справа № 754/6322/23
провадження № 22-ц/824/10956/2025
головуючий у суді І інстанції Пінкевич Н.С.
15 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року та додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області 25 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики,
У травні 2023 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики. Позов мотивував тим, що 24 травня 2018 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір позики грошових коштів в розмірі 12 006 735 грн, що на день підписання цього договору було еквівалентно 459 500 доларів США. Факт отримання відповідачкою грошових коштів підтверджується договором позики від 24 травня 2018 року посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корсак А.Ю., зареєстровано в реєстрі за №1036.
Відповідно до умов договору відповідачка зобов'язана повернути отримані кошти в повному обсязі до 1 серпня 2019 року включно. Пунктом 5 договору позики визначено, що повернення позики має бути здійснено готівкою в національній валюті відповідно до курсу продажу відповідно даних, поданих на https://kurs.com/ua/ в розділі «курси валют» «продаж» на дату повернення позики, в місті Києві за адресою, визначеною позикодавцем.
21 квітня 2023 року ОСОБА_1 повернула частину боргу в сумі 2 000 доларів, що еквівалентно 76 538 грн. На момент звернення до суду грошові кошти позивачу в повному обсязі не повернуті, тому вважав своє право порушеним.
Просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг у розмірі 17 270 625 грн, три відсотки річних від простроченої суми за період з 2 серпня 2019 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 1 328 655,21 грн, інфляційні втрати за користування чужими грошовими коштами за період з 2 серпня 2018 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 3 466 126,21 грн, всього 22 065 406,42 грн, що на день звернення з позовом становить суму еквівалентну 584 514,066 доларів США, відповідно до даних, поданих на сайті https://kurs.com/ua/ в розділі «курси валют» «продаж» на дату звернення з позовом.
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задоволено в повному обсязі.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг у розмірі 17 270 625 грн, три відсотки річних від простроченої суми за період з 2 серпня 2019 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 1 328 655,21 грн, інфляційні втрати за користування чужими грошовими коштами за період з 2 серпня 2018 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 3 466 126,21 грн, всього 22 065 406,42 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 13 420 грн.
15 липня 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Галенко О.М. звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі. Просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати, пов'язані з правничою допомогою у розмірі 49 000 грн.
Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 грудня 2024 року заяву задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 45 000 грн.
В іншій частині відмовлено.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 березня 2025 року заяву задоволено. Виправлено в рішенні Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року описку, а саме в описовій частині рішення вказано вірну дату кредитного договору «24 травня 2018 року» - замість не вірної «24 травня 2028 року» та вказано вірну дату повернення суми боргу «01 серпня 2019 року» - замість не вірної «01 серпня 2029 року».
20 грудня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з заявою про перегляд заочного рішення від 31 жовтня 2024 року.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 березня 2025 року поновлено відповідачу ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року у цивільній справі №754/6322/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
Заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року у цивільній справі №754/6322/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики залишено без задоволення.
Не погоджуючись із вказаними рішеннями суду представник ОСОБА_1 - адвокат Гуцол Р.І. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову та ухвалення додаткового рішення.
В обгрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що матеріали справи не містять жодного належного і допустимого доказу, що між сторонами існують зобов'язання, що виникли на підставі договору позики саме від 24 травня 2028 року.
Зазначає, що у справі відсутні докази, що відповідач брала у позивача позику в розмірі 17 270 625 грн. Звертає увагу, що правові висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 340/385/17 не можуть бути застосовані у цій справі, оскільки матеріали справи не містять договору позики в іноземній валюті.
Вказує, що наявна копія договору, за яким позивач передав у власність відповідача грошові кошти в національній валюті України (гривні) в сумі 12 006 735 грн, а відповідач зобов'язалася повернути таку ж саму суму коштів (суму позики) (п. 1 договору). Додаткове визначення у договорі позики коштів у національній валюті України еквіваленту позики на день укладення договору (в даному випадку в сумі 459 500 доларів США) не заборонено приписами чинного законодавства, однак це не впливає на обов'язок позичальника повернути позику позикодавцеві у такій же самій сумі грошових коштів у національній валюті України, що позичалися, а це 12 006 735 грн (правила ст. 1046 ЦК України).
Звертає увагу, що у п. 2 договору (а.с. 7) вказано, що за домовленістю сторін позика є безпроцентною. За таких обставин, враховуючи правила ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві лише одержану суму позики - 12 006 735 грн.
