами є розроблений на замовлення відповідача проект землеустрою чи технічна документація із землеустрою, в яких власне і визначається конкретна площа земельної ділянки, необхідна орендарю для експлуатації та функціонування належної йому будівлі (ведення господарської діяльності). У той же час відповідно до тих же положень Господарського процесуального кодексу України на відповідача у справі покладається обов'язок доведення обґрунтованості та необхідності виділення земельної ділянки саме в такому розмірі.
Таким чином, сам по собі факт перевищення площі відведеної земельної ділянки над площею, займаною об'єктами нерухомості та необхідною для їх обслуговування, не може бути самостійною підставою для визнання такої передачі землі незаконною та задоволення відповідного позову. У зв'язку з цим, оскаржуючи законність передачі земельної ділянки у користування з мотивів неспівмірності площі відведеної земельної ділянки порівняно з площею будівлі, розташованої на цій земельній ділянці, саме позивач повинен належними і допустимими доказами довести розмір земельної ділянки, який є дійсно необхідним для обслуговування та експлуатації розміщеного на землі майна, що відповідає принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 Господарського процесуального кодексу України. (Аналогічна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №922/1323/20).
Тобто, саме прокурор мав довести очевидну неспівмірність між об'єктом нерухомого майна та розміром земельної ділянки, яка виділялась для обслуговування такого об'єкта. Процес доведення в цьому випадку може здійснюватися з урахуванням, але не виключно: цільового та функціонального призначення об'єкту нерухомого майна; фактичного землекористування, яке склалось на момент придбання такого майна; Державних будівельних норм (за їх наявності) щодо мінімальних розмірів земельної ділянки (з огляду на вимоги санітарного, архітектурного, екологічного, протипожежного законодавства тощо); вимог раціонального землекористування; існуючої містобудівної документації; інших істотних факторів.
Однак, прокурором не доведено належними і допустимими доказами необхідності використання відповідачем-2 земельної ділянки у меншому розмірі, не зазначено норми права, що не врахована Київською міською радою при прийнятті оскаржуваного рішення, не надано жодних належних та допустимих доказів, що підтверджують проведення обрахунку площі земельної ділянки необхідної для обслуговування нерухомого майна, що має визначатися виходячи з площі нерухомого майна, функціонального використання та інших умов відповідно до норм містобудування та санітарних норм і правил, яка на думку позивача є завищеною і повинна обчислюватись в конкретно зазначеному випадку.
Щодо вимог про визнання недійсним договору оренди земельною ділянки від 27.01.2025, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що оскільки відсутні підстави для визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради №1744/9710 від 04.07.2024, на підставі якого оспорюваний договір оренди було укладено, вказаний правочин є таким, що не суперечить вимогам законодавства, а тому не підлягає визнанню недійсним.
Згідно з частиною 1 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон) загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, а також їх внесення до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом.
Відповідно до частини 3 статті 10 Закону державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень.
Пунктом 1 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127 (надалі - Порядок №1127, тут і надалі в редакції на час проведення реєстрації), передбачено, що він визначає умови, підстави та процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав.
Відповідно до п. 40 Порядку №1127 державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та цим Порядком.
Пунктом 41 Порядку №1127 визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна подається вичерпний перелік документів, в тому числі документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта; технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна та документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.
Водночас, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується відомостями з реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна №1428338980000, для реєстрації 05.12.2017 права власності на об'єкт нерухомого майна відповідачем-2 подано, зокрема, акт приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта №185 від 16.12.1996.
У свою чергу, вказаний акт, як вказано у п. 2, складено на підставі дозволу Держархбудконтроль на виконання будівельних робіт від 22.08.1996 №183.
Крім того, у вказаному акті зазначено, що вказане майно побудоване господарчим способом, об'єкт (збірно-розбірний павільйон площею 49 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Лісовий, 29) у 1996 році та прийнято в експлуатацію, зокрема, представником райдержадміністрації та Держархбудконтроль, що підтверджується підписами останніх у вказаному акті №185 від 16.12.1996. Крім того, зазначено, що торгівельний павільйон знаходиться на земельній ділянці, наданій Приватному підприємству «ВИГУРА» на підставі договору оренди №109 від 13.08.1996 та розпорядження Ватутінської районної державної адміністрації №760 від 07.06.1996.
Також, як вбачається з листа від 30.07.1999 №06-4898, Головним управлінням містобудування та архітектури КМДА зазначено, що вказаний павільйон не відноситься до малих архітектурних форм, а отже, є капітальною спорудою, для його розміщення відсутня вимога щодо отримання паспорту.
При цьому, слід зауважити, що акт про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта підписаний під час дії договору оренди №109 від 13.08.1996, укладеного між Ватутінською районної державною адміністрацією та Приватним підприємством «ВИГУРА».
Таким, чином, твердження прокурора про незаконну державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна не знайшли свого підтвердження.
Щодо вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельної ділянки у стані, придатному для її подальшого використання слід зазначити таке.
Так, відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 02.07.2019 у справі №48/340 (провадження №12-14звг19) та багатьох інших.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід'ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно з частиною 1 статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Як визначено статтею 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
При цьому, слід зазначити, що у 2004 році Заступник прокурора Деснянського району міста Києві звертався до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах Деснянської районної у м. Києві ради до Приватного підприємства «ВИГУРА», третя особа - Київська міська рада, про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення майна (справа № 3/97).
В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що ПП «ВИГУРА» самовільно без відповідного дозволу та отримання документа, що посвідчує право власності або право користування землею та без встановлення меж земельної ділянки землевпорядною організацією, зайнято земельну ділянку під торгівельний павільйон по проспекту Лісовому, 29-А, у зв'язку з чим прокурор просив суд зобов'язати ПП «ВИГУРА» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку по проспекту Лісовому, 29-а в м. Києві та привести її у придатний для використання за цільовим призначенням стан шляхом знесення за власний рахунок зведеної споруди (торгівельного павільйону).
Ухвалою від 09.03.2004 у справі №3/97 припинено провадження у справі, у зв'язку з поданням прокуратурою та позивачем (Деснянською районною у м. Києві радою) заяв про відмову від позову у справі № 3/97.
Отже, у 1996, 1999 та 2004 роках вказаний торгівельний павільйон вже був капітальною спорудою, що підтверджується зібраними у даній справі доказами, зокрема, актом про прийняття такого павільйону в експлуатацію, листами уповноважених органів (Головного державного санітарного лікаря м. Києва, Київського міського управління земельних ресурсів, Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві Міністерства екології та природних ресурсів України), позовом прокурора про знесення самочинно збудованої споруди.
Крім того, для проведення будівельних робіт та прийняття об'єкту в експлуатацію за актом №185 від 16.12.1996 відповідачу-2 видано дозвіл на виконання будівельних робіт від 22.08.1996 №183.
Відтак, враховуючи, що на земельній ділянці розміщене нерухоме майно відповідача-2, про що зазначено вище, вимога про повернення земельної ділянки та приведення її у придатний для подальшого використання стан, порушує право власності відповідача-2 на нерухоме майно.
Колегія суддів вважає висновок суд першої інстанції законним та обґрунтованим.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).
Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, слід зазначити, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2025 у справі №910/1476/25 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Враховуючи ви ще викладене та керуючись статтями керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2025 у справі №910/1476/25 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2025 у справі №910/1476/25 залишити без змін.
Матеріали справи №910/1476/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено: 17.07.2025.
Головуючий суддя А.І. Тищенко
Судді А.О. Мальченко
Ю.Б. Михальська