справа № 564/895/25
провадження № 2/570/1169/2025
14 липня 2025 року
Рівненський районний суд Рівненської області
в особі судді Кушнір Н.В.,
з участю секретаря судового засідання Ткачук О.В.,
розглянувши в порядку заочного розгляду спрощенного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання грошового забов'язання,
покликаючись на непогашення позичальником заборгованості за договором позики, позивач у поданій 05 березня 2025 року позовній заяві просить стягнути з відповідача на його користь 3 % річних у розмірі 3 521 грн. 27 коп., інфляційні втрати у розмірі 13 616 грн. 36 коп., а всього на загальну суму 17 137 грн. 63 коп.; суму сплаченого судового збору у розмірі 1 211 грн. 20 коп. та 2 000 грн. 00 коп. витрат на правову допомогу.
У поданій до суду заяві позивач позов підтримує повністю.
Відповідач відзив на позов не подав.
Сторони відповідно до ст.128-130 ЦПК України належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Позивач у поданій до суду заяві просить справу розглянути у його відсутність, не заперечує проти винесення заочного рішення.
Відповідач до суду не з'явився.
Зважаючи на те, що з'явлення сторін не визнане обов'язковим, враховуючи достатність матеріалів справи для прийняття рішення та доказів про правовідносини сторін, відсутність необхідності заслуховувати їх особисті пояснення з приводу спору суд, беручи до уваги встановлені строки розгляду цивільних справ, думку сторони, дійшов висновку про можливість розглянути справу у їх відсутність в порядку заочного розгляду та у відповідності до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Суд встановив такі обставини.
18 червня 2012 року задоволений позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, стягнуто з відповідача на користь позивача 83 953 грн. 58 коп. - заборгованість за договором позики від 01.12.2008, 839 грн. 58 коп. - судові витрати, а всього 90 793 грн. 16 коп. /справа №1716/822/2012, заочне рішення Рівненського районного суду Рівненської області/.
18 липня 2012 року Рівненський районний суд Рівненської області видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 90 793 грн. 16 коп., який був пред'явлений до примусового виконання.
26 квітня 2016 року виконавче провадження завершене, виконавчий лист повернутий стягувачу на підставі п.2 ч.1 ст.47 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції від 28.12.2015, яка була чинна на той момент) у зв'язку з тим, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Суд застосував такі норми права.
Відповідно до ч.5 ст.11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання /ст.15 ЦК України/. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу /ст.16 ЦК України/.
Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності /ч.1 ст.267 ЦК України/.
Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з ч.2 ст.509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.
За змістом положень ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) /ст.530 ЦК України/.
Відповідно до ч.1 ст.598 ЦК України зобов'язання припиняються на підставах, встановлених договором або законом, зокрема виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно із ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Якщо це не вказано, законодавство передбачає, що можна стягнути 3% річних та індекс інфляції. Приписи ст.625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Нарахування 3% річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Суд дійшов таких висновків.
Вимоги ст.264 ЦПК України зобов'язують суд під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог.
Розглядаючи справу, суд визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідив подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Позивач скористався правовою допомогою.
У постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень ст.625 ЦК України, виснувала, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Вказаний висновок підтриманий у постановах Великої палати Верховного Суду від 19 липня 2023 року в справі № 910/16820/21, від 03 жовтня 2023 року в справі № 366/203/21.
Отже, обов'язок, встановлений положеннями ст.625 ЦК України нерозривно пов'язаний з основним грошовим зобов'язанням та залежить від нього.
Так, виконання обов'язку можливе як у добровільному порядку, так і в примусовому.
Діюче законодавство встановлює механізм захисту прав, свобод та законних інтересів особи, який передбачає право на звернення до суду, процедуру розгляду справи з повним та всебічним встановленням всіх істотних обставин, ухвалення рішення по суті позовних вимог та його примусове виконання.
При цьому, цивільним законодавством встановлений строк загальної позовної давності, який складає три роки /ст.257 ЦК України/.
Відповідно до роз'яснень у постанові Великої палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі №826/13768/16: «П.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51)».
Інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Інститут позовної давності полягає в наданні особі гарантованого строку на звернення до суду з вимогою про захист цивільного права або інтересу, наприклад, звернення з вимогою про стягнення заборгованості. Сплив такого строку не означає, що право, інтерес, а відповідно обов'язок перестали існувати. Закінчення строку позовної давності означає, що особа втратила можливість захисту її права судом. Разом з тим, особа не позбавлена права задовольнити свої вимоги позасудовим шляхом, зокрема, якщо між сторонами існують договірні правовідносини і сторони передбачили в договорі таку можливість.
Аналогічно встановлені законом строки примусового виконання судового рішення.
Так, рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 18 червня 2012 року задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 та стягнута з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 01.12.2008 в сумі 90 793 грн. 16 коп.
Разом з тим, позивач після повернення у 2016 році виконавчого листа їй як стягувачу пропустила встановлений законом строк пред'явлення виконавчого листа до виконання, тобто втратила встановлену законом можливість задовольнити свої вимоги за допомогою механізму примусового виконання рішення суду, при цьому саме особа несе ризик настання відповідних наслідків в результаті вчинення чи невчинення нею відповідних дій.
У контексті встановлених обставин справи, оскільки позивач ОСОБА_1 втратила можливість примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості за допомогою встановленого законодавством механізму примусового виконання рішення суду, а обов'язок відповідно до ст.625 ЦК України є акцесорним щодо основного зобов'язання та поділяє його правову долю, тому фактично, обов'язок боржника перед кредитором набув ознак натурального зобов'язання, оскільки в натурі він існує, однак не може бути примусово стягнений.
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим зобов'язанням є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Законодавець в п.4 ч.1 ст.602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізм обходу заборони, передбаченої в п.4 ч.1 ст.602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред'явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.
Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред'явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22). Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20, провадження № 61-13760сво21.
Так, позивач просить стягнути з відповідача 3% річних та інфляційні втрати на підставі ст.625 ЦК України від суми простроченої заборгованості.
Однак, ніким не заперечується, що позивач після повернення у 2016 році їй як стягувачу виконавчого листа та завершення виконавчого провадження не реалізувала своїх прав на звернення у встановлені законом строки до примусового виконання рішення суду щодо стягнення заборгованості за договором позики, втратила своє право вимоги на примусове виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором позики та рішенням суду (строк пред'явлення до виконання рішення суду). Отже зобов'язання відповідача є задавненим, в зв'язку з чим набуло характеру натурального зобов'язання.
За таких обставин у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 необхідно відмовити, оскільки позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, допускається тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги або після відкриття виконавчого провадження.
Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п.6 ст.3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз.десятий п.9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп2003).
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат між сторонами суд виходить із положень ч.1 ст.141 ЦПК України, де зазначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку з відмовою в позові понесені судові витрати залишаються на стороні, яка їх понесла.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст.263-265, 282 ЦПК України, суд
відмовити у задоволенні цивільного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання грошового забов'язання.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заява про перегляд заочного рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому випадку строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні оголошена лише вступна та резолютивна частина судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .
Суддя: Кушнір Н.В.