Наголошує, що між сторонами існують зобов'язання, що не притаманні договору позики, а тому норми ст. ст. 1046-1053 ЦК України до спірних правовідносин не можуть бути застосовані.
Вказує, що п. 5 договору (а.с. 7) не містить вказівки, що повернення позики має бути здійснено готівкою в національній валюті відповідно до курсу продажу саме долара США відповідно до даних.
Зазначає, що позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та розподілу судових витрат є похідними, а тому відповідні заочне рішення суду та додаткове рішення суду про розподіл судових витрат (як похідне) повністю є передчасними і незаконними.
30 травня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Галенко О.М., в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення залишити без змін.
Вказує, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 березня 2025 року було виправлено в рішенні Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року описку, а саме в описовій частині рішення вказано вірну дату кредитного договору «24 травня 2018 року» - замість не вірної «24 травня 2028 року» та вказано вірну дату повернення суми боргу «01 серпня 2019 року» - замість не вірної «01 серпня 2029 року». Крім того вказує, що це не впливає на зміст самого рішення, оскільки судом при вивченні і дослідженні матеріалів справи, а також при прийнятті рішення досліджувався саме договір позики, укладений 24 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , оскільки інші договори в матеріалах справи відсутні.
Зазначає, що суму боргу, яка підлягає стягненню з відповідача, було визначено вірно відповідно до умов договору позики від 24 травня 2018 року, а відповідно і вірно визначено розрахунок інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних, які входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Галенко О.М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення залишити без змін.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Гуцол Р.І. просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову та ухвалення додаткового рішення.
Інші учасники справи до апеляційного суду не з'явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на електронну та поштову адресу, що підтверджується звітом про доставку поштової кореспонденції.
Клопотань про відкладення розгляду справи до Київського апеляційного суду не надходило, а тому колегія суддів вважала можливим розглянути справу за їх відсутності відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно із статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що на обґрунтування своїх позовних вимог позивач надав суду належні та допустимі докази, довів обставини, на які посилався як на підставу позовних вимог, також довів укладення договору позики, а тому суд дійшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та стягнення з відповідача основного боргу в розмірі 17 270 625 грн, що на дату розрахунку становить 457 500 дол. США, враховуючи повернуту частину боргу.
Також суд вважав, що розрахунок трьох відсотків річних та інфляційних збитків поданий разом із позовом про стягнення відповідає методиці розрахунку, а отже вимога про стягнення 3 відсотків річних та інфляційних збитків є правомірним та підлягають задоволенню.
Колегія суддів не може погодитись із таким висновком суду першої інстанції в повному обсязі.
Судом встановлено, що 24 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладеного договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корсак А.Ю., зареєстровано в реєстрі за №1036.
Відповідно до п.1 договору позики, позивач передав у власність відповідачки грошові кошти в сумі 12 006 735 грн, що на день підписання договору (1 долар США = 26,13 грн відповідно до даних, поданих на сайті https://kurs.com/ua/ в розділі «курси валют» «продаж») еквівалентно 459 500 доларів США.
Надання позики є безпроцентним та повернення позики має бути здійснено безготівковим шляхом до 1 серпня 2019 року (п.2, п.4 договору).
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Згідно з статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Як правильно встановлено судом, на підтвердження позовних вимог суду були надані належним чином завірена копія договору позики від 24 травня 2018 року.
Про наявність правовідносин, що виникли саме з договору позики свідчить як назва договору так і його зміст. У доводах апеляційної скарги не наведено спростувань щодо фактичного отримання грошових коштів та обов'язку з їх повернення у встановлений строк. Тому доводи апеляційної скарги з приводу невстановлення природи договору є помилковими.
Не можуть бути також враховані доводи сторони відповідача щодо відсутності підстав для повернення грошових коштів у перерахунку до еквівалента іноземної валюти, а саме долара США, оскільки саме такий порядок повернення визначений умовами договору. Незазначення у пункті 5 договору позики долара США як еквівалента іноземної валюти не спростовує того факту, що вказівка на цей вид валюти указана у пункті 1 договору позики. Підстав вважати, що договором позики передбачено еквівалент щодо різних валют, не вбачається. Крім того, як убачається із матеріалів справи, зобов'язання щодо виконання частково були виконані відповідачкою відповідно до умов договору без застережень.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Суд також врахував, що для правильного застосування статей 1046,1047 ЦК України, слід встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 у справі № 6-1967цс15, від 08 червня 2016 року у справі 6-1103цс16, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, від 18 вересня 2013 року №6-63цс13 та постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16-ц.
Оцінивши докази, надані позивачем, суд дійшов правильного висновку, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики грошових коштів, яким встановлено порядок повернення грошових коштів, (безготівкові платежі) та відсутність доказів повернення всієї суми грошових коштів, що свідчить про невиконання боржником зобов'язання з повернення коштів за договором позики у встановлений строк.
За змістом ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 ЦК України визначено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року (справа №340/385/17) зроблено висновок, що позикодавець за договором позики в іноземній валюті має вільно обрати валюту стягнення, або визначену у договорів позики (розписці) або у національній одиниці - гривні.
Враховуючи те, що на обґрунтування своїх позовних вимог позивач надав суду належні та допустимі докази, довів обставини, на які посилався як на підставу позовних вимог, також довів укладення договору позики, суд дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та стягнення з відповідача основного боргу в розмірі 17 270 625 грн, що на дату розрахунку становить 457 500 дол. США, враховуючи повернуту частину боргу.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 , як на підставу скасування заочного рішення посилається на те, що суд безпідставно стягнув з неї суму у розмірі 17 270 625 грн, оскільки за умовами договору позики сума яка бралася в борг складала 12 006 735 грн, а тому у неї існує обов'язок відповідно до ст. 1046 ЦК України повернути таку ж саму суму коштів яку вона брала.
Як вбачається із матеріалів справи, 24 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики грошових коштів в розмірі 12 006 735 грн, що на день підписання цього договору (1 долар США=26,13 грн відповідно до даних поданих на сайті https://kurs.com.ua/ в розділі «курси валют» «продаж») еквівалентно 459 500 доларів СІЛА.
Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідне положення міститься і у постанові ВП ВС від 7 липня 2020 року у справі № 296/10217/15.
Враховуючи, що договором визначено умови, що курс визначається до даних поданих на сайті https://kurs.com.ua/ в розділі «курси валют» «продаж», а тому застосовуються положення договору.
Оскільки позивач передав відповідачу кошти у розмірі 12 006 735 грн, що на день підписання цього договору (1 долар США= 26,13 грн відповідно до даних поданих на сайті https://kurs.com.ua/ в розділі «курси валют» «продаж» еквівалентно 459 500 доларів США, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 533 ЦК України, оскільки грошове зобов'язання триває, курс гривні до долара США змінився, а тому сума боргу з урахуванням часткового погашення на дату звернення з позовом - 11 травня 2023 року (відповідно до даних, поданих на сайті https://kurs.com.ua/ в розділі «курси валют» «продаж» 1 долар США = 37, 75 грн), еквівалентна 457 500 доларів США становила 17 270 625 грн.
Таким чином, суму боргу, яка підлягає стягненню з відповідача, було визначено вірно відповідно до умов договору позики від 24 травня 2018 року.
Посилання сторони відповідача в апеляційній скарзі на те, що суд досліджувавдоговір позики від 24 травня 2028 року, якого між сторонами не існувало, а тому рішення суду ґрунтується на припущеннях також є безпідставними.
Як вбачається із матеріалів справи, судом першої інстанції при ухваленні рішення було допущено описку, та вказано дату укладення договору позики 24 травня 2028 року замість 24 травня 2018 року.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 березня 2025 року було виправлено в рішенні Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року описку, а саме в описовій частині рішення вказано вірну дату кредитного договору «24 травня 2018 року» - замість не вірної «24 травня 2028 року» та вказано вірну дату повернення суми боргу «01 серпня 2019 року» - замість не вірної «01 серпня 2029 року».
Крім того, помилкове зазначення судом першої інстанції року, не впливає на зміст самого рішення, оскільки судом при вивченні і дослідженні матеріалів справи, а також при прийнятті рішення досліджувався саме договір позики, укладений 24 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , оскільки інші договори в матеріалах справи відсутні.
Колегія суддів також не приймає до уваги доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача трьох відсотків річних у розмірі 1 328 655,21 грн та вважає, що суд першої інстанції також правильно вирішив спір у цій частині.
Згідно з вимогами ст. ст.526,527,530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
При вирішенні даного спору судом також враховуються положення статті 611 ЦК України, якими передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що розрахунок трьох відсотків річних поданий разом із позовом про стягнення відповідає методиці розрахунку, а отже вимога про стягнення 3 відсотків річних є правомірною та підлягає задоволенню.
Апеляційна скарга сторони відповідача не містить доводів щодо неправильного розрахунку трьох відсотків річних. ОСОБА_1 лише вказує, що в цій частині рішення підлягає скасуванню, оскільки такі вимоги є похідними. Свого розрахунку сторона відповідача також не подає.
В той же час, колегія суддів не може погодитись із висновком суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача інфляційних втрат за користування чужими грошовими коштами за період з 2 серпня 2018 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 3 466 126,21 грн з урахуванням наступного.
Так, відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).
Верховний Суд у постанові від 22 червня 2020 року у справі № 752/10252/16 вказав на те, що за змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Разом з тим у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Близького за змістом висновку щодо права кредитора на нарахування індексу інфляції у разі визначення ним зобов'язання в національній валюті - гривні дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 у справі № 340/385/17 та Верховний Суду у постанові від 08 грудня 2022 року у справі №921/542/20, що свідчить про усталену судову практику з цього питання.
Як вбачається із матеріалів справи, в умовах договору позики від 24 травня 2018 року при визначені суми позики сторонами був застосований еквівалент до іноземної валюти - долар США, що передбачає виконання зобов'язання виходячи з курсу цієї валюти на дату здійснення такого виконання.
Враховуючи вищевикладене, а також те, що умовами договору позики сторони визначили, що позичальник бере на себе зобов'язання повернути кошти в тому ж розмірі (еквівалент долар США) нарахована позивачем сума інфляційних втрат стягненню з відповідача не підлягає, а тому в цій частині позову слід відмовити.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є неправильне застосування норм матеріального права.
Щодо оскарження додаткового рішення суду.
Як вбачається із матеріалів справи, що заочним рішенням Києво-Святошинськогорайонного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг у розмірі 17 270 625 грн, три відсотки річних від простроченої суми за період з 2 серпня 2019 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 1 328 655,21 грн, інфляційні втрати за користування чужими грошовими коштами за період з 2 серпня 2018 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 3 466 126,21 грн, всього 22 065 406,42 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 13 420 грн.
До ухвалення заочного рішення суду, 15 липня 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Галенко О.М. звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі. Просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати, пов'язані з правничою допомогою у розмірі 49 000 грн.
Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 грудня 2024 року заяву задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 45 000 грн. В іншій частині відмовлено.
Згідно з приписами ч.1ст.270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.
Ч. 4 ст. 270 ЦПК України встановлено, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.
Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
За змістом ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. 3. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. 4. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. 5. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Витрати фізичних осіб, пов'язані з оплатою професійної правничої допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.
Тобто, суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов'язаний оцінити обґрунтованість рівня витрат на правничу допомогу у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 2 травня 2023 року між адвокатом Галенко Олегом Миколайовичем та ОСОБА_2 було укладено договір №02/05/23 про надання адвокатських послуг.
Звертаючись до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення представником позивача на підтвердження наданих витрат на правову допомогу було надано акт про надання адвокатських послуг №1 від 17 травня 2023 року, акт про надання адвокатських послуг №2 від 17 травня 2023 року, акт про надання адвокатських послуг №3 від 11 липня 2024 року, додаткову угоду №2 до договору №02/05/23 про надання адвокатських послуг від 2 травня 2023 року, додаткову угоду №3 до договору №02/05/23 про надання адвокатських послуг від 2 травня 2023 року, додаткову угоду №4 до договору №02/05/23 про надання адвокатських послуг від 2 травня 2023 року, додаткову угоду №5 до договору №02/05/23 про надання адвокатських послуг від 1 травня 2024 року, платіжну інструкцію від 2 травня 2023 року на суму 20 000 грн, платіжну інструкцію від 15 травня 2023 року на суму 10 000 грн, платіжну інструкцію від 15 лютого 2024 року на суму 6 000 грн, платіжну інструкцію від 20 травня 2024 року на суму 8 000 грн, платіжну інструкцію від 10 липня 2024 року на суму 5 000 грн.
Дослідивши, додані представником позивача, докази щодо обсягу послуг, наданих адвокатом, а також враховуючи складність даної цивільної справи та часом витраченим адвокатом, кількість судових засідань, суд першої інстанції дійшов висновку про понесення витрат позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 45 000 гривень.
Позивач в цій частині рішення не оскаржував.
У апеляційній скарзі, сторона відповідача просить скасувати додаткове рішення суду, як похідне від рішення суду. Доводів щодо незаконності додаткового рішення суду, апеляційна скарга не містить.
В той же час, оскільки апеляційним судом було задоволено апеляційну скаргу частково та відмовлено позивачу у задоволенні позову в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 3 466 126,21 грн, тому витрати на правничу допомогу, які понесені позивачем в суді першої інстанції підлягають стягненню з відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.
У суді першої інстанції, заявлено позов на загальну суму 22 065 406,42 грн, із яких задоволенню підлягають 18 599 280,20 грн, що складає 84,30 % від суми позовних вимог.
Таким чином, витрати на правничу допомогу підлягають стягненню з відповідача на користь позивача у розмірі 37 935 грн (45 000*84,40/100%).
У відзиві на апеляційну скаргу, сторона позивача також просить стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу за розгляд справи в апеляційному суді у розмірі 20 000 грн.
Як свідчать матеріали справи, 2 травня 2023 року між позивачем та адвокатом Галенко О.М. було укладено договір про надання правової допомоги № 02/05/23 (а.с.135-137).
Згідно додаткової угоди № 6 від 1 травня 2025 року до договору № 02/05/23 про надання адвокатських послуг, сторони досягли згоди про продовження терміну дії договору № 02/05/23 від 2 травня 2023 року з додатковими угодами до нього на 2 роки.
Відповідно до копії акта про надання правничої допомоги від 2 червня 2025 року адвокат Галенко О.М. надав позивачу правничу допомогу на суму 20 000 грн (витрачено 5 год.). Також в акті наведено перелік наданих послуг.
Згідно додаткової угоди № 7 від 1 травня 2025 року до договору № 02/05/23 про надання адвокатських послуг сторони дійшли згоди, що вартість адвокатських послуг визначена у фіксованому розмірі 20 000 грн.
Також в якості доказів стороною позивача надано докази направлення відзиву із доказами понесення витрат на правничу допомогу стороні відповідача.
Таким чином, на переконання колегії суддів витрати на правничу допомогу понесені стороною позивача у апеляційному суді підтверджені належними доказами та підлягають стягненню пропорційно до задоволених позовних вимог, а саме стягненню з відповідача на користь позивача підлягають витрати у розмірі 16 860 грн (20 000*84,40/100%).
Сторона відповідача заперечень на такі витрати до Київського апеляційного суду не подала з урахуванням того, що відзив із додатками їй було направлено ще 30 травня 2025 року та 5 червня 2025 року.
Отже з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати на правничу допомогу понесені в суді першої та апеляційної інстанції у загальному розмірі 54 795 грн (37 935 грн+16 860 грн).
Щодо судового збору.
Згідно вимог ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається із матеріалів справи, при зверненні до суду із позовом підлягав сплаті судовий збір у розмірі 13 420 грн (не більше 5 розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб), який був сплачений позивачем (а.с.27, Т.1).
Як встановлено вище, розмір задоволених позовних вимог позивача складає 84,30 % від заявленої суми позовних вимог, а тому з відповідача на користь позивача підлягає до стягнення судовий за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 11 313,06 грн (13 420*84,30/100).
Та за рахунок позивача підлягає відшкодуванню відповідачеві судовий збір за подання апеляційної скарги пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги (100%-84,30%=15,7%). При поданні апеляційної скарги відповідачем сплачено судовий збір у розмірі 20 130 грн (а.с.1, Т.2), з яких 15,7% становить 3 160,41 грн (20 130*15,7% /100%).
Відповідно до частини 10 статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Таким чином за рахунок відповідача підлягає відшкодуванню позивачеві судовий збір у розмірі 8 152,65 грн (11 313,06 грн - 3 160,41 грн).
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 3 466 126 (три мільйони чотириста шістдесят шість тисяч сто двадцять шість) грн 21 коп. скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В решті заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 жовтня 2024 року залишити без змін.
Додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області 25 грудня 2024 року скасувати та змінити розподіл судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі 8 152 (вісім тисяч сто п'ятдесят дві) грн 65 коп. та витрати на правничу допомогу за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій у розмірі 54 795 (п'ятдесят чотири тисячі сімсот дев'яносто п'ять) грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба