10 липня 2025 року місто Київ
справа № 363/4321/22
апеляційне провадження № 22-ц/824/4091/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Саліхова В.В.,
суддів: Євграфової Є.П., Поливач Л.Д.,
за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Таранової Наталії Вікторівни на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 02 жовтня 2024 року, ухвалене під головування судді Котлярової І.Ю., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільн7ого майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу,-
У грудні 2022 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
В обґрунтування позову зазначала, що з 04 квітня 2018 року по 27 жовтня 2022 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 . Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 27 жовтня 2022 року шлюб між ними було розірвано.
За час перебування у шлюбі сторонами було набуто спільне майно, а саме: 28 вересня 2021 року відповідачем, в інтересах їх родини було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором про відступлення прав, серії та номер 28/09/2021-1, укладений відповідачем з ТОВ «Вишгородміськреконструкція» та довідкою про повну оплату.
01 жовтня 2021 року відповідачем було зареєстровано право власності на квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Позивач зазначила, що у вересні 2018 року виїхала за кордон до Словацької Республіки працювати, навчатися та шукати роботу для чоловіка, який з 2014 року офіційно не працював. По домовленості з відповідачем він мав приїхати до неї для сумісного проживання, однак починаючи з вересня 2018 року відповідач жодного разу до неї не приїздив, мотивуючи тим, що квартира, в якій вони разом проживали потребує сталий нагляд. З 2018 року здає належну їй на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_2 в оренду та всі кошти, які були отримані з оренди квартири, були отримані відповідачем та використані на його розсуд. Позивачем була надана довіреність на ім'я відповідача на управління та експлуатацію належною їй квартирою. До лютого 2022 року відповідач систематично отримував грошові кошти від оренди належної їй квартири. 09.09.2021 року нею було надано відповідачу нотаріальну згоду на купівлю будь-якого майна на території України, засобом платежу за будь-які гроші, як об'єкт спільної сумісної власності.
Відтак, вважає, що квартира яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є їх з відповідачем спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу відповідно до ч. 1 ст.70 СК України на рівні частки.
На підставі викладеного ОСОБА_2 просила здійснити поділ майна - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , а також просила судові витрати покласти на відповідача.
У березні 2023 року до суду ОСОБА_1 , звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу.
В обґрунтування зустрічної позовної заяви, з урахуванням її уточнення, зазначено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Після укладення шлюбу у вересні 2018 року ОСОБА_2 виїхала на роботу за кордон до Словацької Республіки де постійно мешкає та працює до теперішнього часу. Спільна квартира була придбана у вересні 2021 року ОСОБА_1 особисто, за власні його кошти. З вересня 2018 року до вересня 2021 року, тобто до часу придбання спірного майна, подружжя разом не мешкали, спільного господарства не вели, шлюбних стосунків не мали, грошових зобов'язань між сторонами не існувало. Зазначив, що причиною цих обставин є укладання фіктивного шлюбу за домовленістю сторін, а саме: виїзд за кордон для працевлаштування ОСОБА_2 , якій було необхідно перебувати у зареєстрованому шлюбі, а ОСОБА_1 це було необхідно для того, щоб ОСОБА_2 , як дружина мала можливість його працевлаштувати за кордоном. Проте, ОСОБА_2 свої зобов'язання не виконала, залишилася за кордоном, працювати та мешкати самостійно. Про свої доходи, грошові виплати та інше ОСОБА_2 не повідомляла чоловіку, грошові кошти йому не перераховувала. Подружжя фактично разом не проживало та ОСОБА_1 не було відомо про подання позову на розірвання шлюбу. Наголошував, що він тривалий час хворів та отримав інвалідність, про що ОСОБА_2 не мала ніякого уявлення, що підкреслює ту обставину, яка свідчить про небажання знати про дійсний стан здоров'я один одного. ОСОБА_2 особисто вказує, що вона виїхала у вересні 2018 року, тобто одразу після одруження за кордон де постійно мешкає та працює до теперішнього часу, а відтак мети створення сім'ї у сторін не було. За час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 постійно мешкав без дружини, а згодом він самостійно виїхав за кордон та йому не було відомо про подачу ОСОБА_2 позову про розірвання шлюбу. ОСОБА_1 подано до суду заяву на перегляд заочного рішення про розірвання шлюбу з подальшою можливістю подання зустрічного позову про визнання шлюбу не дійсним на підставі його фіктивності.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 21,2 кв.м; судові витрати покласти на відповідача за зустрічним позовом.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 02 жовтня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя - задоволено.
В порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 .
В порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 5 558 грн. 81 коп.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу - відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Таранова Н.В. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 02 жовтня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити зустрічний позов, а в задоволенні первісного позову відмовити.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суд не з'ясував джерело походження коштів, за які було придбано квартиру, не надав належної оцінки інформації щодо розміру доходів ОСОБА_2 за період з 2012-2016 рр., не встановив факт отримання або неотримання коштів ОСОБА_1 за здачу в оренду квартири, яка належить ОСОБА_2 , не з'ясував наявність або відсутність інших доходів, які були отримані ОСОБА_2 на час перебування шлюбу та в подальшому передані нею ОСОБА_1 для придбання квартири, з урахуванням їх фактичного роздільного проживання.
Зауважувала, що наявними у справі доказами підтверджується фінансова спроможність придбання ОСОБА_1 квартири за власні кошти, отримані ним до перебування у зареєстрованому шлюбі. В той же час доказів про доходи позивачки, утримання сім'ї та надання коштів на придбання квартири матеріали справи не містять, на що суд уваги не звернув та прийшов до передчасного висновку про задоволення вимог позивача.
Посилається на те, що суд прийшов до висновку про те, що сам факт тимчасових короткочасних приїздів позивача в Україну є підтвердженням того, що вона приїздила саме до чоловіка ОСОБА_1 . Такий висновок є не більше, ніж припущенням суду, оскільки наявність відповідних штампів у закордонному паспорті щодо перетину державного кордону України не може свідчити про підтримання спільного проживання позивача саме з ОСОБА_1 на час перебування на території України.
Крім того, вказує, що судом було прийнято рішення про стягнення з ОСОБА_1 судових витрат. Однак, відповідач є інвалідом 2 групи згідно пенсійного свідоцтва № НОМЕР_1 від 11.05.2022 року, копія якого надавалася при розгляді справи з посиланням на звільнення його від обов'язку сплати судового збору за подачу зустрічного позову на підставі п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір». Строк дії пенсійного свідоцтва ОСОБА_1 є автоматично продовженим на період дії на території України воєнного стану згідно постанови КМУ від 08.03.2022 року №225.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Хорошайло Н.В. просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Зазначила, що сторони брали спільну участь коштами та працею в набутті спірної квартири; метою придбання спірної квартири це інвестиції, які обговорювалися подружжям; ОСОБА_1 не довів, що придбав квартиру за особисті кошти; квартира є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у рівних частках. Додатково зазначила, що ОСОБА_2 понесено судові витрати в розмірі 15 000 грн. на отримання правничої допомоги на підтвердження чого додала акт виконаних робіт.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Таранова Н.В. підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
ОСОБА_2 та її представник - адвокат Хорошайло Н.В. проти доводів апеляційної скарги заперечували та просили залишити її без задоволення.
Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 04 серпня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , був зареєстрований шлюб Деснянським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про що зроблено відповідний актовий запис № 1245.
Заочним рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 27.10.2022 року, шлюб між сторонами було розірвано.
З Єдиного реєстру судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua/Review/109773766) встановлено, що ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 24.03.2024 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу залишено без задоволення.
Окрім того, з Єдиного реєстру судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua/Review/112325328) встановлено, що постановою Київського апеляційного суду від 27.06.2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Вишгородського районного суду Київської області від 27 жовтня 2022 року скасовано та постановлено нове, за яким позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 04 серпня 2018 року, Деснянським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запис № 1245 розірвано. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 992 грн. 40 коп.
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 277743016 від 01.10.2021 року та Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 313879593 від 01.11.2022 року вбачається, що 28.09.2021 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру, загальною площею 21,2 кв.м., житловою площею 10.6 кв.м розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
З наявної в матеріалах справи нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_2 від 09 вересня 2021 року вбачається, що вона надає згоду своєму чоловікові ОСОБА_1 на купівлю будь-якого нерухомого майна не території України, засобом платежу за які будуть гроші як об'єкт спільної сумісної власності подружжя.
Тобто спірна квартира була набута ОСОБА_1 зі згоди дружини ОСОБА_2 .
Задовольняючи первісний позов про поділ майна подружжя та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира, була придбана сторонами під час шлюбу, суд приходить до висновку, що наявні підстави для поділу цього майна як об'єкта права спільної сумісної власності подружжя, шляхом визнання права власності за кожним на її частину. ОСОБА_1 не спростовано презумпцію спільності майна та не доведено, що квартиру було придбано за його особисті кошти.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
На майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України)).
Відповідно до частин першої, другої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку.
Згідно з частинами першою, другою статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Стаття 60 СК України містить норму про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи приписів статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Головними принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок доведення обґрунтованості усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Згідно з частинами першою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач, є підставою для відмови у позові, а в разі, якщо на тому наполягає відповідач, - для відхилення його заперечень проти позову. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності майна подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При ухваленні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України, статтею 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Встановлено, що спірну квартиру сторонами придбано під час шлюбу за спільні кошти, спільною працею, тому вона є спільним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про поділ спірного майна в рівних частках шляхом визнання права власності за кожним на 1/2 частину у спільному нерухомому майні.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами презумпцію спільності майна не спростовував, обставин для відступлення від засади рівності часток подружжя суд не встановив, а тому доводи ОСОБА_1 про те, що спірна квартира є його особистим майном, оскільки він придбав її за особисті кошти, є необґрунтованими.
Отримання заробітної плати у період з 2012 - 2014 роки, враховуючи, що квартиру придбано у вересні 2021 року не є достатнім доказом придбання квартири за ці кошти.
З огляду на наведене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що наявними у справі доказами підтверджується факт придбання ОСОБА_1 квартири за власні кошти.
Аргументи в апеляційній скарзі про те, що висновок суду про те, що під час тимчасових короткочасних приїздів ОСОБА_2 в Україну є підтвердженням того, що вона приїздила саме до чоловіка ОСОБА_1 є припущенням суду, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки такий висновок судом зроблено на підставі наявних у справі доказів, які не були спростовані ОСОБА_1 .
Колегія суддів зауважує, що надавши 09 вересня 2021 року згоду ОСОБА_1 на купівлю будь-якого майна на території України в інтересах їх сім'ї, про що безпосередньо вказано у такій заяві, свідчить про підтримання шлюбних відносин між сторонами.
Щодо доводів апеляційної скарги про безпідставність стягнення судом першої інстанції судового збору в розмірі 5 548,81 грн. з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , оскільки він є інвалідом ІІ групи, а відтак звільнений від сплати судового збору, колегія суддів зазначає, що такі доводи є безпідставними, оскільки строк дії пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 закінчився 30 квітня 2023 року, а відтак відсутні підстави стверджувати, що станом на дату ухвалення судом рішення, ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи та відповідно звільнений від сплати судового збору.
Доводи апеляційної скарги не дають підстави для висновку, що рішення суду ухвалено без додержання норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв'язку із наведеним апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін, а тому судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на особу, як її подала.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Хорошайло Н.В. просила стягнути з ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України).
Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з вимогами частин першої-п'ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
На підтвердження понесення судових витрат надано: акт наданих послуг № 29 від 28 лютого 2025 року, в якому визначено наступні послуги: ознайомлення з апеляційною скаргою (вартість - 4000 грн.), складання відзиву на апеляційну скаргу (вартість -10 000 грн.) , подання відзиву, поштові відправлення сторонам справи (вартість - 1000 грн.)
Колегія суддів ураховує, що адвокат Хорошайло Н.В. надавала ОСОБА_2 правничу допомогу при розгляді даної справи, зокрема у суді апеляційної інстанції, що підтверджено належними та допустимими доказами.
У вищевказаному акті сторони підтвердили факт надання правничої допомоги на загальну вартість наданих послуг, а саме 15 000,00 грн.
Вказані докази були направлені відповідачу.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги/додатковій угоді до договору.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю.
У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).
Таким чином, заявником надано докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість, понесених у суді апеляційної інстанції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, зокрема у рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» за заявою № 58442/00, щодо судових витрат зазначено, що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04, пункт 268) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
З урахуванням наведеного, беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих адвокатом послуг, а також враховуючи, що ознайомлення з апеляційною скаргою входить до такої послуги як складання відзиву на апеляційну скаргу, а подання відзиву не є правовою допомогою, колегія суддів вважає, що відшкодуванню витрат на правову допомогу на користь ОСОБА_2 підлягає сума у загальному розмірі 10 000 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Таранової Наталії Вікторівни - залишити без задоволення.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 02 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 10 000 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 11липня2025 року.
Головуючий:
Судді: